Державні кордони

Цесія (поступка території) — передання території однієїдер­жави іншій за згодою між ними. Історично цесія є односторонньоюугодою заінтересованих держав на територіальну зміну. Ранішедержава поступалася частиною своєї території під певним тиском іпрактично без усякої компенсації. Пізніше цесія стала здійснювати­ся на відплатних початках, тобто супроводжуватися компенсацією в грошовій або іншій формі. Крім того, цесія потребує укладанняміж відповідними державами міжнародного договору, що повинний

відповідати всім основним принципам сучасного міжнародного пра­ва. Прикладом цесії може бути поступка в 1867 році Росією СПІА Аляски (1519 тис. кв. км; для порівняння: площа України складає 603,7 тис. кв. км) за 7,2 млн доларів. Є приклади цесії й у більш пізній практиці міждержавних відносин. Так, у 1946 році СРСР по­ступився Афганістану частиною водної території Амудар'ї, а роком пізніше Фінляндія цесувала СРСР за 700 млн фінляндських марок 176 кв. км своєї території в районі гідроелектростанції Яніскоскі і греблі Ніскакоскі на ріці Паатсо-йокі.

Міжнародному праву відома подвійна цесія, або обмін терито­ріями. Так, у 1951 році СРСР і Польща на підставі угоди обмінялися ділянками своїх територій у районах Люблінського воєводства ПНР і Дрогобицької (нині Львівської) області УРСР, тому що населен­ня цих територій історично тяжіло до суміжних районів СРСР і Польщі. У1999 році прийняте рішення про обмін територіями між Одеською областю України і Молдавією (район села Паланка), у результаті якого Молдавія одержує доступ до ріки Дунай і віддає приналежну їй ділянку, що проходить територією України.

Одним із видів договірної поступки є плебісцит — всенародне голосування з питання про територіальні зміни (державної належ­ності визначеній території). Плебісцит може проводитися як на підставі внутрішньодержавного акта, так і відповідно до міжнарод­ного договору. Залежно від цього його проведення може доручатися державному органу або міжнародній організації. Плебісцит уперше був проведений у період Великої Французької революції 1789-1894 років. За підсумками Першої світової війни, відповідно до рішень Паризької мирної конференції 1919-1920 років була проведена ціла серія плебісцитів. У 1944 році Ісландія на основі плебісциту вийшла з Датського королівства і стала незалежною державою. На підставі плебісциту, проведеного в 1967 році, був вирішений територіальний спір між Іспанією і Великобританією щодо Гібралтару.

У сучасній міжнародній практиці також є випадки входження однієї держави до складу якоїсь іншої держави, відділення від будь-якої держави зі створенням власної державності. Так, на під­ставі волевиявлення населення в 1990 році відбулося об'єднання ФРН і НДР у єдину німецьку державу ФРН, у 1965 році Сінгапур вийшов зі складу Федерації Малайзії й утворив самостійну держа­ву — член ООН.

Слід зазначити, що реалізація принципу самовизначення наро­дів можлива тільки в тісному взаємозв'язку з іншими основними принципами міжнародного права. Отже, при його реалізації не по­винний бути порушений принцип територіальної цілісності держав. Водночас на практиці дуже важко досягти гармонічного поєднання

цих принципів. Проблема Чечні в Росії, Придністров'я в Молдавії, Нагірного Карабаху в Азербайджані, Тибету в Китаї є яскравим тому підтвердженням.

До договірних способів надбання державної території належить продаж території. Так, наприклад, США в 1803 році купили у Франції Луїзіану, у 1916 році — у Данії групу Антильських ост­ровів.

До правомірних способів територіальних змін сучасна між­народна доктрина відносить відторгнення частини території держави-агресора як санкції. Така міра застосовується до кон­кретної держави не тільки як форма відповідальності за розв'язану агресію проти іншої держави або держав, але і як превентивна міра, спрямована на запобігання агресії з територій, що відриваються, у майбутньому. Така практика мала місце після Другої світової війни, коли відповідно до рішень Берлінської (Потсдамської) конференції 1945 року в Німеччини була відірвана північна частина Східної Пруссії з містом Кенігсбергом і передана СРСР, — у наш час місто Калінінград і однойменна область у складі Російської Федерації, а південна частина Східної Пруссії була передана Польщі; за мирним договором з Італією 1947 року Греції на правах повного суверенітету були передані Додеканезькі острови, а Югославії — острів Пелагоза і прилягаючі острівці.

