Серпень

ЛИПЕНЬ

1 Уся мудрість життя полягає в цьому одному, щоб любити те, що направду є добром, і хто зумів би так любити лише справжнє добро – той був би наймудрішим і святим чоловіком.

А тим справжнім добром є те все, що веде до Бога!

А найбільшим, найдосконалішим і безоглядним добром є сам Господь Бог.

І така людина, що шукала б тільки справжнього добра, любила б Бога наді все. – Бо Бог є добром понад усе.

З цього бачите, що ця найважливіша Божа Заповідь: “Люби Бога з цілого свого серця!” не є нам чужою. Бо вже з природи має людина таку силу, що її тягне до всього доброго.

А що Всевишній Бог є найліпшим добром, – тому вже з самої природи тягне ця сила людину до Бога.

І людина жива та й існує на світі якраз на те, щоб Бога наді все любити! Тому не вспокоїться серце чоловіка, поки не спочине у Бозі!

І чим ліпше буде людина знати, яким то добрим є Бог, – тим більше Його любитиме! [4, II т., 43].

2 Яку ми й не прив’язували би вартість до самої освіти чи знання, все-таки найвищим титулом хвали в очах наших буде мудрість. Так, як чоловік, про якого можна сказати або хоч би лише подумати, “що є дурним”, то буде для нас завжди предметом легковаження, хоч може прихованого, навіть тоді коли буде не знати яким багатим і коли буде мати не знати яке значне становище. Ані багатство, ані влада, ані могутність і сила не окупить глупоти й не заступить мудрости; без мудрости сила чи значення буде в найліпшім разі робити враження якогось фізичного рідкісного явища, а лише мудрість буде імпонуючим духовним людським явищем. Здається, що то все буде загальнолюдська оцінка, що багато з неї лишається й у тих людей, що звикли в житті оцінювати чоловіка за кількістю долярів, які має. У нас і для нас, українців, те цінування мудрости буде сливе таким загальним і таким вирішальним, що я не вагався би назвати той спосіб розуміння речей нашою національною прикметою, – та тою прикметою гордитися. Бо хоч ми й слабкі й убогі й досі не видали всесвітніх геніїв, тобто геніїв чи провідних умів, визнаних за таких у цілому світі, або що цілому людству показували б нові дороги, або для людства здобували нові світи права чи творчости, – та одна прикмета – оцінювати як слід мудрість такою, якою вона є, й тим, чим є, повинна всьому нашому національному життю надати, безумовно, якоїсь могутньої сили, що її не будуть мати інші народи, слабші чи нижчі в тому сенсі. Може, й я помиляюся, може бути, що любов власна чи любов своїх виставляє мені перед очі фата-морґани. Одначе думаю, що так як я не сумнівався би ані секунди у моєму внутрішньому переконанні, у глибині моєї совісти і моєї душі дати перше місце “мудрому жебракові” над глупим царем, у якому-небудь напрямі царем, так само я не сумнівався б ані секунди у виборі між двома становищами, й то не з аскетизму чи монашого ідеалу, але по-людськи та по тілу – як каже св. Апостол – я все вибрав би бути мудрим жебраком, як дурним царем, і думаю, що такий суд є правильний і що так само, як я, правильно судила би й вибирала б більшість поміж українцями [2, 7].

3 Коли розум буде правильно судити? Для того треба йому передовсім, щоб був вільний від фальшивих понять, а з другого – треба, щоб хиби волі й пожадання чоловіка не впливали зле на розум. Часто буває розум зайнятий якимись поняттями чи пересудами, які йому не дають правильно судити. Як у кривому або нерівному дзеркалі образ відбивається фальшиво, так і в розумі, зайнятому неправильними гадками чи поняттями, принцип чи правило відбивається викривлено. Крім того, коли воля чи чуттєві жадання не є досить опановані, себто моральні чесноти не є вкорінені в душу або їх нема, воля й пожадання так на розум впливають, що чоловікові видається правильним те, що його відчуттям або його уподобанню миле. Розум, вільний від фальшивих понять і вільний від впливу неопанованої пристрасти, може правильно судити. Але та сила може бути й зміцнена, побільшена чеснотою – вправою або Божим даром. Ту чесноту називаємо синезою [2, 360].

4 Але розум наш дуже слабенький! Не має сил на те, щоб пізнати всю правду, і нелегко бачить перед собою. А до того він ще й зіпсований через гріх людської природи, – через гріх, що увійшов у нашу кров і кість уже від хвилі, як наш прародич, перший чоловік Адам, не хотів виконати Божої волі і втратив через те ласку у Бога. Від тієї-то хвилі зіпсувався у нашій душі порядок. Розум не вміє і не може вже добре провадити волю; не в силі він водночас правдиво показувати їй, що добре, а що зле. А воля не вміє добре слідкувати за розумом [4, II т, 40].

5 З огляду на правди, які нам дані з віри, треба двох речей з нашого боку: по-перше, щоб ми вникнули в їх внутрішнє значення і зрозуміли ті правди, а те дає нам дар розуму. На другому місці треба, щоб чоловік мав правильне судження про предмет віри, себто щоб правильно судив, що до одного треба пристати, а від другого треба відвертатися. Те правильне судження щодо Божих речей належить до дару мудрости, а щодо створінь – належить до дару знання. Оскільки ж ідеться про пристосування до поодиноких діл, те судження належить до дару ради [2, 244-245].

