ВІДПОВІДІ 3 страница

Досить цікавими є механізми регуляції метаболічних процесів у пойкілотермних тварин. Вважається, що “холоднокровні” тварини мають таку температуру тіла, як температура зовнішнього середовища. Частково це так, хоч добре відомо, що у комах в польоті температура тіла значно вища від температури оточуючого повітря.

Окрім того, багато які пойкілотермні істоти в різний час доби в залежності від свого фізіологічного стану обирають певні ділянки з тією чи іншою температурою. Так, рептилії полюбляють погрітися на сонечку. Але значно менше відомо, що риби також істотно змінюють рівень свого метаболізму, перебуваючи в певних горизонтах води з різною температурою.

Так, молодь (подкаменщика) Cottus extensus першого року життя з озера Бір (США) живиться виключно в придонних шарах, де температура води складає 4-5⁰С остракодами і придонними веслоногими ракоподібними (циклопами) Але з настанням сутінок молодь переміщується в шари води з температурою 13-16⁰С, де і тримається до світанку. Перебуваючи в шарах води з температурою на 9⁰С вищою, ніж в місцях живлення, молодь таким чином підвищую рівень свого метаболізму (а відповідно живлення і росту) втричі (Wurtsbaugh, Neverman, 1988).

Прагнення до більш теплих ділянок після споживання їжі притаманне багатьом рептиліям, амфібіям і рибам, що сприяє активації процесів травлення і пришвидшує метаболічні процеси в цілому. З іншого боку, для риб показано значення переміщення в більш холодні горизонти води для більш економного використання наявних кормових ресурсів (шляхом зниження рівня метаболізму в умовах більш низьких температур).

Дослідження термопреферендумів у цьогорічок ляща (Базаров, Голованов,2000) показало, що рівень кінцевого термопреферендума молоді ляща при голодуванні знижується на 13-16⁰С у порівнянні з контролем (у ситих особин) і складає 13-15⁰С. Внесення корму, не залежно від сезону року, призводить до вибору молоддю ляща літніх температур (26⁰С і вище), які, вочевидь, є оптимальтними для життєдіяльності і відповідають їх еколого-фізіологічному статусу. При цьому слід відзначити, що реакції вибору зони оптимуму (чи кінцевого термопреферендуму) проявляється однаковою мірою і у ситих особин і на початкових стадіях голодування. Лише після 7-9 добового голодування виявляється тенденція до вибору голодуючими особинами більш холодних ділянок тепературного градієнта. Фізіологічний стан риб (зокрема, високий чи низький рівень нагодованості..накормленности істотно впливає на характер і динаміку реакції. Якщо на початку експеримента як ситі, так і голоні риби (коефіціент вгодованості за Фультоном 1,56) обирали зони кінцевого термопреферендуму на рівні 29-30⁰С, то після голодування протягом 43 дібііі відновленні годування молоді (коефіціент вгодованості за Фультоном 1,15) відповідний рівень був на 4⁰С нижчим. Інтервал же обираємих температур у ситих особин був вужчим, а у голодних розширювався в 2-3 рази, що можна тлумачити як пошук їжі навіть в несприятливих температурних умовах.

На екосистемному рівні регуляція знаходить свій прояв і в екологічній сукцесії – і авто- і гетеротрофна сукцесії йдуть у напрямку досягнення термодинамічної рівноваги системи, коли вся доступна системі енергія (енергія, асимільована системою) йде на підтримання її впорядкованості. Тобто величина чистої продукції системи прагне до нуля, а вся енергія йде на підтримання негентропії.

Це знаходить свій прояв і у взаємозв’язку речовинно-енергетичних і інформаційних процесів в екосистемі. Стабільність системи забезпечується їх збалансованістю і узгодженістю.

Кількісною характеристикою регуляторних можливостей системи є порівняння відносних змін екологічного фактору і параметрів системи. Так, оцінюючи можливість осморегуляторних механізмів, ми порівнюємо зміну солоності (у скільки разів) і концентрації солей в тканинних рідинах організму. На екосистемному рівні можна порівнювати рівень освітленості й рівень фотосинтезу, ступінь забруднення середовища (концентрацію забруднюючих речовин) і значення найбільш вагомих параметрів екосистеми – інформаційних, речовинно-енергетичних.

