Дидактичні основи процесу навчання

Розділ 2

ТЕОРІЯ НАВЧАННЯ (ДИДАКТИКА)

2.1.1. Історичний екскурс (різноманітні системи навчання)

Теорія навчання, або дидактика, розглядається, як са­мостійний розділ педагогіки і як самостійна наука, тер­мін якої походить від грецького «didaktikos», що означає «повчати». Вперше цей термін з'явився в назві головно­го педагогічного твору Я.А. Коменського (1592-1670), видатного чеського педагога і просвітителя, «Велика ди­дактика». Заслугою Я.А. Коменського є обґрунтування та­ких принципів навчання, як послідовність, поступовість, систематичність та наочність і принципу виховання як природовідповідності. Його перу належить чітка вікова періодизація в системі народної освіти, обґрунтування кла­сно-урочної системи навчання, розробка дидактичних пра­вил навчання і виховання та «Законів добре організова­ної школи», створення нових підручників замість застарі­лих середньовічних.

Значний вплив на розвиток дидактики мали педагогіч­ні погляди французького вченого Жан-Жака Руссо (1712-1778), які він продемонстрував у своєму творі «Еміль, або про виховання». Згідно з його теорією, у дітей після 12 років треба розвивати спостережливість, самодіяльність, збуджу­вати інтерес до навчання, формувати чіткі поняття та розу­мові здібності. Вчити, стверджував він, треба тому, що зго­диться дітям, тобто письму, читанню, географії, природознав­ству, астрономії, арифметиці, геометрії, а також ремеслам та землеробству. Руссо також пропонував створити систему природного та вільного виховання дітей, бо дитина повинна бути вільною як у виборі змісту навчального матеріалу, так і в методах навчання.

Під впливом лозунгів Великої французької революції і поглядів Руссо швейцарським педагогом Йоганном-Генріхом Песталоцці (1746-1827) було створено оригіналь­ну дидактичну систему. В системі дидактичних поглядів Песталоцці можна виділити чотири основних компоненти: сприйняття предметів, формування чітких уявлень про ці предмети (кількість, форма), співставлення предметів і фор­мування понять, назва предметів (словом) та розвиток мови, які були покладені в основу теорії «елементарної освіти». Розроблена вченим методика початкового навчання вима­гала від вихователів добрих знань дитячої психології та вмінь розвивати їх здібності. Вся діяльність педагога-демократа Й.-Г. Песталоцці проходила під лозунгом «Все для інших, нічого для себе».

Послідовником ідей швейцарського педагога був німе­цький просвітитель та громадський діяч Адольф Дістервег (1790-1866). Виходячи з позицій демократизму та гуманізму, він вважав головним виховання любові до всьо­го людства і до свого народу на основі принципів природовідповідності, культуровідповідності, самодіяльності. Сформульовані ним 33 правила навчання надавали мож­ливість педагогам-послідовникам ефективно використо­вувати наочність, дбати про розвиток пізнавальної актив­ності дітей та діяти за принципами «від близького до далекого, від простого до складного, від легкого до важко­го, нічому не вчити передчасно».

Великий вплив на розвиток педагогічної теорії і прак­тики мали погляди К.Д. Ушинського (1824-1870). Його педагогічні твори: «Праця в її психічному і виховному значенні», «Рідне слово», «Людина як предмет вихован­ня» та інші розкривали погляди вченого на педагогіку, як науку і мистецтво, на зв'язок педагогіки з філософією, психологією, анатомією і фізіологією людини, історією тощо, на народність виховання, на моральне виховання. Як педагог-методист, К.Д. Ушинський висловив багато цінних думок про: організацію навчання у школі, зміст і дозування навчального матеріалу, посильність його для учнів, послідовність і систематичність вивчення, розвиток свідомості, діяльності і активності учнів, міцність засвоєн­ня знань, виховуюче навчання. Ушинський відстоював реальний напрям середньої школи (реальні гімназії), в яких велике значення надавав вивченню рідної мови і літератури, історії, географії, природознавства, математики, іноземної мови та ін.

Значний успіх мала ще одна дидактична система, сфор­мована, в основному, після другої світової війни, заснов­ником якої став Петро Якович Гальперін (1901-1987) — теорія поетапного формування розумових дій. У діяльно­сті, яку виконують учні, Гальперін виділяє три сторони: орі­єнтовну, виконавчу та контрольну. Орієнтовна сторона за­снована на використанні учнями об'єктивних умов, необ­хідних для виконання визначеної діяльності. Виконавча сторона зводиться до послідовності етапів перетворення об'­єктів діяльності, а контрольна — вимагає від учнів спосте­реження за ходом діяльності і співвіднесення її результа­тів з відповідним еталоном. Розвитком цієї теорії в по­дальшому зайнялись учні вченого, серед яких важливу роль відіграє Ніна Федорівна Тализіна.

Ми розглянули далеко не всі проблеми дидактики, роз­роблені видатними вченими і педагогами минулого, але вони частково знайдуть своє відображення в наступних розділах.

Дата добавления: 2015-05-24