ХІП-ХУШ століття 1 страница

І практики в Україні в другій половині

Становлення педагогічної теорії

Означений період, як у загальнодержавному розвитку, так і в галузі освіти та педагогічної думки, позначається важливими історичними подіями, які зумовили форми, зміст, методи навчання і виховання, розвиток педагогічних ідей, їх напрямок і характер. Серед цих історичних чинників, насамперед, слід назвати феодальну роздробленість Київ­ської Русі і монголо-татарську навалу на неї, які перерва­ли активні освітні процеси і в ХІП-ХУ століттях були при­чиною занепаду не тільки освіти і педагогічної думки, а й Усієї культури — духовної та матеріальної. Монголо-татарами були знищені культурні центри, монастирі, школи і бібліотеки при них, зруйнована система освітніх закла­дів підвищеного типу, фізично знищені люди, які створю­вали духовні і матеріальні цінності. Київ, як освітньо-культурний центр, був знищений і довгий час стояв у руїнах. Лише в середині XV ст. у Києві став формуватися гурток учених-перекладачів, діяльність яких поклала початок відродженню освітніх процесів.

Феодальна роздробленість була причиною того, що значна частина південно-західних земель України перебували складі Польщі, Литви, Угорщини і Молдавії, що також негативно позначилося на культурно-освітньому відродженні. Активізація процесу становлення української на родності проходила у гострій боротьбі за збереження соціальної і національної незалежності своєї мови, культури традицій. Особливо гострий характер на західних земля* України носила боротьба проти релігійної агресії Ватикану, який з метою утвердження католицької віри ефективно використовував і таку зброю, як освіта і виховання, за допомогою яких прагнув окатоличити спочатку українсь­ку знать, а пізніше і весь народ.

У цей період відбуваються певні позитивні зрушення в економічному житті України — розвиваються ремесла відроджується землеробство, тваринництво, торгівля, зовні­шні відносини, зростає роль міст, як економічних і культурних центрів, які не могли не вплинути на освіту і педаго­гічну думку. Зовнішні взаємозв'язки сприяли проникненню в культуру й освіту ідей епохи Відродження та Реформа­ції.

Однак ці позитивні елементи в розвитку української державності і культури пригнічуються угорськими та поль­ськими феодалами, які, починаючи з середини XV століт­тя, прагнули підкорити український народ, що викликало хвилю народних протестів. Прийняття Брестської унії (1596 р.), виникнення і зростання класу української зна­ті, посилення експлуатації простого народу було однією з причин роздвоєння, розшарування українського народу на ворогуючі класи, що викликало різні напрямки в освіті і вихованні підростаючого покоління, а в політиці — при­звело до війни під проводом Б. Хмельницького. Це змі­нило становище і його договори з Росією, які відкрили шлях до експлуатації українського народу російськими дворяна­ми і поміщиками.

Упродовж всього XVIII століття до складу Російської централізованої держави входила вся Лівобережна Укра­їна. Правобережжя належало Польщі, Буковина — Турції (до 1774 р.), Закарпаття — Австрії. Український на­род терпів знущання з усіх боків. Однак прагнення відстояти і захистити свою незалежність завжди було притаманні українському народу, що й позначилося на ха­рактері мети, завдань, змісту освіти і виховання підростаючого покоління. Поступове відродження освітніх традицій в Україні, за­початкованих у період Київської Русі, супроводжувалося, хоч і повільним, але зростанням шкіл, поширенням гра­мотності не тільки серед панівних класів, але і серед про­стого народу, що відрізняло тривалий час у цьому плані Україну від Росії. Певною мірою поширенню грамотності в ХІУ^_ХУ століттях сприяла діяльність «майстрів грамоти», «книжників», «мандрівних учителів», які ходили по селах і містах, об'єднували у невеликі групи дітей і навча­ли їх читання, письма, лічби.

