Освіта і педагогічна думка в Київській Русі до середини XIII століття

І педагогічної думки в Україні

Основні віхи розвитку освіти

(Х-ХІХ століття)

Нашим предкам, як і багатьом іншим народам на ранніх етапах їх розвитку, властиві були такі форми і методи виховання підростаючих поколінь, які згодом ста­ли називатися народною педагогікою. Основною формою підготовки дитини до життя було безпосереднє залучення її до виробничого процесу, під час якого, виконуючи по­сильні трудові дії, діти переймали досвід ведення земле­робства, тваринництва, оволодівали різними ремеслами. Цей досвід та вимоги до виховання передавалися також через легенди, казки, билини, прислів'я, приказки, пісні та інші форми усної народної творчості. Особливу роль у цьому процесі відігравали народні звичаї, традиції та об­ряди, що регулювали вчинки дітей, нормалізували їх по­ведінку.

В епоху матріархату для дітей створювалися так звані житла: чоловічі — для хлопчиків, а жіночі — для дівча­ток. У них діти починали виховуватися після виповнен­ня їм п'яти-шести років. У період патріархату ці житла трансформувалися в будинки молоді, в яких старші чле­ни роду передавали їм досвід попередніх поколінь, озна­йомлювали із звичаями і традиціями роду, розвива­ли їх фізично і морально. Східні слов'яни в той час вико­ристовували також своєрідну форму перевірки фізичної, трудової і моральної підготовки молоді для: поповнення прошарку дорослого населення — ініціації, які ставили великі вимоги як до вихованців будинків молоді, так і до їхніх вихователів-наставників.

Із зародженням парної сім'ї змінюються форми і методи виховання дітей. Основна роль у цьому процесі ста­ла відводитися сім'ї, зростає роль батьків у вихованні сво­їх дітей, а також їхня відповідальність за поведінку і вчинки дитини. Крім загальнонародних, велике значення у вихованні підростаючого покоління стали відігравати родинні традиції і звичаї.

Утворення в IX столітті могутньої держави під владою Києва — Київської Русі — створило такі соціально-політичні та економічні умови, які вимагали вже на держав­ному рівні нових форм навчання і виховання підростаю­чого покоління. Новій державі для утвердження своєї могутності потрібні були освічені люди для налагоджен­ня економічних і політичних зв'язків з іншими держава­ми. Київська Русь, як давньоруська могутня держава, при­вертає до себе увагу дослідників упродовж багатьох сто­літь і є предметом суперечок між науковцями різних поглядів як на заснування такої держави, її ролі в подаль­шому розвитку східнослов'янських держав, так і на пи­тання, пов'язані з розвитком культури, освіти, науки.

Предметом однієї з таких суперечок є питання про виникнення писемності на території Київської Русі. Річ у тім, що не збереглося жодних літописних свідчень про рівень грамотності та існування освітніх закладів у дохри­стиянський період. Це дало привід для багатьох учених стверджувати думку, нібито писемність і школи прийшли у Київську Русь разом із введенням християнства. До того ж, факт заснування однієї зі шкіл князем Володимиром у місті Києві, так званої дворцової школи, був зафіксований У літописі «Повесть временных лет» літописцем Нестором. Інша частина вчених дотримується думки, що писемність на території України існувала ще задовго до введення хри­стиянства. Така точка зору базується на багатьох ґрунто­вних доказах, зокрема, під час розкопок археологами були знайдені різні побутові предмети, на яких збереглися імена їхніх власників, що відносяться до IX століття; знайдений також меч, датований першою половиною IX ст. із надписом «Коваль Людота» (або «Людоша» — передостання буква вирізана нечітко), який, на думку вчених, є підводженням того, що грамотність поширювалася і серед Ремісників, адже надпис мав право зробити лише майстер, який виготовив цю зброю. Під час реставраційних робіт уже середині XX ст. на одній із стін київського Софійського собору вченим С.О. Висоцьким було відкрито азбуку дохристиянського періоду, яка, на думку вчених, використову валася для читання давніх книг. Крім того, зберегла договори (грамоти) київських князів (912, 945, 971 років) з Візантією, за якими здійснювалися політичні та економічні стосунки, а також інші незаперечні докази,

