Патристика. Августин

Патристика (від лат. - батько) - це християнське богослов’я I-VIII ст., апологетика „батьків церкви”, які спочатку відстоювали догмати християнської релігії проти язичництва, вказували на несумісність релігійної віри з античною філософією.

Починаючи з III ст. патристика намагалася пристосувати філософію еллінізму (неоплатонізму) до обґрунтування християнства.

Перший період патристики - апологетика (II-III ст.):

1) оформлення і обґрунтування християнського світогляду, теоретичний захист християнства від його численних ворогів;

2) головна проблема - ставлення до язичницької філософії та культури.

Представниками цього періоду патристики були Тертуліан, Климент та Ориген. Ориген створив першу філософсько-теологічну систему християнства.

Другий період патристики - класичний (IV-V ст.):

1) формування світоглядного і теолого-догматичного стандарту середньовічної християнської думки.

Проблеми класичного періоду патристики:

1) тринітарна проблема, тобто єдності та триєдності Бога;

2) христологічна проблема (поєднання у Христі двох природ - божественної та людської);

3) антропологічна проблема (питання про божественну благодать і гріховну природу людини у плані її порятунку та спокути).

У класичній патристиці вирізняють два потоки:

1) грецький потік (Олександрійський, Кесарійський, Ніський);

2) латинський потік (Медіаланський, Стриданський, Августин).

Заключний період патристики (VI-VIII ст.):

1) стабілізація догматики;

2) енциклопедична кодифікація наук на чолі з теологією.

Представники цього періоду: Візантійський, Дамаскін та ін.

Августин „Блажений” Аврелій (354-430), єпископ, християнський богослов, філософ-містик.

Світогляд Августина має фідеїстичний характер. Його ідеї - одне з джерел схоластики.

У праці „Про град божий” Августин обґрунтовує і розвиває християнську концепцію всесвітньої історії, яку він розуміє фаталістично, як результат божественного передвістя. „Земному граду” він протиставляє „град Божий”, всесвітнє панування церкви.

Висловлювання Августина:

- Злом називається і те, що людина коїть, і те, що вона терпить. Перше - це гріх, друге - покарання... Людина коїть зло, яке хоче, і терпить зло, якого не хоче.

- Явна істина, що залишає людину холодною, полонить її, коли вона розкриє її під алегорією.

- Ніхто не здатен знайти Бога, якщо раніше не повірить у те, що потім узнає.

- Найсправедливіше покарання за гріх полягає у тому, що людина втрачає те, чим вона не захотіла добре користуватися... той, хто не схотів поводитися правильно, коли міг, втрачає цю можливість, коли захоче поводитися правильно.

- Любов до тимчасового можна вигнати, лише відчувши солодкість вічного.

- Не у владі людини те, що приходить їй у голову.

- Смерть - зло лише через те, що за нею слідує.

- Люди відчувають страждання рівно настільки, наскільки піддаються йому.

- Спосіб, яким з’єднуються душі з тілами, досить вражаючий і абсолютно незрозумілий для людини, а між тим це і є сама людина.

- Досконалість - знання людини про свою недосконалість.

- Нехай буде вислухана й інша сторона.

- Подібно до того, яким буває іноді милосердя, що карає, така буває жорстокість, яка щадить.

- Всі людські біди йдуть від того, що ми насолоджуємося тим, чим слід користуватися, і користуємося тим, чим слід насолоджуватися.

- Не виходь у світ, а повертайся до самого себе: всередині людини перебуває правда.

- Віруй, щоб розуміти.

- Коли тебе прославляють, зневажай себе. У тобі прославляється той, хто через тебе діє.

- Всякий, хто має свою міру, тобто мудрість, блаженний.

- Той, хто добрий, - вільний, навіть якщо він раб; той, хто злий, - раб, навіть якщо він король.

20. Схоластика. Ф. Аквінський.

Схоластика (від гр. - шкільний) - це середньовічна „шкільна” філософія, представники якої - схоласти - прагнули раціонально обґрунтувати та систематизувати християнське віровчення.

Схоластика поділяється на такі періоди:

1) рання схоластика (XI-XII ст.), для якої характерним є вплив неоплатонізму (Еріугена, Кентерберійський);

2) класична схоластика (XII-XIII ст.), яка характеризується пануванням „християнського аристотелізму” (Аквінський та ін.);

3) пізня схоластика (XIII-XIV ст.), представники якої виступали проти томізму (Скот), протиставляючи йому теорію двоякої істини.

