Р. Декарт

Дж. Локк.

Дж. Локк. (1632-1704) - англійський філософ. Основні праці: „Два трактати про державне правління”, „Деякі роздуми про виховання” й інші.

Теорія пізнання Дж. Локка:

1) немає нічого в розумі, чого б раніше не було у почуттях;

2) не існує вроджених ідей, в т.ч. немає ідей Бога, всі людські знання виходять з досвіду (зовнішнього - відчуття, внутрішнього - рефлекси);

3) в основі знань лежать прості ідеї (поняття), які виникають у розумі різноманітними якостями тіл (первинні якості), з якими ці поняття схожі (фігура, склад та ін.) або вторинними якостями, з якими ці поняття не схожі (колір, смак та ін.);

4) реальна сутність речей залишається незмінною;

5) розум людини має справу лише з номінальними сутностями.

Дж. Локк поділяє пізнання на такі види:

1) інтуїтивне пізнання (пізнання очевидних істин нашого власного існування);

2) демонстративне пізнання (пізнання положень математики, етики, буття, Бога);

3) сенситивне пізнання (найбільш достовірне пізнання існування єдиних речей).

Дж. Локк поділяє поняття на такі види:

1) ясні поняття;

2) примарні поняття;

3) реальні поняття;

4) фантастичні поняття;

5) адекватні поняття своїм прообразам;

6) неадекватні поняття своїм прообразам.

Висловлювання Дж. Локка:

- Питати, чи вільна людська воля, так само безглуздо, як питати, чи квадратна гідність; свобода так само мало збігається з волею, як квадратність з гідністю.

- Слова набувають загального характеру від того, що їх роблять знаками загальних ідей. А ідеї стають загальними від того, що від них відділяють обставини часу і місця і всі інші ідеї, які можуть бути віднесені лише до того чи іншого окремого предмету.

- Там, де немає власності, немає справедливості, - це твердження так само достовірне, як будь-який доказ у Евкліда.

- Усі люди створенні рівними.

- Дії людей - кращі перекладачі їх думок.

- Мужність - страж і опора усіх інших чеснот, і той, хто позбавлений мужності, навряд чи може бути твердим у виконанні обов’язку і проявити усі якості справді гідної людини.

- Дев’ять десятих тих людей, з якими ми зустрічаємося, є такими, якими вони є - добрими або злими, корисними або безкорисними, - завдяки вихованню.

- Чи може хто-небудь від природи бути щасливим у цьому житті? - Ні, не може.

- Волю і бажання не можна плутати... Я хочу робити те, що тягне в одну сторону, в той час як моє бажання тягне в іншу, прямо протилежну.

Нам не може не подобатися гуманна, дружня, поважна поведінка, де б ми не зустрічали її. Натура вільна і володіюча собою, не ница і вузька, не груба, не заплямована яким-небудь недоліком, діє на кожного сприятливо.

Р. Декарт (1596-1650) - французький філософ, математик, фізик.

Р. Декарт, орієнтуючись на конструктивні можливості математичного знання, сформулював правила методу. У цих правилах набуває свого вираження раціоналістична впевненість Декарта в тому, що розум (потенційно або реально) володіє висхідними, абсолютно вірогідними аксіомами знання, які доступні лише інтуїції, тобто чіткому, виразному сприйняттю, а в зв'язку з цим і методологічна, абсолютизація можливостей дедукції як способу одержання нового знання.

За Декартом, істинна дедукція, на відміну від логічної, від силогізму, набуває вираження в одержанні абсолютно нових істин. Тому така дедукція тлума­читься як евристичний метод. Необхідно зазначити, що раціоналістично-дедуктивний метод пізнання Р. Декарта, який демонстрував велику продуктивну евристичність у процесі створення аналітичної геометрії, в спросту­ванні фіктивної онтології прихованих якостей схоластики, мав свою ахіллесову п'яту, що проявилася повною мірою у відриві пізнавальної думки від дійсності, від досвіду, в необґрунтованих ідеях щодо онтології й наукової картини природи і світу в цілому. Декарт, наділивши духовну субстанцію атрибутом мислення, матеріальну субстанцію наділяє атрибутом протяжності. Матерію він розу­міє таким чином, що відкидає як атомістичні погляди про існу­вання неподільних атомів і пустоти, так і античні та середньовіч­ні концепції матерії.

У Декарта матерія сама по собі вже подана, а це означає, що вона не просто можливість, а дійсність, яка навіть носить назву субстанції, тобто того, що може існувати саме по собі, не маючи потреби ні в чому іншому, крім Бога, який створив її.

У тій картині світу, яку, виходя­чи із своєї онтології, розробляє Декарт, саме геометричне ба­чення цього світу стає домінуючим.

33. Б. Спіноза.

Нідерландський філософ Б. Спіноза (1632-1677) в «Етиці» обґрунтовує погляди щодо матеріальної субстанції, яка поєднує в собі два атрибути - про­тяжність і мислення. Таким чином, дві субстанції Декарта бу­ли перетворені на нерозривну єдність єдиної матеріальної суб­станції, яку разом з тим він називав Богом. Ця субстанція ви­значається як причина самої себе, що містила як діалектичну ідею взаємодії, так і ідею матеріальної єдності світу.

Б. Спіноза свої онтологічні погляди викладав у формі метафізичних учень у тому (відмінному від діалектики) розумінні, в якому метафізика сприймалась як особливе вчення про над­чуттєві принципи буття і пізнання.

Б. Спіноза розумів детермінізм механістичним, ототожнював причинність з необхідністю та розглядав випадковість лише як суб’єктивну категорію.

Б. Спіноза був впевнений у тому, що весь світ - математична система - може бути до кінця пізнаний геометричним способом.