Міжнародному праву відомо тимчасове користування те­риторіями. Під цим розуміють оренду територій, транзит через території, кондомініум, територію загального користування та ін. У «старому» міжнародному праві це іменувалося міжнародними сервітутами (ще в римському цивільному праві під сервітутами розумілося право обмеженого користування чужою земельною ді­лянкою). Слід зазначити, що ряд учених-міжнародників ставили­ся до цього поняття негативно. Так, у 1920 році комісія юристів, призначена Лігою Націй для з'ясовування питання про Аландські острови, у своєму висновку відзначила, що існування міжнародних сервітутів не є загальновизнаним. Проте цей термін продовжує вживатися в зарубіжній літературі для позначення закріпленого договором або в деяких випадках звичаєм права однієї, декількох або всіх держав на певну форму користування територією іншої дер­жави або на певний стан ділянки такої держави. При цьому об'єктом сервітуту є саме територія, і обов'язки за ним, що мають постійний характер, переходять до іншої державі при правонаступництві.

Розрізняють сервітути позитивного характеру, що полягали в обов'язку держави допускати на своїй території дію влади іншої держави (наприклад, право проходу або проїзду, право користуван­ня водоймищем іншою державою) і сервітути негативного ха-

рактеру — під ними розуміється обов'язок держави утримуватися від певних дій на своїй території (найбільш показовим прикладом є демілітаризовані і нейтралізовані зони).

Практично цей термін нині застосовується до права транзиту або прольоту через визначену зону, до права проходу деякими ріками і до права оренди державної території. Під орендою в міжнародному праві розуміють тимчасове використання однією державою части­ни території іншої держави для цілей, що не суперечать основним принципам міжнародного права і не пов'язаних із установленням політичного панування на даній території. Договір міжнародної оренди відрізняється від інших видів тимчасового користування території тим, що:

— він укладається на певний строк і є відплатним;

— він має суто цільовий характер використання арендованої території, і тому вона не може бути використана в інших ці­лях, крім зазначених у договорі (будівництво й експлуатація транспортних шляхів, створення вільних економічних зон, розміщення наукових об'єктів і т.д.);

— цілі, закріплені в договорі, не можуть суперечити основним принципам міжнародного права;

— у міжнародному договорі про оренду застерігається, що суве­ренітет над орендованою територією зберігається за державою-орендодавцем або таке положення саме випливає зі змісту даного договору.

Прикладом міжнародно-правової оренди території може бути Договір між СРСР і Фінляндією про передачу в оренду Фінляндії радянської частини Сайменського каналу й острова Малий Висо-цький від 27 вересня 1962 року.

Кондомініум — це спільне володіння двох і більше держав ви­значеною територією, на яку поширюється їхній суверенітет. На цей час кондомініуми практично не зустрічаються, колись вони були єдиним компромісним заходом для задоволення домагань декількох держав на право володіння визначеною територією. Тому правовою основою створення кондомініумів була угода між заінтересованими державами, що визначало характер і межі адміністративної влади кожної з них. Наприклад, на підставі Віденського договору 1864 року земля Шлезвіг-Гольштейн і Лауенбург знаходилися під кон­домініумом Австрії і Пруссії з 1864 по 1866 роки; на підставі угоди між Бельгією і Пруссією, укладеної на початку XIX сторіччя, був утворений кондомініум у Морені, що, проіснувавши більше ста років, припинив своє існування в 1919 році відповідно до Версаль-ського мирного договору, який визнав повний суверенітет Бельгії над цією територією.

У сучасний період існує єдина сухопутна державна територія загального користування — відповідно до Паризького договору про Шпіцберген (архіпелаг Свальбард) від 9 лютого 1920 року, він, з одного боку, є суверенною частиною Королівства Норвегії, а з ін­шого — на ньому діє режим спільного користування.

Нарешті, міжнародному праву відомі деякі інші правомірні за­соби надбання державної території, зокрема, на підставі рішення арбітражу або суду у разі мирного вирішення територіального спору. Таким способом є ад'юдикація — передання частини території од­нієї держави іншій на підставі рішення судового органу. Вона буде вважатися правомірною тільки в тому випадку, якщо, по-перше, при зверненні в судовий орган держави, що сперечаються, мають у сукупності достатні правові підстави на володіння територією, що оспорюється, і, по-друге, якщо обидві держави визнають над собою юрисдикцію даного суду.