6 Для правильного поступування треба уваги на те, що робиться. Треба, щоб розум дивився на становище й становище оцінив та обміркував, поки приступить до діла. Хто, приступаючи до діла, занедбає той правильний погляд, оцінку чи судження про річ, мусить, очевидно, іти вперед з зав’язаними очима. Хоч і не спішить, як загонистий чоловік, глупо поступає, коли береться до того, чого не знає, а не знає того, чого не переглянув. Може бути, що в дуже короткому часі був би міг оцінити все становище й правильно вчинити, але того не зробив. Вирішує, занедбавши, звернути увагу на все те, що мусить передувати правильному рішенню. Ти м самим опускає те, що в кожному християнському становищі головне, – опускає надію на поміч з неба. Бо тільки той правильно надіється на поміч з неба, хто від себе зробив усе те, що міг. “Бога взивай, рук прикладай”. Чоловік, що не береться зробити те, що може, а здається тільки на поміч з неба, допускається гріха спокушення Бога і не може відгукуватися на поміч, обіцяну з неба [2, 378].

7 Відомо, що в людській душі є подвійна пам’ять. Одна, що зберігає, неначе в скарбниці, досвід смислових спостережень, і друга, що заховує досвід інтелектуальних актів та актів волі, що переминули. Обі ті пам’яті потрібні до діла життєвої мудрості, бо вона спирається і на досвіді того, що душа через змисли про життя і його обставини знає, та спирається і на досвіді тих життєвих засад – принципів, до яких інтелект посередньо або безпосередньо дійшов і які могли би затратитись у душі, якби не та прикмета, що чоловікові зберігає минувшину його інтелектуального життя.

До якого ступеня пам’ять може чи повинна бути уважна за осібну чесноту чи частину чесноти життєвої мудрості, що складається на ціле дійство тієї чесноти, так як мури і дах є частинами дому, можна диспутувати. І моральність старинного світу і схоластики вважали пам’ять за інтегральну частину чесноти життєвої мудрості та говорити про чесноту пам’яті. Вони розуміли під цим словом ті прикрости пам’яті, які її скріплюють у співділанні з чеснотою життєвої мудрості. Нема найменшого сумніву, що пам’ять чоловіка мусить бути плекана, щоб була добра.

Природна пам’ять, себто сила пам’яті, яка є в природі душі, сама собою минувшини, пам’ять стає доброю і сильною. Ця прикмета є виразною чеснотою, а що вона завершує пам’ять смислових спостережень і вона завершує пам’ять смислових спостережень і пам’ять інтелектуального життя, то й має ті дві сторінки чи ті дві частини. В надприродній чесноті життєвої мудрості є також річчю очевидною, що сила пам’яті в чоловіці мусить бути теж освячена надприродним даром і що той дар, відмінний від дару мудрості, є тільки складовою частиною тієї загальної й вищої чесноти [6, 346-347].

8 Бувають становища, в яких треба раптово і без приготування діяти, а тоді є потрібна риса швидкої орієнтації і швидкого здогаду, що в даних обставинах потрібне. Ми це називали зручністю, хоч, мабуть, зручність більше стосується зовнішньої роботи, а проворність чи меткість більше відповідає поняттю евстохії (дослівно з грецької – щастя в здогадах). Ця риса різниться від... кмітливости. Мудрість полягає у правильній оцінці того, що треба робити. Ту оцінку, ту думку чи гадку, що робити, можна добути шукаючи і знаходячи її самому, або одержуючи її від інших. Кмітливість вхопить і від інших, проворність знайде її в собі. Може, не треба звертати на те уваги, що як кмітливість, так і проворність-здогадливість може чоловікові служити для знаходження відповідного засобу в суто розумових доказах та й у здогадах практичних, у яких не може бути наукової певности. Клясичним прикладом життєвої мудрости і власне тієї її частини, що уміє вцілити в саме ядро справи, є суд Соломона, а радше спосіб, якого вжив до доказу, котра з двох невіст була матір’ю дитини (III Цар. 3, 16-27) [2, 351-352].

9 Прекрасно каже св. Йоан Золотоустий про ту надмірність Божого дару (На послання до Римлян гл. 10-ої, гом. 2): “Ми увільнені від кари смерти, ми скинули із себе всяку злобу, народилися, воскресли, поховали старого чоловіка і стали відкупленими, освяченими, прийнятими за дітей, виправданими; ми стали братами Єдинородного, встановлені Його співнаслідниками, учасниками Його тіла, переходимо в Його тіло та з Ним лучимося, як тіло з головою. Все те назвав св. Павло надмірністю благодати; показує, що ми дістали лік не тільки рівний недузі чи рані, але, крім ліку (дістали), й здоров’я, красу, гідність, славу й честь, що значно перевищують нашу природу. Кожний з тих дарів зокрема міг й усунути смерть, а коли вони всі сходяться разом, не лишається вже ані сліду, ані тіні смерти; до того ступеня вона цілковито загладжена й усунена”, – а трохи далі: “Христос заплатив за нас значно більше, ніж ми були винні; остільки більше, оскільки більші океани від малої краплі”.

У 14 гомілії ч. 6 так подає силу надії, що з тої щедрости походить: “Що ж тебе спасло? Сама надія в Бога й віра, якою ти переконаний, що Бог дасть те, що обіцяв, і з того вже стільки дав; поза тим не маєш що жертвувати Богові. Тому, якщо та віра тебе спасла, затримуй її і тепер; те, що Тобі дало стільки дібр, без сумніву й на майбутнє не обмане тебе. Віра, що померлого, загиблого в’язня й ворога зробила приятелем, сином, вільним, праведним і наслідником, дала тобі стільки, скільки ти ніколи не був би смів очікувати. Чи ж може бути, щоб по такій щедрості й прихильності вона тебе залишила?” В іншому місці питає Золотоустий: “Чим є надія? З безпечною сміливістю думати про майбутнє” [2, 199-200].

