Ситуація 15. Відпустку на виробництві всі комунари отримували під час літніх канікул

Ситуація 14

Відпустку на виробництві всі комунари отримували під час літніх канікул... До відпустки готувалися завчасно... Визначали маршрути, підраховували ресурси. Питання, куди відправлятися на літо, обговорювали на загальних зборах.

Безумовно, Антону Семеновичу не важко було наполяг­ти на своєму. Його слово ставилося високо, з його думкою рахувалися. Але Макаренко не зловживав своїм авторите­том і завжди уважно вислуховував пропозиції комунарів.

....У тому році, ще з весни, комунари почали говорити про поїздку на південь. Макаренко, враховуючи побажан­ня, вирішив завчасно розвідати і визначити місце для ко-мунарського табору. Все було ніби гаразд, але його непокої­ла поїздка на південь з двома пересадками. У нас 600 осіб, до того ж багато речей.

— Треба їхати до Ленінграда, — запропонував Антон Семенович. — Чудове місто, історичні пам'ятники, музеї...

Знаючи потяг дзержинців на південь, члени "експедиції" не сказали ні так, ні проти, а залишили питання відкритим.

— Приїдемо до Харкова і на зборах домовимося, — ви­рішили комунари.

На загальних зборах Антон Семенович того разу особ­ливо гаряче відстоював свою пропозицію. Але комунари, слухаючи його, підтримки не висловлювали.

Вони чекали, що скажуть інші члени "експедиції", особ­ливо їх цікавила думка Альоші Землянського... Альоша, хви­люючись, підвівся. Він вперше пішов "проти" Макаренка.

— Ми пам'ятаємо нашу поїздку до Москви, — сказав Альоша, — багато там цікавого, але куди не підеш, все строєм. У Ленінграді теж хорошо, але там можна побувати і другим разом. А літом — на Кавказ! Роздолля, простір, море...

Землянський попав у точку. Всі дружно закричали:

— У Сочі!

Помітивши таку одностайність, Антон Семенович "здав­ся". Він більше не наполягав на своєму варіанті, а погодив­ся з думкою колективу. А щоб не було жодних сумнівів, заявив:

— У такому випадку я підкоряюсь більшості, знімаю свою пропозицію і голосую разом із вами.

... Невдовзі вся комуна виїхала на Кавказ*.

1. На якій стадії розвитку перебуває колектив вихо­ванців?

2. Яка роль керівника колективу на цій стадії?

3. Чи можна педагогічно виправдати поведінку Анто­на Семеновича у цій ситуації?

Я не знаю, як це можна зробити в школі, але у мене в комуні був центр, по-перше, на певному найкращому місці, по-друге, він ніколи не залишався без відповідальної осо­би. Кожний комунар знав, що коли мене нема, то на моєму місці сидить особа, яка відповідає за заклад; всі комунари знали, що є центр, який не припиняє роботи, отже, завжди є кого покликати, є до кого звернутися. А від цього центра йдуть уповноважені особи. Такою уповноваженою особою у мене в комуні був черговий командир. Це хлопчик, зви­чайнісінький хлопчик, який чергує двічі на місяць. Взагалі він не має ніяких прав, але коли він надіває пов'язку, він дістає дуже великі права. І коли у вас в колективі створена

традиція, яка стверджує, що ця "магістратура" потрібна і що ці права йдуть на користь колективу, коли ви виховали в колективі повагу до свого уповноваженого, тоді ваш чер­говий командир робить дуже велику справу. Це особа, яка відповідає за робочий день, за кожний випадок, що трапить­ся протягом робочого дня. І вже одне те, що серед вихо­ванців чи школярів цей хлопчик уміє виявити свою владу колективу, не поступившись цією владою, на образивши її, не дозволивши її нікому образити, — вже саме це робить колосальні зрушення.

Цей хлопчик у комуні має право наказувати, і наказу­вав безапеляційно. Ми не побоялися на це піти. От такий п'ятнадцятирічний черговий командир може наказати стар­шому комсомольцеві: "Прибери ганчірку". Потім його могли "перевірити" в комсомольському бюро, але відмови­тись виконати наказ не можна було.

