До питання про сутність раціональності

Донбасская национальная академия строительства и архитектуры

Проблема раціональності є однією з ключових для сучасної епістемології. Постановка і вирішення цієї проблеми є невіддільним від врахування аксіологічних та історичних вимірів, які визначають межі міркування про раціональність в контексті тої чи іншої парадигми. Важливим аспектом проблеми раціональності є проблема ідеалу раціональності, в контексті якої виділяють, зокрема, класичний і некласичний ідеали раціональності, що характеризують не тільки певні періоди у розвитку раціональності, але і певні ціннісні засади, що зумовлюють її.

У сучасній філософії поняття раціональності інтерпретується, переважно, у методологічному дусі – як певний конструкт, що виконує роль рамок для характеристики тої чи іншої сукупності епістемологічних практик у межах певної епістемологічної парадигми, що свідчить про плюралістичний підхід до проблеми раціональності. Подекуди цей плюралізм призводить до того, що «теорія пізнання потрапляє до полону анархії» [1].

Тема раціональності присутня у багатьох сучасних культурологічних, соціально-філософських, філософсько-антропологічних, політологічних та епістемологічних дослідженнях. За словами В.Н.Поруса, «тема раціональності проблематизує практично всі основні сфери, що охоплюються сучасним філософським мисленням» [3, с. 427]. Як зазначає В.І.Додонова, сучасних філософський дискурс фокусує увагу на декількох важливих проблемах, що визначають специфіку сучасного етапу дискусій про раціональність – а саме «це, по-перше, проблема визначення раціональності; по-друге, з’ясування природи раціональності; по-третє, проблема єдності розуму та множинності раціональностей» [2, с. 296]. Описуючи логіку розгортання типів раціональності, В.І.Додонова робить висновок, що для класичного типу раціональності метою виступає розробка ідеалу, яка реалізується через світоглядний та методологічний примус у релігійних та філософських системах і утопіях. Для некласичної раціональності метою виступає функціональна оптимізація, яка реалізується, зокрема, через переконання у формі ідеології. Для постнекласичної раціональності метою виступає формування цінностей, що реалізується через маніпуляцію у формі дискурсу [2, с. 298].

Складність визначення раціональності пов’язана не стільки із складністю дефініції раціональності та її подальшого підтвердження сукупністю прикладів, але специфікою розгляду раціональності у контексті структури суб’єктно-об’єктних відносин. Особливо це стосується аксіологічного виміру раціональності. Як зазначає М.С.Каган, слід розрізняти два типу ситуацій, які стають предметом аналізу для певного дослідника:

1) гносеологічні ситуації, де суб’єкт у процесі пізнання мусить здійснити операцію власної десуб’єктивізації, тобто перетворити себе на «трансцендентального суб’єкта», що адекватно віддзеркалює об’єкт;

2) аксіологічні ситуації, де суб’єкт виступає у всій конкретності свого суб’єктивного буття [4, с. 61].

За словами М.С.Кагана, таке розділення є певною теоретичною конструкцією, яка вводиться, щоб виокремити дві сфери людського буття – гносеологічну і аксіологічну, але на практиці ці сфери людського буття є не альтернативними, а компліментарними по відношенню одна до одної.

Більше того, аксіологічні ситуації, які суб’єкт бере за основу світоглядних узагальнень, не є закритими від критичного розгляду та аналізу. Власне, посилання на суб’єктивний моральний досвід та спроби визначити, виходячи з нього, певні ціннісні орієнтації, часто стають джерелом помилок к для самого суб’єкту, так і для тих, хто взаємодіє з ним.

Останнє положення можна проілюструвати на прикладі критичного аналізу поглядів Л.М.Толстого у сфері непротивлення злу, який зробив І.О.Ільїн.