10 Повна надія на Боже провидіння з цілковитою відсутністю журби чи неспокою робить часом правдивого роду чуда. Багато таких прикладів знаходимо в житті Святих. Останнє століття в історії Церкви принесло нам приклад чуда тривалого. Є ним т. зв. малий дімок Божого провидіння в Турині. Це діло св. Йосифа Венедикта Коттоленґо. На передмістях того великого міста постав десь у половині XIX ст. спершу притулок для старців, пізніше шпиталь і одне по другім діло милосердя: шпиталі, притулки, захисти, захоронки, конгрегації чоловічі, конгрегації жіночі (до 14), що працюють у тих ділах, вкінці – й контемплятивні монастирі. Ціле те діло, складене з багатьох, утримує, здається, близько 7000 людей, а утримує виключно з того, що дасть Боже провидіння. Головною чеснотою провідників є повне довір’я до Божого милосердя. Провідником діла є генерал цілого діла. Йому підлягають усі частини і всі філії, так само складені з багатьох діл, того цікавого, можна сказати – просто чудесного діла [2, 392].

11 Згрішивши смертним гріхом і втративши Божу благодать, чоловік не перестає визнавати за правду науку Божого об’явлення. В його умі лишається інтелектуальна згода з правдами віри, а в волі лишається вільний послух Богові, що наказує вірити в правди, Богом об’явлені, задля Його поваги. Грішник, хоч би які тяжкі були його гріхи, не перестає бути християнином, як довго не грішить смертним гріхом невірства. “Якби хто сказав, що нема іншого смертного гріха, крім невірства, або що Божу благодать, раз одержану, не тратиться ніяким, хоч би і яким великим гріхом, крім невірства, нехай буде анатема” (кан. 27 Про виправдання) [2, 169].

12 В житті часто може видатися, що хто має Божу благодать, не обов’язково мусить мати освічену віру, не обов’язково мусить розуміти правди віри. Тому правильно заохочує Церква віруючих зі св. Августином, щоб молитвами випрошували собі розуміння віри (Про Св. Тройцю, кн. 15, гл. 27) [2, 248].

13 Людське життя, оскільки чоловік має прямувати до мети вічного блаженства, ще більшою мірою потребує помочі з неба, ніж у ділі, в якому розумом прагне до розумної мети людського життя. Справді, в чоловіці виправданім розум є скріплений надприродною вірою, але ми бачили, коли говорили про духа розуму і знання, що і в житті віри чоловікові треба помочі з неба – треба дарів Святого Духа [2, 366].

14 Віра показує чоловікові, як це “страшно впасти в руки живого Бога” (Євр. 10, 31), бо “наш Бог є пожираючим огнем” (Євр. 12, 29). Хоч віра перед виправданням ще не є вливаною в душу чеснотою, а лише минущим актом, її предметом є правди такі страшні, що вистачає, щоб збудити страх у душі чоловіка, що ще не може мати Господнього страху. Віра показує і пекельну муку, і вічний вогонь, і скрегіт зубів, і темну прірву, що розверзається під ногами грішника в годині смерти. Апостол каже: “Зі страхом і трепетом працюйте над своїм спасенням” (Фил. 2, 12) [2, 186].

15 Боже милосердя таке щедре, що приймає як покуту за наші гріхи не лише ті терпіння, що їх самі собі завдаємо як кару за гріхи, і не лише ті покути, що їх на нас священик накладає в Таїнстві покаяння, але, крім того, й усі дочасні терпіння, які Боже провидіння на нас накладає. Терплячим зношенням хрестів можемо в Христі Ісусі перед Богом Отцем покутувати й досить учинити за наше грішне життя. А що ціле життя є переповнене терпіннями й хрестами, то це велика Божа ласка для нас, що можемо самим життям, терпляче по-християнськи зношеним, платити за дані провини.

То ж ідім за порадою св. Апостола Якова та “з повною радістю приймаймо, коли впадаємо в різні спокуси” й терпіння “знаючи, що досвідчування нашої віри родить терплячість, а терплячість звершує діло” (Як. 1, 3-4) [2, 222].

16 Недуга, хоча й може бути допустом Божим, є, однак, завжди перешкодою у виконанні обов’язків, хоча й терпляче знесена може бути заслуга, частіше, однак, буває причиною гріха.

А з другого боку, неморальність завжди або дуже часто підкопує і нищить здоров’я [4, II т., 3].

17... Ваші якості, буває, стають вадами, Ваша енергія – марнуванням сил, Ваша буйна запальність – шкідливою надмірністю. На арені сьогоднішнього анормального життя це доводить до непомірних суперечностей – зі шкодою для Вас як верстви в народі; зі шкодою для самого народу і його майбутности. Саме коли Ви свій український безталанний Народ любите, Вам не вільно цього не бачити. На схилі мого життя закликаю Вас: задумайтеся над моїми словами, двічі-тричі їх прочитайте, передумайте найглибше їхнє значення! Бо не дай, Боже, щоб хаос і зло, яке гряде, застало нас у такому розбитті, в якому сьогодні перебуваємо! [4, І т., 361-362].

18 Коли кажемо, що розпука спирається на фальшиве поняття про Бога, то треба зауважити, що те фальшиве поняття не є обов’язково гріхом проти віри. Може ним бути, а тому й розпука могла би бути поєднана з невірством і зі втратою віри. Але не обов’язково так буває; через гріх розпуки чоловік втратить чесноту надії, а віри не втратить. Буває, що чоловік зберігає правильне судження взагалі, а зіпсутий він тільки в якімсь частиннім випадку, себто в умі, який належить до загальних принципів і загальних правд, правда віри лишається непорушною, але пожадання, не тільки в почутті, але і в волі звертаються до предметів партикулярних, частинних [2, 203].

19 У такій “любові”, а властиво, в такому самолюбстві ближній не є братом! – Не є навіть і людиною? Він є тут радше мертвим предметом, що має лише служити для самолюбних цілей.

Така любов не веде пожертвування, бо вона захланна на власну користь! Вона ж не має на оці добра свого брата, тільки своє власне добро! [4, II т., 54].

