Характер культурних процесів 2 страница

Видатний російський поет Г.Р. Державін (1743-1816) вже на­магається перебороти межі класицизму, в поезії він відкидає вчен­ня про жанрову ієрархію, хоча й додержується характерного для класицистського напрямку уявлення про виховний вплив мисте­цтва. Його поезія зближується з життям, наповнюється фактами особистої біографії, контрастними почуттями, переживаннями різних масштабів, розкриває образ сучасника у всій повноті і супе-

речностях. Все це було новим у літературі. Не порушуючи глибоко соціальних проблем, Державін зміг осягнути складність і кон­трастність навколишнього світу.

Ґрунтовною підготовкою до утвердження реалізму в літературі була творчість письменника і поета О.М. Радищева (1749-1802). Це був єдиний письменник XVIII ст., який не тільки глибоко зрозумів сутність соціально-класового конфлікту, але й зробив його викрит­тя основною темою своїх творів, головний з яких «Подорож з Петербурга до Москви». Також Радищев розробляв проблеми есте­тичного і етичного плану в органічній єдності. Він вважається одним із засновників вітчизняної матеріалістичної естетики.

Формування напряму сентименталізму пов'язане з ім'ям М.М. Ка­рамзіна (1766-1826). Його попередниками в цьому напряму були М.М. Херасков та М.М. Муравйов. Але саме Карамзін домігся по­глибленої розробки характерів і психологізму. У творах «Бідна Ліза», «Російська істинна повість: Євгеній та Юлія», «Наталя, бо­ярська дочка», «Юлія», «Марфа Посадниця» та ін. він зосередив увагу на психології людей, на розкритті особистості героїв з пере­живаннями їх «душі» та «серця», перипетіями душевної драми. Прославився Карамзін також працею «Історія держави Російської», що мала великий вплив «своїм духом, напрямком, принципами» (В.Г. Бєлінський).

За століття російська література пройшла складний і колоритний шлях розвитку, успішно подолала середньовічну давнину, стала на прогресивний шлях руху в руслі нових художніх напрямів, створи­ла благотворний ґрунт для величних досягнень російської літера­тури XIX ст.

Грандіозними були зміни і досягнення в архітектурі, живописі, скульптурі, декоративно-прикладному мистецтві. Починаючи з петровської доби, держава бере активну участь у формуванні нової, світської художньої культури, яка б обслуговувала потреби держа­ви. Для створення мистецтва загальноєвропейського типу в Росію запрошуються іноземні майстри, за кордон для навчання посила­ються російські люди. Так, у петровський час навчання за кордоном пройшли художники І. Нікітін, А. Матвеев, архітектори І. Устинов, П. Єропкін, І. Коробов. Поступово пансіонерство стає постійною практикою. В той же час за вказівкою Петра І розробляється проект Академії різноманітних мистецтв з метою підготовки власних мис­тецьких кадрів. Результати цієї діяльності відчутні у другій поло­вині століття. У 1757 р. у Петербурзі відбулось відкриття Академії трьох видатних мистецтв за ініціативою М.В. Ломоносова і графа 1.1. Шувалова, яка у 1764 р. була перетворена в Російську Імпера­торську Академію мистецтв. У російському мистецтві з'являється ціла плеяда видатних вітчизняних майстрів.

У міру розвитку, сприйняття іноземного досвіду та синтезуван­ня його з національними традиціями, в російському мистецтві формуються базові ідейні уявлення. Мистецтво втілювало міць і

велич абсолютистської держави, цінність людської особистості, вихованої в дусі високих просвітницьких ідеалів, життєздатність російської нації.

Стилістичний розвиток мистецтва, спираючись на європейські основи, протягом століття визначався двома провідними напряма­ми. У першій половині XVIII ст. панівні позиції займає стиль баро­ко. У другій — із зміцненням просвітницької ідеології утверджу­ється класицизм.

Архітектура. Високого розквіту досягає архітектура. Державні і суспільні потреби висунули на перший план цивільне будівництво. Виробляються містобудівні принципи, засновані на втіленні про­світницького ідеалу абсолютистської держави як носія розумного і справедливого порядку, нормативності та ієрархічності. Такими принципами стають сувора упорядкованість, реґламентованість, чіткий соціально-типологічний розділ усієї сфери будівництва.

