Обвинувачення

Особливості попереднього розгляду в справах приватного

Справами приватного обвинувачення називають справи про злочи­ни, якими завдано шкоду перш за все приватним інтересам певної осо­би, ці справи порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, під­лягають закриттю в разі примирення потерпілого з підсудним, у та­ких справах зазвичай досудове розслідування не проводиться, обви­нувачення підтримує сам потерпілий. Перелік таких справ та деякі особливості провадження щодо них закріплено ст. 27 КПК. Йдеться про справи про злочини, передбачені ст. 125 КК (умисне легке тілесне ушкодження), ч. 1 ст. 126 КК (побої), ст. 356 КК (самоправство), якщо самоправними діями шкоду заподіяно правам та інтересам окремих громадян. Відповідно до ч. З ст. 98 КПК справи приватного обвинува­чення порушує суддя, а у випадках, зазначених у ч. З ст. 27 КПК, — прокурор.

Оскільки в зазначених справах немає досудових стадій, прова­дження в них починається зі стадії попереднього розгляду, яка збіга­ється зі стадією порушення кримінальної справи. Провадження в та­ких справах починається з подачі потерпілим скарги. Зазначимо, що скаргою можна вважати тільки таку заяву потерпілого, в якій він ста­вить питання саме про притягнення винного до кримінальної відпові­дальності. Суддя, на розгляд якого передано скаргу, діє відповідно до вимог ст. 251 КПК. Перш за все суддя перевіряє, чи подано скаргу са­мою потерпілою особою, чи відповідає вона за своїм змістом вимогам закону. Якщо зі скаргою звертається не сам потерпілий, а інші особи, суддя визначає, чи наявні якісь обставини, котрі перешкоджають са­мому потерпілому звернутися до суду. Коли певні дані свідчать про те, що сам потерпілий не має змоги подати скаргу через свій безпорадний стан, залежність від особи, щодо якої пропонується порушити кримі­нальну справу, чи з інших причин не може сам захистити свої інтере­си, суддя надсилає скаргу прокуророві, оскільки тільки прокурор від­повідно до ч. 3 ст. 27 КПК має право в такому випадку вирішити пи­тання про порушення кримінальної справи. Таке ж рішення приймає суддя і в тому випадку, коли дійде висновку, що справа має особливе громадське значення (наприклад, злочин було вчинено щодо малоліт­ньої особи, особи похилого віку, тощо).

Якщо потерпілим у розглядуваних справах є особа недієздатна або обмежено дієздатна особа, то, як зазначив Пленум Верховного Суду України в постанові № 13 від 2 липня 2004 року «Про практику засто­сування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів», справи можуть порушуватися за наявності скарги за­конного представника потерпілого. Ці рекомендації, на наш погляд, потребують деяких зауважень. Якщо потерпілими в справах приват­ного обвинувачення є малолітні особи, то із скаргами до судді можуть звернутися їхні законні представники. Коли зі скаргою звертаються законні представники неповнолітніх (від 14 до 18 років), суддя пови­нен врахувати думку самого неповнолітнього щодо порушення кримі­нальної справи приватного обвинувачення. Якщо неповнолітній запе­речує проти порушення справи, суддя повинен визначитися відносно наявності підстав, передбачених ч. 3 ст. 27 КПК, і вирішити питання про направлення скарги прокуророві. Ми вважаємо, що особи, які до­сягли 14 років, мають право звертатися із скаргами і від власного іме­ні. В такому випадку суддя повинен з'ясувати думку їхніх законних представників. Право неповнолітнього безпосередньо звертатися в суд за захистом своїх прав передбачене ч. 4 ст. 152 СК.

Безперечно, що права осіб, визнаних судом недієздатними відпо­відно до ст. 39 ЦК здійснюють їхні опікуни. Це може стосуватися і за­хисту прав, порушених злочином приватного обвинувачення, таким чином вони можуть звертатися до судді із скаргами в справах приват­ного обвинувачення.