Ф.Аквінський (1225-1274) - італійський богослов, філософ, представник схоластики. Основні праці: „Сума проти язичників” (1261-1264), „Сума теології” (1265-1273).

Основні ідеї Ф. Аквінського:

1) гармонія віри та знання при підпорядкуванні знання вірі;

2) виправдовував соціальну нерівність;

3) сенс життя людини у пізнанні Бога та дотриманні його заповідей;

4) навів п’ять доказів існування Бога.

За Ф. Аквінським Бог існує, тому що він:

а) першопричина;

б) взірець;

в) необхідність;

г) мета;

д) першодвигун.

Ф. Аквінський визнавав існування трьох видів універсалій (загальних ідей):

1) універсалії до одиничних речей;

2) універсалії в самих речах;

3) універсалії після речей.

Ф. Аквінський вважав, що розум здатний раціонально довести буття Бога та спростувати заперечення проти істин віри.

За Ф. Аквінським, порядок відносин панування і підпорядкування, при якому воля осіб у вищій людській ієрархії рухає нижчими верствами населення, встановлений Богом.

Висловлювання Ф. Аквінського:

- Загальні поняття, роди існують усюди і завжди. Колір взагалі вище окремого кольору. Людство вище людини. Властивість вище того, хто нею володіє, святість вище окремого святого, Бог вище всякої окремої істоти.

- Як може справжнє щастя витікати з багатства, якщо для придбання багатства доводиться зазнавати страждання? Якщо втрата багатства викликає потрясіння, то його надлишок призводить до божевілля.

- Блаженство і Бог - одне і теж.

- Недосконалість проявляється раніше від того, що досконале.

- Справедливість є властивість душі, керуючись якою люди неодмінно і постійно прагнуть відплатити кожному по заслугах його.

- Ми повинні щиро любити інших заради їх власного блага. А не заради нашого.

- Спілкування друзів не є необхідністю для людського щастя, оскільки людина має вже всю повноту своєї досконалості в Богу.

- Щасливій людині потрібні друзі... і не для того, щоб мати з них користь, оскільки він і сам досягає успіхів, і не для того, щоб захоплюватися ним, але, власне, для того, щоб творити добрі справи для цих друзів, щоб насолоджуватися видовищем людей, що творять добро, і приймати від них допомогу у власних благодіяннях.

- Бог вічний, а душі не було раніше її тіла. Бог незмінний. А в душі відбуваються зміни. Бог - це лише діяльність, а душі властиві страждання і діяльність, відповідно, душа не може бути частиною божественної субстанції.

- Не можна бажати того, що до цього не було пізнане.

- Коли несправедливе правління здійснюється багатьма особами, це називається демократією; панування народу має місце саме тоді. Коли широкі маси завдяки своїй силі і численній перевазі подавляють багатих, тоді весь народ виступає як один єдиний тиран.

21. Світоглядні ідеї Еклезіаста та об'явлення Іоанна Богослова (Біблія).

Світоглядні ідеї Еклезіаста такі:

1) усе в світі суєта суєт і томління духу;

2) всьому свій час;

3) хто приумножує пізнання, той приумножує смуток;

4) засуджує накопичення та бажання наживи;

5) жінка розглядається як джерело зла;

6) радить боятися Бога.

Світоглядні ідеї одкровення Іоанна Богослова такі:

1) ідея катастрофічного кінця світу (есхатологія);

2) ідея знамення наближення кінця світу;

3) ідея Страшного Суду для всіх нехристиян;

4) друге пришестя Ісуса Христа;

5) ідея царства Божого.

22. Загальна характеристика філософії Відродження: специфіка, коло проблем, представники.

Філософія Відродження (XV-XVI ст.) - це посередницька ланка між середньовічною схоластикою і науково-філософським мисленням Нового часу.

3 виникненням ренесансної культури насамперед змінюється методологічна стратегія мислення: схоластичний раціоналізм поступається місцем безпосереднім, вільним від зовнішнього авторитету формам пізнання; логіка формалістич­ної доказовості витісняється самоочевидністю неупередженої інтуїції; на зміну санкціонованому церквою схилянню перед Арістотелем приходить шанування Платона (у середині XV ст. створюється славнозвісна Флорентійська академія, мета якої - вивчення і пропаганда платонівської філософії).

