А. Шопенгауер

А. Шопенгауер (1786-1860 р.) - німецький філософ, ідеаліст.

Основні ідеї А. Шопенгауера:

1) законом життя в суспільстві є війна всіх проти всіх;

2) суспільство в якому ми живемо є найгіршим з усіх можливих;

3) щастя - це ілюзія, міраж;

4) страждання в житті людини неминуче;

5) відмова від задоволення своїх потреб, пропаганда аскетизму;

6) виділяв три найвищих цінності в житті людини:

а) здоров’я;

б) молодість;

в) свобода;

7) найвище благо людина може віднайти лише у самотності;

8) зло розглядається як позитивний момент в житті людини, оскільки воно мобілізує людину;

9) любов - це пастка природи з метою змусити людину продовжувати людський рід;

10) заперечував суспільні науки і вважав, що наука не шукає істину, а лише служить пануючій у суспільстві волі.

Висловлювання А. Шопенгауера:

- Немає такого характеру, який міг обходитися власними силами і абсолютно належати самому собі: кожен потребує керівництва з боку понять і максим.

- Кожен має для іншого лише те значення, яке той має для нього.

- Кожен вбачає в іншому лише те, що міститься у ньому самому, оскільки він може осягнути його і розуміти його лише в міру свого власного інтелекту.

- Тисячі насолод не окупають одного страждання.

- Співчуття є цілком єдиною і дійсною основою будь-якої вільної справедливості і всякого істинного людинолюбства, і лише, - оскільки діяння випливає з нього, - має воно моральну цінність.

- Кожне діяння людини є необхідною похідною його характеру і подальшого мотиву.

- Характер - незмінний.

- Якщо все читати і читати без кінця, не обдумуючи потім прочитаного, то воно не пускає коренів і здебільшого гине.

- Честь - це зовнішнє сумління, а сумління - це внутрішня честь.

- Пиха робить людину балакучою.

- Пересічна людина стурбована тим, як би їй “вбити” час, а людина талановита прагне його використати.

- Як ліки не досягають своєї мети, якщо доза занадто велика, так і осудження, і критика - коли вони переходять міру справедливості.

- Передбачити те, що може трапитися, - для цього потрібен розум, а для передбачення того, що вже трапилося, потрібні лише зовнішні почуття.

40. 3. Фрейд. Психоаналіз.

3. Фрейд (1856-1939 р.) - австрійський філософ, психолог, матеріаліст, атеїст. Основні праці: „Лекції з психоаналізу”, „Я і воно”, „Чому війна”.

Психоаналіз - це особливий підхід до дослідження тих душевних процесів, які за З. Фрейдом, не можуть бути адекватно вивченні за допомогою інших методів, що полягає у ряді технічних прийомів, які мають за мету викрити неусвідомлений сенс помилкових дій.

Спочатку схема побудови душевного життя була зображена у З.Фрейда трьома інстанціями:

1) неусвідомленим;

2) передсвідомим;

3) свідомістю.

Згодом у структурі психічного життя З. Фрейд виділяє:

1) Я;

2) Воно;

3) понад - Я.

За З. Фрейдом, Я - це підструктура душевного життя, яка виступає посередником між понад-Я та Воно, індивідом та реальністю. Виконує функцію сприйняття зовнішнього світу і пристосування до нього.

Воно - це найнижча підструктура душевного апарату, зміст якої неусвідомлений. Воно містить у собі нестримні сексуальні та агресивні потяги.

Воно керується принципом задоволення та перебуває у конфліктних відносинах з Я та понад-Я.

Понад-Я - це вища інстанція у структурі душевного життя, яка виконує функцію внутрішнього цензора, сумління тощо.

На думку З. Фрейда, над душею людини панують незмінні психічні конфлікти між несвідомими прагненнями людини до насолоди та нормами суспільства, що витісняють егоїстичні імпульси зі сфери свідомого і заганяють їх у сферу підсвідомого.

З.Фрейд визнає людину індивідуалістом та виражає постійний конфлікт між суспільними нормами та індивідуалістичними цілями в суспільстві.

Слід відзначити, що З.Фрейд визнавав існування специфічної психічної енергії, насамперед енергії сексуальних потягів, яка виливається в неврози, сни, помилки, коли нормальні шляхи прояву їх закриті.

Висловлювання З. Фрейда:

- Якщо б кому-небудь заманулося захищати парадоксальне твердження, що нормальна людина не лише більш аморальна, ніж вона вважає, але і більш моральна, ніж вона про це знає, то психоаналізу, на підставі даних якого формується перша половина твердження, нічого було б заперечити і проти другої половини.

- Інтимний друг і ненависний ворог були завжди необхідною потребою мого емоційного життя. Я завжди умів знайти собі того й іншого.

- Погляд дослідника нерідко знаходить більше, ніж йому хотілося б знайти.

- Немає нічого, щоб могло тривалий час опиратися розуму і досвіду, а для всіх очевидно, що релігія їм суперечить.

- Основний мотив людського суспільства, у кінцевому результаті, виявляється економічним. Воно повинно обмежити число своїх членів і відхилити їх енергію від сексуальних переживань у бік праці.

41. Екзистенціалізм: загальна характеристика.

Екзистенціалізм - це напрямок у філософії XX-XXI ст., який стверджує, що філософія не повинна вивчати сутність речей, а повинна досліджувати сутність людини.