Першою грандіозною реалізацією принципів нової архітектури став Санкт-Петербург, заснований Петром І у 1703 p., з 1712 р. — столиця Росії. Це було раціонально сплановане місто нового типу, споруди якого створювали неповторний цілісний ансамбль. Найважливішого значення для міста мав регулярний план забудо­ви із точним інструментальним розплануванням вулиць. Місто забудовувалося з обох берегів Неви, на всіх островах, але великого значення набула материковачастина, де розташоване Адміралтейство. До нього були прокладені шляхи з Москви та Новгорода, чим були покладені основи радіального планування міста.

Велика увага приділялася архітектурному оформленню фасадів будинків по лінії вулиці. Розроблюються проекти «зразкових» бу­динків для кожного стану: для «іменитих», заможних, «підлих» людей. За «зразковим» принципом забудовується все місто. Регулюється і поверховість будівель. Найбільш високі — у три-чо-тири поверхи — стояли в центрі, уздовж набережної Неви, найбільш низькі — на окраїні залежно від розселення.

Наприкінці першої чверті XVIII ст. петербурзький ансамбль являв собою організований простір вулиць, набережних, майданів, що створювали величний, динамічний образ могутньої імперії з основоположною ідеєю всезагального порядку.

У створенні неповторного вигляду Петербурга брали участь спочатку іноземні майстри, а з 30—40-х pp. — вітчизняні зодчі. Значний вклад у петровський Петербург вніс італієць Доменіко Трезіні (1670-1734). Його стиль проявився в архітектурі «зраз­кових», казенних будинків, у плануванні міста, у забудівлі Ва-силівського острова. їх вирізняє утилітарність і раціоналізм. Іншим за настроєм є створений за проектом Трезіні Петропавл івський собор із знаменитою дзвіницею, що увінчана шпилем. Тут відчу­вається рух, барочна експресія. У забудові Петербурга розкрився талант таких російських архітекторів, як М.Г. Земцов, П.М. Єроп-кін, І.К. Коробов.

Бароко петрівської доби було відносно простим, стриманим, функціональним. За царювання Єлизавети Петрівни розквітає роз­кішне та блискуче «Єлизаветинське бароко». Провідним типом будівель стає палац.-Щедрими декоративними засобами, пишним барочним оздобленням інтер'єра досягалось враження пишності та урочистості.

Видатним майстром бароко був Бартоломео-Франческо Растреллі (1700-1771). У17 років хлопцем він приїхав до Росії разом з батьком, знаменитим скульптором Карлом Растреллі. У творчості В. Растреллі органічно поєдналися риси європейського та «московського» баро­ко і проявились в яскраво виражених ознаках національного стилю: оптимістичний стрій, пластичність, підкреслена декоративність, виражена кольоровість. Ним створені Катерининськии палац у Царському Селі, Смольний монастир, Зимовий палац у Петербурзі, перебудований Великий палац у Петергофі тощо. Палацові ансамб­лі В. Растреллі вражали пишнотами і святковістю. Парадна урочис­тість фасаду палацу і внутрішнього інтер'єру створювались вишу­каним декоративним оформленням стін, із золоченим різьбленням, ліпленням, скульптурою, живописом. Успішною була робота Растреллі в розробці регулярного барочного парку. Яскраві при­клади — палацово-паркові комплекси Петергофа, Царського Села, царська резиденція Анненгоф у Підмосков'ї.

З 60-х років XVIII ст. з'являються перші архітектурні будови в стилі класицизму. Розвиток класицизму пов'язаний із посиленням впливу гуманістичних ідей Просвітництва, культом розуму і сво­боди людської особистості. У сфері архітектури естетичним ідеалом, що містить у собі розумний і гармонійний початок, виступає антич­ність, наслідувати зразки якої стає завданням художника. Архі­тектурні форми повинні були відповідати принципам суворості, нормативності, лаконічності.

Російський класицизм виявився підґрунтям для розкриття таланту багатьох архітекторів: О.П. Кокорінова, В. Баженова, М. Казакова, І.Є. Старова, М.О. Львова, І.О. Соколова, А. Рінальді, Ж.-Б. Валлен-Деламонта, Ч. Камерона, Д. Кварнегі. Зодчі розроб­люють нові, оригінальні форми царської, міської, позаміської са­диби, приділяють увагу міському суспільному будівництву, працю­ють над створенням гармонійності архітектурних ансамблів, праг­нуть до утворення суворих і ясних просторів, що заповнюються класичною забудівлею. Змінювалися, перебудовувались у класич­ному стилі барочні будівлі Петербурга, Москви, інших міст.

