Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

ХІП-ХУШ століття 2 страница




Освіта Запорізької Січі — до середини XVIII століття в культурно-освітньому житті Лівобережної України велику роль відігравали школи, що відкривалися запорізькими козаками. Дослідники освітніх процесів у Запорізькій Січі (Г.А. Максимович, І.В. Муха та ін.) відзначають високий рівень поширеності грамотності серед запорізького козацтва. Першу школу на землях «вільностей війська запорожського» було відкрито за наполяганням Коша в 1576 р. недалеко від сучасного Новомосковська Дніпропетровської області. В глушині дикого дубового лісу, на острові на річці Самара запорожці спорудили фортецю, в якій збудували невелику дерев'яну церквицю, а при ній шпиталь і школу, в якій могли навчатися усі бажаючі: малолітні і дорослі. У1662 р. в цій фортеці козаки заснували свій військо­вий монастир (Пустино-Миколаївський), при якому існу­вала вже монастирська школа. Запорожці відкрили шко­лу і на Січі. В 1659 р. на Чортимлицькій Січі було влаш­товано січову військову церкву і при ній відкрито школу, яку називали Січовою, вона вважалася центральною, голов­ною. Існувала вона в так званій Новій Січі, на річці Під­пільній. За свідченням очевидців, у цій школі навчалося 50 малолітніх учнів і ЗО молодиків.

Крім монастирської та Січової шкіл існували на Запо­ріжжі парафіяльні школи, які відкривалися при церквах. В той час, коли царський уряд робив все, щоб не давати «черні» освіту, запорозькі козаки на загальній військовій Раді (1766 р.) ухвалили утворити майже при всіх церквах парафіяльні школи. Архівні джерела свідчать, що при 16 Церквах, які діяли на території Запорізької Січі, існували Чєрковно-парафіяльні школи. На території Лівобережної ^країни, як відома, до другої половини XVIII ст. діяв ад­міністративно-територіальний полковий устрій. За дани­ми ревізійних книг у семи полках у 1740-1747 роках Функціонувало 866 полкових шкіл: у Ніжинському — 217 Лубенському — 172, Чернігівському — 154, Переяславському — 119, Полтавському — 98, Прилуцькому —Миргородському — 37. Звичайно, така кількість шкіл сприяла піднесенню загальної освіти підростаючого покоління В Січі засновувалися і професійні школи. Так, у 1754 р гетьманом Якимом Гнатовичем було засновано школу для підготовки полкових старшин, військових канцеляристів у 1771 р. було відкрито музичну школу, в якій готували­ся музиканти і співаки. Існувала Головна Січова школа, в якій вивчалися, крім загальноосвітніх дисциплін, ще й поетика, риторика, математика, географія, астрономія та військова справа. Одним із джерел поширення грамотно­сті на цій частині України була діяльність мандрівних дяків, які навчали дітей заможних селян в домашніх умовах.

Однак цей процес був припинений із ліквідацією Кате­риною II Запорізької Січі, а також у результаті проведених нею освітніх реформ. Велику роль продовжувала відігра­вати лише Києво-братська колегія, якій в 1701 році Пет­ром І було надано титул академії, та Чернігівська. Пере­яславська і Харківська колегії, навчальний процес у яких був організований на зразок Києво-братської колегії. Але вже у другій половині XVIII ст. Харківська, наприклад, колегія змушена була працювати за навчальними плана­ми Московського університету.

Єдиним вищим навчальним закладом на території України до кінця XVIII ст. була Києво-Могилянська ака­демія, яка зазнавала і великого піднесення у своїй діяльно­сті, і великих спадів. Повністю припинила своє функціону­вання академія в 1805 році, коли було відкрито Харківсь­кий університет, а в 1819 році на базі Києво-Могилянської академії було відкрито Київську духовну академію, що дало підставу окремим дослідникам вважати Києво-Могилянську академію взагалі духовною академією, що є вкрай по­милковим.

