Л. Фейербах

Центром філософських досліджень Л.Фейєрбаха (1804 - 1872) була пробле­ма людини. Відповідно до цього він назвав її антропологічною.

Фейєрбах висуває такі важливі для кожної людини проблеми: що таке життя, щастя, любов, смерть, надія. Вихідний пункт і кінцева мета пошуків відповідей - цілісна, реальна людина. Він піддає критиці гегелівський ідеалізм і схвальне ставлення до релігії як хибний дороговказ для людей на Землі.

Слід відзначити, що ключова для Фейєрбаха категорія «людська природа» об'єднує і приро­ду, і людину. Проте оцінюється вона не як історична, а як вічна. При цьому не береться до уваги, що соціально-історична прак­тика визначає тип людини, тип особи кожної епохи.

Л. Фейєрбах підкреслював, що релігійні ілюзії - це пере­кручене відбиття сутності людини, породжене відсутністю умов для реалізації її. Шлях до подолання релігії, на відміну від ма­теріалістів XVIII ст., він вбачав не просто в просвітництві, а в гуманістичному оновленні умов життя людини завдяки такому використанню науки і культури, які зробили б людину господа­рем природи, а стосунки людей - колективістськими.

Суперечності в критиці релігії, виявились у тому, що шлях подолання релігії Фейєрбах вбачав у подоланні почуття залежності від зовнішніх природних й соціальних сил, а не самої залежності. Більше того, він запропонував нову релігію, що робить божественною людину, засновану головним чином на ідеї і почутті загальної любові. В цілому він стояв на позиціях ідеалістичного розуміння історії.

Висловлювання Л. Фейєрбаха:

- Сутність віри полягає не у схожості із всезагальним розумом, а у відмінності від нього.

- Необхідною якістю справжнього, шанованого, визначного вченого є порожність його розуму, холодність серця, відсутність настрою - одним словом, безхарактерність.

- Саме найпростіші істини людина взнає пізніше за все.

- Людина є початок, людина є середина, людина є кінець релігії.

- На практиці усі люди - атеїсти: своїми справами, своєю поведінкою вони спростовують свою віру.

- Той, хто любить Бога, не може більше любити людину, він втратив розуміння людського.

- Справжні властивості людини виявляються лише тоді, коли настає час проявити, доказати їх на ділі.

- Справжні письменники - сумління людства.

- Позбавлене потреб існування є непотрібне існування.

Витяг:

Розум може бути визнано і визнається як дещо обмежене лише тоді, коли значення абсолютної істини набувають чуттєвої насолоди, релігійного почуття, естетичного споглядання або морального переконання. Неусвідомленість та невизначеність Бога стають догматом лише у тому випадку, якщо Бог, як об’єкт, перестає хвилювати і цікавити і людина починає цікавитися лише дійсністю, яка набуває для неї значення суттєвого, абсолютного, божественного об’єкта. Іноді така суєтна тенденція перебуває у протиріччі із залишком релігійності, і ці пережитки релігійного сумління змушують людину змінювати своє безбожжя, свою суєтність неосяжністю Бога. Вона заперечує Бога практичними своїми вчинками, тому що мирська суєта поглинає всі її почуття і думки, але не заперечує його теоретично, вона допускає існування Бога. Таке існування не притісняє його, це лише негативне існування, яке суперечить самому собі, це небуття, яке, по своїй дії, нічим не відрізняється від буття. Заперечення певних позитивних властивостей Бога є ніщо інше, як заперечення релігії, яке зберігає вигляд релігії і тому не вважається атеїзмом, але в дійсності витончений, лукавий атеїзм. Уявно релігійна боязнь приписати Богу певні властивості пояснюється атеїстичним прагненням забути про Бога, викинути його з голови. Хто боїться бути смертним, той боїться існувати. Все реально існуюче визначається якісно. Хто справді і всерйоз вірить в існування Бога, той не замислюється навіть над його грубо чуттєвими властивостями. Хто не хоче бути грубим, не хоче, щоб його існування кого-небудь ображало, той повинен відмовитися від існування. Бог, який вважає, що визначеність ображає його, не має достатньої мужності і сили, щоб існувати. Якість - це вогонь, життєрадісність, сіль існування. Існування взагалі, без визначеної якості, є безглузде існування; Бог і релігія за змістом тотожні. Релігія і саме існування Бога втрачають сенс, якщо людина втрачає смак до релігії.

