Методологічного основи та функції історичного краєзнавства

Об'єкт та основні напрямки iсторико-краєзнавчих досліджень.

Об’єкт та основні напрямки історико – краєзнавчих досліджень.

Об’єкт історичного кр-ва становить певний історично-соціальний комплекс з усією сукупністю джерел, в яких тією чи іншою мірою відображається історія локалізована не лише в просторі але й в часі.

Об’єкти конкретного краєзнавчого дослідження – супер регіони (Південна, Західна, Лівобережна, Правобережна, Слобідська Україна), території ІГР, губернії тощо. Менша ланка краєзнавчого дослідження – місто, поселення, село, виробництво, вулиці, райони, окрема пам’ятка. Хронологічні рамки дослідження – або весь період або певне століття.

Напрямки історико – краєзнавчих досліджень:

1. археологічні пам’ятки далеких епох;

2. історія регіонів;

3. історія поселень, міграцій, динаміка народонаселення;

4. історія діяльності людини;

5. ментальність, звичаї;

6. соціальна історія, історія суспільних рухів;

7. історія науки та культури, в тому числі в інституціональному та особистісному вимірах;

8. історія містобудування та архітектури, народного мистецтва;

9. історія церкви;

10. історія краєзнавчого руху;

11. пов’язані з кр-вом проблеми туризму.

Метрологічні основи та функції кр-ва.

Історичне кр-во використовує метрологічні основи інших наук.

Принципи:

ü об’єктивності;

ü історизму.

Методологічні основи історико – краєзнавчих досліджень є загальнонауковими, оскільки ґрунтуються на принципах (універсальних) наукового пізнання процесів суспільного розвитку.

Принцип історизму передбачає з’ясування умов виникнення, розвитку та наслідку подій, розуміння їх причинно-наслідкового зв’язку.

Принцип об’єктивності передбачає неупереджений, об’єктивний опис і аналіз подій і явищ на основі критично-наукового використання різноманітних джерел.

Базуючись на цих загально-філософських принципах історичне кр-во має і власний метрологічний фкдамент.

Теоретичною основою досліджень в історичному кр-ві може бути ціла низка напрямів, течій теорії в філософії, історії, історіографії:

ü стадіально-хвильові підходи. Історія – хвильовий процес, з відкатами назад, просторовими диференціаціями, які зумовлюють необхідність дослідження конкретних територій, регіонів. Стадіально-хвильовий підхід має важливе значення для розуміння регіональної спадщини окремих ІГК.

ü теорія фронтерів (районів порубіжжя) (з поч. ХХ ст., Тернер). Пояснює феномен маргенальності та підвищення рухливості та ініціативності населення зон освоєння.

ü набуває популярності історія повсякденності, що зміщує пріоритети досліджень на користь історії краю, родини, соціальної історії.

ü антропологічний підхід, зосереджує увагу дослідників на менталітеті, символах, цінностях, в основі яких лежать регіональні відмінності.

В основі методології історико – краєзнавчих досліджень лежить хорологічний підхід, що визначає простір основною домінантою дослідження.

Методи.

Оскільки історико – краєзнавчі дослідження ґрунтуються на засадах міждисциплінарного підходу, історичне кр-во використовує всі методи суспільних наук:

§ загальнонаукові методи досліджень;

§ спеціально історичні методи досліджень.

Загальнонаукові методи досліджень:

1) загально логічні: аналіз, синтез, абстрагування – відділ об’єкту від контексту, узагальнення, дедукція, аналогія, моделювання;

2) теоретичні методи – мислительний експеримент, математична формалізація, гіпотетичний перехід, метод історичного описування;

3) систематичний, структурно – систематичний. Інколи його відносять до принципу. Передбачає комплексний підхід, спирається на системний аналіз, який характеризується цілісним сприйняттям об’єкту дослідження і комплексним аналізом зв’язків – елементів певної системи в цілому;

4) кількісні методи обробки інформації, зокрема, статистичний. Особливо важливий аналіз населення, складання графіків. Допомагає узагальнювати та систематизувати обширний одноманітний матеріал.

