Виникнення та розвиток педагогіки

Педагогічні закони і закономірності

Педагогічні закони — це об'єктивно існуючі внутрішні і необхідні зв'язки між двома педагогічними явищами. До педагогічних законів можна віднести:

1. Закон об'єктивного характеру виконання — вихо­вання завжди відповідає характеру тих суспільних відно­син, в рамках яких воно функціонує.

2. Закон виховного характеру навчання — у процесі навчання засвоюються певні знання, вміння, навички, внаслідок чого формується світогляд, що визначає вчинки та дії людини (Н-»В), отже, навчання носить виховний хара­ктер; у процесі виховання людина здобуває певні знання, розвиває свої пізнавальні здібності тощо, тобто (В—»Н), отже (В<->Н).

3. Закон виховання особистості в діяльності — цей закон зумовлений тим, що особистісний розвиток люди­ни відбувається тільки завдяки тому, що вона привласнює суспільний досвід шляхом включення у різноманітні види діяльності. Ця діяльність повинна бути цікавою та особистісно значущою для людини, пробуджувати її творчі сили.

4. Закон природовідповідності виховання і навчання,

тобто виховання і навчання повинні відповідати фізіоло­гічним, психічним, віковим та статевим особливостям розвитку людини.

5. Закон залежності ефективності виховання від особистості вихователя, його авторитету, майстерності і т. ін., який відображає особливість педагогіки як науки та як мистецтва.

6. Закон потреби великої промисловості у всебічному гармонійному розвитку особистості. Розвиток сучасної промисловості епохи НТР потребує постійного зростання загальноосвітнього та технічного рівня працівників, що пов'язане з необхідністю впровадження нової техніки та передових технологій і, отже, вимагає постійної готовності до змін характеру праці і самих професій, а це об'єктивно викликає потребу всебічного гармонійного розвитку всіх людей, які беруть участь у виробництві.

Педагогіка як окрема наука вперше заявила про себе у XVI сторіччі. До цього періоду вона була складовою частиною філософії.

Виховання виникає на ранньому етапі первісно-общин­ного ладу у зв'язку з появою розподілу праці, з необхідні­стю передачі набутих знань та вмінь молодшому поколін­ню для підготовки їх до життя. Отже, праця стала голов­ним фактором появи виховання. В той час діти засвоювали здобутий досвід під час сумісної праці та спілкування, виховання було однаковим для всіх дітей роду чи племе­ні, воно ще не здійснювалося спеціальними людьми у спе­ціальних навчально-виховних закладах.

Розвиток суспільства, поява рабовласницького ладу, подальша диференціація праці призвели до виникнення спеціальних навчально-виховних закладів та появи лю­дей, професією яких було навчання та виховання дітей.

Перші історичні відомості про школи для хлопчиків маємо з Давнього Єгипту, країн Близького Сходу та антич­ної Греції. Поява приватної власності, класів та держави надає вихованню класового характеру: діти різних класів отримують різне виховання та навчання.

Стародавня Греція дала нам приклади залежності ви­ховання й від соціально-економічних умов. Дві протилеж­ні школи — спартанська та афінська — свідчать про це.

Спарта, яка не мала природних ресурсів і розвинених ремесел та торгівлі, повинна була отримувати під своєю владою велику кількість ілотів — корінного населення Лаконії, яких у свій час було підкорено невеликим при­йшлим плем'ям спартіадів. Зрозуміло, що такий лад міг триматися лише на насильстві, отже, головною метою спар­танського виховання було виховання мужнього, фізично розвиненого воїна, спроможного виживати у скрутних обставинах. Саме на це була спрямована система спартан­ського виховання, яка була всебічно підкорена інтересам Спарти і носила громадський характер. Афіни, які були центром торгівлі, ремесел, науки та мистецтва, за мету виховання брали виховання гармонійно розвиненої лю­дини, що поєднує розвиток розуму та естетичного смаку з фізичною досконалістю.

Єдине, що об'єднувало ці школи — зневага до праці, як справи, якою повинні займатися лише раби.