Східним слов'янам властиве було й клинописне письмо, письмо «чертами» і «резами». Про такий вид писем ності згадується в низці літературних пам'яток, зокрема, у праці арабського вченого Ібн-Ель-Недима «О письменності руссов», де наводиться зразок надпису, вирізаного на шматку білого дерева таким видом письма; про використання його східними слов'янами йде мова і у праці Чор­норизця Храбра «О письменех» та ін. [1, 51-53].

Християнство, введене в 988 році, як основна ідеологія молодої феодальної держави з метою свого утвердження, централізації східнослов'янських земель використовува­ло не тільки будівництво соборів, церков, але й шкіл, яких уже б той час було декілька типів. Про заснування однієї з таких шкіл князем Володимиром у Києві літописець відзначав: «Року 988 Володимир почав ставити по містах церкви... і приводити по містах і селах людей на хрещен­ня. Пославши, почав він забирати у нарочитої чаді (тобто, у знатних людей — Н.К.) дітей і віддавати їх на навчан­ня книжне; матері ж дітей цих... плакали по них, як по померлих плакали» [29, 9].

Це була школа «книжного навчання», яка ввійшла в історію ще й як «дворцова школа». В ній, за твердження­ми Б.Д. Грекова, давалася серйозна освіта. Це була держа­вна школа підвищеного, закритого типу, в якій навчалося 300 дітей. Після закінчення школи її вихованці займали­ся переважно державною діяльністю, були дипломатични­ми службовцями, людьми, які налагоджували зовнішні торговельні стосунки тощо. Вони забезпечували розвиток економіки, політики, науки, культури. Дворцова школа мала міжнародне значення: в ній навчалися діти із знат­них родин Англії, Угорщини, Польщі, Швеції, Данії та ін­ших держав. Дворцова школа стала тим підґрунтям, яке пізніше дало можливість Ярославу Мудрому зробити більш значний крок у розвитку освіти і культури. Відомо, наприклад, що він заснував школу в приміщенні Софійського собору, яка, на наш погляд, була також підвищеного типи професійною — в ній готувалися переписувачі книг, про­фесія яких була в той час дуже престижною. При Софій­ському соборі була також заснована Ярославом Мудрим бібліотека, яка відігравала значну роль у поширенні гра­мотності.

Крім цих у той період функціонували й інші типи шкіл: монастирські школи, жіночі училища, школи грамоти. Монастирські школи з'явилися дещо пізніше дворцової. Одним з перших їх засновників був ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій Печорський [1034-1074]. В 1068 р. він запровадив у монастирях «Статут» Федора Студинта, візантійського богослова кінця XI ст., за яким усі монахи повинні були здобувати освіту. При монастирі була створена бібліотека, якою й користувалися учні. Школа, створена Феодосієм, також окремими вченими [Б. Рибаков] вважається вищого типу, яка аж до половини XIII ст. го­тувала для монастирів і церков єпископів, митрополитів, ігуменів, тобто, церковну еліту.

Монастирські школи нижчого типу створювалися ін­шими монастирями. Це були, так звані, внутрішні школи, в яких навчалися тільки ті, хто жив там і готувався до церковної діяльності. Основним їх завданням було підготувати майбутніх монахів до різних видів трудової діяльності і виховати їх покірними, вірними аскетичному способу життя, здатними дотримуватися постів. Але і в цих школах до деякої міри забезпечувався всебічний роз­виток учнів — вони, крім «книжного навчання», оволоді­вали живописом, хоровим співом, займалися різними ремеслами.

В XI ст. заявляються «школи грамоти», хоч саме по­няття «навчання грамоти» в літературно-педагогічних пам'ятках зустрічалося в кінці XI століття, а термін «школа» — в XIV ст. Школи грамоти за обсягом освіти були початковими, елементарними; в них діти навчалися чи­тати, писати, рахувати та здобували інші елементарні знання. Звичайно, у цих школах також учили дітей молитов, Церковних пісень, привчали їх дотримуватися постів та ін.