5) Біогеодетерміністський метод (біогеовизначальний). Націлює на дослідження серед багатьох факторів особливостей географічного середовища. Започаткував Іоган Гердер – учень Канта. У нас Гумельов “Теория етноса в исторический период”, етнос – явище географічне;

6) диффузіоністський (культурно-історичний метод). Розглядає проблеми просторового переміщення як форми взаємодії між культурами;

7) соціологічний. Плідний при вивченні групової поведінки, що зумовлюється специфікою проживання у замкнених ареалах.

Спеціально-історичні методи:

1) метод історичного описування (історичний);

2) порівняльний метод, порівняльно-історичний, порівняльно-аналітичний. Випливає з аналогії – методу наукового аналізу. Особливістю методу є зіставлення 2 або більше історичний явищ, що мають схожі характеристики. Використання цього методу дає змогу знайти ознаки, за якими відрізняються або не відрізняються явища;

3) синхронний. Передбачає вивчення подій, які відбуваються в різних місцях одночасно;

4) хронологічний. Розглядає події у часовій послідовності;

5) проблемно-хронологічний метод. Відкриває можливість для виокремлення проблемних блоків і синхронного розгляду певних подій у межах одного етапу розвитку;

6) ретроспективний (ретроспективної реконструкції). Передбачає вивчення елементів старого, що збереглося до наших днів для реконструкції явищ минулого. Цей метод є фундаментальним для пам᾽яткознавства;

7) історіографічні методи: історіографічного аналізу, історіографічного синтезу;

8) генеаналогобіографічний.

Функції історичного кр-ва:

1) науково-дослідницька;

2) пізнавальна, світоглядна;

3) виховна: виховує патріотизм, національну свідомість, історичну пам’ять народу;

4) гедонічна (емоціонально-естетична), пов’язана з екскурсійною роботою;

перетворювальна, соціальна. Відновлення традицій, реставраційна робота, створення музеїв і т. д.

14.Зв'язок icторичного краєзнавства з іншими науками та спеціальними історичними дисциплінами.

Зв’язок історичного кр-ва з іншими науками та СІД.

Власне кр-во більш широка фундаментальна дисципліна ніж СІД. СІД – вивчає лише певний вид джерел, натомість щоб вивчити район необхідно опанувати весь комплекс джерел. Т.ч. кр-во – фундаментальна історична дисципліна, яка пов’язана з історію України, географією України, історією держави та права України.

Залежно від обраного критерію, можна запропонувати різні ієрархії зв’язку історичного кр-ва з іншими науками та СІД. Якщо взяти критерій ієрархії в залежності від ступеню використання та інтенсивності залучення джерел цих дисциплін, то можна виокремити кілька груп:

1) комунікативно-евристичні інформативні дисципліни: історична бібліографія (бібліографічна евристика), інформатика, складання бази даних – інститут пам᾽яткознавства, історіографія історичного кр-ва, історіографія джерелознавства, джерелознавча архівна евристика. Дозволяють орієнтуватися в широкому колі джерел, сприяють складанню бібліографічних покажчиків;

2) комплекс дисциплін, об’єктом вивчення яких є різні аспекти та фактура речових джерел: археологія, нумізматика, боністика, емблематика, сфрагістика, геральдика, фалеристика;

3) етнографія з усім комплексом джерел, етнологія;

4) музеєзнавче джерелознавство, музеологія;

5) дисципліни, що вивчають словесні (вербальні) джерела в їх різних формах прояву, вираження та фіксації знаковими системами: джерелознавство, дипломатика, палеографія, кодикологія, текстологія, епіграфіка, літописознавство;

6) історико-філологічні дисципліни – ономастика, топоніміка;

7) комплекс історико-географічних та економічних дисциплін: історична географія, картографія, географія тощо;

8) дисципліни, об’єктом вивчення яких є вивчення кількісних матеріальних об’єктів і людських спільнот: хронологія, метрологія, генеалогія;

Пам᾽яткознавство іноді вважають частиною історичного кр-ва, але це не зовсім вірно, оскільки це окремий напрям, який має свої класифікаційні, методологічні, методичні особливості.

15.Археологічні джерела та пам'ятки краю. Археологічні джерела з історії рідного краю: а) археологічні пам’ятники; б) археологічні розкопки і розвідки,їх описання і публікація; в) археологічні музеї. 2.Етнографічні матеріали: а) фольклор; б) житло, побут; в) одяг, прикраси.