Упродовж усього XVIII ст. Києво-Могилянська акаде­мія була культурно-освітнім центром України. Освітньо-виховна робота в ній була, в переважній більшості, так добре налагоджена, що із стін цього навчального закладу вийшли висококваліфіковані спеціалісти багатьох галузей суспільного розвитку. В ній навчалася молодь з багатьох країн світу. Вдосконалював там свої знання і великий російськії учений М.В. Ломоносов. Києво-Могилянська академія обила значний внесок у розвиток освіти Білорусії, Росії, Болгарії, Чорногорії, Сербії, Молдови та ін. Однак були і періоди застою, коли навчальний процес зводився до чистого схоластизму, значно знижувалася кількість студентів, втрачала силу її матеріальна база. Відриву від потреб життя Київської академії до деякої міри сприяло введення навчання спочатку латинською мовою, азі 784 — виклю­чно російською мовою (українська мова вважалася діале­ктом). Крім того, послаблення впливу Києво-Могилянсь­кої академії на культурно-освітнє життя в Україні пояс­нюється й тим, що велика кількість висококваліфікованих її вихованців забиралися в Росію для різних цілей: хто, як це С. Яворський і Ф. Прокопович та інші, для участі в підготовці і реалізації царських реформ; хто, як Єпіфаній Славинецький і Симеон Полоцький, для звіряння церко­вних книг і налагодження процесу виховання дітей цар­ської сім'ї та дітей дворянства; хто — у співацькі при­дворні капели та інші галузі.

І все ж, всупереч усьому, Києво-Могилянська академія була центром передової, прогресивної, наукової, в тому чи­слі і педагогічної думки. В наш час Києво-Могилянська академія відроджена як університет, який проводить активні пошуки можливостей поєднання традицій колишньої ака­демії з вимогами і особливостями сучасного суспільства. Аналізуючи освітні процеси кінця XVII-XVIII століть, необхідно відзначити, що спостерігалося до деякої міри Розходження між педагогічною практикою і педагогічною теорією. Якщо педагогічна практика, тобто типи навчаль­них закладів, зміст, форми і методи навчання зумовлювали­ся освітніми реформами російських царів Петра І і Катерини II, то в педагогічній думці того ж періоду продовжували Розвиватися прогресивні гуманістичні і демократичні ідеї, прагнення вчених обґрунтувати необхідність виховувати Зростаюче покоління на народних традиціях, розглядати процес формування особистості незалежно від її станового положення. Відомо, наприклад, що в результаті освітніх реформ Катерини II, замість раніше існуючих в Україні шкіл, були відкриті нові їх типи (кадетські корпуси, інститути шляхетних дівчат та інші), серед яких були й народні училища, створені за проектом Ф.І. Янковича Однак їх було надзвичайно мало і вони, як за своєю кіль кістю, так і за своєю сутністю, не могли задовольняти по­треби народу і держави. Прогресивні просвітителі у зв'язку з цим відстоювали однакові права всіх дітей на освіту до якого б стану вони не належали.

Серед великої плеяди українських просвітителів означе­ного періоду необхідно згадати Інокентія Гізеля, Іоанікія Галятовського, Іосафа Кроковського, Стефана Яворського, Стефана Калиновського, Феофана Прокоповича, Михайла Козачинського, Григорія Сковороду, Я.П. Ковельського та ін­ших. Майже всі вони були вихованцями, а пізніше — викладачами, професорами, ректорами Києво-братської ко­легії (Києво-Могилянської академії), організаторами шкіл, авторами підручників, теоретичних філософсько-педагогі­чних праць.

Інокентій Гізель (Кисіль бл. 1600-1683 рр.), хоч і на­родився у Прусії, але все своє життя, весь свій талант від­дав розвитку освіти і науки в Україні. Він навчався у Києво-братській колегії, вдосконалював свої знання за кордоном, був ректором рідної колегії. Йому належать праці з філософії, психології, теології, зокрема, курс лекцій з філософії «Очерки всей философии», психологічна праця «Мир с богом человеку» та інші, в яких він висловив та­кож досить цінні педагогічні думки стосовно соціальної зумовленості мови людини, процесу пізнання людиною до­вкілля, значення практики і почуттів у ньому, особливос­тей мисленнєвої діяльності та інших важливих сторін формування особистості. Він уважав, що кожний предмет довкілля може бути предметом пізнання різних галузей науки, але цей процес базується на чуттєвому сприйманні, активній розумовій діяльності та зусиллях волі «Нічого немає в інтелекті, стверджував він, чого не було б в почутті» [26, 110]. Цікаво те, що саме таку точку зору на процес пізнання людиною довкілля висловлював великий че­ський педагог Я.А. Коменський. Безсумнівно, що ідеї І. Гізеля знайшли свій подальший розвиток у філософії, педагогіці, психології та інших науках. Іоанікій Галятовський (бл. 1620-1688 рр.) також, як і І. Гізель, належав до плеяди українських просвітителів, письменників-полемістів, громадсько-політичних діячів.