20 Хоч у його серці віра нежива, то грішник лише в частині є мертвим. З невеликою натугою може оком душі поглянути в пекельну прірву, може подивитися на муки, що кінця не мають, подивитися на шалений біль розпуки й на покаяння, що серце роздирає й мучить, але вже без хісна.

Хоч віра в нього і мертва, то все-таки може протиставити безконечній Божій доброті глибінь людської злоби й людської глупоти. Бо в кожному смертному грісі людська злоба й глупота противиться до безконечности Божій доброті, противиться до того ступеня, що з тою добротою починає боротьбу і в цій боротьбі не має нічого іншого на меті, як знищити в душі, у своїй власній душі, життя Божої благодати та, наскільки це можливе, в собі самому ще раз розп’яти Христа.

Боже Предвічний! Пробуди в моїй душі мертву віру до нового життя, дай їй святе виправдання, той многоцінний Божий дар, що його я так нерозумно втратив смертним гріхом. Дай наново набути Твою святу благодать, дай мені повернути до нового життя Твоєї благодати. А що дорога до того нового життя важка й далека та веде через різні чесноти, яких мені бракує, веди мою душу дорогами тих чеснот та таким приготуванням до виправдання, щоб, другий раз виправдана, вже не втратила Твого святого дару. Амінь [2, 178-179].

21... У природі розум бореться з хибами інтелектуального життя, але бореться так, що кожний його розвиток, чи зміцнення, чи набуте знання усуває природні хиби незнання і блуду, що обмежують наше інтелектуальне природне життя. Коли до нашої природи приступає надприрода – життя Божої благодати й віри, – то й вона мусить боротися з хибами інтелектуального життя – незнання та природного блуду. Крім того, має до діла в своїй природі та надприроді зі всіма недоліками чи вадами, противними мудрості, про які ми попередньо говорили, які залишаються у природі, попри освячення благодаттю і просвічення вірою. Але крім того всього, надприродне світло віри мусить боротися зі самим природним світом розуму. Те природне світло для надприроди є темрявою. Св. Йоан на першому місці при показі втілення Божої Премудрости стверджує цей феномен: “І світло світить, і темрява його не обняла” (Йо. 1, 5) [2, 387].

22 Нам треба довгої й ревної праці, щоб зрозуміти потребу та як слід оцінити значення того, що є найкращим вицвітом християнського життя і водночас найбільшою потребою цього життя, а саме – молитву. Не переможе гріха той, хто не цінує молитви, не любить її й достатньо не молиться. Не покається, хто не випросить собі цієї ласки. І не переможе спокус і не уникне зла, хто не випросить собі цієї ласки... Вічного спасіння не досягне, хто собі цієї ласки не випросить... Молитва є найзагальнішою і найуспішнішою дорогою до Божої ласки [5, 153].

23 У Христовій Церкві є школа, а цією школою є проповідь Євангелія і наука правд віри, чи то Божа правда, об’явлена й голошена на місії, чи пастирським листом єпископа, чи побожною книжечкою, схваленою єпископською владою, чи наукою катехизму в школах, коли її подають за владою, даною єпархіальним єпископом, чи катехити, чи світські учителі, чи, врешті, тою самою наукою катехизму, коли її маємо у Божій Церкві. І до цієї школи мусимо всі учащати: священики й єпископи, не менше від світських людей; ми всі до смерти лишаємося учнями в цій школі [2, 64].

24 Християни, що йдуть слідами об’явлених правд, є більше схильні давати, ніж брати. Вони не тільки далекі від того, щоб чинити іншим кривду, – а ще й зі свого добра дають іншим. Бо знають, що тим способом забезпечують собі вічну нагороду.

Їхня любов полягає в тому, що бажають собі вічного щастя, а на цьому світі Божої ласки, потрібної саме для досягнення цього щастя. А така самолюбов не тільки не противиться любові ближнього, а ще й на неї спирається.

Бо любов ближнього – це саме та дорога, якою християни йдуть, щоб досягнути вічного спасіння [4, II т., 53].

25... Вона тільки тоді є справжньою християнською чеснотою, коли при її виконанні не є порушене ніяке право справедливости або любови ближнього. Та загальна засада, застосована до поодиноких елементів милостині, вимагає, щоби той, що дає милостиню, давав зі свого, а не чужого. Милостиня – це перенесення власности своєї на обдарованого. Ніхто не може дати, чого не має. Несправедливий посідач чужого добра не може вбогому помагати добром, яке несправедливо посідає. Перший його обов’язок – повернення власникові його добра, себто т. зв. реституція. Боржник не може давати милостині, поки не повернув свого боргу позичальникові. Син або слуга не мають права розпоряджатися добром батька або хлібодавця. При крайній, однак, біді, себто у випадках, коли кожний є зобов’язаний зі справедливости убогому помогти, може й син, і слуга з добра власника взяти те, що конче потрібне вбогому. Мусять, однак, наперед чи опісля повідомити про зроблене. Можуть також щодо вбогого так вчинити, як думають, що й сам власник вчинив би, себто з розумного припущення про волю і наміри власника [4, І т., 255].

26 Чоловік працьовитий не має часу грішити, є добрим мужем для жони, добрим вітцем для дітей, а для сусіда є поміччю, добрим прикладом; є у нього що дати убогому, і дітей ліпше зможе виховати; і в господарстві його порядок, а з часом достаток [4, II т., 3].