Азовське море завжди вважалося одним з найбільш продуктивних (в тому числі рибопродуктивних) у світі. В 1930-1960 рр. Вилови риби в ньому досягали 85 кг/га на рік, головним чином за рахунок тюльки, судака, ляща і хамси. Максимальна глибина Азовського моря – 14м, солоність близько 10,5%_о. Останніми десятиліттями Азовське море опинилося під могутнім антропогенним впливом, пов’язаним з зарегулюванням стоку Дону і Кубані, що знайшло своє відображення на водному режимі моря, зростання об’єму стічних вод промислового і сільськогосподарського походження, інтенсифікація судоходства та іншими, що підірвало запаси бентосу і риб-бентофагів. Цьому сприяли і геологорозвідувальні роботи по пошуку нафти та газу, звалювання в море забруднених ґрунтів з акваторій портів і судноходних каналів (дампінг) та ін.

В період інтенсивної хімізації сільського господарства на півдні Росії і в Україні (друга половина 60-х-80-ті роки), зі стоком Дону і Кубані зріс притік добрив і пестицидів в море. Внаслідок цього відбулася евтрофікація і обумовлене нею “цвітіння” води, а також накопичення залишків пестицидів в трофічних ланцюгах і акумуляція їх в тілі риб, особливо хижаків. Тяжко вдарила по рибним запасам розорювання (пойменніх лугов) – нерестовищ риб і засмоктування великої кількості мальків в різноманітні водозабірні споруди. І все ж таки навіть за цих несприятливих умов, екосистема Азовського моря виявилася досить стійкою, а загальний вилов риби досягав 250 тис. Т/рік, або в середньому 66 кг/га– головним чином за рахунок дрібних пелагічних видів– хамси і тюльки. Антропогенний прес на пелагіаль виявився меншим, ніж на бенталь і планктон Азовського моря продовжував розвиватись досить інтенсивно.

В 1990-ті роки, у зв’язку з економічною кризою та спадом виробництва масштаб антропогенного впливу на море знизився, токсикогенний стік з полів втратив своє колишнє значення і можна було сподіватися, що рибопродуктивність Азовського моря почне зростати. Проте відбулося несподіване: в Азовське море з Чорного, разом з водними масами відбулося вторгнення занесенего з Атлантичного океану гребінця мнеміопсис (Mnemiopsis leidyi A.Agassiz). Знайшовши тут чудові харчові ресурси у вигляді зоопланктону, а також іхтіопланктону. В короткий термін кормова база пелагічних риб виявилася підірваною, промислові запаси впали до критичного рівня. Рибна промисловість Росії і України в цьому регіоні понесла величезні, небачені раніше збитки.

В Чорному морі поодинокі екземпляри цього виду гребінця були помічені в 1982 році, проте вже в кінці 80-х років його загальна біомаса в морі досягла одного мільярда тон. З Чорного моря мнеміопсис завдяки системі течій, розселився в сусідні моря – Азовське. Мармурове, Егейське і Середземне.

Слідом за мнеміопсисом в Азовське море вселився гребінець Beroe ovata, який є антагоністом мнеміопсиса і він вже починає обмежувати його кількість.

Загалом підраховані збитки, нанесені мнеміопсисом рибному промислу – 43 млн долларів США щорічно. Обгрунтовано метод регуляції щільності мнеміопсиса шляхом вселення його вида-антагоніста – Beroe ovata.

Крім потоків енергії і колообігів речовин, екосистемам притаманні розвинені інформаційні мережі, які включають потоки фізичних і хімічних сигналів, що забезпечують взаємозв’язки елементів системи між собою і функціювання її як єдиного цілого. Саме тому є всі підстави вважати, що екосистеми мають кібернетичну природу (від грецького – kibernētikē – мистецтво управління). Проте слід підкреслити, що, на відміну від створених людиною кібернетичних пристроїв, її управляючі функції зосереджені всередині неї дифузно (а не направлені назовні і спеціалізовані).

Надлишковість (коли яка-небудь функція може виконуватися кількома компонентами) підвищує стабільність системи.