Слід відзначити, що в період Київської Русі на території країни почала розвиватися жіноча освіта. Одна з перших жіночих шкіл була відкрита княжною Ганною Всеволодівною в Києві при Андріївському монастирі в 1086 році якій навчалося 300 дівчаток [11, 120]. Освіченість давньоруських княгинь дозволяла їм брати активну участь на віть у політичному житті інших країн. Прикладом цього є дочка Ярослава Мудрого Ганна, яка, одружившись з французьким королем, здійснювала там енергійну культурно, освітню діяльність [2, 144]. Високо освіченою була також дочка князя Михайла Чернігівського Феодулія. В її життєписі, написаному іноком Григорієм, відзначається: «Феодулія — дочка князя Михайла Чернігівського, за допо­могою боярина Федора «афінейські премудрості вивчила: філософію і риторику; всю граматику, числа... (арифме­тику) і астрономію та всі премудрості» [1, 57]. Нею була заснована жіноча школа в Суздалі, де вона пропрацюва­ла 23 роки, будучи ігуменею Різоположенського монастиря під іменем Єфросінії. В XII столітті писемність стала про­никати в середовище жінок нижчих верств населення, про що свідчать графіті Київського Софійського собору та бе­рестяні грамоти, знайдені під час розкопок на території Києва і Новгорода. Цікаву інформацію про факт поши­рення освіти серед нижчих прошарків дають надписи на пряслицях, на яких вирізували імена тих жінок, які вміли читати і писати.

Така різноманітність типів шкіл свідчить про значний рівень грамотності й вищої освіченості в період Київсь­кої Русі. «Слов'янські школи, — відзначають дослідни­ки, — вигідно відрізнялися від західноєвропейських тим, що навчання в них проводилося не мертвою латинською мо­вою, а зрозумілою для дітей рідною мовою» [12, 121].

Відомо, що вже в кінці XI — на початку XII століть розпочався процес феодальної роздрібненості Київської Русі, що розпалася на декілька самостійних, незалежних князівств. Це не могло не вплинути на освітні процеси. У галузі освіти заявляються нові тенденції: шкільні тра­диції основних центрів — Києва і Новгорода — почали поширюватися і в інших князівствах. Особливо це стосу­валося шкіл підвищеного типу. На території України такі школи були засновані в Галичі, Володимирі-Волинськом, Чернігові, Переяславі, Львові, Луцьку, Ужгороді та інших містах. Це сприяло тому, що була підготовлена велика кількість «письменників, риторів, знавців права, історії, честолюбців, дипломатів, лікарів, педагогів, художників, фортифікаторів і архітекторів, освіта яких виходила далеко за межі шкіл грамоти. У суспільних колах з'явилися люди нової культурної формації, озброєні ґрунтовними знаннями» [26,21].

З багатьох джерел можна судити також про форми і методи навчання. В усіх школах учні навчалися невели­кими групами (по 8-10 учнів) і не одним, а декількома вчителями, що свідчить про зародження в них класно-урочної системи. Учні писали спочатку металевими або кістяними стрижнями — писалами на навощених дощеч­ках. Пізніше почали писати на твердій березовій корі — бересті. Берестяні грамоти, знайдені вченими під час роз­копок у Києві і Новгороді в середині нашого століття, як уже відзначалося вище, дають уявлення про зміст і мето­ди навчання. Про це досить детально описав В.Л. Янін у книжці «Я послав тобі бересту». Навчальний рік, як пра­вило, розпочинався пізньої осені і закінчувався ранньою весною — з появою зелені. Вивчали спочатку буквицю (тобто, азбуку), називаючи букви словенськими назвами; аз — а, буки — б, веди — в і т.д. Для навчання читання використовувався буквоскладовий метод: ба, ва, га і т.д.; бе, ве, ге і т.д., тобто, приголосна буква писалася з усіма голосними у двобуквених складах. Такий метод навчан­ня читання зберігався тривалий час. Потім із складів утворювалися слова, за ними — вивчалися акровірші — невеликі молитви, перші слова яких починалися із черго­вих букв азбуки. Основними навчальними книгами були часослов і псалтир. Тексти ілюструвалися малюнками, які виготовлялися самими вчителями, тобто використовував­ся метод наочності.