27 Вірні мусять показувати нещасним жертвам гріха обурення їх поступуванням не з ненависти, а з любови до їх безсмертних душ. Християнська громада повинна дати відчути чоловіковбивцям, що до них має милосердя, але ними бридиться, а передусім, що, за наказом великого пророка царя Давида, товариства таких злочинців неначе боїться. Пророк Давид у псальмі, що його св. Церква велить відмовляти кожному священикові при умиванні рук перед кожною Божою Службою, так молився до Всев. Бога: “Не погуби моєї душі з нечестивими, не погуби мого життя з мужами крови, що їх руки повні беззаконня”. Боявся пророк, щоби саме життя, разом із тими нечестивими мужами крови, не було причиною Божої неласки і Божої кари, яка могла би проявлятися погубленням душі, відкиненням життя. У посланні св. Ап. Павла до Коринтян читаємо, що у тій першій християнській громаді великого міста Коринта трапився випадок, де пасерб за життя батька почав жити в грішному співжитті з мачухою. Тоді аж Павло, щоби вирятувати нещасного грішника і увільнити християнську громаду від страшного згіршення, а до того спонукати ревність християн до заохочування Божого закону, наказав, аби громада зібралася на релігійні збори, себто в імені Ісуса, і в злуці з духом апостола, що не був присутній тілом, але духом лучився з громадою вірних, грішника виключила зі своєї суспільности, себто наклали на нього церковну клятву, уживаючи для цього тих страшних слів; що віддають його сатані на погибель тіла, щоб дух спасся в день Господа нашого Ісуса Христа (І Кор. 5, 1-5) [4, І т., 257-258].

28 Врешті, всі християни свідомі того, що обов’язки справедливости, милосердя й любови, що їх приймають разом із християнською вірою, є обов’язками суспільного життя не менше, як і приватного [4, І т., 288].

29 Спільне добро чинить з людей одне тіло, а якраз те спільне добро є основою всякої любови.

Почуття й свідомість цього спільного добра, яке об’єднує людей, веде людину до розуміння, що загальне добро – то її власне добро, а ближні її – то наче вона сама! І тому тією самою любов’ю, якою людина сама себе любить, мусить вона любити й ціле людство [4, II т., 50].

30... Наука Ісуса Христа і Церкви має свої загальнолюдські принципи і засади, що творять підставу солідарности між християнами, що роблять із Церкви одне солідарне тіло. Ти м лиш одним різниться християнство від усіх інших соціальних доктрин, що коли вони, представляючи лише діла якоїсь частини людської суспільности, неминуче ведуть до боротьби й чварів з усіми іншими галузями суспільности, то підставою християнства є закон і доктрина любови людської загально [4, І т., 288].

31 Спільні молитви – це найкращий спосіб освячувати хату й життя християн [5, 153].

1 Свою християнську любов треба ділами доводити! Будь-яке тут говорення пусте, коли за ним не йдуть діла! А ще пустішим є запевнення в любові, коли суперечать йому діла. Любов полягає в тому, щоб бажати іншим добра і, наскільки це можливе, спричинятися до нього. Хто правдиво любить – той дбає про інших; їх добро лежить йому на серці [4, II т., 57].

2 Вже саме те, що Христос приписує вірі таку силу, що й найменша може переносити гори, вказує на те, що Христос визнавав віру самих Апостолів за дуже слабу, хоч і не можна сумніватися, що вони жили в стані надприродної Божої благодати, себто не були в смертному грісі. Але Христос і ганив слабу віру Своїх учнів, коли казав до Петра: “Маловіре, чого ти засумнівався” (Мат. 14, 31). А коли Апостоли питали: “Чому ми не можемо уздоровити біснуватого?” – відповів просто: “З причини вашого невірства” (Мат. 17, 20) [2, 172].

3 А християнська любов ближнього бачить у ньому не свої користі і не прикмети, собі милі. Хто по-християнському любить, той не для себе любить, але для ближнього, – для спільного нам усім Спасителя-Христа – для спільного нам усім Вітця Небесного, що на небі... [4, II т., 54].

4 Нещасливий той, хто надії не має. “Проклятий чоловік, що надію покладає на чоловіка” (Єрем. 17, 5). “Надія безбожного – як порох, що його вітер розкидає, або як легка піна, яку вітер жене, і як дим, що його вітер розвіває” (Прем. 5, 15). Пересторога не покладати надії на людей повторюється багато разів. “Не довіряйте князям, людським синам, бо в них нема спасення” (Пс. 145, 2). Те, на що людина надіється на світі, зазвичай обертається в зло, як каже Ісайя (30, 3): “Фараонова сила на ваше засоромлення, а надія, яку покладаєте на тінь Єгипту, є стидом для вас” [2, 197].

5 Очевидно, не треба говорити, що Христос говорить тут про фальшиву мудрість. Про ту мудрість, про яку і Пророк Єремія говорив, коли казав: “Вони є мудрі на роблення зла, а добре чинити не вміють” (4, 22). Та все ж воно ясно, що й та мудрість, хоч і фальшива, є якоюсь силою розуму, а тому й душі. Сила, яку чоловік зле вживає, не є чеснотою, бо справжньої чесноти не можна зле вжити, але все-таки є якоюсь прикметою, якоюсь якістю, що мусить полягати в якійсь швидкості, силі, кмітливості, вдумливості, в якомусь вістрі, в якомусь світлі, якійсь інтелігенції, котра ставить синів цього світу вище від синів Божих чи синів світла у своїм роді [2, 385-386].

6 Пробачний гріх веде і готує душу до смертного, тому й треба бачити в ньому небезпеку смертного і застерігати перед ним хоч би й текстами: “Хто любить небезпеку, пропадає в ній”. Або: “Вірний в малих речах буде вірний у великих”. Особливо треба навчити стерегтися малих гріхів, коли сповідник має до діла з побожними людьми. Сміливо можна і треба заохочувати до Причастя без сповіді усіх побожних людей, яким совість не закидає ніякого тяжкого гріха. Треба їх учити про різницю між тяжким і повсякденним гріхом, однак не так, щоби легковажили повсякденний гріх. Коли приймається засадничу різницю, треба зі св. Василієм казати: “Як же може бути малим те, що є образою Всевишнього Бога?” [4, І т., 239-240].