У ХІУ-ХУ ст. виникають школи у Києві, Львові та ін­ших регіонах України. Є свідчення, наприклад, що вже на початку XV ст. були засновані школи в Києві при Києво-Печерському та Михайлівському монастирях [1, 69]. Збе­реглися грамоти, дипломатична переписка Галицько-Волинського князівства, які дають підстави вважати, що там існували освітні центри. Крім того, є незаперечні докази щодо існування в XV ст. у Львові шкіл при Богоявленській церкві та в інших передмістях, в той же час там з'являються і католицькі школи. На Закарпатті іс­нувала школа ще в середині XIV ст. при Грушевському монастирі, де були виготовлені рукописні букварі, функціо­нувала бібліотека. У Львові існувала також вірменська школа [1, 70-72]. Однак ці школи не могли задовольнити зростаючу потребу в освічених людях. Економічний і по­літичний розвиток вимагав людей з вищою освітою, але, оскільки вищих навчальних закладів у ХІП-ХІУ ст. на території України не існувало, то частина української молоді їхала здобувати її в закордонні університети. Дослідники цієї проблеми свідчать, що у ХУ-ХУІ ст. за кор­доном лише у Краківському університеті навчалося більш, ніж 800 українців [26, 33]. Частина молоді поверталася на Україну, а частина залишалася працювати у тих же зару­біжних університетах.

Серед останніх були Павло Русин із Кросно (нині те­риторія Польщі) та Юрій Дрогобич (Котермак), який народився в м. Дрогобичі. Павло Русин (роки життя приблизно 1470-1517) навчався і закінчив Грейфсвальдський Університет у Німеччині. Його педагогічна і наукова да­льність пов'язана з Краківським університетом. Там же, в Кракові, він видавав книги слов'янською мовою, які в» користовувалися для навчання у школах України, Білорусі Росії. Свої твори він писав латинською мовою. Можливо це та знаходження переважної їх кількості за рубежем _Е причиною того, що творчість його почала вивчатися зовсім недавно. Будучи вихідцем із лемків — одна з етнічних українських груп, що проживає в Закарпатті, П. Русин пр_и. святив низку своїх творів мріям про поширення освіти і розвиток культури лемківців, про поліпшення їхнього життя і визволення від угорських феодалів. Він з жалем розповідає, як з метою мадьяризації та полонізації чужо­земці спалювали українські книгозбірні, школи, знищували вчителів. В його віршах («Говорить книга...», «Похва­ла Валерію Максиму», «Похвала поезії» та ін.) звучать ідеї щодо значущості освіти та її ролі у розвитку суспільства, відображено його гуманістичні погляди на виховання мо­ральності в молоді, формування позитивних якостей осо­бистості, особливо чесності. Він підкреслював виховне зна­чення античної літератури і філософії, вважаючи, що тіль­ки справжня наука містить у собі «... світлий образ правди святої» [1, 75].

Юрій Дрогобич (Котермак) — (рік нар. невідомий — 1494), на честь міста, в якому народився, взяв псевдонім «Дрогобич», і з ним пройшов усе своє життя. Вищу освіту здобув у Краківському університеті, працював у Болонсь­кому і в тому ж Краківському університетах, викладаючи астрономію і медицину. Твори його зберігаються у зару­біжних бібліотеках. Вся його творчість пронизана любо­в'ю до батьківщини, прагненням принести їй користь і славу, відродити традиції Київської Русі в галузі освіти і культури. З великої спадщини Ю. Дрогобича, написаною латинню, до нас дійшли лише окремі праці, серед яких ві­дома для багатьох учених світу «Прогностическая оценка текущего 1481 года», в якій підкреслюється роль знань, освіти, наукової книги, відображені гуманістичні ідеї щодо виховання, властиві для епохи Відродження. Ю. Дрого­бич — учений світового значення. Його учнями були ві­домий польський астроном Микола Копернік, німецький поет-гуманіст Конрад Цельтис та інші відомі вчені [1, 76] Діяльність і творчість Ю. Дрогобича і П. Русина свідчать про існування культурно-освітніх взаємозв'язків між Україною і Заходом у той період, що сприяло проникненню Українську педагогічну думку ідей раннього гуманізму. Особливо активно почала розвиватися освіта в Україні я другій половині XVI та в XVII століттях. Потреба нау­кового обґрунтування переваг православ'я для збереження мови, традицій українського народу і відродження його культури, забезпечення ідеологічного підґрунтя боротьби українського народу проти поширення католицизму спри­яла розвитку шкіл, в тому числі і підвищеного типу, пере­дусім у Західному регіоні України. Серед них передусім слід назвати Острозьку школу-академію. Історія її засну­вання і діяльності була об'єктом багатьох наукових до­сліджень вітчизняних і зарубіжних учених, але не всі сто­рінки її функціонування і ролі в розвитку української культури прочитані. Так, донині чітко не встановлено рік її заснування, зміст навчання та інші питання. Водночас, досконало відомо, що особливого розвитку і слави, значу­щості у тогочасних подіях Острозька школа-академія набула за період життя і діяльності князя Костянтина Ко­стянтиновича Острозького (1526-1608) — українського магната, київського воєводи, політичного діяча, активного захисника православ'я, покровителя багатьох учених з інших країн, які у себе вдома зазнавали переслідувань. Саме завдяки йому Острозька школа за своєю структурою і змі­стом навчання набула значення вищого навчального за­кладу, який істориками вважається першим вищим на­вчальним закладом на території України [10, 273]. За сприяння князя при школі було засновано науковий гурток, членами якого, крім вітчизняних, були вчені інших країн — Ян Чех, відомі грецькі вчені, «доктори наук ла­тинських і еллінських» Кирило Лукаріс і Никифор, поль­ський математик і філософ Ян Лятос та інші. Членами на­укового гуртка були всесвітньо відомі і талановиті вчені слов'янської, грецької, латинської мов, видатні математи­ки, астрономи, філософи, про що засвідчив Захарія Копистенський в одному з перших вітчизняних творів історич­ного характеру «Палинодия или Книга оборони». Основ­не завдання членів наукового гуртка полягало не лише в підготовці висококваліфікованих діячів культури і освіти, але і в написанні наукових трактатів, полемічних літеретурних творів. Очевидно, саме останнє й дозволило називати цю школу «школою-академією». При школі функціонувала друкарня, заснована за активної участі І. Федорова — російського першодрукаря, який втік від переслідувань царя, оселившись спочатку у Львові, пізніше — в Острозі За короткий період існування в друкарні було надрукова­но понад 20 книг, серед яких — всесвітньо відома «Остро­зька біблія», «Часослов», який в той час використовував­ся і як навчальна книга, другий варіант «Азбуки» І. Федорова та інші, не менш значущі для української культури книги.