Необхідно зазначити, що водно­час відбувається докорінний перелом у поглядах на природу. Всесвіт із свідчення божественної могутності стає предметом дослідницького інтересу, міфологема про творення світу з нічо­го змінюється натурфілософським ученням про безкінечність і несотворимість світу.

Філософія природи, яка тільки починала складатися, особливо в особах Джордано Бруно (1548-1600) і Бернардіно Телезіо (1509-1688), у своїх судженнях спирала­ся на велике відкриття теоретичного природознавства того ча­су - геліоцентричну систему світу Миколи Коперніка (1473-1543). Подібного переосмислення зазнають погляди на людину і місце її у Всесвіті. Середньовічний теоцентризм витісняється антро­поцентризмом. Ідеологію Відродження називають гуманізмом, розуміючи під цим «відкриття людини» як вільної і необмеже­ної у своїх можливостях істоти. Світське мислення виводило людину із сфери релігійної ком­петенції і перетворювало її на найвищу цінність, ставило її у центр світоглядної перспективи. Переглядаються також традиційні погляди на суспільство. Паралельно з боротьбою світських правителів проти папської політики, церковного абсолютизму здійснюються перші спроби ідеологічного і теоретичного обґрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно-теологічних санкцій. Найтиповішими у цьому відношенні є політична доктрина Ніколо Макіавеллі (1469-1527), правова теорія Жана Бодена (1530-1596), а також соціологічні утопії Томаса Мора (1478-1535) і Томазо Кампанелли (1568-1639). І все ж філософія Відродження не відходить остаточно від схоластичних стереотипів світорозуміння. Теологію як офіційну католицьку доктрину вони беззастережно заперечували, заміняючи її науково-раціоналістичними і натуралістичними теоріями.

Традиційна ідея Бога змінюється в основному у двох напрямах:

- Бог або роз­чиняється у природі, натуралізується, і вчення про нього наби­рає форми пантеїстичного матеріалізму;

- або піддається етико-раціоналістичній обробці, і вчення про нього виливається у концепцію християнського гу­манізму Відродження, представленого Еразмом Роттердамським у його християнській антропології.

23. Гуманізм в Італії: Данте Аліґ'єрі, Франческо Петрарка, Джованні Бокаччо, Лоренцо Валла.

Гуманізм - це система поглядів, яка виражає визнання цінності людини як особистості, її прав на свободу, щастя та рівність, повагу принципів справедливості і милосердя як норм стосунків між людьми, боротьба за створення умов для вільного розвитку творчих сил і здібностей людини.

Таким чином, гуманізм у широкому розумінні представляє собою систему поглядів, відповідно до якої:

1) людина, її права і свободи - найвища цінність;

2) необхідно створювати належні умови життя для людини;

3) доброта, милосердя, рівність - принципи справедливості між людьми;

4) все в ім'я людини, все для її блага.

Гуманізм у вузькому розумінні становить собою культурно-ідейний напрям в Італії у XIV-XVI ст., спрямований на вивчення та розповсюдження античної культури.

Представниками гуманізму у вузькому розумінні є Данте Аліґ'єрі (1268-1321 рр., основна робота - „Божественна комедія”), Франческо Петрарка (1304-1374 рр., основна робота - „Про республіку”, „Про засоби проти страждань і радощів”), Джованні Боккаччо (1312-1375 рр., основна робота - „Декамерон”), Лоренцо Валла (1407-1457 рр., який довів підробку т.зв. „Дару Костянтина” - юридичного документа про світську владу Папи Римського у Європі, основна робота - „Міркування про "Дар Костянтина", який є предметом неправдивої віри і тлумачення”, „Діалектичні спростування...”).

Л. Валла вірив у силу людського розуму та вимагав віротерпимості, свободи наукового дослідження і права людини на задоволення своїх матеріальних та духовних потреб. Л. Валла обґрунтовував право чоловіка та жінки на свободу у шлюбі та коханні. Л. Валла проповідував активну боротьбу вченого, політика, філософа за свої ідеї, вимагав виховання волі до дії. Він вказував на зв’язок мови та мислення, понять та їх речового вираження. Л. Валла заперечував існування загальних понять як субстанцій, критикував ідеалістичне середньовічне вчення реалізму. У творі „Діалектичні спростування...” Л. Валла критикував аналіз логіки Арістотеля і вказував на неможливість вкласти багатство людської думки у рамки силогізмів. Л.Валла вважав, що у людській свідомості відображається речовий світ.