Свій аналіз поглядів Л.М.Толстого І.О.Ільїн почав із коректності постановки проблеми непротивлення злу, як її сформулював Л.М.Толстой. Зокрема, І.О.Ільїн зазначив, що проблему зла слід розглядати не тільки в аспекті художнього вираження суб’єктивного досвіду, як це робить Л.М.Толстой, але в контексті тих умов, які дають можливість оцінити певну дію або відсутність такої, як зло. Важливим у дослідженні І.О.Ільїна є аналіз способів постановки питання про те, чим є зло і чим є непротивлення злу у Л.М.Толстого. В основі моральних умовиводів Л.М.Толстого лежить заперечення духовно-самоцінної категорії істини та замкнення її межами особистого духовного досвіду, що надає його світогляду, як полемічно зазначає І.О.Ільїн характер своєрідного наукового нігілізму [5, с 99].

Тобто, ті аксіологічні ситуації, в яких суб’єкт виступає у всій конкретності свого суб’єктивного буття, не знаходяться поза межами критичного аналізу, але, навпаки, мають стати предметом критичного аналізу із метою усунення іраціонально-суб’єктивного елементу із цього досвіду та його структурування у якості аргументованого та системного викладення, яке може бути верифіковано з позиції відповідності або невідповідності певним цінностям.

Приклад, що був наведений вище, можна застосувати і до іншого аспекту проблеми раціональності, зокрема, у тому ракурсі, у якому розглядав її М.К.Мамардашвілі. За М.К.Мамардашвілі, існує принципова різниця між класичним і некласичним ідеалами раціональності, яка стосується розуміння природи і сутності рефлексії у класичну або некласичну епоху розвитку думки. Взагалі, поняття «раціональність» М.К.Мамардашвілі інтерпретує як «онтологію ума», а поняття «раціональність» і «ідеал раціональності» є у його термінології тотожними за змістом, оскільки і першому, і у другому поняттях мова йде не тільки про певну структуру духовного виробництва і структуру самосвідомості, що відповідає їй, але і про відбиток світу, який фіксується у певному способі мисленні [6, с. 9].

Для класики рефлексія виступає «чистою» формою розумової діяльності, яка здатна дати суб’єктові адекватний відбиток світу. Звідси і розуміння інтелігенції, як носія рефлексії, як уособлення прошарку, що відображає світобудову у формі певних конструктів, чи то наукових, чи то філософських, чи то літературних тощо.

Для некласичної філософії рефлексія розглядається з точки зору впливу на неї ідеології, а інтелігенція не як соціальний прошарок, що існує як би поза суспільним життям, але як невід’ємна частина суспільства у розрізі його національних, класових, релігійних, ціннісних та інших характеристик.

Складність ситуації, що склалася у сучасній філософії, полягає у тому, що, «у буржуазній філософії не сталося того, що сталося, наприклад, у фізиці ХХ століття і взагалі у сучасному природознавстві, яке пережило свою революцію і змогло створити дійсний синтез класичних і некласичних уявлень у принципово новій картині природного світу» [6, с 256]. Саме тому філософський модернізм, який М.К.Мамардашвілі, характеризує не у хронологічному, а у змістовно-тематичному сенсі, існує за рахунок тісного зв’язку із текстами та ідеями філософської класики.

Якщо ввести до цієї схеми період постмодерну, то стане зрозумілим, що, фактично, постмодернізм являє собою доведення до крайності тематичних сенсів модерну, перетворюючи їх виключно на матеріал для деконструкції без жодних спроб аналізу об’єктивної даності, яку позначають ці конструкти.

Але постмодернізм, у супереч тим прогнозам, що характеризували його як перший період принципово нової епохи раціональності, не зміг запропонувати нових сенсів, більше того, не зміг здійснити радикальної деконструкції класичної і некласичної філософії. Ось чому Н.С.Автономова зазначила, що «наступає захід постмодерну» [7, с. 5]. Це пов’язано із тим, що постмодернізм веде до релятивізації картини пізнання, девальвує традиційні цінності гуманізму. І однією із спроб вироблення концептуальної противаги постмодернізму можна вважати поняття «відкритої структури», яке пропонує Н.С.Автономова. Поняття «відкритої структури» не виключає, на відміну від жорсткого структурно-функціоналістського підходу, незавершеність і динаміку, але передбачає її, що дає змогу осмислити також і динаміку гуманітарної науки. Взагалі, характеристику «відкритості» Н.С.Автономова застосовує у різних аспектах, у тому числі і для характеристики російської філософії періоду 1990-хоків, яку вона позначає, як «відкритість до західної думки» [8, с. 354]. Поняття «відкрита структура» є відображенням практики діалогу, що існує між читачем і автором у процесі рецепції певних ідей, між автором і перекладачем у спробі останнього перекласти авторські смисли у відповідних словах власної мови, у поліфонії та багатоголоссі, яке характеризує спосіб організації романів Ф.М.Достоєвського, за М.М.Бахтіним.

