Софія Русова

Софія Русова (1856-1940) народилась у сім'ї, де мати — Ганна Жерве — була французького походження, а бать­ко — Федір Ліндфорс — мав шведських предків. Проте ба­тьки Софії були палкими російськими патріотами, знали і любили російську історію та літературу. Мати померла дуже рано і батько з доньками переїхав до Києва, де невдовзі не­сподівано помер. У Софії та її старшої сестри Марії з'яви­лась думка відкрити дитячий садок і 1 вересня 1871 р. до цього приватного закладу завітало близько 20 вихованців, здебільшого дітей української інтелігенції. Виховательці Софії тоді виповнилось лише 15 років. На цей період при­падає знайомство Софії з родиною Старицьких, доньки яких також відвідували дитячий садок. Через сім'ю Старицьких Софія починає спілкуватися з видатними українськими просвітянами та діячами: Павлом Чубинським, Михайлом Драгомановим, Оленою Пчілкою, Олександром Русовим, який пізніше стане її чоловіком, композитором Миколою Лисенком та ін.

Практична педагогічна діяльність Софії Федорівни продовжувалась і після заміжжя (1877 р.), спочатку в школах Петербурга, а потім у дитячих садках Чернігова та Харкова, у вечірній школі в Олешні, які вона сама й організовувала. Дуже плідно працювала Софія Русова у Харківському товаристві поширення грамотності серед народу, викладаючи російську мову. На той час, коли викладання української мови і українською мовою було заборонено, Софія Русова вважала, що й російською мовою можна друкувати літературу, яка сприятиме розвитку національної самосвідомості українців. Саме в цей період побачили світ твори С. Русової «Сестра Катерина» (рассказ об одной доброй англичанке), «Странник Григорий Саввич Сковорода», «Братства на юго-западной Руси» та ін. У 1906 р. виходить у світ «Український бук­вар» С. Русової, надрукований вже українською мовою, у 1911 році виходить її підручник «Початкова географія». У своїй статті «Нова школа» (1914 р.) авторка прого­лошує головні риси народної школи — надання дитині мо­жливості творчо розвиватися на національному ґрунті з урахуванням її індивідуальних особливостей.

Після Жовтневої революції С. Русова брала активну участь у розробці системи національної освіти в Україні, у 1918 р. на запрошення секретаря народної освіти І. Стешенка працювала у відділі дошкільного виховання Укра­їнської Народної Республіки. В 1921 р. С. Русова емігру­вала за кордон і там продовжувала свою науково-педаго­гічну діяльність. Померла у 1940 р. у Празі.

5.11. Освіта в Україні у XX сторіччі (1900-1933 рр.)

У XX сторіччі освіта в Україні розвивалась суперечли­во, внаслідок кардинальних змін у політичному житті суспільства. Протягом 1906-1913 рр. пожвавилась видав­нича робота, з'явились україномовні видання, в яких про­пагуються ідеї розвитку національної школи, проводилась робота з упорядкування українського правопису.

Депутати Державної думи — українці — використову­вали будь-яку нагоду, щоб домогтися офіційного дозволу на відкриття національних початкових шкіл з українсь­кого мовою викладання. З'явились публікації у пресі з цих питань, зокрема, кілька статей М. Грушевського на освітню тематику.

Незважаючи на те, що жодна з Державних Дум не змо­гла позитивно вирішити це питання, на педагогічних кур­сах у Києві, Харкові, Полтаві стали частіше подаватися заявки на лекції з української літератури, з історії та географії краю тощо. Однак позитивно питання щодо навчання рідною мовою з боку офіційної влади так і не було вирі­шено.

Характерною особливістю діяльності українських дія­чів початку XX сторіччя було їхнє намагання інтегруватися у світовий культурний простір шляхом вивчення зарубіж­ного досвіду, зокрема, досвіду освітньої роботи серед укра­їнців в інших країнах. Так, наприклад, на сторінках газе­ти «Громадська думка» (1905-1906 рр.) було опублікова­но матеріали про стан національної освіти українців у Австро-Угорщині (Галичина, Буковина), які свідчили про позитивні тенденції щодо зростання рівня освіти на цих землях.

У системі освіти Російської імперії існували земські та парафіяльні школи. При цьому влада всебічно підтримувала саме церковні школи; так у 1911 р. в Україні було 5403 земських шкіл та 8465 церковнопарафіяльних.

Земські школи були однокласними з трирічним курсом навчання, пізніше стали відкривати земські ніколи з чотирічним, п'ятирічним та шестирічним курсом навчан­ня і навчали своїх учнів читати, писати та рахувати, дава­ли деякі знання про оточуючий світ. Проте, програма на­вчання у парафіяльних школах, які були під началом Сіноду, була ще більш обмеженою — учні навчались лише Закону Божому, читанню церковної літератури, трохи письма та лічби. Програми земських шкіл визначалися міністерством освіти, спеціальні інспектори народних шкіл стежили за злочинною і моральною пропагандою в народних школах. Незважаючи на ці перешкоди, земства зробили багато для запровадження початкового навчання україн­ською мовою, однак усі їх зусилля зустрічали опір з боку Царської влади.