1. Екологія вивчає структурно-функціональну організацію різноманітних екосистем та процеси, що в них відбуваються з метою прогнозування подальших змін та оптимізації взаємин людини з Природою, що можливо лише на терені гармонізації всіх форм діяльності людини, і є надійною запорукою стабільного розвитку суспільства. І лише за умови усвідомлення себе частиною цього дивовижного розмаїття, а не на засадах постійного протипоставляння людини і природи, що призводить до безглуздих і водночас украй небезпечних спроб “підкорення” природи, наслідком чого є глобальне спотворення колись чарівних осередків життя, а зараз спустошених та занедбаних територій і акваторій, можливе виживання людини як виду.

2. Моделювання передбачає створення моделі і подальше вивчення системи проводять не на реальному об’єкті, а на його моделі. Модель можна визначити як будь-яке спрощене відображення об’єкта (реального чи уявного). Особливо цінним моделювання є у випадках, коли досліди над реальною системою проводити неможливо (з огляду на масштаби системи – скажімо, біосфери в цілому, океану, моря тощо або ж небезпечно – вплив радіації на екосистеми...Тому для вивчення цих проблем створюється модель і подальші дослідження проводяться на ній.

3. За функцію благополуччя популяції можна прийняти різницю між швидкістю фотосинтезу і дихання у рослин, співвідношення між приростом біомаси й рівнем дихання у тварин, біотичний потенціал у популяцій, темп росту популяцій, ефективність трансформації енергії, співвідношення продукційно-деструкційних процесів у біосистем різного рівня тощо.

4. Життєва форма – термін для позначення групи організмів характерного вигляду, обумовленого комплексом адаптацій до існування у певному середовищі. До конкретних життєвих форм належать конвергентно сформовані сукупності організмів різного систематичного положення, що мають принципово схожі пристосування до існування у певному середовищі.

5. Екологічний менеджмент – підсистема загально системи управління в будь-якій галузі виробництва, яка гармонізує діяльність і розвиток кожного підприємства та всієї галузі в довкіллі і в екологічному правовому полі. Екологічний менеджмент забезпечує екологізацію загальних функцій управління, планомірну діяльність з охорони природи і забезпечення екологічної безпеки.

5.1.

Щоб охарактеризувати безліч можливих комбінацій ЕФ, доцільно ввести поняття простору екологічних факторів.

Простором екологічних факторів назвемо евклідовий простір, координати якого співставленні ранжованим екологічним фактором. Це можна записати у такому вигляді:

ξ = {(x₁, x₂, …, x_n…)},

що означає, що множина ξ складається з можливих послідовностей вигляду (x₁, x₂, …, x_n…).

Таким чином, кожній конкретній комбінації значень ЕФ відповідає точка екологічного простору ξ з координатами (x₁*, x₂*, …, x_n*…).

Для ілюстрації розглянемо модельну екосистему, до складу якої входить експериментальна культура водоростей, що культивуються на живильному середовищі постійного складу, що містить всі необхідні для водоростей елементи в достатній кількості. Якщо варіювати в цьому експерименті будуть: концентрація ортофосфатів і рівень освітлення, то координатами екологічного простору будуть такі змінні: х₁ – концентрація ортофосфатів; х₂ – рівень освітлення; х₃ – щільність культури водоростей.

При цьому варто підкреслити, що a priori не передбачається статистичної чи функційної незалежності факторів (координат) екологічного простору. Більше того, однією з задач факторіальної екології є з’ясування такої залежності і врахування її впливу на показники життєдіяльності біосистем чи параметри екосистеми в цілому.

Функція відгуку біо- і екосистем на сукупну дію екологічних факторів

Для кількісної характеристики впливу ЕФ на параметри біосистем різного рівня (на показники життєдіяльності) слід ввести поняття про функцію відгуку. варіюванні

Позначимо через I^k = [ C_k, C¯_k] відрізок на шкалі вимірів, обмежений мінімально C_k, і максимально C¯_k можливого значення k-го показника.