Арифметику вивчали за буквеними позначеннями. Рисочки зверху над буквами, так звані титла, означали, що Ця буква є певним числом. Наочністю при вивченні ариф­метики часто служили пальці рук. Виховання носило як Релігійний, так і світський характер: вивчалися житія святих, молитви, церковні обряди, пісні тощо. Дітям переда­вися народні звичаї, традиції. Багато уваги приділялося так званому аграрному календарю — діти на основі різких прикмет навчалися передбачати природні явища, пов'язані ні із сезонними господарськими роботами. Виховувалося бережливе ставлення до природи, повага до старших та Ь У виховній роботі використовувалися історичні билини легенди, міфи, народна пісенна творчість, що сприяло ви­хованню у дітей патріотизму.

У школах підвищеного типу вивчалися вищі науки філософія, риторика, іноземні мови, різні професійні знан­ня, що сприяло підготовці кадрів для різних сфер трудової діяльності.

До нашого часу дійшли також літературно-педагогіч­ні пам'ятки періоду Київської Русі, які дають можливість виділити два напрямки у педагогічній теорії і практиці того періоду.

Це — офіційна концепція, яка відстоювала інтереси нової феодальної держави, прагнула підкорити цьому мету, зміст і методи навчання і виховання. І другий на­прямок — збереження народних традицій виховання під­ростаючого покоління, хоч елементи їх використовували­ся педагогікою першого напряму. Крім того, серед педа­гогічних пам'яток можна виділити три їх типи, а саме: перекладні твори педагогічного характеру іноземних уче­них; збірки різних висловів на педагогічні теми, що нале­жали як зарубіжним, так і вітчизняним діячам; вітчиз­няні оригінальні твори чисто педагогічного спрямування та літературні пам'ятки, в яких були відображені педаго­гічні та освітні процеси того часу.

З перекладної педагогічної літератури найбільш яск­равим є «Статут» Федора Студита, про який уже згадува­лося. Цінність його полягає в тому, що автором відзнача­ється соціальна значущість освіти і виховання, виходячи з якої, всі монастирі зобов'язані були створювати школи, де б навчалися всі монахи, що створювало умови для за­безпечення всеобучу значної частини населення. При монастирях повинні були також засновуватися бібліоте­ки для навчального користування. В «Статуті» подано ме­тодичні поради щодо організації навчально-виховного процесу, вимоги до вчителів і учнів; вимагалося бережливе ставлення до книги; підкреслювалася особлива значущість переписувачів книг, складність їх діяльності та інші педагогічні вимови і настанови, які в той період використову­йся не тільки в монастирських школах, але і в інших типах.

Значний інтерес представляє «Повчання дітям Ксенофонта». Ксенофонт — давньогрецький письменник і історик, який жив у IV ст. до н.е. Користувався великою популярністю. В епоху середньовіччя була поширена тенденція видавати власні твори під іменами видатних учених. «Повчання», як вважають дослідники, написане приблизно в У-УІІ ст. н.е. невідомим автором, який підписався іменем Ксенофонта. Можливо ним був і вітчизняний учений. У «Повчанні...» пропагуються ідеї гуманного виховання, ставляться до дітей вимоги мораль­ного характеру: не лукавити, бути чесним, не проявляти презирства до жебраків, бідних, бути милосердним, шанувати батьків тощо [1, 67].

Прикладом другого типу літературно-педагогічних па­м'яток можуть бути: «Ізборник Святослава 1073 р.», «Із­борник Святослава 1076 р.», в яких вміщено окремі стат­ті або уривки з праць різних авторів. Так, в «Ізборнику Свя­тослава 1073 р.» вміщено один з творів професора вищої школи Константинополя на межі VI-VII ст. Хировоска «Об образех», в якому роз'яснювалися поетичні терміни, без яких неможливо було навчання поетики. Тут же вміщені філософські праці інших авторів.