Епоха феодалізму в Західній Європі характеризується повновладдям церкви у філософії та будь-якому прояві людської думки. Тут спостерігається не тільки класовий розподіл виховання, але й його становий характер. Серед­ньовіччя дає нам два види виховання: лицарське та духовне, які відрізняються одне від одного. У програмі лицарсько­го виховання було «сім лицарських чеснот», які мали, ка­жучи сучасною мовою, військово-спортивний напрямок. Духовне, чи церковне виховання головною метою ставило вивчення Святого Писання та різноманітних наукових праць, що його тлумачили, звідси його догматичний харак­тер і зубріння, як єдина методика викладання. Щодо феодальних селян, то вони здобували трудову підготовку в сім'ях. Обмежений рівень економічного та духовного розвит­ку не вимагав високої писемності населення.

Епоха Відродження виступає за визволення особистос­ті від феодального гноблення та релігійного аскетизму. Головним принципом цієї епохи був гуманізм, тобто любов і повага до людини, яка розглядається як центр Всесвіту. Видатні філософи пропонують гуманне ставлення до дітей, всебічний розвиток особистості. З'являються перші школи (Вітторино да Фельтре), де діти отримують різноманітні знання, вивчають музику, співи, вчаться тан­цювати тощо.

Розвиток суспільства, поява на історичній арені нового класу — буржуазії, необхідність розвитку виробництва призвели до необхідності виникнення достатньо великої кількості освічених, письменних людей. Саме в цей час (XVII ст.) педагогіка виходить із складу філософії і по­чинає формуватися як окрема наука. Цей процес пов'яза­ний з ім'ям Яна Амоса Коменського, видатного чеського педагога, який у своїй книзі «Велика дидактика» теоре­тично обґрунтував принципи, методи і форми навчання, що стали основою класно-урочної системи, яка діє і сьогодні.

У XVIII ст. з'являється ціла плеяда вчених-енциклопедистів, просвітян, завдяки кому ця епоха ввійшла до істо­рії, як епоха Просвіти. Серед них особливу увагу пробле­мам виховання приділяли Франсуа Вольтер (1694-1778), Дені Дідро (1713-1784), Жан-Жак Руссо (1712-1778).

В Англії систему виховання доброчесного та діяльно­го джентльмена запропонував Джон Локк (1632-1704).

Подальша історія педагогіки пов'язана з іменами Йоганна Генріха Песталоцці (1746-1827) — засновника те­орії і практики початкового виховання і навчання, а та­кож фундатора спеціальної педагогічної освіти; Йоганна Фрідріха Гербарта (1776-1841), який зробив спробу тео­ретично обґрунтувати педагогіку за допомогою філософії та психології; Адольфа Фрідріха Вільгельма Дістервега (1790-1866), який висунув ідею загальнолюдського виховання, а також приділяв велику увагу освіти майбутніх педагогів та ін.

Всесвітню славу вітчизняній педагогічній науці при­ніс К.Д. Ушинський (1824-1870), який відстоював прин­цип народності навчання і виховання дітей.

У другій половині XIX — на початку XX ст. в Україні велику увагу проблемам освіти і виховання приділяють відомі письменники, діячі культури і мистецтва, просві­тяни — Т.Г.Шевченко (1814-1861) — «Букварь южнорус-ский» (1861), П. А. Грабовський (1864-1902), Леся Укра­їнка (1871-1913), О.В. Духнович (1803-1865), Х.Д. Алчевська(1841-1902)та ін.

Заслуговує уваги радянський період розвитку педаго­гіки, пов'язаний з іменами СТ. Шацького (1878-1934), П.П. Блонського (1884-1942), А.С. Макаренка (1888-1939), В.О. Сухомлинського (1918-1970), а також педа­гогіка співробітництва, запропонована Ш.О. Амонашві-лі, В.Ф. Шаталовим та ін.

Вивчення історії педагогіки, досвіду видатних педаго­гів та вихователів дозволяє стверджувати, що виховання — категорія вічна, яка постійно змінюється.

Дата добавления: 2015-05-24