Значним художнім явищем в архітектурі другої половини сто­ліття стала дворянська садиба — новий тип позаміського палацу, з характерними суворістю і простотою архітектурних форм, гармо­нійним узгодженням естетично організованого простору будинку та навколишньої природи. Узгодженість та взаємопов'язаність цих елементів ніби символізували благосну рівновагу буття. Природі надавався особливий сенс. Геометризму та штучності барочних

парків був протиставлений природний ландшафт. Але при цьому він повинен був наближатися до деякого ідеалу, сформованому при­кладами високого мистецтва. Тому «природність» природи створю­валася тонко і майстерно. Живописність організованого простору часто визначала вигляд садибного ансамблю.

Живопис. Прискорені темпи розвитку були властиві і для живо­пису XVIII ст. Він швидко набуває світського характеру, яскраве авторство розвивається у тісному контакті із західноєвропейським мистецтвом, талановито використовуючи кращі вітчизняні тради­ції живопису. Стосовно стилю живопис проходить три основні етапи. Перша третина XVIII ст. характеризується присутністю різних стильових тенденцій: бароко, рококо, елементи класицизму. 30-50-ті pp. — час утвердження стилю бароко. У другій половині століття домінує класицизм. Паралельно з ним існує сентимента­лізм.

Нові шляхи розвитку вимагали появи і нових жанрів. Найбільш плідним і яскравим за художнім рівнем став жанр портрета. Заснов­ником російського портретного жанру вважається І.М. Нікітін (бл. 1690-1741). Як петрівський пансіонер, він навчався живопису в академіях Венеції, Флоренції. Майстерність художника добре демон­струють зрілі роботи: «Портрет Напольного гетьмана», портрет дер­жавного канцлера Г.І. Головкіна, «Петро І на смертному ложі», де відчуваються авторська самостійність, високий рівень розуміння натури, вміння відобразити душевний та становий вигляд людини.

Кращі традиції петрівської доби підтримував і розвивав А. Мат­веев (1701-1739), який також навчався за кордоном. Його портрети подружжя Голициних, «Автопортрет з дружиною» викривають здібність художника показати щирість, душевність, глибину інди­відуальних характеристик.

Живопис середини століття вже позбавлений ідейної напруги, злободенності, що була типовою для петрівського часу. Але збері­гається дух піднесеності та вихваляння. Домінує тенденція підко­рення живопису завданням прикрашення інтер'єру. Таке призна­чення було пейзажу, натюрморту, побутового жанру. У цьому на­прямку розвивається і портрет, головним видом якого стає парадний чи напівпарадний портрет.

Художники уважно вдивляються у героїв, намагаються макси­мально достовірно перенести натуру на полотно. Портретні образи ще не володіють особистісністю, індивідуальною глибиною, але відбивають дух добробуту, культ фізичного і морального задоволен­ня. Живопис нібито сприяв утвердженню знатності і багатства роду. Таким є живопис І.Я. Вишнякова (1699-1761), О.П. Антропова (1716-1795), І.П. Аргунова (1729-1802).

У другій половині століття активізується художнє життя. Цьому сприяло заснування Академії мистецтв, в якій проводилися і на­вчання, і велика теоретична робота. Тут узаконюється ієрархія

жанрів (високих та низьких), провідним з яких стає історичний живопис. Розвивається побутовий жанр, пейзаж у станковому ва­ріанті.

Живопис стає предметом колекціонування. Поповнюються цар­ські зібрання, створюються родові колекції, наприклад, зібрання Шереметьєвих, Голициних, Безбородьків, Строганових у Москві, Петербурзі, а також в Ярославлі, Костромі, Калузі, Новгороді тощо. З 60-х pp. у Петербурзі відкриваються художні виставки, на аукці­онах продаються учнівські роботи, оформлюється професійна ху­дожня критична думка, зростає суспільна репутація художника.

Портретний живопис займав одне з останніх місць в ієрархії жанрів, але саме в ньому відбулися найвагоміші досягнення. Це стосується творчості видатних художників Ф.С. Рокотова, Д.Г. Ле-вицького, В.Л. Боровиковського.