Функцією відгуку k-го показника на сукупність екологічних факторів (x₁, x₂…,x_n…) називається функція φ^k, що відображує екологічний простір ξ на шкалу I^k:

φ^k: ξ → I^k,

яка кожній точці (x₁,…,x_n,…) простору ξ зіставляє число φ^k(x₁,…,x_n,…) на шкалі I^k.

Число екологічних факторів практично необмежене, відповідно нескінченна розмірність екологічного простору ξ і кількість аргументів функції відгуку φ^k(x₁,…,x_n,…), але на практиці виділяють певну кількість факторів (позначимо їх через n), за допомогою котрих можна пояснити задану частину від повного варіювання функції відгуку.

Наприклад, перші 3 фактори спроможні пояснити 80% загального варіювання показника φ, перші 5 фактори – 95%, перші 10 – 99% і так далі. Решта, що не ввійшли до вказаних факторів, не справляють істотного впливу на показник, що досліджується. Їхній вплив можна розглядати як певний “екологічний шум”, що накладається на на вплив імперативних факторів.

Крім функції відгуку, що відповідає конкретним показникам і = 1,..., -k життєдіяльності особин, чи іншим параметрам популяцій чи біосистем іншого рівня слід також запровадити поняття узагальненої функції відгуку або функції благополуччя (життєвості) біосистеми. Значення останньої змінюються вздовж деякої шкали (як правило, що влючає 0) і є узагальненим показником сприятливості стану біосистеми за даного поєднання екологічних факторів - від процвітання при φ › 0; рівноваги при φ = 0, і до пригнічення і загибелі при φ ‹ 0.

Звичайно функція благополуччя вираховується виходячи з конкретних функцій відгуку:

За функцію благополуччя популяції можна прийняти різницю між швид-кістю фотосинтезу і дихання у рослин, співвідношення між приростом біомаси й рівнем дихання у тварин, біотичний потенціал у популяцій, темп росту популяцій, ефективність трансформації енергії, співвідношення продукційно-деструкційних процесів у біосистем різного рівня тощо.

5.2.

Отже, в результаті еволюції предмету класичної екології сформувався багатоаспектний предмет сучаної екології. Відомий сучасний еколог М.Реймерс наводить цілий спектр сучасних поглядів на предмет екології:

1. Частина біології - вивчає відносини організмів між собою ті навколишнім середовищем. Це система біоекологій. Наприклад, фізіологічна кологія, цитоекологія тощо.

2. Загальна дисципліна, що вивчає загальні закони функціонування екосистем різних рівней. Причому, до аналізу екосистем крім біологічних даних залучаються математика, хімія, геологія географія та інші науки. Такими розділами екології є, наприклад, біоценологія, біосферологія тощо.

3. Комплексна наука - дослідження "місця проживання" живих істот (включаючи людину).

4. Дослідження стану людини як виду та суспільства в екосистемі планети, її зв'язків з екологічними системами та меж впливу на них. В цьому випадку враховується людська діяльність і відношення "людина - природа" включається в предмет екології.

В. Крисаченко вказує на існування сучасній науці таких основних напрямів потрактування сутності екології:

- екологія - це наука про взаємини організмів з навколишнім середовищем;

- екологія - наука про функціонування екосистем різного рівня організації;

- екологія - комплексна наука про довкілля біосистем;

- екологія - система знань про взаємини об'єктів реальності з якимось одним, центральним об'єктом;

- екологія - наука про унікально-космічний статус людини як виду у біосфері

- екологія - наука про взаємини біосистем з природним довкіллям, котре визначає просторові та часові параметри їх існування та розвитку. Отже, в такому баченні екології в неї включена еколюційна складова.

Саме через включення в предмет сучасної екології проблеми відношення людини і природи виникає група "загальних екологій". Так С. Тулмін вводить поняття "інтелектуальної екології", Д. Ліхачов - "екологічної культури", П. Дракер - "політичної екології", І. Круть - "екологічної філософії".

Як специфіку предмету екології дослідники відмічають його синтетичний характер: наявність природничонаукових і гуманітарних пластів в її знанні. Ю.Одум (1986) пише: "Екологія - цілісна дисципліна, що зв'язує природничі і гуманітарні науки. Зберігаючи міцні корені в біологчіних науках, вона не може бути віднесена цілком лише до них. Екологія - точна наука. В тому розумінні, що вона використовує концепції, методи та прилади математики, фізики, хімії та інших природничих наук. Але водночас вона гуманітарна наука, оскільки на структуру і функцію екосистем дуже сильно впливає поведінка людини".