Окрім цього прямого способу заперечення божественних властивостей, є інший, більш витончений. Людина визнає властивості Бога обмеженими і, зокрема, людськими, але відштовхує їх заперечення і навіть захищає їх, оскільки людині необхідно мати певне уявлення про Бога, і в той же час вона, як людина, не може мати про Бога іншого уявлення, окрім людського. По відношенню до Бога, кажуть такі люди, ці визначення не мають, звичайно, значення, але все ж не можна уявити собі його інакше, як в якості людського, або принаймні, людиноподібної істоти.

Але така відмінність між Богом справжнім і Богом надуманим суперечить єдності релігії і ні на чому не ґрунтується. Як я можу впевнитися, що Бог насправді не відповідає моєму уявленню про нього; я вважаю його саме таким, яким я його уявляю. По моєму, ті властивості, якими я його наділяю, і складають його сутність.

38. Ф. Ніцше.

Ф. Ніцше (1844-1900 р.) - німецький філософ, суб’єктивний ідеаліст.

Основні праці: „Так казав Заратустра”, „Антихристиянин”, „По той бік добра і зла”.

Основні ідеї Ф. Ніцше:

1) життя - це воля до влади та накопичення сил;

2) влада над собою вище, ніж влада над іншими людьми;

3) страждання необхідне для людини, оскільки воно сприяє росту влади над собою;

4) співчуття зменшує волю до влади, розслаблює людину;

5) людина - це канат над прірвою між твариною та надлюдиною, заслуговує звання людини той, хто пройде цей шлях;

6) те, що не розвивається, лише заважає, а всьому новому, що має сили для розвитку, необхідно допомагати;

7) сенс життя людини полягає у тому, щоб стати надлюдиною;

8) культура і цивілізація ведуть до регресу суспільства;

9) проголосив нову мораль:

а) нерівність людей обумовлена різним обсягом їх життєвих сил та волі над собою;

б) сильна особистість живе за власними законами, по той бік добра і зла;

10) критикував християнство за культ слабкості і смирення.

Висловлювання Ф. Ніцше:

- Ми повинні здійснити досліди з істиною. А якщо істина повинна знищити людство, ну що ж, нехай! Я вклав у вашу руку молот, він повинен опуститися на голови людей. Бийте!

- Моральності передує примушування. Пізніше вона стає звичаєм, ще пізніше - вільним підкоренням і, нарешті, майже інстинктом.

- Людина забуває свою вину, коли висповідалася в ній іншому. Але цей останній зазвичай не забуває її.

- Хто принижує самого себе, той хоче піднестися.

- Існує право, згідно з яким ми здатні відняти у людини життя, але не має права, згідно з яким ми здатні були б відняти у нього смерть.

- Дуже розумним людям починають не довіряти, якщо бачать їх збентеженість.

- Наодинці із собою ми уявляємо собі усіх простодушнішими за себе: таким чином ми даємо собі відпочинок від наших ближніх.

- Мистецтво нам дано, щоб не померти від істини.

- Багато говорити про себе - може також слугувати засобом для того, щоб приховувати себе.

- Повстання - мужність раба.

- Лише людина опирається напряму гравітації: їй постійно хочеться падати - вгору.

- Хто хоче стати провідником людей, повинен впродовж значного проміжку часу бути серед них найнебезпечнішим ворогом.

Дата добавления: 2015-05-07