Ранні праці Ф.С. Рокотова (1735-1809) — портрети Г.Г. Орлова, Є.Б. Юсупова, Катерини II — свідчать про його причетність до культури рококо. Манера Рокотова індивідуальна, і при тому, що художник миттєво схоплював сутнісні характеристики людини, його образи наділені сильною авторською концепцією. Ідея гармо­нійного стану душі передана в багатій гамі переживань, об'єднує портрети різних людей: поета В.І. Майкова, письменника Струй-ського і його дружини, родини 1.1. Воронцова, дипломата О. 06-рескова тощо. Незважаючи на удавану одноманітність композиції та прийомів зображення облич, портрети Рокотова дуже індивіду­альні за психологічною спрямованістю та душевною організацією образів.

З 1780 -1790-х pp. у портретах генеральші В.Є. Новосельцевої, знатної пані Є. Орлової, подружжя Суровцевих помітна зміна ма­нери Рокотова. Його бачення стає більш об'єктивним, критичним, живопис — більш нарядним, образи — більш складними, духовно неоднозначними. Рокотову в повній мірі вдалося відобразити гума­ністичні уявлення про гідність і духовну красу людини.

Знаменною віхою у творчості Д.Г. Левицького (1735-1822) стала портретна серія вихованок Смольного інституту шляхетних панно­чок. Портрети були замовлені імператрицею з нагоди першого ви­пуску навчального закладу. Левицький, на той час вже зрілий ху­дожник парадного портрета, зображує свої моделі такими, що танцюють, співають, у вигляді персонажів театральної вистави тощо. За цим театральним маскарадом у дусі мистецтва рококо художник вдало передає талановитість, молоде завзяття, безпосе­редність та наївну грацію випускниць інституту.

Левицький успішно працює над парадними, полупарадними і камерними портретами. Його живопис відповідає запитам замов­ників і часу. Своїм моделям він неначе дає можливість самопроя-витись, об'єктивніше зображує їх зовнішні дані, духовні особливос­ті, він доброзичливий, але точний в їх характеристиках. Такі пор-

трети М. Львова, його дружини М. Львової, родини Бакуніних, просвітителя М.І. Новикова. Чудовий психологічною глибиною портрет фабриканта П.А. Демідова тощо.

З 1780-х pp., коли в мистецтві утверджується класицизм, Левицький працює в цьому напрямку. У портретах Урсули Мнішек, актриси Ганни Давіа-Бернуці присутні строгість і раціоналістич­ність композиції, чіткість ліній, визначеність пластичних форм. Особливе місце займає портрет Катерини II — піднесений, величний, міфологізований образ освіченої імператриці.

Творчість Левицького стала вершиною розвитку російського портретного мистецтва XVIII ст. Просвітницький інтерес до люд­ської особистості художник втілив у глибоких і багатогранних ха­рактеристиках образів, у мальовничості і витонченості образотвор­чих засобів.

Одним з численних учнів Левицького був В.Л. Боровиковський (175 7-1825). Ранній період його творчості пов 'язаний з українською церковною художньою школою. Переїхавши в Петербург у 80-х роках, Боровиковський зближується з освіченою інтелігенцією, працює під керівництвом Левицького, поступово стає відомим пор­третистом. У 1790-х роках він створює свої кращі твори: портрети В.І. Арсеньєвої, М.І. Лопухіної, Е.А. Наришкіної, Катерини II. Усе в його картинах підкорено виразу почуттів, природних для кожно­го конкретного обличчя. Ліризм, задушевність, почуттєвість жіно­чих образів розкривають художника-сентименталіста. Творчість Боровиковського була свідоцтвом нового етапу в розвитку портрет­ного живопису. Художник виступав як тонкий психолог, що на­магався збагнути душевний стан людини, розмірковував про те, як формується її внутрішній світ.

Скульптура. Видатним скульптором російського класицизму був Ф.І. Шубін (1740-1805). Майстер скульптурного портрета, Шубін створив бюсти військових та державних діячів, в яких по­єднуються риси, що свідчать про суперечливі сторони характерів героїв. Майстер досягнув живої життєвої правди, вправно передав індивідуальні особливості людей, розкрив їх духовний світ, — пор­трети фельдмаршала П.О. Рум'янцева, генералів П.Г. Чернишова, П.В. Завадського, графа О.А. Безбородька, О.М. Голицина та ін.

Громадянські та гуманістичні ідеали класицизму знайшли своє втілення у скульптурах М.І. Козловського (1753-1802), Ф.Г. Гор-дєєва (1744-1810), І.П. Прокоф'єва (1758 -1818), Ф.Ф. Щедріна (1751-1825).