На цьому ж наголошують відомі екологи П. Дювиньо і М. Танг, підкреслюючи, що екологія – синтетична наука, що використовує дані самих різних дисциплін. Прийоми і методи екології різномантні. Вона використовує сучасні методи фізики і хімії для вивчення природи.

Екологія досліджує найвищі рівні інтеграції живої матерії і в процесі пізнаня переходить від популяцій одного виду до спільнот і екосистем. І,нарешті, до біосфери в цілому.

Тому екологія поєднує в науковому пошуку ботаників, зоологів, мікробіологів. Тобто, виконує інтеграційну функцію. Екологія поєднує генетику і сучасну еволюційну теорію, відносячи їх до реального природного процесу.

За допомогою екології, яка досліджує взаємозв'язок людини з біосферою, здійснюється інтеграція природничих і суспільних (економічних і соціальних) наук.

Методологи сучасної екології підкреслюють інтеграційну орієнтованість екології, визначаючи її місце в системі наук. Екологія є самостійною галуззю наукових знань і, водночас, наукою, яка пов'язана або суміжна з багатьма ділянками природничих, гуманітарних чи технічних наук, різноманітними сферами людської діяльності. Екологія спирається на різні науки, з якими пов'язана своїм походженням (наприклад, з біологією) чи об'єктом дослідження (географія, геологія).

Найтісніше екологія пов'язана з природничими науками - землезнавством, біологією, космологією, оскільки кожна з цих наук розкриває істотні риси власне екологічних об'єктів - екосистем та взаємин між організмами. Землезнавство створює образ неорганічної природи, біологія - живих систем, а космологія - міжпланетного довкілля, у якому постала і функціонує біосфера Землі.

Екологія має тісні зв'язки з фундаментальними теоріями - еволюційною, систем, а також інформатикою та соціологією. На базі цих узагальнень дістають раціональне пояснення численні екологічні явища. Медицина, біотехнологія, сільськогосподарські науки, урбаністика, охорона природи і космонавтика окреслюють прикладні можливості екології. Дійсно, починаючи з рільничої справи і закінчуючи вивченням космосу люди мають справу з певним довкіллям - сприятливим чи несприятливим. Урахування його особливостей, змін, принципів управління ним дають змогу підтримувати сталість людського існування на рівні окремого індивіда та людських спільнот.

Академік С. Шварц (1975) розглядає екологію ще ширше. Екологія - загальнонауковий підхід до розв'язання складних проблем стосунків людини і природи. Більш того, він вважає, що "екологія на наших очах стапє теоретичною основою поведінки людини в природі".

Треба також навести міркування дослідників, що позначають ситуацію останнього десятиліття. Так, Т. Гардашук результатом виходу екології як науки далеко за власні межі наприкінці ХХ ст. вважає перетворення її на "екологізм" - різновид сучасної ідеології і сучасного світогляду. На відміну від екології, екологізм вже не задовільняється суто науковим дослідженням стану довкілля, а входить у всі сфери суспільно-політичної діяльності, економіки, культури, етики.

Західні дослідники пропонують розрізняти "екологізм" (ekologism) та "инвайронменталізм" (environmentalism). Инвайронменталізм грунтується на переконанні, що самих лише упрвлінських підходів може бути достатньо для вирішення сучасних екологічних проблем. Натомість екологізм наполягає на визнанні самоцінності природи, отже - на необхідності радикальних змін у ставленні людини до неї.

Отже, в результаті еволюції предмету екології, структурування її знання та осмислення цих процесів філософсько-методологічними засобами, сформувався сучасний образ екології як науки. Що ж він собою являє? Так, передовсім треба підкреслити, що відбулася диференціація екології та її експансія на нові предметні сфери. Розвивається загальна та теоретична екологія. І, водночас, сукупність часних та прикладних екологічних наук. Фахівці-екологи відмічають нерівномірність темпів розвитку окремих галузей екології. Особливо швидкими темпами розвивалась аутекологія, синекологія, урбоекологія, фітоценологія, екологія людини. Найбільш теоретично розвинуті галузі екології намагаються поширити наявні теоретичні моделі на всю екологію. В результаті можливим є поглинання однією галуззю екології інших. Подібну орієнтованість можна побачити в розвитку фітоценології, яка є лідером біоекології.