Освіту здобув у Києво-братській колегії, був її професором, ректором. Ним написано низку творів, у яких він, поряд із захистом феодального ладу, відображав тяжке життя простого українського народу, різко виступав проти його окатоличення і ополячення, засуджував турецько-татарську агресію, відстоював ідею загальнослов'янського єднання для боротьби з османським ігом. Йому належать навчальні посібники, глибоко філософські трактати, оповідання; се­ред них — «Ключ разуменія...», куди ввійшов трактат «Наука албо способ зложеня казаня», твір методичного характеру, в якому проаналізовано дидактичні принципи доступності, послідовності, наочності та інші. Його перу належать і такі твори, як «Небоновое...», «Беседа белоцер-ковская», «Лебедь», «Алькоран» та інші. В них І. Галя­товський висловлює свої думки щодо морального виховання людини, окреслює її ідеал, що включає в себе почуття пат­ріотизму, чесності, справедливості, відданості своєму наро­ду. У процесі пізнання довкілля він велику роль відводив експерименту, який допомагає віднайти закономірності тих чи інших явищ. Його педагогічні ідеї відіграли значну роль У розвитку вітчизняної педагогічної науки. Актуальними До нашого часу залишаються його поради щодо підготов­ки людини до привселюдного виступу, структури промови, використання засобів, які б робили цю промову доступною Для сприймання та інші дидактичні поради.

Значний інтерес з точки зору педагогічної практики і теорії викликає діяльність І. Кроковського (р. н. не відо­мий — 1718 р.), який, закінчивши Києво-братську колегію, вдосконаливши свої знання в Італії, читав курси риторики і філософії. Нам не відомі друковані ним праці, але збереглися спогади його вихованців та киян про І. Кроковського, як людину, викладача, ректора, громадського діячача. Особливо цікавими є для нас спогади про педагогічну-майстерність просвітителя, який «виливав науки ріки і наповнював ними багатьох людей». Аналіз лекцій з філософії, записаних студентами, і є єдиним джерелом пізнання його педагогічної діяльності та педагогічної концепції; вони дають можливість судити про активні дидактичні прийоми, які використовував І. Кроковський, зокрема, вдалу постановку запитань, відкритих, з незаперечними доказами критичних оцінок положень, з якими він був незгоден, різноманітні приклади, пояснення, аналіз різних точок зору на одну і ту саму проблему та ін. Якщо враховувати, що значна частина вихованців Києво-братської колегії (а пізніше— академії) працювали вчителями шкіл як в Україні, так і в Білорусії, Росії, інших країнах, то можна дійти висновку, що дидактична майстерність І. Кроковського якою вони так захоплювалися, поширювалася в педагогіч­ній практиці і сприяла становленню дидактики як науки. Особливо значущими для педагогіки були також його думки щодо зв'язку науки з життям, теорії з практикою, ролі пізнання людиною довкілля в її інтелектуальному розвитку. «Марною була б наука, — стверджував він, — якби не могла використовуватися у практиці; той не має нічого спільного з наукою, хто не може застосувати її в житті» [1, 583].