За Б. Спінозою, безкінечний модус руху та спокою повинен пов’язувати світ одиничних речей, які перебувають у взаємодії одна з одною, з субстанцією, що мислиться в атрибуті протяжності. Іншим безкінечним модусом є безкінечний розум, який повинен пов’язати світ одиничних речей з субстанцією, що мислиться в атрибуті мислення.

Чуттєве пізнання становить, за Б. Спінозою, перший рід пізнання, який називається думкою. Він ділиться на два способи сприйняття:

1) шляхом безпорядочного досвіду;

2) як чується.

Раціоналізм Б. Спінози проявляється у протиставлені розуміння як єдиного джерела вірогідних істин чуттєвому пізнанню. Розуміння виступає як другий рід пізнання, який складає глузд, а також розум. Лише на цій стадії можлива адекватна істинність, яка виражається у загальних поняттях.

Третій рід пізнання складає інтуїція, яка є фундаментом вірогідного знання.

Висловлювання Б. Спінози:

- Бог дав нам обмежений розум і необмежену волю, однак так, що ми не знаємо, заради якої мети він нас створив.

- Страх виникає внаслідок безсилля духу.

- Ми діяльні, лише тому, що ми пізнаємо.

- Той, хто хоче регулювати все законами, той скоріше розбудить пороки, ніж виправить їх...

- Субстанція не може бути подільною. Частини матерії - яка усюди одна і та ж - розрізняються лише модально. А не реально. Так, наприклад, ми уявляємо, що вода, оскільки вона є вода, ділиться і її частини відділяються одна від одної. Але це неможливо для неї, оскільки вона є тілесна субстанція: вода як вода виникає і зникає, а як субстанція вона не виникає і не зникає.

- У природі ніде не існує повинного: є лише необхідне.

- Не слід уявляти природу до того обмеженою, що така її частина, як людина, і є найголовніша її частина.

- Для людини немає нічого кориснішого людини.

- Розуміння - початок згоди.

- У бажанні виражається сутність людини.

- Як тільки ви уявите, що не в змозі виконати певну справу, з цього моменту її здійснення стає для вас неможливим.

- Краще розмовляти з людиною про її волю, ніж про її рабство.

34. Г. Лейбніц.

Г. В. Лейбніц (1646-1716) - німецький філософ, вчений, громадський діяч.

Г. В. Лейбніц розвивав плюралістичну концеп­цію об'єктивного ідеалізму в ученні про монади - різні неподільні духовні субстанції, які становлять світ первинний, ідеальний, осягнути який можна ли­ше розумом. Монад не лише нескінченно багато, вони утворюють певну ієрархію, в межах якої має місце процес їхнього роз­витку.

Найнижчими в упорядкуванні монад є ті, які в основному утворюють неорганічну природу. Це - каміння, земля тощо. Ці монади «сплять без сновидінь», але вся природа повна життя. Більш високий другий клас монад: це ті, які мають відчут­тя і споглядання (сприйняття, перцепції). Найменш розвине­ним представникам цього класу притаманні підсвідомі, напівсві­домі, невиразні споглядання. До цього класу належать твари­ни. Нарешті, до найвищого класу монад він відносив душі людей з їхніми здібностями до самосвідомості, активного міркування. Лейбніц вважав, що у Всесвіті є живі істоти, досконаліші за людей і в духовному, і в тілесному відношенні. Великою заслугою онтології Лейбніца було те, що він наблизився до висновку про нерозривний зв'язок матерії і ру­ху, а кожну із монад розглядав як «живе дзеркало Всесвіту».

Висловлювання Г. Лейбніца:

- Бажання підпорядкувати собі зброєю народи цивілізовані і войовничі які в той же час люблять свободу, сьогодні - це майже всі народи Європи, - є не лише злочином, але й божевіллям.

- Слабкі бояться гніту, сильні остерігаються, що їх свавілля буде обмежене.

- При поясненні тілесних явищ не слід без потреби залучати ні Бога, ні яку-небудь іншу матеріальну річ, форму або властивість, наскільки можливо, слід виводити з природи тіла і його первинних властивостей величини, фігури і рухи.

- Дві речі мені дуже стали в пригоді. По-перше, те, що я був самоучкою, автодидактом, і по-друге, те, що я в кожній науці, коли ще звичайне недостатньо засвоїв, шукав нового.

Витяг:

Я показав вище, що відомий доказ Перипатетиків, які стверджують, начебто існує лише один дух, загальний для всіх людей, не має ніякої сили і заснований лише на невірних уявленнях. Спіноза вважав, що довів існування єдиної субстанції у світі, але його докази жалкі або нечіткі. Точно так нові Картезіанці, які вважали, начебто один Бог діє, не дали цьому доказів, не кажучи вже про те, що отець Мальбранш, мабуть, припускає принаймні внутрішню діяльність окремих духів.

Однією з причин невизнання окремих душ є складність визначення її походження. Схоластики чимало сперечалися про походження форм, під якими вони розуміли і душі. Думки сильно розділялися з питання про те, чи відбувається при цьому виведення душ із сили самої матерії, подібно до того, як фігура вивільняється з мармуру; - або здійснюється передача душ, так що одна душа народжується від попередньої подібно до того, як вогонь загоряється від іншого вогню; або, далі, душі вже існують і лише виявляється разом з народженням тварини, - або, нарешті, душі творяться Богом, щоразу як відбувається народження.

Ті, хто заперечував окремі душі, бажали вийти таким чином з тупикової ситуації. Але це означало б розрубати вузол, а не розплутати його, і не може існувати жодного аргументу, побудованого таким чином: „дане вчення невірне, оскільки тлумачення його різноманітні”.

Дата добавления: 2015-05-07