Теоретична та методологічна сфера екології є покищо недостатньою. На сьогодні функції теоретичної екології виконує сукупність найвагоміших досягнень аут- та синекології. Фахівці-екологи висловлюють побоювання, що за таких обставин досить легко виникають дилетанські схеми і дії в галузі екології. Сучасна екологія виконує практико-прогностичну функцію. Зростає її роль у прогнозуванні розвитку біоти на планеті, визначенні міри і наслідків антропогенного впливу на біосферу, раціональному підході до творення штучних ценозів, розв'язанні глобальних проблем сучасності.

Нарешті, сучасна екологія тісно взаємодіє зі сферою філософського знання. Філософія екологіївивчає та оптимізує сам процес екологічного пізнання, осмислюючи можливості його подальшого розвитку. В результаті людинознавство отримує від екології нове розуміння людини і її життя.

Сучасна екологія посідає особливе місце в суспільстві. Це пов'язано з наскрізною людиновимірністю екологічної проблематики та практичними можливостями екології для розв'язання проблем культурно-цивілізаційного розвитку.

Отже, предмет екології - багатоаспектний. Ця особливість відбивається в багатоманітності визначень поняття "екології" в сучасних наукових і філософських джерелах. Включення в предмет екології проблеми відношення людини і природи призводить до появи багатьох нових екологій, так би мовити, "небіологічних". Крім того, майже водночас з біоекологією (тобто, з класичною екологією), виникає "екологія людини", З часом вона диференціюється на власно екологію людини як живого організму і соцільну екологію. На думку американського дослідника Дж.Л'юіса, на таку диференціацію вплинула лінія "географія людини - екологія людини - соціологія", що зародилася в працях видатного французького соціолога О.Конта в 1837 р. Цей напрямок далі розвивався під назвою "біологія людини".

"Соціальна екологія" - напрямок, початок якого, як вже зазначалося відноситься до ідей О. Конта, які були розвинуті відомими англійським філософом Д. Міллем і французьким філософом Г. Спенсером. Однак до 20-х років ХХ ст. поняття і термін "соціальна екологія" в прийнятому сьогодні сміслі не існували. Соціальною екологією називали розділ біоекології, що досліджував, так званих, "суспільних тварин", наприкад, мурашів, бджіл. Новий контекст соціальної екології почав формуватися в роботах американських соціологів Р. Парка і Е.Берджеса, які включили в соціальну екологію вивчення закономірностей поведінки людських популяцій в урбанізованому середовищі. В російській (Гірусов Е., Марков Ю. та ін.) і вітчизняній (Бачинський Г., Голубець М. та ін.) науці проблеми соціальної екології вважаються сферою філософського осмислення.

За межі природничої науки виходить і предмет "глобальної екології". Вона вивчає екосистему Землі. В результаті виникають питання охорони природи і охорони оточуючого людину середовища, які не є лише біологічними, природничонауковими, а мають і соціальний зміст.

Вони також зачипають таку сферу людської діяльності і впливу, як політика. Тобто, екологічні питання стають політичними. Досить згадати рух "зелених" в світі, включно до "екологічного тероризму" на Заході. Політизація екологічних питань призвела до валіфікування екологічних феноменів в поняттях "екорозвиток", "екополітика", "екологічна безпека" тощо. Зв'язок екополітичних проблем з економікою визначив появу сиснетичних дисциплін, таких як економіка природокористування. Причому, саме природокористування набуло екологічного забарвлення.

Ще однією з "загальних екологій" є "екологія культури". Предметно-речові і світоглядні цінності, архітектурне і ландшафтне середовище, література, взагалі мистецтво, аудіовізуальні технології стали предметом екології культури. Вона має досліджувати культурне середовище людини, його формування, вплив на людину.