16. Етнографічні матеріали та пам’ятки краю. Загалом можна виділити 4 основні їх категорії. 1. Письмові свідчення - клинописи, літописи, хроніки, записи мандрівників та письменників.2. Особливу категорію етнографічних джерел складають образотворчі та графічні матеріали: малюнки, скульптура, барельєфи, пластика, фрески, іконографія. 3. Своєрідним етнографічним джерелом є плани та карти, котрі дають уявлення не тільки про контури України та народи, що її населяли, а й про її етнографічне розмаїття, регіональну символіку та зовнішній вигляд мешканців різних регіонів (давні карти, як правило, супроводжувалися зображенням земельних гербів із позначенням місцевого ландшафту, занять людей, відповідного одягу і знарядь праці.). 4. Музейні зібрання, крім пізнавальної цінності, дають можливість проводити порівняльно-типологічне вивчення явищ народної культури, виявляти їхню динаміку, закономірності розвитку та генетичне коріння. Найбагатші колекції містять: Музей етнографії ім. Петра Великого у Санкт-Петербурзі, етнографічні музеї у Пирогові під Києвом, у Переяславі-Хмельницькому, Львові, Ужгороді, Чернівцях. 17. памятки архітектури краю. У комплексі речових джерел вагому частку складають архітектурні пам'ятники. Вони відносяться до інформаційно складних джерел, які зберігають відомості щодо різних аспектів людської діяльності у галузі виробництва як матеріальних, так і духовних цінностей. Спорудження тих чи інших архітектурних пам'яток завжди пов'язане з конкретними історичними подіями, духовними процесами, з практичними потребами суспільства в цілому, або окремих груп людей, певних осіб. Архітектурні пам'ятки містять цінну інформацію історико-краєзнавчого і культурного характеру, є органічною складовою джерельної бази з історії українських старовинних міст та містечок, монастирських комплексів, дворянських маєтків тощо.Пам'ятки архітектури прийнято класифікувати за різними ознаками. Так, за призначенням вони поділяються на житлові, культові, господарські, оборонні та поховальні споруди. Нерідко певна пам'ятка виконувала одночасно декілька функцій, зокрема, храми використовувалися як культові і оборонні споруди, замки — як оборонні й житлові. Багатофункціональність притаманна й іншим різновидам джерел, однак, тільки визначивши основне призначення джерела, можна всебічно проаналізувати історично важливу інформацію, що міститься у ньому. Архітектурні пам'ятки, так само як і інші групи джерел, прийнято поділяти за часом та місцем походження, за технікою створення, за матеріалом, з якого вони споруджені тощо. Історики, що вивчають архітектурні споруди як історичне джерело, обов'язково мають розумітися на стильових особливостях їх окремих груп. У цьому дослідникам допомагають методи, розроблені в мистецтвознавстві, історії архітектури та інших науках. Пам'яткам архітектури України присвячено значне коло наукових досліджень.

21. Початок наукових краєзнавчих досліджень у XVІІІ ст. Перші методики краєзнавчих обстежень. У 18 ст. було покладено початок краєзнавчим дослідженням України на науковій основі за допомоги 1-х методик.

У 30-х роках – методики Татищева – анкети, програми (1734). 1738 – 198 запитань у анкеті.

1761 – М.В.Ломоносов. Карти регіонів з коментарями. Анкети з 30 питань.

1765 – Межування за царським маніфестом – Харк., Катериносл., Херсонська, Тавр. Губернії.

В Росії виникло вільне економічне товариство- досл. природи та економіки регіонів – 1765.

При РАН – топографічний комітет. Автор програми – Ф. Туманський. – 1779 р. Програма – 2 анкети. 1-а – обстеження міст 50 пунктів, 2-а – обстеження сіл 28 пунктів. Зібрані документи та матеріали не були опубліковані, але програма використовувалася Шафонським, що здійснив опис Черніг. намісництва.