Першим ректором Острозької школи-академії був Герасим Смотрицький — відомий український письменник-полеміст, громадський діяч, автор гострополемічного трактату «Ключ царства небесного...», в якому різко за­суджував католицьку експансію. У програму навчання Острозької школи-академії входили предмети, які вивча­лися й у західноєвропейських університетах. Так, крім слов'янської мови, вивчалися грецька, польська, латинська мови та їх граматики, риторика, діалектика, математика, астрономія, філософія і богослов'я. Наявність останніх двох класів — філософії і богослов'я — є прямим дока­зом належності Острозької школи до вищих навчальних закладів. Вихованцями цієї школи були такі відомі дер­жавні і культурно-освітні діячі України, як Мелетій Смот­рицький (син Герасима Смотрицького) — талановитий педагог і просвітитель, автор славнозвісної «Грамматіки славенския правильное синтагма», яку російський учений М. Ломоносов назвав «вратами» своєї вченості; Гаврило Дорофеєвич — поет і перекладач; Андрій Римша — біло­руський поет; Петро Конашевич-Сагайдачний — гетьман реєстрового запорізького козацтва; Іов (Іван) Борецький — талановитий педагог, громадський і церковний діяч, перший ректор Київської братської школи та багато інших.

У наш час Острозька школа-академія відроджується і функціонує як вищий навчальний заклад, колектив якого намагається відродити славні традиції своєї праматері.

Острозька школа-академія відіграла велику роль у по­ширенні освіти в Україні, Білорусії, Росії, її вихованці очолювали навчальні заклади, розробляли підручники, а статут цієї школи, як свідчать дослідники, був покладений в основу Статуту Львівської братської школи, визначивши цим самим структуру і зміст навчання у братських школах.

Братські школи України — це особливо знаменна сторінка в історії української культури і педагогічної думки. Назва їх походить від назви громадських організацій — братств, які виникли в другій половині XVI ст. Тривалий час вважалося, що вони були виключно релігійними об'єднаннями, а, отже, і школи, засновані ними, теж таки­ми. Сучасні дослідження довели, що братства, до складу яких входили переважно представники світського місь­кого і сільського населення, в тому числі і з бідних верств, були громадськими організаціями, які відіграли важливу роль у розвитку духовної культури українського народу, сприяли утвердженню гуманістичних і демократичних ідей в українській педагогічній теорії і практиці і, звичайно, виходячи з того, що в той час релігія була основною ідеологічною силою, відстоювали і захищали православ­ну віру: очолювали боротьбу проти поширення католи­цизму на території України і інших слов'янських держав. Братства створювали школи, засновували при них друкарні, госпіталі і притулки для бідних людей, видавали навчаль­ну і полемічну літературу, готували вчителів та ін.