Утім, сама екологія як наука є частиною культури і може впливати на пізнавальні і ціннісні орієнтації особистості. Такий вплив може відбуватися через, так звану, "глибоку екологію" (М.Реймерс) - систему поглядів, що заперечує виключну цінність людини, порівняно з іншими біологічними видами. Світоглядний пафос глибокої екології можна висловити тезою:" Земля - перш за все!" Тобто, вихідною і домінуючлю світоглядною цінністю вважається не людина, а планета Земля. Найбільший вплив на особістість глибока екологія здійснює не в рамках науки, а як екоцентриський соціальний рух. Рух, що кваліфікує сучасну екологічну кризу як прояв кризи соціальної, спричиненої певним ставленням людини до природи.

Отже, в сучасній екології ми маємо вихід за межі суто науки до світоглядних проблем, таких як питання про світогядні засади людської діяльності в природі - якими вони є і якими вонимають бути? Ці і подібні проблеми стали предметом галузі, яку називають "екологією духа". Вона також має досліджувати екологічні феномени як морально відношення. Йдеться про питання такого роду. Як: чи включена природа в моральну сферу людини? Сьогодні це все ще проблематичним.

Таким чином, сучасна екологія включає цілий пласт гуманітарних і філософських проблем, що є ознакою нового етапу її розвитку як науки - постнекласичного.

Постнекласична науки - це новий тип раціональності, порвняно з класичною (декартівською) і некласичною (енштейнівською). Цей новий тип наукової раціональності виникає на підставі потреби не спричиняти в результаті цивілізаційного розвитку кризового стану культури, природи і людини. За висновками В.Стьопіна, сучасного філософа науки, що активно досліджує ці проблеми, наука збереже свою основну пізнавально-ціннісну орієнтацію - на пошук об'єктивної істини. Але тип наукової раціональності зміниться. Характер об"єктів, що їх ствоює наука, приведе до зміни її картини світу, методологічних настанов, філософсько-світогядних засад - їх поле розшириться.

Новий тип раціональності зараз стверджується в науці і технологічній діяльності зі складними системами, що розвиваються і є людиновимірними. Він проявляє себе через такі суттєві риси:

по-перше, на відміну від новоєвропейської науки, сучасна наука розглядає природу як цілісний організм, в який включено і людину, а біосферу - як глобальну екосистему;

по-друге, вивчення системних об'єктів, що розвиваються і є людиновимірними, потребує нових стратегій пізнання. Так, синергетичні підходи доводять, що суттєву роль в таких системах відіграють несилові впливи, а теорія біфуркації передбачає можливість декількох сценаріїв поведінки системи;

по-третє, суттєву роль починають відігравати моральні засади. В діяльності зі складними системами орієнтирами є не лише знання, а й моральні принципи, що є заборонами на небезпечні для людини і природи дії.

Сучасний стан екології як науки за параметрами, які означені дослідниками, може кваліфікуватися як становлення постнекласичної науки. М. Кисельов (1998) зазначає, що дослідження екологічних систем, які є нерівноважними, складно-динамічними, комплексними, зі складним переплетінням соціально-полтичних, економічних, технологічних та природних виявів, потребує орієнтаії на статистичність, нелінійність, поліваріантність, полісемантичність, плюральність. Отже, об'єктивізм, однозначність, аналітичність, жорстке кваліфікування, що є вимогами класичного природознавства втрачають свою вагомість.

Загальновідомо, що в вітчизняній науковій традиції, починаючи з В. Вернадського, предметом екології вважається біосфера. А засади концепції біосфери, відповідно, розглядаються як методологічні і світогядні орієнтації екологічного пізнання. За наведеними в сучасних методологічних дослідженнях міркуваннями, в екології існує розбіжність між визначенням поняття біосфери класичною екологією і сучасним станом існування людини і природного довкілля як єдиної системи, відсутнє чітке визначення місця і ролі людини в біосфері як глобільній екосистемі. Так, А.Буровський вважає, що класичні біолого-екологічні уявлення про біосферу приводять до погляду, що на Землі в даний момент існує біосфера, в межах якої виникло, функціонує і розвивається людство.

Дата добавления: 2015-05-24