На межу ХУП-ХУИІ століть припадає діяльність одного із видатних освітніх і церковно-політичних діячів Украї­ни того часу — Стефана Яворського (1658-1722), актив­ного учасника підготовки і реалізації реформ Петра І, ре­організатора навчального процесу Московської слов'яно-греко-латинської академії, протектором (покровителем) якої він був протягом 20 років, талановитого поета, орга­нізатора видання навчальних книг, ініціатора створення при академії театру тощо. С. Яворський надавав велико­го значення пізнанню і знанням у житті людини і всього суспільства, рішуче виступав проти неуцтва, забобонів, ін­триг, одночасно засуджуючи ідеї єретиків. У полемічному трактаті «Камень веры» він виступає проти кальвіністських і лютеранських ідей, проти вільнодумців і різночинців, що свідчить про суперечливість світогляду С. Яворського. Водночас він стверджував, що там, де існують знання, не може існувати сліпа віра: «... там, де накопичений людський досвід, — стверджував він, — віра не може стояти порч із знаннями» [1, 123]. Великого значення у формуванні осо­бистості С. Яворський надавав книзі. Він мав власну велику бібліотеку, яку перед смертю заповів Благовіщенському монастирю в м. Ніжині, вважаючи, що монастир може відіграти роль колегії у поширенні освіти серед народу. 1яачний інтерес також викликає його праця «Психология или Трактат о душе», яка сприяла розвитку природничих наук і психології.

Історія педагогічної теорії і практики не тільки в Україні, але і в Росії тісно пов'язана з ім'ям українського просвітителя, вченого, педагога-практика, філософа, церковного і державного діяча, поета, драматурга, видатного математика Феофана Прокоповича (1681-1736 рр.). Його діяльність. це ціла епоха в розвитку різних галузей вітчизняної науки, в тому числі і педагогіки. Тривалий час через релі­гійну спрямованість низки творів Прокоповича, його цер­ковної реорганізаторської діяльності та з інших причин його наукова та практична педагогічна діяльність недооці­нювалися. У наш час до творчої спадщини вченого прику­та увага багатьох дослідників різних країн, адже ім'я його було відоме далеко за межами України. Дуже прикро, що обмежений об'єм цієї книги не дозволяє всесторонньо оха­рактеризувати всі сторони та аспекти творчої спадщини Ф. Прокоповича, як, до речі, і багатьох інших педагогів. Тому лише фрагментарно відзначимо, що ним розроблявся проект університету, виконувалися обов'язки проректора Петербурзької Академії наук та Академії мистецтв, він був радником Петра І з питань реорганізації освіти, науки, культури, церкви, віце-президентом Синоду, Псковським архієпископом тощо. Надаючи великого значення освіті в суспільному розвитку і у формуванні індивіда, Ф. Прокопович створював на власні кошти школи, зокрема в Петербурзі, в яких запроваджував систему навчально-виховної Роботи Києво-братської колегії; ним написано низку підручників («Поетика», «Риторика», ін.) і загальнотеоретичних педагогічних праць («Духовний регламент», де він вмішує розгорнутий план реорганізації духовних семінарій і академії, а також висловлює загальні методичні та організаційні поради вчителям, визначені вимоги до вчителів, роль бібліотеки в навчально-виховному процесі тощо. «Первое учение отрокам» — книга про моральне виховання, в якій відзначалося, що найтяжчим гріхом людини є корисливість, ледарство, неуцтво, а найбільшими чеснотами — працьовитість, сміливість, дотепність, прагнення до знань та ін. «речь о заслугах наук, приравниваемых к заслугам оружия» за зазначає переваги науки над військовою майстерністю, розкриває соціальну значущість різних галузей науки, її роль у пізнанні природи, суспільства тощо. Він вважав, що прогрес будь-якого суспільства залежить від розвитку в ньому освіти і науки. Заслуговують уваги його вимоги до вчи теля, висловлені в книзі «О риторичсском искусстве». На його думку, оратор, а, отже, і вчитель, повинен добре розу­мітися в психології своїх вихованців, знати її закономірності, вміти впливати на почуття своїх слухачів, робити своє пояснення предмета чи явища образним, доступним сприй­манню. У процесі засвоєння знань він надавав великого зна­чення принципам наочності, доступності, свідомості, систе­матичності. Ф. Прокопович був видатним методистом та реорганізатором курсу математики. Завдяки йому матема­тичний курс у Києво-Могилянській академії було виділе­но в окрему навчальну дисципліну, а виклад математич­ного матеріалу, методика його подання не втратила акту­альності й сьогодні.