Знову ж таки, суперечливим є питання про заснування перших братських шкіл і найбільш важливих серед них, таких, як Львівська, Київська братські школи. Богоявленське братство у Львові, наприклад, існувало вже в другій половині XV століття. Є припущення, що вже в той час при ньому функціонувала братська школа. В більшості ж історико-педагогічних джерел роком заснування однієї з перших братських шкіл — Львівської — вважається 1586 Рік, тобто рік, коли було прийнято Статут цієї школи, а в передмові до своєї «Азбуки», виданої у 1574 році в друкарні Львова, Іван Федоров зазначав, що вона написана для «учеников» Львівської братської школи. Отже, очевидно школа була заснована раніше загальноприйнятого року.

Не вдаючись детально в історію заснування братських шкіл, відзначимо, що вони відіграли велику роль у поши­ренні освіти не лише в Україні і Білорусії, але і в Росії оскільки їх вихованці їхали до Росії і там створювала школи, в яких навчання здійснювалося за підручниками написаними вчителями братських шкіл. Братські ніколи існувати в багатьох містах і великих селищах України, але серед них слід особливо виділити Львівську школу, яка, з_а твердженнями вчених, також була школою підвищеного типу і одним з перших навчальних закладів, який готу­вав учителів. Статут Львівської братської школи, який послужив зразком для Статутів Луцької, Київської та інших братських шкіл, є своєрідним педагогічним твором який дає можливість не тільки ознайомитися із структу­рою, формами і методами навчально-виховної роботи, її змістом, але й прослідкувати за тим, як розвивалися в українській педагогічній думці гуманістичні, демократичні принципи, які забезпечували високу моральність вихован­ців, їхній патріотизм, взаємозв'язок між виховними впли­вами школи, сім'ї і громадськості. При братських школах існували так звані «скудопитательные дома» (типу сучас­них гуртожитків), в яких проживали бідні діти і з відда­лених населених пунктів. Широко було запроваджено па­тронування дітей, тобто, коли дітей розміщали в замож­них сім'ях, які зобов'язані були турбуватися про їхнє виховання, як і про рідних дітей. Крім того, при братсь­ких школах існували «младенческие братства», членами яких були всі учні школи, основним завданням яких було моральне виховання. Школою призначалися наставники учнів, обов'язком яких було слідкувати за поведінкою, навчальною діяльністю учнів, а також супроводжувати дітей до церкви, вчити з ними церковні обряди, пісні, мо­литви тощо.

Основне місце у навчальних програмах братських шкіл відводилося гуманітарним наукам, зокрема, вивченню рід­ної (української, або, як тоді її називали, простої мови), слов'янської, грецької, латинської і польської мов. Крім того, у школах підвищеного типу вивчалися граматика, діалектика, філософія, риторика. Багато уваги приділяло­ся музичному вихованню, що сприяло підготовці відомих музикантів-композиторів (Чернушин, Шаваровський, Яжевський та ін.), а також розвитку хорового співу в Укра­їні. Саме у Львівській братській школі був надрукований Йосипом Городецьким перший посібник з нотного письма. Відомо, що викладалося малювання, давалися учням відомості з історії та географії, які були складовою части­ною богослов'я, курс змішаної математики, який вивчався школах підвищеного типу, охоплював відомості з ци­вільної і військової архітектури, механіки, гідростатики, гео­метрії та інших галузей науки. У школах, що належали до типу початкових, давалися елементарні знання з ариф­метики. Приділялася увага трудовому вихованню, у шко­лах впроваджувалося самоврядування, самообслуговуван­ня [26, 41-43].

