Ґенеза краєзнавства як спеціальної галузі знання

Загалом на краєзнавство існують різні погляди. На потрійному трактуванні терміну „краєзнавство” свого часу ще наголошував і К.Дубняк, зауважуючи, що „...1) краєзнавство – це тільки метода наочно студіювати природничі й економічні науки; 2) краєзнавство – це пропедевтичний курс елементарної шкільної географії («родиноведение»); 3) краєзнавство – не тільки метода, але й самостійне, цілком визначене коло систематичного знання зі своєю власною методою”. На науковій компоненті краєзнавства на початку ХХ ст. наголошував П.Тутковський. Він вперше серед українських вчених, визначаючи предмет географії, її зміст і методи дослідження, серед останніх чільне місце відводив науковим краєзнавчим дослідженням. Більшість його праць були написані на матеріалах безпосередніх краєзнавчих вишукувань різних регіонів України. Помітний вклад у наукове та науково-популярне краєзнавство здійснив І.Тесля. Щодо першого, то йому присвячені нариси в „Енциклопедії Українознавства”. Не менш важливим складником краєзнавства (ніж наукове та науково-популярне) є шкільне краєзнавства. Його основи були закладені С.Рудницьким із виходом шкільного підручника у 1919 р.. Необхідність існування такого напряму в школі обґрунтовувалися С.Русовою. З-поміж інших авторів підручників для вивчення рідного краю відзначимо М.Дольницького, В.Січинського, В.Дорошенка та ін. Виходячи з такої різноманітності складових краєзнавства, можна погодитися із позицією К. Дубняка і Ф.Матвієнко-Гарнаги, що воно є синтетичною наукою. На думку першого, краєзнавство повинно досліджувати „стан засобів виробництва та продукційних сил у певному територіальному районі”. Отже, його змістом, як єдиної синтетично-географічної науки, вимальовуються: - а) природа території, як той фундамент, що на ньому базується народне господарство території; б) людина, як та сила, що використовує природу території, впливає на неї, планує своє господарство, виходячи з властивостей і особливостей природи території...; в) економіка території, іншими словами, виробничий ефект дії людини на природу”. Ф.Матвієнко-Гарнага пояснює синтетичність краєзнавства його особливістю, наголошуючи, що воно є „міжнауковою наукою”. Іншими словами, тут зауважується на його міждисциплінарному характерові.

Отже, краєзнавство, виходячи зі своєї сутності, може бути структуроване на різноманітні складові, які виокремлюватимуться, опираючись на різні підходи до дисперсизації.

Хоча географічне краєзнавство формально виступає основою загальної побудови краєзнавства, часово найрозвиненішим (за сумарною кількістю досліджень) є його історична складова. Від кінця 80-х рр. ХХ ст. доволі багато було проведено дисертаційних досліджень істориками на історико-краєзнавчу тематику, яка охоплювала або територію всієї України, або її окремих історико-географічних регіонів - Баженов Л.В., Гаврилів Б.М., Канюса А.М.

Роки незалежності в Україні ознаменувалися бурхливим розвитком спеціальних історичних дисциплін, в рамках яких створювалася емпірична база сучасного регіонознавства, відпрацьовувалися відповідні методологічні підходи. Особливо відчутні зрушення сталися у галузі джерелознавства (Я.Калакура, С.Макарчук, С.Павленко, П.Сохань), архівознавства (Г.Боряк, І.Матяш), історичної географії та картознавства (Я.Дашкевич, Р.Сосса), соціотопографії (М.Капраль). Проблеми історико-географічного районування з акцентом на питаннях адміністративно-територіального устрою були у фокусі дослідницької уваги В.Горобця, А.Гурбика, М.Дмитрієнко, М.Крикуна. Критерії районування України на різних історичних етапах запропонували В.Горбик та П.Скрипник.

Дата добавления: 2015-05-24