Значну роль відігравали земства в розвитку професій­но-технічної освіти в Україні, що було пов'язано з необ­хідністю підготовки кваліфікованих кадрів у зв'язку із швидким розвитком промисловості у 90-х роках XX сто­річчя.

Згідно з «Основними положеннями про промислові Училища» (1888 р.), в Україні було встановлено 3 типи технічних училищ: середні, нижчі та ремісничі. На початку XX ст. професійну підготовку давали також відділи нижчих загальноосвітніх училищ. Земства відкривали сільськогосподарські училища, а також сприяли підготовці вчи­тельських кадрів для народних шкіл. При цьому земські вчительські заклади суттєво відрізнялись від державних як терміном навчання (у державних — 3 роки, у земських від З до 6 років), так і більшим обсягом знань. Проте, рівень підготовки вчителів у народних школах залишався дуже низьким. Так, у Київській губерні з 3323 учителів, які працювали у початкових школах, лише 6 мали вищу осві­ту, 629 — середню (гімназія), 593 — учительський інсти­тут або семінарію.

Зважуючи на це, земства організовували вчительські курси, які обіймали термін до одного року; або коротко­строкові — на час літніх канікул, відкривали читальні, біб­ліотеки, театри, недільні та вечірні школи для дорослих, народні Будинки — центри позашкільної освіти, видава­ли україномовні книжки (з 1906 р.) відомих просвітян: С. Русової, Б. Грінченка, С. Черкасенкатаін., випускали серію брошур, присвячених організації народних шкіл в Україні.

У 1917-1920 рр., з утворенням української Централь­ної Ради, виникає курс на відродження національної шко­ли. Було проголошено загальне обов'язкове світське по­чаткове навчання, розподіл шкіл між національностями, право відкривати приватні школи. Було запропоновано єдину, загальнодоступну школу з 7-річним терміном на­вчання. На вимогу І Всеукраїнського з'їзду вчителів Центральна Рада утворює спеціальну комісію у справах організації нової системи освіти. Після проголошення ав­тономії України (червень 1917 р.) формується перший державний орган управління освітою — Генеральний Секретаріат Освіти на чолі з І. Стешенком. Цей орган вба­чав своє головне завдання в проведенні українізації шко­ли, розробці і виданні підручників, підготовці вчителів, сприянні українським культурним товариствам тощо. Для цього передбачалось відкрити Всеукраїнську Шкіль­ну Раду в центрі, а на місцях призначити комісарів з на­родної освіти. Всі заходи щодо здійснення політики Центреальної Ради в галузі освіти було покладено на Всеукраїнську Учительську Спілку. В Україні після проголошен­ої УНР (7.11.1917) створювалась єдина, обов'язкова, безкоштовна, загальноосвітня, світська, демократична школа, орієнтована на самоврядування, з 7-річним терміном на­дання.

У грудні 1917 р. у Харкові проголошується Українська Соціалістична Радянська Республіка. Народним секретарем освіти став В. Затонський. Освітня політика цього уряду прямувала в руслі обраного в Радянській Росії курсу на єдину трудову політехнічну школу.

Після Брестського миру (березень 1918 р.), коли Укра­ла відійшла до зони німецької окупації, державна влада і перейшла до уряду гетьмана П.Скоропадського, міністром освіти Гетьманату став професор М. Василенко. Під його керівництвом орієнтація школи на широке самоврядування змінюється централізацією керівництва освітою. Було встановлено жорсткий адміністративний контроль за призначенням учителів та їх діяльністю. Водночас гетьманський уряд відкриває нові заклади, підтримує ініціативу створення приватних українських гімназій; всього за період Гетьманату було відкрито близько 150 гімназій. Викладання українською мовою запроваджується з першого класу. Незважаючи на лихоліття війни, перебіг влади від Гетьманату до Директорії, в Україні за цей час започат­ковується Українська Академія наук на чолі з видатним вченим В. Вернадським, відбувається реформа школи, яка, згідно з наказом міністерства освіти, видатного просвітя­нина І. Огієнка, знов бере курс на децентралізацію, що за­кріплюється законом. Згідно з проектом, школа поділяєть­ся на цикли — основну школу та колегію. Основна шко­ла, в свою чергу, складається з 2 ступенів — молодшої основної школи та старшої, термін навчання на кожному ступені — 4 роки. Навчання у колегії (старші класи) також тривало 4 роки. Основна школа у сукупності з комісією утворювала єдину школу, обов'язкову для всіх. На­дання мало майже загальноосвітній характер. Професійна освіта була відокремлена від загальної і базувалась на її різних ступенях. У 1919 р., після встановлення на більшій частині те­риторії України радянської влади, запроваджується тип школи — 2-ступенева, трудова, навчання в якій було за­гальним, обов'язковим, безкоштовним, світським. Навчаль­ний процес поєднувався з продуктивною працею дітей. Та­кож було підтримано ідею політехнічного навчання, тоб­то ознайомлення школярів з основами наук та техніки і підготовка їх у такий спосіб до подальшого вибору про­фесії.