Таке ж рішення з цього питання можливо приймати і у випадках, коли суд обмежив цивільну дієздатність потерпілого через наявність у нього психічного розладу, який істотно впливає на його здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ч. 1 ст. 36 ЦК). Якщо ж суд обмежив цивільну дієздатність потерпілого в зв'язку з тим, що він зловживав спиртними напоями, наркотичними засобами або токсичними речовинами (ч. 2 ст. 36 ЦК), то таке обмеження впли­ває, на наш погляд, на право вчиняти правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових (ч. 3 ст. 37 ЦК), але не обмежує кримінально-процесуальну дієздат­ність такого потерпілого, він має змогу сам звертатися із скаргою, а якщо з такою скаргою звертаються інші особи, зокрема його законні представники, суддя за наявності підстав, передбачених ч. 3 ст. 27, КПК надсилає скаргу прокуророві, а в інших випадках відмовляє в порушенні кримінальної справи з посиланням на п. 7 ч. 1 ст. 6 КПК.

Можна запропонувати і інше рішення питання про захист прав за­значених осіб у справах приватного обвинувачення. Скаргу законних представників неповнолітніх, осіб, визнаних недієздатними, а також осіб, дієздатність яких обмежена через наявність психічного розгля­ду, можна розглядати не як скаргу потерпілого, а як звернення інших осіб. З огляду на те, що перелічені особи не в змозі самостійно захища­ти свої законні інтереси, а вчинення злочину щодо таких осіб має особ­ливе громадське значення, доцільно було б на підставі ч. 3 ст. 27 КПК надсилати такі скарги прокуророві. Порушення кримінальної справи

прокурором і проведення досудового слідства забезпечило б збирання необхідних доказів, що набагато складніше зробити в суді.

Відповідно до ч. 1 ст. 151 КПК скарга потерпілого як привід до по­рушення кримінальної справи повинна відповідати певним вимогам, а саме вимогам, які встановлені для обвинувального висновку. Дане положення закону не можна розуміти формально, в скарзі не може бути посилань на показання обвинувачених, на доводи, наведені ним на свій захист, результати їх перевірки, як того вимагає ст. 223 КПК. У такий скарзі повинні бути повно викладені підстави для порушення кримінальної справи — докладно відображено саме злочинне діяння, час, місце його вчинення, наслідки такого діяння, мотиви, наскільки вони відомі потерпілому; якщо в скарзі йдеться про притягнення до відповідальності декількох осіб, необхідно зазначити, які саме дії вчинено кожною з таких осіб, зазначити кримінально-правову квалі­фікацію діяння. Крім того, потерпілий повинен вказати, які докази необхідно буде дослідити в судовому засіданні для з'ясування фактич­них обставин — навести дані про свідків, яких він пропонує допитати, надати документи та речі, які є в його розпорядженні, вказати, які ще докази необхідно витребувати.

Якщо скарга не відповідає зазначеним вимогам, суддя приймає рі­шення про залишення скарги без розгляду та повертає її потерпілому і роз'яснює, які саме недоліки є в скарзі, а також роз'яснює право звернутися зі скаргою після усунення недоліків у межах строків дав­ності, передбачених ст. 49 КК.

Вирішуючи питання про порушення кримінальної справи або про відмову в цьому, суддя користується загальними правилами, передба­ченими главою 7 КПК. На жаль, у тлумаченні та використанні деяких з таких правил можуть виникати певні труднощі. Так, Пленум Верхов­ного СуДУ України в постанові № 6 від 30 травня 2008 року (п.7), поси­лаючись на ч. 2 ст. 97 КПК, пропонує вирішувати питання про пору­шення кримінальної справи приватного обвинувачення в триденний строк з моменту надходження скарги. Крім того, в цій же постанові за­значено, що законом не передбачено направлення потерпілому та осо­бі, на яку скаржиться потерпілий, повідомлення про день попередньо­го розгляду. Як за таких умов можна прийняти законне та обґрунтова­не рішення про порушення справи (та одночасно і рішення про призна­чення справи до судового розгляду) або про відмову в цьому, в постанові не вказано. З такими рекомендаціями важко погодитись. Адже суддя, вирішуючи питання про порушення кримінальної справи, повинен ви­конати певні дії для перевірки приводів та підстав для порушення справи, визначитися з наявністю обставин, які виключають прова­дження в справі; якщо суддя дійде висновку про необхідність пору­шення кримінальної справи, він в одній постанові приймає рішення про порушення справи та призначення її до судового розгляду (п. 3 ч. 2 ст. 251 КПК), а отже і про докази, які необхідно буде дослідити в судо­вому засіданні. До речі, в постанові Пленуму Верховного Суду України № 13 від 2 липня 2004 року запропоновано суддям у тих випадках, коли скарга надійшла з прокуратури чи з інших компетентних орга­нів, викликати потерпілого і з'ясовувати його думку і інші обставини, необхідні для прийняття правильного рішення. Звичайно ж виклика­ти потерпілого необхідно і в тих випадках, коли скаргу надіслано до суду поштою, або здано в канцелярію суду.