У Статутах братських шкіл утверджувалися такі прогре­сивні форми навчання, як класно-урочна; серед методів — дискусії, які готували вихованців шкіл до полемічних боїв з єзуїтами. Ці школи були безстановими — всі учні були в усьому рівними: «багаті перед убогими, — записано в Ста­туті Луцької братської школи, — у школі нічим не можуть бути вищі, як тільки наукою... Учитель повинен і вчити, і любити всіх однаково, як синів багатих, так і сиріт убогих». [29, 23]. Були чітко сформульовані вимоги до вчителя: «даскал, або вчитель цієї школи, має бути благочестивий, розсудливий, смиренно-мудрий, лагідний, стриманий, не п'яниця, не блудник, не хабарник, не гнівливий, не зазд­рісний, не сміхотворець, не лихослов, не чародій, не басносказатель, не посібник єресей, але прихильник благочестія, в усьому являючи собою взірець добрих діл» [29, 23].

Братські школи, що сприяли бурхливому піднесенню рівня грамотності в Україні, в кінці XVII — на початку XVIII ст. почали занепадати. Причин цього було декілька: частина братств почали приймати унію, посилилося переслі­дування вчителів і учнів з боку польського уряду і багато Жителів стали переїжджати до Києва, який в той час виділявся, як політичний і культурно-освітній центр. Ті, що залишалися функціонувати, були закриті в XVIII ст. в ре­зультаті освітніх реформ царського уряду.

Братські школи не були єдиними типами навчальних закладів в Україні. З самого початку їх існування на те­риторії України стали з'являтися єзуїтські школи і колегіуми. Ще в 1570 р. була відкрита єзуїтська школа у Вільні, яка швидко отримала права академії. В 1608 р., після смерті Костянтина Острозького, славнозвісна Острозька
школа-академія припинила своє існування і була реорганізована нащадками князя в єзуїтський колегіум. У цьому ж році єзуїтські колегіуми були відкриті у Львові, Луцьку, пізніше — в Ужгороді, Кам'янці, Вінниці та багатьох інших містах. У ці школи часто віддавали своїх дітей українські магнати, які, навчаючись чужих звичаїв, посту. пово стали забувати рідну мову, традиції і звичаї рідного народу. Єзуїтські школи протистояли братським школам як за своїм змістом, характером, так і за методами навчання і виховання. Так, Іван Вишенський — український письменник-полеміст, просвітитель того часу, палкий захисник православ'я, критикував їх за те, що вихованці цих шкіл повинні бути на стратах єретиків, що вважалося своєрід. ним видом наочності. Він відзначав, що з єзуїтських шкіл виходили вихованці «горді, величаві, пишні, надуті, марнославолюбці, бундючні, велемовні, самохвальці, чванливі, фарисеї, наклепники, неправдолюбці, правоненависники, обмовці, всіх докірники, що себе вважають за ліпших» [6, 208-209]. Вся система навчання і виховання в єзуїтських колегіумах, як відзначають дослідники, переслідувала го­ловну мету — «виховання фанатичних католиків. Некатоликів усіляко намагалися навернути до католицизму» [10, 275]. На зразок єзуїтських шкіл організовувалися в той час на території України василіанські школи.

Деякий вплив на поширення грамотності в Україні в той період мали протестантські школи, організатори яких виступали тимчасовими союзниками братств у боротьбі проти католицької експансії. Серед протестантських шкіл найбільш поширеними були кальвіністські та соцініанські, які функціонували в Гощі на Рівненщині, в Берестечку на Волині, у Хмільнику на Поділлі та ін.

Особливе місце в розвитку освіти і педагогічної думки в Україні відіграла Києво-братська колегія, яка на початку XVIII ст. одержала титул академії і стала називатися Києво-Могилянською. Києво-братська колегія була заснована шляхом об'єднання двох навчальних закладів — Київсь­кої братської школи, що була відкрита наприкінці XVI ст-групою вчених ченців на чолі з Єлисеєм Плетенецьким про Богоявленському монастирі на Подолі, та Київської лаврської школи, відкритої в 1631 році при Києво-Печерській Лаврі Петром Могилою. Остання була заснована на зразок католицьких колегіумів, що викликало велике обурення у киян. Дослідники відзначають, що корінною відмінністю цих двох шкіл було те, що братська школа відстоювала передусім інтереси всіх прошарків українського народу, а лаврська — духівництва і багатої шляхти [26, 48]. Щоб заспокоїти киян, було запропоновано об'єднати ці дві шко­ли в один навчальний заклад. У процесі їх об'єднання ві­діграли неабияку роль гетьман Запорізького війська П. Са­гайдачний, вищі церковні діячі, громадяни міста. Було ви­рішено новоутворений навчальний заклад розмістити у приміщенні братської школи на Подолі, а фундатором призначити Петра Могилу, що й дало пізніше привід на­звати її Києво-Могилянською колегією, а ще пізніше — академією, хоч у офіційних документах цей навчальний за­клад називався Києво-братською колегією.