7 У кожному смертному грісі міститься відвернення від Бога, незаступного Добра, а звернення себе до добра минущого. Між різними гріхами є тільки та різниця, що в деяких головним є відвернення від Бога, а в деяких є звернення до створінь. Так, гріхи, противні богословським чеснотам, що мають Бога за предмет, полягають передовсім у відверненні від Бога; противні любові – є гріхами, серед яких першим є відвернення душі від Бога, а щойно відтак душа звертається до створінь. Бо обов’язково відвернення від Бога веде до звернення до створінь. В інших гріхах, напр., у гріхах, що випливають із тілесного пожадання, чоловік зазвичай не думає й не має наміру відступати від Бога; в тих гріхах першим є звернення до створінь, а щойно в другому ряді з того випливає відвернення від Бога. З того стає ясно, чому невірство, розпуста й ненависть до Бога є гіршими гріхами від інших [2, 203].

8 Тяжкість гріха розпуки видно найбільше з того, що вона спирається на хибне поняття про Бога. Надія спирається на основну правду віри про Боже милосердя. Вже в Старому Завіті пророк Єзекиїл іменем Божим висловлював ті основні правди: “Не хочу смерти грішника, але щоб навернувся і жив” (Єзек. 18, 23), а цілий Новий Заповіт, ціла наука Ісуса Христа, Його муки і Його смерть є таким безмірним проявом Божого милосердя, що сміливо можна сказати, що правда про Боже милосердя є основою віри. Супроти того не може бути більш хибної й фальшивої науки, як та, що Бог грішникові відмовляє у прощенні, що не хоче його благодаттю до Себе навернути та довести до виправдання [2, 203].

9 Противним розпуці є той гріх, що його називають надмірною надією на Бога. Власне, ліпше казати “гріх фальшивої надії”, бо справжня чеснота не може бути надмірною; пересада перекреслює цілковито характер чесноти надії [2, 204].

10 Ясно, що небезпека фальшивої віри в Боже милосердя як гріха, противного Св. Духові, є тим більша для грішника, чим більше має гріхів. Свідомо того гріха не допускається, коли хто про себе думає, що має жаль за гріхи, а в дійсності його не має. Але яка незначна межа ділить правдивий жаль від позірного жалю й правдиву надію від пересадної надії. Коли зважимо, що грішник, особливо той, що має гріхи чуттєвости, тратить духовний смак вічних дібр і духовне почуття вічної кари, коли зважимо, що всі пристрасті, але передовсім статеві пристрасті, псують усе здоров’я й силу людських почувань та стають причиною того, що чоловік легковажить вічні й духовні добра та перестає про них дбати як про добра важкі, але можливі, щоб їх досягнути, – зрозуміємо, як нелегко може чоловік сходити з правильної дороги надії одним або другим способом [2, 205-206].

11 “Господній страх – це початок мудрости”, – каже мудрий Соломон (Притч. 1, 7). Не входячи поки що в філософські питання, чим є пристрасть страху в душі, а беручи Господній страх у такім значенні, яке надає тому слову найзагальніший звичай поміж людьми, ствердимо на самому вступі, що Господній страх полягає в тому найзагальнішому вшануванні Божества, яке проявляється в зберіганні Божих заповідей. Дійсно, люди звикли стримуватися від гріха тим словом: “Чи ти не боїшся Бога?” На загальну гадку всіх людей, усіх народів світу, як каже Тертуліян, з природи християнська душа відчуває ту фундаментальну важність зберігання Божих заповідей. Премудрий Соломон кінчає ту філософську книжку, що її “Когелет” (Проповідник, Еклезіяст) називають і в якій показана неміч людської думки, порожність та марнота людського життя, – кінчає цими простими словами, що видаються неначе б були взяті з якоїсь іншої, популярнішої його книги: “Бога бійся та зберігай Його заповіді: у тім цілий чоловік” (Екл. 12, 13). Хоч людський розум буде підноситися не знати як високо у людській, ба навіть у Божій мудрості, хоч буде опановувати не знати які глибокі теорії, доктрини чи науки, вкінці дійдемо до тої правди, до якої доходить і мала дитина, що починає вчитися катехизму: Бога бійся, зберігай заповіді [2, 180-181].

12 Усім частинам життєвої мудрости, з яких складається акт мудрости, не відповідають окремі вади. Це тому, що одна і та сама вада закреслює кілька частин діла мудрости. Напр., вада, що відкидає добру пораду, а ми називаємо її поквапністю чи загонистістю, тим самим, що не радиться й не слухає науки, яку міг би від кого іншого набути, тим самим легковажить і пам’ять, а хто не роздумує та не замислюється (а ми ту хибу називаємо нерозсудливістю), тим самим вже не вважає і на обставини, себто відкидає оглядність, та на небезпеку, себто відкидає обережність [2, 376].

13 З усіх актів розуму, на яких стоїть діло життєвої мудрости, те досліджування поради є першим. По ньому приходить судження про відповідний засіб, а щойно відтак рішення й вибір відповідної дороги. Тільки те рішення є актом життєвої мудрости. Досліджування і судження передують тому акту і становлять окремі, підрядні, сказати б, частинні чесноти, які могли би бути самі й не довести до акту мудрости. Бо хтось може добре досліджувати й розумом перебирати всі засоби, все вишукати й переглянути, а недобре про них судити й неправильно оцінювати те, що відповідніше до цілі. А міг би також правильно оцінювати, але неправильно виконати, себто міг би мати поступування відповідне до чесноти поради і до чесноти суду, а не дійти до правильного рішення мудрости [2, 360].