Стосовно моралі постмодерністський акцент на асоціативності мислення, як «ризомальному» русі, означає «спробу виходу (навряд чи це можна назвати рішенням) за межі проблеми раціональності» [9, с. 97]. Декларація рівнозначності усіх варіантів ціннісних орієнтацій може, дійсно, «зняти» проблему аксіологічних засад раціональності, але таке «зняття» не дасть у перспективі сталих смислів і орієнтацій, на які могла б орієнтуватися думка.

Більше того, подальший розвиток мислення є неможливим без критичного переосмислення досвіду і практики мислення, яка була сформована у європейській філософії, в тому числі без прояснення тих аксіологічних засад, на яких вона ґрунтується. І такий спосіб «зняття» проблеми замість її вирішення призводить лише до поглиблення кризи у філософії.

Таким чином, поняття раціональності, яке є одним з центральних для сучасних епістемологічних практик. Воно фіксує певний спосіб мислення у багатстві його епістемологічних, історико-культурних та аксіологічних характеристик. В залежності від системи критеріїв, виділяють класичну, некласичну і постнекласичну типи раціональності, гносеологічні та аксіологічні ситуації прояву раціональності, класичний і некласичний ідеали раціональності тощо. Аналіз основних тенденцій розвитку сучасної філософії свідчить про те, що подальший розвиток мислення є неможливим без критичного переосмислення досвіду і практики мислення, яка була сформована у європейській філософії, в тому числі, з урахуванням тих аксіологічних засад, на яких вона ґрунтується

Література:

1. Касавин И.Т. Теория познания в плену анархии: критический анализ новейших тенденций в буржуазной философии науки / И.Т.Касавин. – М.: Политиздат, 1987. – 189 с.

2. Додонова В.І. Постнекласичний дискурс соціальної раціональності: [Монографія] / В.І.Додонова. – Донецьк: Вид-во ДонНУ, 2011. – 340 с.

3. Порус В.Н. Рациональность / В.Н.Порус // Новая философская энциклопедия. В 4-х тт. Т 3. / [под ред. В.С.Степина, Г.Ю.Семигина].– М.: Мысль, 2001. – С. 425 – 427.

4. Каган М.С. Проблемы взаимодействия познания и ценностного сознания / М.С. Каган // Наука и ценности: Проблемы интеграции естественнонаучного и социогуманитарного знания / [под ред. М.С.Кагана, Б.В.Маркова].– Ленинград: Изд-во Ленинградского университета, 1990. – С. 57-72.

5. Ильин И.А. О сопротивлении злу силою // Pro et Contra: полемика вокруг идей И.А.Ильина о сопротивлении злу силою / [Сост., предисл. и коммент. Ю.Т.Лисицы]. – М.: Айрис-Пресс, 2007. – С. 29 – 214.

6. Мамардашвили М.К. Классический и неоклассический идеалы рациональности / М.К.Мамардашвили. – СПб.: Азбука, Азбука-Аттикус, 2010. – 288 с.

7. Автономова Н.С. Открытая структура: Якобсон-Бахтин-Лотман-Гаспаров / Н.С.Автономова. – М.: РОССПЭН, 2009. – 503 с. – (Российские Пропилеи).

8. Автономова Н.С. Познание и перевод. Опыты философии языка / Н.С.Автономова. – М.: РОССПЭН, 2008. – 704 с.- (Humanitas).

9. Леонтьева Е.Ю. Рациональность и ее типы: генезис и эволюция: [Учеб. пособие] / Е.Ю.Леонтьева. – М.: Издательство МПСИ; Воронеж: Издательство НПО «МОДЭК», 2006. – 256 с. – («Библиотека студента»).

КОЛОСОВА Н. В., СТАСЕНКО С.О.

Дата добавления: 2015-05-24