18.памятки образотворчого мистецтва краю |Особливу категорію етнографічних джерел складають образотворчі та графічні матеріали: малюнки, скульптура, барельєфи, пластика, фрески, іконографія.]Для виявлення генезису етнокультурних явищ найбільш цінними є ті матеріали, котрі фіксували спосіб життя людей, їхню культуру, вірування і повір'я ще до виникнення писемності. Це наскельний живопис, котрий дозволяє реконструювати духовний світ і господарське життя наших пращурів; орнаментика як закодована система давньої міфології та демонології; господарські знаряддя праці - показники своєрідності аграрної культури й побуту хліборобів; предмети хатнього начиння, що не тільки свідчать про його певний асортимент, а й дають можливість реконструювати світоглядні уявлення давньої людини, систему ритуалів, обрядів і звичаїв.Більш конкретну інформацію містять малюнки на побутові теми, починаючи з фресок Софії Київської (вони відтворюють побут часів Київської Русі, свята й обряди, одяг, прикраси, музичні інструменти тощо) і закінчуючи замальовками дослідників-ародознавців.Серед останніх особливу цінність становлять альбом Д. де ля Фліза про побут і звичаї українців та дослідження О.Рігельмана "Летописное по- вествование о Малой России, ее народе и козаках вообще", де ретельно описані побут, зовнішній вигляд представників різних соціальних верств тощо, а опис костюма супроводжений детальними малюнками.До цього типу етнографічних джерел слід віднести офорти Т.Шевченка. У1844 р. йому вдалося видрукувати перше видання "Живописної України", де було вміщено шість офортів; "У Києві", "Видубицький монастир", "Судна рада", "Казка", "Дари в Чигирині 1649 року", "Старости". 49 офортів художників Л.Жемчужникова, І.Соколова, О.Бейдемана, В.Ве- рещагіна, К.Трутовського було надруковано у вигляді ілюстрованого додатка до українського місячника "Основа", що виходив у Петербурзі у 1861-1862 рр. Російська художниця К.Михальцева, мандруючи Україною, зробила альбом офортів "Наброски из поездки по Малороссии 1882 года"; брати Піллери зі Львова та М.Яблонський видали серію альбомів "Галичина в картинках", альбом "З української старовини" надрукували С.Васильківський та М.Самокиш. 19) Писемні джерела, в свою чергу, можна поділити на дві основні групи: 1) актові матеріали — джерела, що є наслідком діяльності різних установ, організацій і офіційних осіб: грамоти, договори, протоколи, циркуляри, накази, статистичні дані, стенограми і т.п.; 2) оповідні пам'ятки—літописи, спогади, щоденники, листи, записки, публіцистичні, економічні, літературні та інші твори.