Принципи організації навчального процесу та структу­ри колегії були взяті з досвіду братських шкіл. Навчання велося словенською мовою, пізніше філософія та богосло­в'я стали викладатися латинською мовою. За основу була взята групова система навчання, що сприяло утверджен­ню в українській педагогічній практиці класно-урочної системи. Оскільки Києво-братська колегія від самого початку відповідала вищому навчальному закладу (в ній вивчалися філософія і богослов'я), то у структуру школи були внесені певні доповнення, зокрема, навчання в ціло­му тривало дванадцять років. Класів усього було вісім. У чотирьох молодших (фара — підготовчий клас, інфіма, граматика і синтаксима), змістом навчання були слов'ян­ська, грецька, латинська мови, їх граматики, катехізис, ари­фметика, співи. В середніх класах (поетики і риторики) ба­гато уваги приділялося теорії і практиці складання віршів, промов, їх виголошення. У старших класах вивчалася діалектика, геометрія, логіка, астрономія, а пізніше два останні класи стали класами філософії і богослов'я. У вільний від занять час молодші учні влаштовували ігри, займа­йся малюванням та іншими видами посильної діяльності а старші — співали в хорі, вивчали праці філософів і теологів, складали вірші, промови, займалися самоосвітою. В Києво-братській колегії були ті ж принципи організації Навчально-виховного процесу, як і у братських школах. З метою активізації навчального процесу в колегії влаштовувалися змагання на кращу творчу роботу (вірш, промову), дискусії, ритуал прийняття в конгрегацію («младенческое братство»). Ректорами Києво-братської колегії та ї викладачами були відомі діячі освіти і культури, вчені Ін₀ кентій Гізель, Сильвестр Головчич, Ігнатій Гєвлевич, Йосип Кононович, Лазар Баранович та інші. Вони, спільно з професорами братських шкіл, не тільки займалися практич­ною педагогічною діяльністю, але й внесли великий вклад у розвиток української педагогічної думки.

Слід відзначити, що багатьма вчителями братських шкіл були написані і надруковані в друкарнях при цих школах навчальні посібники. Серед них дві «Азбуки» І. Федорова (перша надрукована в 1574 році у друкарні Львівсь­кої братської школи, друга — в 1578 році в Острозькій друкарні). Острозька «Азбука» цікава тим, що в ній вмі­щено тексти паралельно слов'янською і грецькою мовами. В 1591 році в тому ж Львові було надруковано граматику «Адельфотес» (у перекладі — братство), написаної тодіш­нім ректором школи, греком Арсенієм Елассонським спіль­но з учнями Львівської братської школи (як бачимо, педа­гогіка співробітництва вже тоді впроваджувалася в педаго­гічну практику українських шкіл). У друкарні цієї ж школи в 1596 році було надруковано книгу Лаврентія Зизанія «Наука по читанню й разумінню письма словенскаго» (своєрідна «Азбука»), в якій з методично правильною по­слідовністю рекомендувалося, як навчати дитину читанню-У друкарні Києво-Печерської лаври також видавалося багато навчальних книг; перевидавалися великими, як на той час, тиражами букварі та азбуки (від 500 до 7 000 при­мірників); у 1616 р. надруковано «Часослов», в 1624 р. -~ «Псалтир», які використовувалися, як навчальні книги. В 1627 році в цій же друкарні було надруковано «Лекси­кон славеноросскій й имен толкованіє Памви Беринда» " перший вітчизняний тлумачний словник, над яким автор працював понад ЗО років. До виходу «Лексикону...» були поширеними в користуванні невеличкі рукописні словни­ки — «глосарії». «Лексикон...» Памви Беринди вміщував сім тисяч слів, що надавало йому енциклопедичного характеру. В 1646 році в Чернігівській друкарні було надруковано перший посібник з риторики — «Перло многоценное» Кирила Транквіліона-Ставровецького, дещо пізніше — 1659 році — надруковано збірник промов Іоанікія Га-лятовського «Ключ разумения...», де вміщено методичний трактат «Наука короткая або способ зложеня казаня», тобто методичні поради щодо складання промов; у 1619 р. У м. Єв'є було надруковано вже згадувану «Граматику...» Мелетія Смотрицького та багато інших навчальних книг, які використовувалися у школах України, Білорусії, а також Росії, хоча царський уряд часто забороняв їх, як це ста-₀ся, наприклад, з «Катехізисом» Лаврентія Зизанія.