Існують такі види екзистенціалізму:

1) релігійний екзистенціалізм (Марсель, Бердяєв, Пестов та ін.);

2) атеїстичний екзистенціалізм (Сартр, Камю).

Основні ідеї екзистенціалізму:

1) відчуження людини від суспільства є фундаментальною характеристикою людського буття;

2) існуванню людини передує її сутність та змушує людину самій створювати свою сутність власними вчинками та справами;

3) людина може бути ангелом та злочинцем (людина створює себе сама);

4) свободу розуміє як наявність вибору, а обираючи людина несе відповідальність за свій вибір;

5) пізнавати свою сутність людина може лише перед обличчям смерті, у разі втрати соціального статусу тощо (межова ситуація).

Основні поняття екзистенціалізму:

1) стурбованість (М. Хайдеггер: людина постійно про щось турбується, метушиться);

2) нудьга (А. Камю: досягаючи вершин, людина шукає пригод від нудьги, немає подієвості);

3) нудота (Ж.-П. Сартр).

Екзистенціалізм ґрунтується на такій програмі: замінити класичну "філософію сутностей" філософією людського існування. Первинні форми екзистенціалізму містяться у вченнях російських філософів М.Бердяєва, іспанського письменника М. де Унамуно.

Проблема відчуження індивіда від суспільства - це одна з центральних проблем, на якій зосереджено увагу представників екзистенціалізму. Вони вважали необхідним вказати на факт наявності відчуження, його коріння і в умовах інших історичних епох, інших соціальних систем. Висновок, до якого приходять філософи-екзистенціалісти, полягає в тому, що відчуження є загальною характеристикою буття людини в суспільстві. І філософія повинна допомогти людині, охопленій почуттям страху, відчуженості, заклопотаності, якщо не подолати таке світовідчуття, то принаймні, допомогти людині знайти своє "Я", значення життя в самих безвихідних ситуаціях.

Філософам-екзистенціалістам несправедливо було б відмовити в щирості їх почуттів, гуманних прагненнях.

Слід відмітити, що екзистенціалісти виступали проти віри в деякий заздалегідь гарантований прогрес, який ніби здійснюється сам по собі, крім зусиль і діяльності окремих людей. При цьому не має ніякого значення, хто (або що) є гарантом такого прогресу: Бог, абсолютна ідея, закони історії. Віра в гарантований прогрес, вважали екзистенціалісти, є не просто наївною, але і небезпечною для людини.

У екзистенціалізмі акценти явно зміщуються. Проблема вибору отримує не стільки пізнавальне, скільки онтологічне значення. Мова йде про буття людини, вибір людиною свого буття, граничні основи буття людини.

Представники екзистенціалізму вважали, що центром філософії повинна стати людина. Адже сама людина є буттям, притому буттям особливим. Отже, шлях, який вибирають представники екзистенціалізму, не шлях від світу як буття до людини, а зворотний шлях - від людського буття до буття світу.

42. Герменевтика.

Герменевтика - це мистецтво і теорія тлумачення з метою виявлення сенсу тексту, виходячи з його об’єктивних (значення слів і їх історично обумовлені варіації) і суб’єктивних (наміри авторів) основ.

Ф. Шлейєрмахер розуміє її насамперед як мистецтво розуміння чужої індивідуальності, а В.Дільтей визначає герменевтику як мистецтво розуміння письмово зафіксованих проявів життя.

Значне місце розробка проблем герменевтики посідає у філософії М.Хайдеггера. На його думку, реальність «життєвого світу» людей значною мірою є мовною реальністю. Мова як історичний горизонт визначає долю Буття. У зв'язку з цим він дійшов висновку, що не люди говорять мовою, а скоріше мова «говорить нами».

Найбільш детально розробив проблеми філософської герменевтики в XX ст. учень М. Хайдеггера Г. Гадамер. Він розумів герменевтику не лише як метод гуманітарних наук, а й як онтологічне вчення про Буття.

Щоб з'ясувати характер цього питання, потрібно визначити зміст поняття «герменевтичне коло». Це питання в різних модифікаціях підіймалося, починаючи з сивої давнини. Скажімо, ще Августин формулював його так: для розуміння Священного писання треба вірити в нього, але віра потребує розуміння його. Ще така формула кола: для того щоб будь-що зрозуміти, його слід пояснити, і навпаки.

У філософії М. Хайдеггера ця проблема звучить так: оскільки герменевтичне коло є виразом взаємозумовленості тлумачення буття людини і людського самотлумачення, остільки мета герменевтики полягає не в розімкненні герменевтичного кола, не у виході за його межі, а, навпаки, в тому, щоб увійти до нього.

Герменевтика, за Гадамером, є практичною філософією, або філософією практики тлумачення текстів. Гадамер не раз посилається на арістотелівське поняття «пронезису». За Арістотелем, пронезис не є ані майстерністю, ані епістемою (раціональне пізнання, яке включає підведення поодиноких явищ під загальні).

Необхідно зазначити, що суб'єкт і об'єкт герменевтичного аналізу в цьому випадку збігаються. Причини цього, вважає Апель, сягають своїм корінням у фактичну відмову Гадамера від поняття істинної інтерпретації, а це призводить до руйнування проблеми історичного розуміння.

Дата добавления: 2015-05-07