Протягом XVIII ст. активно розвивалося декоративно-приклад­не мистецтво, відповідаючи спочатку потребам пишного бароко, пізніше — суворого і лаконічного класицизму. В оздобленні парад­них інтер'єрів використовувались різьблення по дереву та каменю, різноманітні види художньої обробки металу — ковані ґрати, брон­зове лиття, освітлювальна арматура з багатим застосуванням ко-

льорового скла і кришталю, мистецтво обробки кольорового каменя. Високого художнього рівня були вироби зі скла, фарфору тощо.

Музика. Російська музична культура пройшла бурхливий і складний процес розвитку. У петрівську епоху продовжують фор­муватися світські засади музичної творчості. Музика поступово стає невід'ємною частиною укладу життя, а також умовою повноцінно­го виховання на європейський зразок. Форми розвитку музичної творчості в цей період обмежувались досить простими жанрами прикладної музики — військової, урочистої, танцювальної, функ­ціонально забезпечуючи офіційні і розважальні заходи придворно­го життя. У демократичному середовищі поширюються світські пісні — канти: любовні, вітальні, жартівні, сатиричні, матроські, солдатські.

З 30-х років XVIII ст. музика виходить на самостійний шлях розвитку. Музична культура збагачується новими жанрами — опе­ра, кантата, соната, сюїта. Формуються хорові капели, оркестри, оперні трупи, вдосконалюється виконавське мистецтво. Тим самим закладаються підвалини для майбутнього виникнення національної композиторської школи.

В останній третині XVIII ст. в просторі музично-суспільного жит­тя активно заявила про себе ціла плеяда талановитих композиторів: Д.С. Бортнянський, М.С. Березовський, В.О. Пашкевич, Є.І. Фомін, І.О. Хандошкін, творчість яких символізувала народження само­стійної російської композиторської школи.

Найбільш розвинутим жанром професійної музики кінця XVIII ст. була опера. Вона залучила до себе кращі творчі сили і набула широкої популярності. Основоположниками російської оперної школи були Василь Олексійович Пашкевич (1742-1797), Євстигній Іпатійович Фомін (1761-1800), творчість яких стала свідоцтвом великої оригі­нальності, розмаїття творчих пошуків, широти оперних задумів митців, а також обдарованості і великого потенціалу російських композиторів.

Творчість Дмитра Степановича Бортнянського (1751-1825) не обмежувалась оперним жанром. Композитор писав хорову музику, камерні інструментальні твори. Але в усьому він виявився як зрілий майстер, творчість якого відрізнялась великою гармонійністю, злагодженістю, єдністю стилю, яскравим наслідуванням естетичних принципів російського класицизму.

Визначним майстром хорового концерту був Максим Созонтович Березовський (1745-1777). Як і Бортнянський, він був родом з України, здобув чудову музичну освіту і намагався реалізувати себе в Росії. Але не був визнаним.

Розквіт камерно-інструментальної музики пов'язаний з ім'ям віртуозного скрипаля і композитора Івана Остаповича Хандошкіна (1747-1804). Він вважається першим видатним російським музи­кантом — виконавцем широкого концертного плану, засновником

російської скрипкової школи. Його музична спадщина складається тільки з творів для струнних смичкових інструментів. Самобутність творчого стилю Хандошкіна яскраво виявилась у жанрі варіацій на народні теми, де автор надає народній пісні оригінальної мелодій­ності і поетичності.

У цілому досягнення музики XVIII ст. були результатом великих творчих зусиль найталановитіших представників Росії, які часто в умовах принизливої соціальної нерівності, відсутності гідної під­тримки, невизнаності авторитету професійного музичного мисте­цтва спромоглися не тільки творчо оволодіти жанрами західноєв­ропейського музичного мистецтва, але й створити фундаментальні принципи вітчизняної музичної школи.

Театр. Активний розвиток театрального мистецтва починаєть­ся під час царювання Петра І. Перші професійні театри відкрива­ються спочатку в Москві (1702), потім в Петербурзі (1719). Керів­никами театрів були іноземні антрепренери, а вистави багато в чому були незрозумілі російському глядачеві. Тому театри проіснували недовго і невдовзі припинили своє існування.