14 Дар ради даний є чоловікові для його власного життя. Та можливий є і дар доброї ради, даний не для освячення душі, а для людей. Справді, поміж ласками, даними даром, які наводить св. Апостол Павло в 12-ій главі 1-го листа до Коринтян, він не згадує дару ради. Та видається щонайменше правдоподібним, що, може, буде дух ради також ласкою даною, даром на користь Церкви і ближніх. У св. Письмі деякі люди є названі людьми доброї ради. Такий, напр., Симеон Маковейський (І Мак. 2, 65) [2, 366].

15 Щоб ясніше збагнути, чим є дар розуму для чесноти віри, треба з обох боків добре розрізнити. З обох боків – себто з боку віри і з боку розуму. З боку віри треба розрізнити те, що підпадає під віру просто і цілковито переважає силу природного розуму, як те, що Бог є один у трьох особах і що Син Божий став чоловіком. А на другому місці під віру підпадають ті правди, які є лиш у якімсь стосунку до тих надприродних правд, як усе, що міститься в Богом натхнених писаннях [2, 246].

16 Насамперед іде розум, а опісля воля. А коли розум у якійсь справі помиляється та недобре розбирає, що і як, – тоді вводить у блуд і волю [4, II т., 40].

17 Та бувають і такі становища, де загальні правила поступування не можуть бути пристосовані, де природний, здоровий, як то кажуть – хлопський розум чоловікові каже, що пристосування загального принципу до такого-то випадку буде мати недобрі наслідки, до визначеної цілі не доведе. Бувають випадки, в яких загальний принцип, що зазвичай застосовується в подібних випадках, не може бути застосований. Його застосування спричинить чи то якусь кривду для когось, чи то щось, що вражало б кожного почування чи поняття загальнолюдські. Тоді треба до того випадку пристосувати не звичайні норми поступування, не звичайні правила, але якийсь принцип загальніший і вищий, хоч, може, й менше пізнаний, котрий каже інакше справу оцінити [2, 360].

18 А що хресна Його жертва мала стати харчем людства, що люди мали з тої жертви черпати життя, як чоловік дочасне життя бере з хліба, бере Він у руки символ тої кривавої жертви як харчу людей – хліб; а що жертва мала бути пролиттям крови, бере в руки чашу вина; вино – кров найблагороднішого зі всіх Богом створених овочів, що на людську кров так впливає, що вона розігрівається й вирує; вино – символ чи образ крови, що має бути пролита на хресті, – й говорить слова: “Це тіло” – “це кров”, даючи їм хліб їсти, а вино пити.

Дивіться тепер на безодню сили, яка міститься в кожному слові Сотворителя; силою тих двох слів на століття й століття в усіх краях світу буде Його кров литися потоками, всі покоління світу будуть у цих потоках купатися, всі племена світу будуть цей хліб їсти й годуватися хресною Його жертвою.

На те слово могло рівно добре згаснути сонце або мільйони нових сонць постати, могла земля ціла в вогні згоріти, могло ціле небо зійти на землю; з тих голосних і на вигляд великих подій нічого не діється, але діється щось у мільйони разів важливіше, більше й святіше; твориться новий світ, у мільярди разів достойніший і кращий від усього, що досі існувало; цим світом, людям майже невидимим, бо прихованим під виглядом кусника хліба, є Пресвята Євхаристія. Вона є світом, вона є світами, в ній і нею живе ціле людство, тим таємним життям, що одне є правдивим життям; вона є світом, що обнімає землю і небо, вона є світом, бо родить мільйони святих і в тріюмфальному, хоч безупинно слідами крови значеному поході здобуває землю й вселенну. Вона є світом, хоч перед нашими очима лише часом підноситься на хвилинку заслона; вона є світом, бо за собою приносить Боже царство, бо є тим царством Отця, що зачинається серед кривавого поту й хресної дороги Христа й усіх, що за Ним цією дорогою йдуть, і кінчається тут на цьому світі словом “совершися”, яке гомонить з покоління до покоління і по якім уже починається тріюмф воскресіння всього відновленого і Христом освяченого людства.

Таку силу мають Христові слова... [2, 67-68].

19 Вітчизна – після Бога для чоловіка річ найсвятіша, а любов вітчизни за Божою любов’ю – почуття найблагородніше, найвище, найкраще. Хотіти вітчизні служити беззаконням – то так, як би кров’ю і болотом плямити білу одежу, як би плювати,

кров’ю і болотом кидати в лице рідної матери. Скоєний злочин ганьбимо адже через те, що зневажає святість Божого закону, се річ найважливіша, се справа вирішальна – він ламає Боже право – єсть гріхом. А крім того, шкодить справі народній, бо понижує чесноту любові вітчизни, підкопує моральні підвалини народної роботи, – згіршенням псує людей, псує їх совість, псує їх душу. Вщеплює в здорове тіло народного життя заразу, котра пізніше то тіло жере, заражаючи наймолодші покоління, перетворюючи благородну любов до вітчизни на мерзенне почуття ненависти і злости, а ним встид і сором приносить і відчужує людей від нас. У сто разів краще бути невинним Авлем, ніж стягнути на себе пляму Каїна [4, І т., 424].

20 А все ж, незважаючи на щоденний досвід, омана багатства є така сильна, а хіть очей робить нас такими слабкими, що між смертними людьми лише мало таких, що не піддаються цій омані. Бо мало є людей, що уміли б оцінити добра цеї землі за їх властивою і справжньою вартістю, а зате більше таких, що мають дві міри й дві ваги – одну для дочасности, а другу – для вічности. Тому до більшої частини людей можна пристосувати те слово Йоанового об’явлення: “Кажеш: я багатий і збагатів та нічого не потребую, а не знаєш, що ти нещасний, і нужденний, і вбогий, і сліпий, і нагий; раджу тобі купити у Мене золото, очищене в огні, щоб ти збагатився” (Об’яв. 3, 17-18) [2, 402].