Ми пішли далі. Повноваження хлопчика були такі по­чесні, що загальні збори ухвалили: рапорт чергового ко­мандира перевіряти не можна, повинно бути цілковите до­вір'я до його рапорту. Якщо до мене черговий командир чи бригадир прийде і за столом скаже що-небудь, то я можу перевірити, а якщо він мені рапортує в певних урочистих умовах, які підкреслюють, що він говорить не просто як жива особа, а як уповноважений колективу, то вважалося, що в цьому випадку командир збрехати не може і, правиль­но, не може, як би він не хотів збрехати. І от ця ідея упов­новаженого з великими функціями і суворою відповідаль­ністю — хіба це не та сама ідея, на якій згодом згурто­вується колектив! Це все стосується питання організації центра*.

1. Чи доцільно досвід виховної роботи в комуні стосов­но організації колективу переносити в загальноосвітні навчально-виховні заклади?

2. Коли б директором школи були ви, якою мірою ви скористалися б цим досвідом?

Ситуація 16

У 1948 році мене запросили працювати в Калінінградську область. Приїжджаю в колонію і бачу таку картину: дисципліни ніякогісінької, хлопці сидять і ріжуться в шаш­ки. А самі — слаборозвинені й страшенні задаваки. До того ж вважають, що хто виграє — той розумний, а хто про­грає — той дурень. Переконати їх у помилковості такої думки нікому не вдається. Отаман обігрує всіх і скріплює оману кулаками. Хлопець здоровенний. Що робити?

Деякі вихователі зрозуміли, що треба якимось чином подружитися з хлопцями, інакше справи не підуть. Грають з вихованцями, програють і за умовами гри лізуть під стіл кукурікати. Таких хлопці доброзичливо називають "свої­ми". Але розмовляють з ними як з рівними, належної пова­ги немає. Це якраз той випадок, коли педагоги опустилися до рівня інтересів дітей, та й сидять на цьому рівні, втра­тивши своє вміння ведучих, у процесі виховання.

Ні! Треба виходити з життя. Я пішов у книжковий ма­газин, купив книжку з теорії гри у шашки і почав аналізу­вати партії чемпіонів. На мене начальство колонії три дні сердилося за те, що я відокремився і до хлопців носа не показую. Працювати, мовляв, треба. А я все "симулюю", тому що розумів: інакше не можна. Три доби не спав, вивчив кілька ефективних дебютів та фіналів і пішов в колонію.

Заходжу.

— Давай зіграємо!

— А що з тобою грати! Васька, запри йому!..

Слух у мене нормальний, чую характеристику збоку:

— Бач, фітіль, який довгий та носатий!

Васька продув кілька партій. Знехотя підходить ота­ман, сповнений самовпевнених надій.

— Ну давай.

Граємо, граємо, граємо, граємо. Отаман розовіє, червоніє, ба­гряніє, чорніє. Намагається сваркою збити з пантелику, але... у нього нічого не виходить. Чую у себе за спиною скромний комплімент:

— Дивись ти! Старенький, а теж трошки метикує!

Через дві години я встаю і кажу: "Нецікаво грати з дур­нем, ніякої в тебе тямущості немає!". І зразу ж командую: "Бери ганчірку, мий підлогу, а ви протирайте вікна, досить у свинюшнику жити!". А їм працювати "не можна", вони "блатні" і працю вважають ганьбою. Але й не мити не мож­на, етика у них така: програв — виконуй наказ того, хто виграв.

Абсолютна розгубленість. До вечора і підлога блищала, і все було чисто. На другий день хлопці відігрувалися з усією старанністю і закабали л ися на весь рік вперед. Лише пізніше, значно пізніше зрозуміли все, сміялися. Дружили по-доброму...*

1. На якій стадії розвитку перебуває колектив вихо­ванців, з якими зустрівся В. Терський?

2. З якою метою В. Терський вдався до такого прийому?

3. Як вжиті педагогом дії вплинули на колектив?

Дата добавления: 2015-05-24