Данте Аліґ'єрі відстоював ідею цінності земного життя, критичного ставлення до офіціальної релігії та її представників, а також відстоював нове ставлення до людини, її почуттів та місця людини у світі.

Джованні Боккаччо у праці „Декамерон” критикував католицьку церкву, сатирично осміював духовенство. Заперечуючи аскетичну мораль Середньовіччя, Джованні Боккаччо захищає право людей на насолоду земним життям, прославляє чуттєву любов, природні прагнення людини. Виступаючи проти феодальних привілеїв та станової нерівності, Джованні Боккаччо розвиває думку про те, що благородство людей повинно вимірюватися їх вчинками, а не походженням.

Ф. Петрарка відстоював право людини на щастя у реальному, земному житті. Ф. Петрарка вважав, що естетичне, наукове і моральне вдосконалення особистості можливе лише за умови відокремлення художника або філософа від мас, протиставлення просвітницьких діячів літератури та філософії „неосвіченій черні”. У творі „Про республіку” Ф. Петрарка сформулював свій ідеал держави, що ґрунтується на високій моралі громадян.

Основні ідеї гуманізму:

1) божественне та людське - два рівноправних начала;

2) сенс життя людини полягає у реалізації своїх можливостей, а також у тому, щоб прожити життя, повне пристрастей та подій;

3) критика неправдивого духовенства;

4) виступали за духовне відродження класичної античності.

Висловлювання Лоренцо Валли:

- Ніхто не насолоджується заради якої-небудь мети, але сама насолода є метою.

- Жодна жива істота не повинна вважатися такою, що володіє благом у стані скорботи і душевної муки. Тому її благом буде почуття радості.

- Не знання і наука варті похвали або осудження, але похідні зі знання і науки дії посередництвом доброї волі.

- Хто здатен наставляти, вчити і підпорядковувати собі інших, навіщо стане іншим підпорядковуватися? Я, проте, хотів би скоріше бути володарем над іншими, ніж рабом, або ж у всякому випадку володарем самому собі.

Висловлювання Франческо Петрарки:

- У справах людських немає нічого досконалого, немає смертного, якого навіть найбоязкіший критик не знайшов би за що пошарпати.

- За своє життя я переконався, що більше за все та непомітніше віднімають час розмови з друзями; друзі - великі крадії часу...

- Якщо не можна зовні стати тим, ким хочеш стати, стань внутрішньо таким, яким повинен стати.

- Чим більша скупість, тим більша жорстокість.

- Що користі від того, що ти багато знав, якщо ти не зміг застосувати свої знання до твоїх потреб.

- Для людини немає нічого природнішого за працю, людина народжена для неї, як птиця для польоту і риба для плавання.

- Пересадженні рослини міняють свої соки: лісовий кущ після щеплення від переміни місця втрачає попередню природу і набуває іншої. Ви розумієте до чого я веду: я теж - що критися від вас? - у селі собі видаюся одним, а в містах іншим; адже там я слідую природі, а тут прикладам.

- Багато несе в собі новий день, ніякий поворот долі не вічний, допомога часто приходить з неочікуваного боку, впасти у відчай ніколи не пізно, звільнення нерідко буває неочікуваним.

24. Н. Макіавеллі "Государ".

Н. Макіавеллі (1469-1527) - італійський мислитель. У праці „Государ” Н. Макіавеллі висвітлює такі ідеї:

1) про людину:

а) природа людини незмінна у всі часи та у всіх країнах;

б) в основі природи людини лежить:

- егоїзм;

- прагнення до наживи;

- любов до приватної власності;

в) сенс життя людини полягає у тому, щоб служити державі, яка повинна її виховувати;

2) про державу:

а) держава - це відносини між правителем і народом, які можуть бути основані на любові або на страху;

б) держава процвітає, якщо:

- гарантована приватна власність;

- забезпечується безпека особистості;

- держава створює національну армію, яка основана на виконанні священного обов’язку перед Батьківщиною кожним чоловіком;

- для процвітання держави, правитель повинен йти на компроміс;

3) про політику:

а) мета завжди виправдовує засоби;

б) політика - завжди брудна справа, тому що вона порушує норми моралі;

в) головне в політиці - завоювання та утримання влади;

г) будь-який правитель повинен створювати привабливий образ для населення.