В окреслений період розвивалася не тільки дидактика, як частина педагогічної науки, висловлювалися і друку­валися теоретичні педагогічні ідеї загального характеру, думки щодо формування особистості, соціальної значущо­сті освіти і виховання тощо. Ці думки та ідеї відобража­лися у статутах братських шкіл, у літературних творах полемічного характеру, в передмовах до тих же підручників, у теоретичних педагогічних працях. Незважаючи на релігійну спрямованість, у переважній більшості їх відобра­жено гуманістичні і демократичні засади навчально-вихов­ної роботи, підкреслювалася провідна роль виховання у формуванні особистості, роль батьків і громадськості в цьому процесі, розглядалися інші загальнопедагогічні проблеми. Це праці багатьох, уже згадуваних вище, педагогів, пись­менників, громадських і церковних діячів: Герасим і Мелетій Смотрицькі, Іов Борецький, Лаврентій і Стефан Зи-завії, Іван Вишенський, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Памва Беринда, Лазар Баранович, Іоанікій Галятовський та багато інших.

У цей період опубліковані також праці педагогічного характеру невідомих авторів. Особливо слід відзначити дві Роботи: «Пересторогу» і «О воспитании чад». Багато було спроб встановити імена авторів цих творів, однак точно ^«значити їх поки що не вдалося. «Пересторога» (1605-1606 рр.) — гострополемічний твір, спрямований проти католицької експансії. Він написаний під впливом Брестської унії (1596 р.), за якою православна церква повинна була підпорядковуватися Ватикану. Автор твору піддав гострій критиці єпископів, митрополитів, українських ма гнатів, які підтримали унію і, на думку автора, зрадили український народ, який стогнав під соціальним та націонал, ним гнітом. Однією з основних причин феодальної роздробленості, ополячення і покатоличення української молоді автор вважав недостатню увагу до проблем поширена»вітчизняної системи виховання, яка базувалася на народних традиціях. Це сприяло тому, що українські князі і магнати почали віддавати своїх дітей у католицькі колегіуми, де вони поступово забували своє походження, рідну мову, втрачали інтерес до рідної культури.

Іншим таким твором є педагогічний трактат «О воспитании чад», надрукований в 1609 році у Львівській брат­ській друкарні. Це один з перших, суто педагогічних, друкованих творів в українській педагогіці. Книгу, здебільшого, присвячено проблемам морального виховання дитини, ролі батьків у цьому процесі, значенню освіти в суспільному розвитку та іншим. Автор заперечує фатальну роль приро­джених задатків у формуванні позитивних чи негативних моральних якостей особистості, а стверджує вирішальну роль у цьому освіти і виховання. Поряд з цим, він наголо­шує на необхідності починати виховний процес з «начала возраста», тобто, від народження, оскільки набуті в дитин­стві звички впливатимуть на поведінку людини протягом усього її життя.

Кінець XVII і початок ХУШ століття характеризувалися в галузі освіти і педагогічної думки суттєвими змінами, як у самій системі освітніх закладів, змісті та методах навчан­ня і виховання, так і педагогічних поглядах на процес формування особистості. Передусім слід відзначити, що це період царювання двох реформаторів у галузі освіти — Петра І і Катерини II, діяльність яких корінним чином змінила становище освіти в Україні. Шкільна справа в Україні в цей період розвивається, як одна із складових частин загальнодержавного устрою — на Лівобережній частині устрою Росії, Правобережжя — Польщі, Закар­паття — Австрії та Угорщини. І в кожному з цих регіонів педагогічні процеси мали свої особливості. Так, якщо на території Лівобережної частини України ще певний час продовжувався розвиток прогресивних тенденцій в освітній справі, то в Західному регіоні вже на початку ХУІІІ століття бурхливий розвиток освіти, характерний для ХУІ-ХУІІ сто­літь, поступово згасає: братські школи стали закриватися, а ті нові, що відкривалися загарбницькими урядами, задовольняли передусім потреби панівних класів і переслідували мету покатоличення, онімечення та ополячення Української молоді.

Дата добавления: 2015-05-24