21 Скільки тої нужди і біди по містах, у сутеренах і на піддашшях, а скільки її по селах, в бідних хатинках, що валяться! А часом і без хати мусить убогий поневірятися і кожної днини шукати деінде нічлігу! Який біль для батьків – бачити голодуючих і нужденних або хворих дітей! Яке терпіння – те життя, серед безнастанної непевности за себе, за дітей, за життя чи свободу! Яким нещастям буває тяжка кривда, завдана чужим чоловіком, або ще гірше – близьким чи своїм! Яким болем є розвіяні надії і певність близької смерти! Яким терпінням є те перемучення життям, в якому не знаходиться ні хвилі відпочинку! Який, врешті, біль – бачити всенародні терпіння і нездійсненні надії! [4, І т., 245].

22 Споконвічна наука католицької Церкви така, що в нас є два порядки пізнання, що різняться між собою не тільки причиною чи джерелом, але також і предметом. Одне пізнання випливає з природного розуму, друге – з Божої віри. Два джерела цілком різні, але й відмінні предмети. Бо віра дає пізнати не тільки ті правди, до яких природний розум може сам доходити, але й тайни, приховані в Бозі; їх можемо пізнати з віри тільки тоді, як їх Бог об’явить.

Апостол Павло, з одного боку, вчить, що й погани пізнають Бога з “того, що Бог сотворив” (Рим. 1, 20), а з другого боку, коли говорить про благодать і істину, що “стали Ісусом Христом” (Йо. 1, 7), про свою науку висловлюється так: “Голосимо мудрість Бога в тайні, що є укрита, яку Бог призначив перед віками на нашу славу, якої ніхто з князів цього світу не пізнав... А нам Бог об’явив Своїм Духом. Бо Дух усе просліджує, навіть глибини Бога” (І Кор. 2, 7-10).

І Сам Єдинородний так молиться до Свого Небесного Отця: “Прославлю Тебе, Отче, Господи неба й землі, що Ти закрив це перед мудрими й розумними, а відкрив немовлятам” (Мат. 11, 25) [2, 167].

23 Хто лише добре замислився над світлою догорою правди і добра, якою католицька віра єднає людей і веде одиниці до спасіння, народи і суспільності – до щастя, той мусить визнати обов’язковість, щоб усі люди доброї волі згуртувалися під прапором Христа і спільними силами в християнському дусі взялися до праці для піднесення тих, що потребують помочі і поштовху, для утвердження і збереження того, що здорове і добре, а усунення всього, що небезпечне і шкідливе [4, І т., 293].

24 Християнське почуття схиляє кожного в складних і тяжких часах більше горнутися до Бога; в Ньому шукати потіхи, помочі й сили. Воно майже несвідомо будиться в душі кожного християнина, воно схиляє й мене в цих таких незвичайно тяжких часах звернутися до Вас з гарячим і посильним покликом, – тим сильніше, тим частіше, тим покірніше звертатися до Всемогутнього Бога в молитвах, чим прикріше й важче з кожним днем стає життя [2, 29].

25 Різні прикмети чи чесноти є так поєднані між собою, що становлять, властиво, одну чесноту, для якої, здається, найвідповідніша назва – євангельська простота. Це християнський ідеал – бути, як діти, без облуди, бо їм належить Боже царство (Лук. 18, 16) [2, 405].

26... Та к Арістотель (в 6-ій кн. Етики, гл. 8-ма, та в 7-ій кн., гл. 11-та) стверджує, що “розкоші найбільше псують оцінювання мудрости”, а в книзі 7-ій, гл. 6-а, порівнюючи статеву нестриманість з пристрастю гніву, так каже: “Чоловік, що не стримує гніву, зважає ще на розумні докази, але неповно, зате нестримний у тілесній чуттєвості цілковито на них не зважає” [2, 384].

27 Лиш та суспільність багата і сильна, в котрій всі або майже всі, відповідно до свого становища, суть заможні [4, II т., 6].

28 Милостиня – це вияв християнської любови ближнього, любови, яка простягається на всіх ближніх взагалі, себто і на чужих, невірних, безбожників, та ворогів. “Коли ваш ворог голодує, дайте йому їсти, коли має спрагу, дайте йому пити” (Рм. 12, 20). Вільно, однак, подавачеві милостині вибирати поміж нужденними тих, яким хоче помагати передовсім. Не може тільки усіх інших позбавляти своєї зичливости і любови [4, І т., 256].

29 Конаючи на хресті, Христос доручив нас Своїй Пресвятій Матері, дав нам її за матір, Вона й тепер з неба як найліпша Мама опікується, молиться, обстає за нас і має до нас любов справжньої матері. Яке це щастя для нас, бідних грішників на цьому світі, Пресвяту Пречисту Богородицю називати своєю Матір’ю, звертатися до Неї в кожній потребі як дитина до матері, знати і пам’ятати про те, що Вона як найліпша Мати дбає про нас і нами опікується! Будьте, Мої Дорогі, горді з того, що ви є дітьми Пречистої Діви Марії! [1, 370].

30 Надія є причиною безнастанної радости вірних: “Зрадується серце моє Твоїм спасенням, співатиму Єгові, що вчинив мені добро. Співатиму при гуслях Імені Найвищого” (Пс. 12, 6); є загалом надією тих, що радіють: “Радійте надією, в горі бувайте терплячими, перебувайте в молитві” (Рим, 12, 12) [2, 197].

31 У поган можна би говорити про якусь природну чесноту надії, себто про жадобу душі, котра звертається до добра, оскільки його пізнає людський розум як правдиве і найвище добро. Таку природну надію заступає в християн надприродна чеснота надії. Світло розуму заступає світло віри або радше просвічує й підносить світло віри. Таким чином християнська надія – це та жадоба, з якою душа звертається до найвищого Добра, себто до Бога як добра, що його можна, хоч із труднощами, досягнути, за поміччю Божої благодати й на підставі Божого об’явлення [2, 194].

Дата добавления: 2015-05-24