У духовних академіях і семінаріях широкого розповсюдження набули шкільні драми, які були запозичені з України. Релігійні за змістом п'єси шкільного театру містили в собі сатиричні інтермедії, інструментальні, вокальні і танцювальні номери. У створенні шкіль­них драм брали участь освічені діячі епохи. Одним з них був автор відомої п'єси «Володимир» Феофан Прокопович.

Активний розвиток театрального мистецтва обумовив до виник­нення придворних театрів домашнього типу, театрів у навчальних закладах, у приватних садибах. У другій половині XVIII ст. великої популярності набуває кріпацький театр у дворянських маєтках. Театри домів Шереметьєвих, Юсупових, Воронцових, у яких ста­вились драми, опери, балети, являли собою багаті, розкішні і тала­новиті постанови.

Наприкінці 1756 р. був відкритий перший Російський публічний театр. Його очолив О. Сумароков, а головні ролі виконували видат­ні актори: брати Ф.Г. і Г.Г. Волкови, І. Дмитрієвський, Я. Шумський. На сцені ставилися твори відомих письменників, драматургів-кла-сицистів О. Сумарокова, М. Ломоносова.

Важливою подією театрального життя стали постійні спектаклі в Московському університеті під керівництвом М. Хераскова — дра­матурга сентименталістського напрямку.

В останній третині XVIII ст. театральне життя виходить далеко за межі придворного, аристократичного побуту. Виникають театри, куди мали можливість прийти люди різних соціальних станів. Значно підвищується професійний рівень акторської гри. А діяль­ність видатних російських драматургів Фонвізіна, Ніколаєва, Княжніна, Капніста сприяла високому підйому театрального мис­тецтва наприкінці XVIII ст.

XVIII століття в російській культурі було часом знаменних подій, величезних духовних зламів і культурних звершень. Головне до­сягнення епохи — поступове визволення від панівної релігійності середньовіччя, перемога світської культури, утвердження раціона­лістичного світогляду, просвітницької ідеології, формування нових підвалин суспільного життя, розвиток світської громадянської освіти, науки, мистецтва.

За короткий час російське мистецтво опановує прогресивний закордонний художній досвід і стає на шлях загальноєвропейсько­го розвитку. Разом з тим досягнення світової художньої культури не були сприйняті однозначно і прямолінійно. Вони були творчо використані у створенні і еволюції вітчизняного мистецтва, яке базувалося на кращих давніх традиціях російської культури. В усіх видах мистецтва створюються професійні засади художньої твор­чості, а досягнення національного професійного мистецтва сягали світового рівня.

Глава 11

РОСІЙСЬКА КУЛЬТУРА XIX СТОЛІТТЯ

§ 1. Духовні процеси

У російській культурі XIX ст. виразно простежуються два пері­оди, що відбивають соціально-економічну динаміку і духовний стан Росії, яка стала на шлях капіталістичного розвитку.

Особливість культури першої половини XIX ст. обумовлена про­цесом поступового визрівання капіталістичних відносин у Росії. Під впливом ідей Французької буржуазної революції в духовній сфері на перший план стають проблеми розкріпачення особистості і відновлення суспільства на принципах досягнення рівності і волі для представників різних станів. У дворянському середовищі, що відіграло в цей період роль каталізатора соціального прогресу, на­зріває передчуття змін, обговорюється питання вибору шляхів роз­витку Росії. Гострі ідейні розбіжності стосовно вирішення цієї про­блеми відображені не тільки в науково-філософській думці, але й у різних напрямах художньої культури. Представники прогресивної російської інтелігенції, натхненні ідеями вільнолюбства, утверджу­ють свої погляди в гострій боротьбі з діячами культури реакційно-монархічного й ліберально-буржуазного напрямків. Незвичайний розмах та інтенсивність культурних процесів цього періоду при­водять до того, що різні художні стилі та напрями, що формували­ся в Західній Європі упродовж тривалого часу, на російському ґрунті розвиваються досить інтенсивно і майже одночасно, постійно збагачуючись. Класицизм, що одержав зріле вираження в російсько­му театрі, архітектурі й образотворчому мистецтві початку XIX ст., розвивається паралельно з романтизмом. Разом з тим уже в 20-ті роки в Росії зароджується реалізм, що стає провідним напрямом у художній культурі цього часу. Різновидом раннього реалізму є лі­тература «натуральної школи», що звернулася до теми безправної «маленької людини», дрібного чиновника, міського бідняка.