Суспільство, як вважав Н. Макіавеллі, розвивається не з волі Бога, а в силу природних причин.

Він підкреслював протилежність інтересів народних мас та правлячих класів.

Н. Макіавеллі виступав за створення сильної, національної держави, яка була б вільною від феодальних конфліктів і здатна протистояти народним повстанням.

Н. Макіавеллі вважав, що держава і право виникають через прагнення людей до влади.

Висловлювання Н. Макіавеллі:

- Люди, звикнувши до певного укладу життя, не люблять його змінювати, особливо коли вони не стикаються із злом віч-на-віч...

- Війна є єдиним обов’язком, яку правитель не може покласти на іншого.

Добрими справами можна накликати на себе ненависть так само, як і поганими.

- Хоча нові порядки і змінюють свідомість людей, потрібно намагатися, щоб у своїй зміні порядки зберігали якомога більше від старого.

- Хто не вміє фехтувати, заморочить навіть досвідченого фехтувальника.

- Добре те, що приносить добро найбільшій кількості людей і чим найбільша кількість людей задоволена.

- Фортуна - це поки що непізнанні, природні закономірності часу та історії, але які можуть бути пізнанні і таким чином підпорядковані людині.

- Не варто нікому давати поради і користуватися чужими порадами. Крім загальної поради-правила кожному - слідувати за покликом душі і діяти сміливо.

- Добрий, надійний, стійкий лише той захист, який залежить від тебе самого і від твоєї доблесті.

- Всі речі у світі у всі часи на свій лад схожі з античними часами. Адже їх творять люди, у яких завжди одні й ті ж пристрасті, що призводять до одного й того ж результату. І це полегшує пізнання майбутніх речей через посередництво минулих.

- Ми повинні раз і назавжди відкинути погляд, начебто справи світу управляються долею і Богом, і, що люди, з їх розумом, нічого змінити в цьому не можуть.

- Це сила легко отримує найменування, а не найменування - силу.

- Більша частина людей задоволена життям, поки не зачеплені їх честь або власність.

- Добрі поради, хто б їх не давав, народжуються з мудрості правителем, а не мудрість правителем народжується з добрих порад.

25. Томас Мор „Утопія".

Томас Мор (1478-1535) - один з основоположників утопічного соціалізму, гуманіст-раціоналіст епохи Відродження.

З діалогом про мандрівку в невідому країну Утопію, пов’язане виникнення утопічного соціалізму.

Т. Мор вперше широко критикував суспільний лад, який ґрунтувався на приватній власності, соціально-політичних відносинах в Англії того часу.

Т. Мор вперше висунув ідею усуспільнення виробництва, пов'язав з цим ідею комуністичної організації праці і її розподілу.

Основна господарська клітинка ідеальної, вільної держави Утопії - сім’я, виробництво, засноване на ремеслі.

Утопісти живуть в умовах рівності в праці, відсутності протилежностей між містом і селом, між працею розумовою і фізичною, існує демократичний устрій. Люди працюють по шість годин на добу, інший час віддають зайняттю науками і мистецтвом.

Велике значення надається всебічному розвитку особистості, поєднанню теоретичної освіти з працею.

Т. Мор не розумів необхідності високого розвитку техніки для досягнення соціалістичних ідеалів.

Перехід до нового ладу, Т. Мор мріяв здійснити мирним шляхом.

26. Томазо Кампанелла "Місто Сонця".

Томазо Кампанелла (1568-1639) - італійський філософ.

Т. Кампанелла виступав проти схоластики. У Т. Кампанелли поєднувались ідеї сенсуалізму і деїзму з релігійно-містичними поглядами.

Т. Кампанелла мріяв про єдність та благоденство людства, вважаючи, що це можна зробити за допомогою папства.

