Особливості середньовічної філософії. Апологетика

Логіка Арістотеля.

Логіка Арістотеля розглядає в однаковій мірі як зміст мислення, так і його форми. У зв'язку з цим її предметом є основні закони мислення, яких філософ виділяє чотири: 1. Закон виключення суперечностей (два протилежні судження про одне і те ж не можуть бути водночас істинними, і тим самим одне з них обов'язково має бути хибним); 2. Закон виключного третього (наявність у мові або стверджувального або заперечного судження, і між ними не може бути чогось проміжного чи альтернативного); 3. Закон тотожності (одне і те ж саме судження не може позначати одночасно двох предметів); 4. Закон достатньої підстави (при визначенні предмету необхідна повнота причин. Наприклад. стосовно скульптури: а) матеріальна причина, тобто матеріал – "з чого це?"; б) формальна, тобто форма, –"що це?"; в) цільова – "для чого це?"; г) дієва – "хто це зробив?").

Середньовічна філософія являє собою етап в історії європейської філософії, який визначається рамками II – XІV ст. і який безпосередньо пов’язаний з християнством. Термін „середньовіччя” (лат. medium aevum) запровадив у 1667 р. проф. Ляйденського у-ту Гордон. Епоха середніх віків має теоцентричний характер, тобто Бог визнається джерелом і основою всього існуючого, на відміну від античності, де домінувало розуміння космосу, як впорядкованого світу, в якому вміщалися і боги, і люди, і ідеї, тому антична філософія є космоцентричною.

Середньовічна філософія у своєму розвитку проходить кілька етапів. У середині ІІ ст. розпочинається т. зв. період апологетики – діяльності богословів-полемістів, які захищали християнство (апологет – захисник) в умовах репресій офіційної влади та нападок з боку язичників, які переслідували християн за те, що вони відмовлялися поклонятися імператору, як божеству і дотримуватись державної міфології. Полемізуючи зі своїми опонентами, апологети розробляли та обґрунтовували догмати християнського віровчення („ догма” – з гр. думка, положення, які приймаються без доказів, як вічні і незмінні істини). Разом з тим, вони рішуче відкидали античну філософію, вважаючи її творінням блудного світу, вбачаючи єдину мудрість лише у Святому письмі. Ситуація змінилася лише після 324 р., коли імператор Костянтин запровадив християнство як державну релігію на всій території Римської імперії. Одним з перших захисників нового віровчення був Юстин (100-166), який намагався довести, що все краще грецькі філософи взяли у біблійного Мойсея і інших християнських пророків. Його учень Таціан (125-175) ставився до античності більш агресивно, ніж його вчитель, зазначаючи, що антична філософія і християнський світогляд непримиримі. Вказує також і на непотрібність і шкідливість античного мистецтва, зокрема скульптури, яка увіковічнює в камені гріх і розпусту, тому він навіть закликає „винищувати пам’ятники нечестивству”. Найбільш яскравим представником апологетики був Квінт Тертуліан (160 – 230). Основна теза, яку він відстоював – несумісність філософії і релігійної віри. Всякі роздуми, філософування є, на його думку, джерелом релігійних єресей. Він протиставляє язичництво – християнству, філософію – релігії, стверджуючи, що між вірою і розумом немає жодної дотичності: „Що є спільного між філософом і християнином, між учнем грецької мудрості і учнем неба?”, – риторично запитує Тертуліан. Наукові дослідження стають зайвими, коли стає відомим Євангеліє – єдине авторитетне джерело будь-якого знання. Принцип віри Тертуліана виражений у його вислові „Вірю, тому що абсурдно” (Credo, quia absurdum est).

Дата добавления: 2015-05-07