Проте, вже з наступного року І Всеукраїнська нарада з питань освіти скеровує розвиток системи освіти у напрям­ку соціального захисту дітей. За ініціативою народного ко­місаріату Освіти (НКО) відбувається реорганізація школи I ступеня, за основу її береться дитячий будинок. Школу II ступеня мали заступити професійно-технічні навчальні заклади, які б залучали учнів до реального виробництва і випускали б уже готових фахівців з робітничих та селян­ських професій. Нарком просвіти Г. Гринько відходив від принципу політехнізму, залишаючи його на подальшу пе­рспективу. Так у 1917-1920 рр. були зроблені перші тео­ретичні та практичні кроки у напрямку створення оригі­нальної системи національної освіти України.

Протягом раннього періоду радянської історії (1921-1926 рр.) інтелектуальна атмосфера суспільства була до­статньо вільною. Національна ідея не відхилялась, а лише поєднувалась з ідеєю інтернаціоналізму. Спостерігається підвищення економічного життя (завдяки НЕПу) і з'яв­ляється впевненість українського народу у власних си­лах, відроджується почуття власної та національної гі­дності.

У педагогічній науці встановлюється й оформлюється рефлексологічний напрям, який будувався на наукових надбаннях І. Сєчєнова та І. Павлова, згідно з якими дава­лося фізіологічне обґрунтування психічної діяльності. Ре­флексологія була головним фундаментом для розвитку пе­дології, а початок 20-х років — найбільш плідний для розвитку педології в Україні. Але спрямування педології на індивідуальний розвиток дитини поступово почало від­різнятись від ідеології «гвинтика» держави, мета виховання набула класового, партійного характеру обмежились кон­такти із зарубіжними колегами, у 30-і роки зникла уста­новка на комплексне дослідження дитинства, а у 1936 р. педологію, як лженауку, заборонили.

У 20-і роки в Україні складається більш складна сис­тема освіти, порівняно з Росією. Оскільки багато сімей не мають змоги виконувати виховні функції («плаваючий» вихідний день, надурочна робота тощо), передбачалося роз­гортання цілої низки установ «захисту дитинства»:

1. Майданчики різних типів — функціонували в літній період, відволікали дітей з вулиці, до кінця літа певна їх кількість повинна була перетворитися на постійні устано­ви типу школи чи садка неповного дня.

2. Дитячий садок, школа-клуб неповного дня — не лише навчали й виховували, а й організовували побут ді­тей. З цих шкіл виростає їх вища форма — школа повно­го дня або денний дитячий будинок.

3. Денний дитячий будинок, дитячий садок або школа повного дня забезпечували не лише навчання і вихован­ня, але й харчування та часткове утримання дітей й були розраховані на вихідців із малозабезпечених робітничих родин. Головною їх тенденцією було переростання у дитя­чі будинки.

4. Дитячі будинки повністю організовували життя, харчування, виховання і навчання дітей-сиріт, напівсиріт, безпритульних та ін., їх вважали найбільш досконалою формою соціальної педагогіки.

5. Дитячі містечка передбачали об'єднання кількох дитячих будинків.

6. Заклади та установи охорони дитинства — колекто­ри, розподільники, приймальники, які забезпечували дії щодо влаштування безпритульних дітей.

7. Заклади для дефективних дітей.

8. Масові дитячі процесії, свята, маніфестації і т.ін. Після закінчення закладів соціального виховання (від 7 до 15 років) діти переходили до набуття певного фаху в індустріальній професійній школі, насамперед школі фабрично-заводського учнівства (ФЗУ), школі селянської молоді та технікумі. З 1922 року технікуми розглядалися як вищі навчальні установи, що готують спеціалістів вузького профілю. За тих часів Радянська влада в Україні ліквідувала університет, як форму вищої освіти, натомість були створені інститути різних профілів. Для підвищення знань робітничо-селянської молоді при інститутах відкривалися робітничі факультети (підготовчі). На чолі освіт­ньої програми була Академія наук України зі своїми нау­ково-дослідними установами з термінами навчання: інсти­тут — 3 роки, технікум — 3 роки, професійна школа -— з роки, семирічна трудова школа — 7 років.

Пізніше професійні школи почали прив'язувати до різ­номанітних галузей господарства, створювались медичні, соціально-економічні, художні школи і т.ін. Система осві­ти мала яскраво виражений національний характер і спри­яла розвитку української культури та національної само­свідомості. Український варіант радянської освітньої сис­теми проіснував фактично до 1933 року, одночасно відбувався процес її українізації та переведення навчання на рідну мову. З 1925 р. це стає загальнодержавною спра­вою, відбувається процес розвитку шкільництва національ­них меншин. У 1926-1927 рр. таких шкіл (єврейських, польських, німецьких, болгарських та ін.) налічувалось понад 1700.

З початком уніфікації системи освіти у 30-х роках, незважаючи на переваги української системи, яку підкрес­лювали педагоги та вчені, за основу та взірець було взято російську систему народної освіти.

Дата добавления: 2015-05-24