У 1599 р. Т. Кампанелла намагався підняти повстання з метою звільнення Італії від іспанського гніту. Але заколот розкрили і Т.Кампанеллу було піддано жорстоким тортурам. Після чого Т. Кампанеллу було ув’язнено у тюрмі, де він провів 27 років. Там він написав повість "Місто Сонця".

"Місто Сонця" (1602) - це повість про ідеальне суспільство, в якому відсутня приватна власність, всезагальна праця гарантує достаток, але існує сувора регламентація побуту, влада належить мудрецям та жерцям і має теократичний характер.

У цьому помітний вплив на Т. Кампанеллу церковної ідеології.

Свій ідеал Т. Кампанелла обґрунтовував велінням розуму та законами природи.

Висловлювання Томазо Кампанелли:

- О сонце! Є люди, які заперечують за тобою життя і глузд та ставлять тебе нижче за комаху.

- Про них я писав, що вони єретики, що вони невдячні по відношенню до тебе і бунтівні, і вони мене заживо поховали за те, що я тебе захищав.

- Якщо б люди творили разом усе, що приносить користь, щастя і благо людині, то світ перетворився б у рай.

- Зірки впливають на всю природу; рослини не цвіли б, якщо сонце б їх не зігрівало. Тепло йде від Всесвіту, тобто від неба, і тому ми у всіх наших діях підпорядковані його впливу.

- Усі книги світу навряд чи можуть задовольнити мою спрагу знання. Як багато я поглинув їх, а все ж вмираю від браку їжі.

- Усе, що знаходиться між небом і землею, належить народу, але він цього не знає, і коли хто-небудь відкриває йому очі на його право, він кидає в нього камінням.

- На чолі моєму відбитий образ любові до істини, і я сподіваюся з часом бути там, де мене без слів будуть розуміти.

Витяг:

Відчуття є не лише збудженням, але й вираженим у понятті знанням про предмет, що викликає збудження на підставі чиненого ним збудження; і воно супроводжується такими швидкими висновками, що цей процес не помічається. Адже судження про вогонь в частині тепла або світла є силогізм.

Пам’ять є передумовою відчуття: згадка є збурення його у подібному відчутті. Умовивід є відчуттям подібного у подібному і, скільки у світі виявляється родів збіг, або сутностей, або кількості, або якості, або діяльності, або збудження, або дії, або місця, або часу, або положення, або причини, або фігури, або кольору, стільки ж існує і умовиводів та силогізмів. І у всіх тварин, у яких є вільна душа в особливих вмістилищах, є і пам’ять і здатність до створення уявлень Не так відбувається у рослин, оскільки їм дісталася душа, стисла і нечуттєва. І душа являє теплий тілесний дух, тонкий, рухомий, здатний швидко відчувати збудження і відчувати, подібно вогню, як ми говорили у іншій книзі. Отже, душа є не чистою потенцією, подібно до матерії, як вважає Арістотель, а тонким предметом, здатним бути збудженим всяким несхожим з ним предметом, але не предметом, абсолютно подібним до неї. Тому душа менш здатна відчувати душу і повітря, і, отже, вона не є чистою потенцією яка усе сприймає без винятку. А розум, яким бог наділяє людей, наділений не лише цією чуттєвістю, пам’яттю і тваринами, чуттєвими уявленнями, але, як буде з’ясовано, і більш божественними та високими здібностями. Отже, якщо відчуття є збудженням і всі основні елементи збуджуються, то всі вони і відчувають.

27. Загальна характеристика філософії Нового часу (XVII ст.): специфіка, коло про­блем, напрями, представники.

Філософія Нового часу обумовлена:

1) розвитком капіталізму;

2) розвитком експериментально-математичного природознавства;

3) послабленням впливу церкви.

Особливостями філософії Нового часу є:

1) опора на науку;

2) на перший план виходить проблема теорії пізнання;

3) боротьба емпіризму та раціоналізму.

Інтелектуальний і духовний потенціал цієї епохи своїм дже­релом має переважно процеси розвитку буржуазних еко­номічних відносин і видатні наукові відкриття Коперника і Галілея. Виникає не лише справді наукове природознавство, а й обґрунтована наукою та філософськи осмислена якісно нова картина природи.