На наш погляд, приймаючи скаргу до розгляду, необхідно викона­ти і вимоги ч. 2 ст. 95 КПК — перевірити особистість скаржника, по­передити його про кримінальну відповідальність за завідомо неправ­диве повідомлення за ст. 383 КК. Для того, щоб прийняти рішення по скарзі, необхідно з'ясувати можливість примирення сторін, яке відпо­відно до п. б ст. 6 КПК є підставою для відмови в порушенні криміналь­ної справи. Тому суддя, прийнявши скаргу до свого провадження, по­винен з'ясувати можливість такого примирення, для чого доцільно викликати потерпілого та особу, на яку він подав скаргу. Пленум Вер­ховного Суду України у згадуваній постанові № 13 від 2 липня 2004 року також рекомендує суддям якомога ширше використовувати ін­ститут примирення потерпілого з обвинуваченим, підсудним у спра­вах приватного обвинувачення, повідомляти сторони про наявність організацій, які ставлять за мету досягнення такого примирення до судового розгляду справи (служба медіації). Якщо примирення не відбулося, суддя повинен запропонувати потерпілому та особі, на яку подано скаргу, надати докази, допомогти їм у збиранні доказів.

Звичайно ж виконати такі дії протягом триденного строку немож­ливо. Ми вважаємо, що з огляду на те, що в справах розглядуваної ка­тегорії стадія порушення справи збігається із стадією попереднього розгляду, необхідно проводити перевірку скарги та виконати інші дії, про які вказано вище, в строки, визначені ст. 241 КПК.

КПК надає судді право порушувати тільки справи приватного об­винувачення, тому у випадках, коли під час перевірки скарги буде встановлено, що в діях особи, на яку подано скаргу, вбачаються озна­ки злочину публічного обвинувачення, суддя на підставі п. З ч. 2 ст. 97 КПК направляє скаргу за належністю прокуророві.

Суддя приймає рішення про відмову в порушенні кримінальної справи за відсутності приводу або підстави до порушення справи чи за наявності обставин, які перешкоджають провадженню (ст. 6 КПК).

У тих випадках, коли примирення не відбудеться, за наявності приводу та підстави суддя приймає рішення про порушення кримі­нальної справи та призначає справу до судового розгляду. Далі суддя повинен виконати вимоги ст. 98-2 КПК та вручити підсудному та по­терпілому копії постанови про порушення кримінальної справи, а під­судному — копію скарги потерпілого. Суддя також роз'яснює сторо­нам їхні права, зокрема право мати відповідно захисника та представ­ника в судовому засіданні, право підсудного звернутися із зустрічною скаргою, пропонує підсудному надати докази, надає сторонам допомо­гу в збиранні доказів — витребує за їх клопотанням необхідні доку­менти, дає вказівки про направлення повісток свідкам. Якщо потерпі­лий звертається до суду з цивільним позовом, суддя приймає відповід­не рішення, за наявності підстав, передбачених ст. 50 КПК, визнає потерпілого цивільним позивачем.

Якщо при попередньому розгляді скарги буде з'ясовано, що особа, на яку подано скаргу, на момент вчинення злочину була неповноліт­ньою, або має фізичні чи психічні вади, через які не може самостійно здійснювати своє право на захист, суддя за наявності приводу та під­став приймає рішення про порушення кримінальної справи і про на­правлення її прокуророві для проведення досудового слідства, яке в справах зазначених осіб е обов'язковим (ст.111 КПК)

Рішення судді про відмову в порушенні кримінальної справи може бути оскаржено в апеляційному порядку особою, яка зверталася зі

скаргою. Оскарження інших рішень судді в цих справах КПК не пе­редбачає.

Дата добавления: 2015-05-07