До плеяди українських просвітителів, які сприяли роз­витку освіти, філософської, педагогічної і психологічної наук у першій половині XVIII ст., належав Стефан Калиновський (1700-1753). Він, як і більшість просвітителів того часу, був вихованцем Києво-Могилянської академії і, як одного з кращих, його залишили в ній викладачем риторики і філософії, пізніше він був переведений у Мос­ковську слов'яно-греко-латинську академію, в якій понад тринадцять років був префектом. Збереглися його курси риторики, філософії, в яких він висловив найголовніші свої філософські і педагогічні погляди, що стосувалися багатьох загальнопедагогічних та методичних проблем. Як прогре­сивний філософ, учений визнавав можливість пізнання людиною довкілля і в цьому процесі виняткової ролі на­давав практичному досвіду. Як педагог — багато уваги при­діляв моральному, розумовому вихованню молоді. Він за­суджував поширену на той час теорію природженості моральних якостей людини і стверджував, що у формуванні цих якостей вирішальну роль відіграє виховання, освіта, вироблення правильних моральних навичок, які найефективніше розвиваються і формуються в ранньому віці. Ці та інші думки щодо формування особистості він висловив у повному курсі етики, який, на думку дослідників, є єдиним, що викладений за всіма правилами методики. Основним методом, яким користувався С. Калиновський з великим успіхом, був диспут. Уміння використовувати диспут ро­било лекції С. Калиновського доступними для сприйман­ня і викликали значний інтерес у слухачів. Найбільш зна­чущими для розвитку педагогічної думки були його курси лекцій «Чотири книжки риторичних настанов для україн­ської молоді» та «Філософський курс», в яких відображе­но його позитивні погляди на процес формування особис­тості та вміщено багатий дидактичний матеріал для прак­тичних вправ з риторики.

Великий вклад у розвиток вітчизняної педагогічної те­орії і практики зробив Григорій Савич Сковорода (1722-1794 рр.), видатний мислитель, педагог-практик, письмен­ник, автор низки педагогічних творів, серед яких чи не найбільший інтерес у загально-педагогічному плані викли­кає притча «Вдячний Єродій». Надаючи великої соціаль­ної значущості освіті і вихованню, їх ролі у формуванні особистості і в розвитку суспільства в цілому, Г. Сково­рода прагнув власною педагогічною працею обґрунтувати теоретичні педагогічні положення щодо ролі органів чут­тя в цьому процесі, вимог до педагога, основними якостя­ми якого, на думку мислителя, повинні бути любов і пова­га до особистості учня, чесність, гідність, безкомпромісність, глибокі знання, чіткі переконання, чутливе серце, любов до свого народу, інші високоморальні якості. Одним з голов­них мотивів педагогічної концепції Г. Сковороди є його ідеї «сродної праці», праці за покликанням, яка приносить лю­дині найбільше задоволення. Через певний період ці ідеї Розвинув видатний педагог К.Д. Ушинський.

Г. Сковорода один з перших у педагогічній теорії XVIII століття порушив проблему протистояння двох систем виховання, що поширювалися на той час: системи вихо­вання, побудованої на народних традиціях, і системи, побудованої на зразок західноєвропейської, якою стали захо­плюватися українська знать, дворянство, запрошуючи для Завчання і виховання своїх дітей іноземних учителів, які навчали їх чужим традиціям, чужої мови, манер поведінки, що негативно позначалося на розвитку духовної культури народу. Суперечливість цих двох систем виховай» розкрито через образи вдячного Єродія, птаха, подібного визначенням педагога, до журавлів, і мавпи Пішек, яка символізувала плазунство частини українських дворян, інших вищих верств населення передусім закордонним, чужим. У «Вдячному Єродії» розкрито роль батьків у ви. хованні дитини, народних звичаїв і традицій, значення пращ як засобу виховання та інші прогресивні педагогічні думки. Концепція морального виховання Г. Сковороди, роз­крита ним у таких працях, як «Рассуждение о поззии й руководство к искусству оной» і «Начальная дверь ко христианскому добронравию», повністю розходилася із церков­ними догматами, що й було однією з причин переслідуван­ня просвітителя впродовж всього його життя.

Значно вплинули на розвиток педагогічної практики і теорії в Україні в означений період погляди і практична освітня діяльність таких прогресивних українських про­світителів і мислителів, як Я.П. Козельський, Манасій Ма­ксимович, Георгій Кониський, Тимофій Щербацький та ба­гато інших.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-24; Просмотров: 593; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.017 сек.