Онтологічні концепції XVII-XVIII ст. досить різ­номанітні. Це і дуалістична онтологія Р. Декарта, і об'єктивно-ідеалістична плюралістична онтологія Г. В. Лейбніца, і моні­стично-матеріалістична онтологія Ф. Беккона, Т. Гоббса, П. Гассенді, Д. Локка і французьких матеріалістів XVIII ст. - Ж.Ламетрі, Д. Дідро, П. Гольбаха. Це і онтологія матеріалізму Б. Спінози, а разом з цим і онтологія суб'єктивного ідеалізму Д. Берклі. Необхідно зазначити, що вирішальною спільною рисою цього часу було визнання природи світу, онтології природи як своєрідного ме­ханізму: переважна частина природи і навіть суспільства тлума­чилися механістично. Іншою суттєвою рисою онтологічних кон­цепцій Нового часу було те, що більшість їх мала матеріалі­стичний характер. В цілому не виходячи за межі метафізичного методу мислен­ня, Дідро і Гольбах розвинули ряд діалектичних ідей: єдності матерії і руху, якісної «абсолютної різнорідності всього існую­чого» (Дідро). Гольбах зробив значний внесок у розвиток ма­теріалізму своїм визначенням матерії: «...щодо нас матерія вза­галі є все те, що діє будь-яким чином на наші органи відчуття. Протистояння в філософії, а частково і в науковій практиці Нового часу, було пов'язане з протилежними мето­дологічними настановами основоположників методології цього часу - англійця Ф. Беккона (1561-1626) та француза Р. Декарта (1596-1650). Призначення методології Ф. Беккон і Р.Декарт у деяких суттєвих рисах розуміють однаково - через удосконалення ме­тодів пізнання насамперед природи досягти більшої влади лю­дини над нею. Основна боротьба точилася між раціоналізмом і сенсуалізмом. Ключовими виразниками позицій раціоналістів були Декарт, Спіноза і Лейбніц, а у сенсуалістів - Локк, Берк­лі, Юм, Кондільяк і Дідро. Історичне значення боротьби раціоналізму і сенсуалізму в сфері гносеології полягає в тому, що вона сприяла не лише конкретно-науковому, а й філософському, ретельному дослі­дженню особливостей чуттєвих (досвідних) і раціональних форм знання.

Слід відзначити, що істотними рисами філософсько-соціологічних поглядів фран­цузьких філософів-матеріалістів і просвітників XVIII ст. є, з одного боку, положення “думки правлять світом”, а з іншого - положення про вирішальну роль середовища, особливо суспіль­ного, у формуванні людини.

Нова концепція людини і суспіль­ства, незважаючи на певні перебільшення ролі розуму, вихован­ня, просвітництва у формуванні людини і суспільства, була ви­датним внеском філософії Нового часу в філософію історії.

Новій концепції людини і суспільства була притаманна також демократична і соціалістична тенденції: якщо середовище фор­мує людину, то слід зробити його таким, щоб воно виховува­ло в індивідів справді людські якості.

28. Емпіризм та раціоналізм в філософії XVII століття.

Емпіризм (з гр. - досвід) - це напрямок в теорії пізнання, який визнає чуттєвий досвід єдиним джерелом пізнання, а також стверджує, що всі знання обґрунтовуються в досвіді та шляхом досвіду.

Виділяються два види емпіризму:

1) матеріалістичний емпіризм, який визнає, що джерелом чуттєвого досвіду є об’єктивно існуючий зовнішній світ (Ф.Беккон, Т.Гоббс, Дж.Локк);

2) ідеалістичний емпіризм, який обмежує досвід сукупністю почуттів або уявлень, а також заперечує те, що в основі досвіду лежить об’єктивний світ (Берклі, Юм).

Раціоналізм - це вчення у теорії пізнання, згідно з яким всезагальність та необхідність як логічні ознаки вірогідного знання не можуть бути виведені з досвіду, а всезагальність та необхідність можуть бути взяті з самого розуму або з понять, які властиві розуму від народження. Основна протилежність між емпіризмом та раціоналізмом полягає у питанні про походження знання. Деякі раціоналісти згодні з тим, що в розумі немає нічого, чого б раніше не було в почуттях. Головна протилежність їх поглядів в тому, що емпіризм виводить всезагальний та необхідний характер знань не з самого розуму, а з досвіду. Т. Гоббс, Юм дійшли висновку, що досвід не здатний надавати знанню необхідне та всезагальне значення.

Дата добавления: 2015-05-07