Друга половина XIX ст. — це час зародження в Росії капіталізму як основної суспільно-економічної формації, коли перед творчою інтелігенцією у всій гостроті виникає проблема соціальних супе­речностей, що породжують безліч «принижених і ображених» людей. Крім того, на рівні повсякденних приватних відносин ще зберіга­ються пережитки феодально-кріпосницької психології, стереотипи якої не дають особистості вільно розвиватися. Водночас — це період рішучих буржуазно-демократичних перетворень, що спричинили

зміни в соціальній структурі. Унаслідок цього на авансцені куль­тури з'являються представники нового стану — різночинці, соці­альне процвітання яких обумовлено лише їх талантом, власною працею і життєвою енергією. Інтелігенція нового типу натхненна ідеєю служіння народу, суспільству. Головним напрямом художньої культури цього періоду є критичний реалізм, що виконував і ви­кривальні, і просвітницькі функції. В останній чверті XIX ст. про­цес інтенсивного розвитку економіки, науки, нових технологій створює передумови для переходу до нового етапу розвитку куль­тури, специфічні риси якої проявилися в модерні.

Особливість культури Росії першої половини XIX століття не­можливо зрозуміти без урахування тієї спадщини, яку залишило попереднє століття. По-перше, варто мати на увазі вплив ідей Французької буржуазної революції, а також власних просвіти­тельських традицій, що склалися завдяки працям О.М. Радищева, М.І. Новикова та ін. Висловлені ними думки про природне право й особистий інтерес, що базуються на вільній власності, розумних і справедливих законах як джерела прогресу і загального благо­получчя, набувають особливої актуальності на фоні кризи росій­ської державності. Могутній підйом патріотичних настроїв, ви­кликаних перемогою у Вітчизняній війні 1812 року, ще більш викрив суперечності російської дійсності, викликані відсталістю у сфері економіки й суспільних відносин, що підтримувало по­стійний інтерес до просвітительських теорій.

З іншого боку, у першій половині XIX ст. продовжується процес формування російської нації і, відповідно, російської національної культури. Цьому процесові передували секуляризація системи вла­ди і освіти, що вийшли з-під влади церкви, а також зміцнення еко­номічних зв'язків між різними областями Росії. Ще у XVIII ст. за­кладаються основи нової, світської художньої культури, триває процес перетворення комплексу середньовічної мудрості в систему наукового знання, широко засвоюються нові досягнення західно­європейської культури і науки. Особливу роль у процесі формуван­ня загальноросійської літературної мови відіграли твори М.В. Ло­моносова, Д.І. Фонвізіна, М.І. Новикова, Г.Р. Державша, О.М. Ра­дищева. Духовні пошуки видатних представників російської культури першої половини XIX ст. виникали не на порожньому місці, а збагачувалися попередніми тенденціями, пов'язаних з роз­витком національної культури, а також з поширенням освіти і вільнодумства.

Розвиток російської культури першої половини XIX ст. був обу­мовлений специфікою політичних і суспільних процесів. Перше десятиліття, що минуло під знаком лібералізації й послаблення деспотичної форми правління, пронизано оптимістичними ілюзія­ми. На суспільні настрої мали вплив заяви самодержавної влади про необхідність установлення таких юридичних норм, за яких за­кони не можуть бути порушені через примхи влади. Безпосереднім

вираженням ліберальних прагнень стала діяльність М.М. Спе-райського, найбільш наближеного до імператора та натхненника плану рішучих державних реформ, зміст яких полягав у тому, «щоб за допомогою законів і настанов утвердити владу уряду на постійних засадах, тим самим надати цій владі нових ідей, зробити їх більш правильними». Зміна існуючої необмеженої форми правління на іншу, представницьку, тобто більш правильний спосіб правління повинен був, на думку Сперанського, сприяти реальному забезпе­ченню прав кожної окремої людини, що в тих історичних умовах означало обмеження будь-якої сваволі стосовно більшої частини населення». Хоча ідеї М.М. Сперанського, розкритиковані істори­ком і письменником М.М. Карамзіним, і не були втілені в життя, проте вони відповідали сподіванням і надіям освіченої частини російського суспільства стосовно рішучих змін.

При всій непослідовності реформ, розпочаті з ініціативи влади, вони все-таки створюють позитивне тло для культурного життя Росії, де бурхливо відбуваються процеси, які є відгомоном загальних ліберальних настанов.

Дата добавления: 2015-05-09