В «Ізборнику Святослава 1076 р.» вміщено уривки з творів, в яких даються поради щодо навчання дітей читання, характеризуються такі дидактичні принципи, як доступ­ність дидактичного матеріалу, повторення вивченого та ін. Однією з найдавніших літературних вітчизняних пам'я­ток, в якій знайшли відображення педагогічні ідеї періоду київської Русі, є «Слово про закон і благодать» Іларіона, з ким він виступив перед Ярославом Мудрим та його сім’єю У «Слові...», крім філософського обґрунтування політики Ярослава Мудрого, висловлюються ідеї рівності Родів, права людини на свободу тощо. У педагогічному плані великий інтерес становлять думки Іларіона про знання прикладу у вихованні, значення «книжного навчання» патріотичного виховання молодо. Київський митрополит став виразником нових поглядів на виховання — він не пропагував візантійської ідеї виховання в дусі аскетизму, як це було властивим для того часу, а обґрунтовував принцип зв'язку виховання з життям, підкреслював роль, активної діяльності у формуванні особистості. Написане між 1037 і 1050 роками, «Слово...» Іларіона започаткувало новий напрямок у вітчизняній педагогічній думці.

Ідеї «Слова...» знайшли свій дальший розвиток в інших вітчизняних творах того періоду. Найбільш яскравим серед них «Повчання Володимира Мономаха дітям», яке датується в Лаврентіївському списку літопису 1096 роком. Цей твір вважається «... вищим досягненням педагогіч­ної думки Київської Русі» [26, ЗО], першим вітчизняним педагогічним твором. Кожне положення цього твору, ко­жна вимога і побажання для дитини, висловлені в ньому, не втратили своєї актуальності до сьогодні. Взяти, хоча б, такі з них: «милостиню творіть неоскудну, бо це є початок всякого добра...», «не дозволяйте сильним погубити лю­дину», «старих шануй, як батька, а молодих, як братів», «остерігайтеся брехні і пияцтва, бо в цьому душа погибає і тіло», «найбільше ж шануйте гостя, звідки б він до вас не прийшов, чи він простий, чи поважний, чи посол» і т.д. [29, 10]. Настанови дітям Володимир Мономах ілюструє при­кладами з власного життя. У творі підкреслюється значен­ня навчання у процесі формування особистості. За приклад ретельного ставлення до навчання він ставить свого бать­ка, який «... сидячи вдома, вивчив п'ять мов». Найбільше застерігав Володимир Мономах дітей від лінощів: «А лі­нощі — мати всьому: що (людина) вміє, те забуде, а чого не вміє, того не навчиться». Багато уваги приділяв Воло­димир Мономах вихованню у молоді таких якостей, як любов до батьківщини, готовності захищати її і не боя­тися віддати за неї, якщо потрібно, життя, високої мо­ральності тощо. «Прогресивне значення педагогічних ідей твору, — відзначається дослідниками, — полягає в тому, що Мономах уперше серед мислителів Європи обґрунтував не­обхідність переходу від релігійно-аскетичного виховання до практичних завдань, пов'язаних з повсякденним жит­тям» [26, 30].

Як бачимо, в період Київської Русі було досягнуто знач­них успіхів у розвитку шкільної освіти: закладено основивищої професійної освіти, поширено грамотність серед простих верств населення, започатковано вищу і початкову освіту жінок, визнано велику соціальну значущість освіти і виховання. Всупереч поширеним тенденціям аскетичного виховання у педагогічних творах вітчизняних авто­рів пропагувався принцип всебічного гармонійного розвитку особистості і зв'язок навчання і виховання з життям окре­мої людини і суспільства. Звичайно, в той період мораль­не виховання людини базувалося на релігійних засадах — не слід забувати, що релігія була основною ідеологічною силою тогочасного суспільства.

Дата добавления: 2015-05-24