20)Лінгвістичні та усні дж.іс. кра. Усні джерела містять інформацію у вигляді усної традиції, що передається із покоління в покоління, із уст в уста і зберігається у пам'яті народу. Вони є пам'ятками усної словесної творчості, одним із класів словесних (вербальних) джерел, що виникли задовго до появи писемних і пізніше були зафіксовані у писемних пам'ятках. Як відомо, період становлення і розвитку писемності не перевищує 4—5 тисячоліть (у східних слов'ян — 1 тисячоліття). Усна творчість набагато давніша. Вона розвивалася упродовж сотень тисячоліть (деякі дослідники вважають, що вона зародилася 400—500 тис. років тому).Проте досі не існує єдиної точки зору на процес формування і час виникнення усної народної творчості, результатом якої є розмаїття фольклорних жанрів та усних джерел.3.1. Загальний огляд усних джерел Усні джерела протягом останніх двох століть були об'єктом пильної уваги вчених-істориків, етнографів, фольклористів. їх активно збирали, досліджували й публікували1. Результатом цієї діяльності стало усвідомлення того, що усна словесна творчість упродовж тисячоліть залишалася чи не єдиним засобом узагальнення життєвого досвіду народів, у тому числі й українського, втіленням народної мудрості, народного світогляду, народних ідеалів. У фольклорі знайшли відображення не лише естетичні й етичні ідеали українського народу, а й його історія, філософія, дидактика — тобто все, чим він жив, що хотів передати наступним поколінням. Навіть норми звичаєвого права, ці неписані закони, фіксувалися в усній формі, запам'ятовувалися вибраними громадою людьми і в разі потреби відтворювалися у незмінному вигляді. Слово для наших предків мало й магічну силу. Вони вірили, що за його допомогою можна досягти успіху в полюванні, викликати дощ, відвернути бурю і град, посуху, вберегти родину від зла і напасті, які підстерігали беззахисну перед силами природи людину на кожному кроці.Великий період в історії людства взагалі та кожного народу зокрема характеризується культивуванням так званого міфологічного мислення. Це період анімістичних (коли душею наділяються не тільки люди, тварини, а Й рослини, предмети неживої природи), антропоморфних (коли людськими властивостями наділяються тварини, рослини, у людській подобі уявляються боги тощо) вірувань, що склали основу як первісних релігій, так і сюжетів, мотивів, образної системи усної творчості. Міфологічні образи, вірування стимулювали народну фантазію і сприяли культивуванню фантастичних оповідок, героїчного епосу, календарно-обрядової поезії. Проте з часом міфологічні образи втрачали реальну основу і почали сприйматися творцями та носіями усних джерел як художні образи і символи, в яких народ утілював свої суспільні ідеали, уявлення про добро і зло, ставлення до навколиньої дійсності.Перші писемні пам'ятки Київської Русі не лише зафіксували високорозвинену міфологічну традицію, а й самі значною мірою збагатилися за рахунок цієї традиції, стали її органічним продовженням на іншому історичному рівні. На цей час міфологія як система мислення та світоглядна база зазнає трансформації, однак не втрачає остаточно своїх позицій. Це засвідчує хоча б той факт, що літописці відтворювали давню історію Київської держави за усними джерелами, у яких народні герої — Кирило (Микита) Кожум'яка, Ілля Муромець, Михаилик, Микула Селянинович та ворожі їм сили — Соловей Розбійник, Шолудивий Буняка, Ідолище, Змій — ще не стали казковими персонажами. Разом із тим літописи зафіксували найголовніші міфологічні постаті слов'янського Олімпу — бога неба Сварога, богів сонця Хорса і Дажбога, грому і бурі — Перуна, вогню — Сварожича, худоби — Велеса (Волоса), вітру — Стрибога, зими — Коляди, Марени, весни — Ярила, літа — Купала та ін. Використали літописці й народні легенди та перекази про реальних історичних персонажів — князів Кия, Щека, Хорива, Аскольда, Діра, Олега, Ігоря, княгиню Ольгу та ін. "Повість временних літ", Галицько-Волинський, Густинський та інші літописні пам'ятки зберегли чудові зразки народних оповідань, легенд і переказів.Це — поступовий перехід давніх сюжетів і мотивів, образів і світоглядних уявлень у нову систему художньої творчості — фольклор. Із народної міфології згодом витворилася жанрова система усних джерел, представлена прозовими та поетичними пам'ятками. Це казки, легенди, перекази, оповідання, балади, героїчний епос, обрядовий цикл тощо, які в тій чи іншій формі дійшли до наших днів. У поясненні витоків і становлення основних різновидів усних джерел слід виходити насамперед із специфіки народної творчості, яку не можна перенести на фунт національної культури подібно до культових споруд в архітектурі або іншомовних джерел, перекладених українською мовою. Фольклорні пам'ятки невіддільні від народного світогляду, побуту, історії тощо. У цьому насамперед полягає їх джерельна цінність. ід лінгвістичними джерелами розуміють пам'ятки мови, що містять цінні відомості з історії її розвитку і мають важливе значення для вивчення етнічної історії, історії культури, науки тощо. Лінгвістичні джерела розглядаються як найдавніша група вербальних джерел, а їх вивченню та опису присвячено чимало науково-довідкової та навчальної літератури До лінгвістичних джерел належать слова та словосполучення, що змінювалися з плином часу і збереглися до наших днів. Лінгвістичні джерела виникли задовго до появи писемності й відображають формування етносів, їх спільні і відмінні риси, історію взаємодії та взаємовпливів народів у різні історичні епохи. З лінгвістичних джерел можна почерпнути важливі відомості про етногенез українського народу, його соціально-економічне, культурне й політичне життя у різні історичні епохи.

Дата добавления: 2015-05-24