Сучасне міжнародне право, яке спирається на загальновизнані принципи, повністю заперечує будь-яку можливість насильницької зміни території держав з порушенням положень Статуту ООН, не визнає переходу суверенітету від переможеної держави до держави-переможниці навіть при тривалій фактичній окупації території переможеної держави (наприклад, окупація Іраком території Ку­вейту), заперечує давнину набувача. Не визнаються правомірними і такі способи придбання території, як дебеляція (завоювання, за­хоплення території за допомогою сили) і анексія (подарунок пере­можцю, незаконне відторгнення території).

Ніяка оку нація не визнається законою. У Заключному актіНБСЄ 1975 року держави взяли на себе зобов'язання «шанувати терито­ріальну цілісність кожної з держав-учасниць,.. утримуватися від того, щоб перетворювати територію одна одної в об'єкт військової окупації або інших прямих чи непрямих засобів застосування сили в порушення міжнародного права або в об'єкт придбання за допо­могою таких засобів або погрози їхнього здійснення. Ніяка окупація або придбання такого роду не буде визнаватися законним».

У наш час загальновизнано, що вищим і основним принципом правомірного розмежування державної території є вибір самого на­роду, що проживає на даній території, і принцип самовизначення народів і націй, що, як правило, здійснюється і проводиться в життя мирним шляхом, а в деяких випадках, допустимих міжнародним правом, і за допомогою застосування сили (при боротьбі колоніаль­них і залежних народів за своє національне звільнення й утворення власної державності, при боротьбі проти іноземної окупації або вторгнення).

Територія однієї держави відокремлюється від території іншої держави за допомогою державних кордонів.

У міжнародній доктрині є різні визначення державних кордонів. Одні автори визначають державні кордони як лінію, що встановлює межі сухопутної або водної території держави, інші — як юридично обґрунтовану умовну лінію, що визначає межі не тільки поверхні, але також і надр, і повітряного простору, а треті — як фактичні або уявлювані лінії на сухопутному, водному і повітряному просторах і надрах, що визначають межі дії державного суверенітету. Проте в цих підходах, що характеризуються поліоб'єктністю складу, можна знайти точки дотику: під державним кордоном розуміється лінія, яка не тільки встановлює просторові межі державної території, але й межі дії державної влади.

Є також і нормативні визначення державних кордонів, що міс­тяться в національному законодавстві держав. Так, Закон України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 року визна­чає державний кордон як лінію і вертикальну поверхню, що про­ходить по цій лінії, які визначають межі території України — суші, вод, надр, повітряного простору.

Слід відрізняти державні кордони, що розділяють і розме­жовують території суміжних суверенних держав, і адміністративно-територіальні або адміністративні кордони, за допомогою яких здійснюється розмежування окремих частин однієї держави: адміністративно-територіальних одиниць, суб'єктів федерації і т.п.

Головне завдання державних кордонів полягає у визначенні просторових меж територіального верховенства держави й в об­меженні належної їй території, яка складає матеріальну основу життєдіяльності народу і самої держави. Належним чином закріп­лені і визнані, державні кордони підтверджують право держави (титул) на дану територію. В основу існування сучасних кордонів держав — членів світового співтовариства покладено принципи не­порушності і недоторканності державних кордонів, недоторканності та цілісності державної території, особлива стабільність договорів про кордони.

Сучасне міжнародне право забороняє односторонні, а тим більше насильницькі дії, пов'язані зі зміною кордонів. Проте воно не ви­ключає можливості мирної зміни кордонів за домовленістю між су­міжними державами, тобто шляхом укладання міжнародних угод і відповідно до принципів міжнародного права. Водночас вони можуть бути встановлені в результаті видання внутрішньодержавного акта. Так, стаття 2 Закону України «Про державний кордон України»,

одо регулює порядок визначення державного кордону, встановлює, що «державний кордон України визначається рішеннями Верховної Ради України, а також міжнародними договорами України».

Міжнародному праву відомий феномен невизначених кордонів, кордонів de facto, що виникають через відсутність демаркації. Такі кордони мають місце в Африці, на Азіатському континенті (напри­клад, у нащ час відзначається повна відсутність юридичного і навіть фактичного кордону між Пакистаном і Афганістаном), а також у випадку наявності неурегульованого прикордонного спору.

Існують сухопутні, водні і повітряні кордони держави, що розрізняються залежно від місця проходження. За способами встановлення розрізняють кордони:

а) астрономічні — вони проводяться по меридіанах і паралелях
(наприклад, такий кордон проходить по 38-й паралелі між
КНДР і Південною Кореєю);

б) орографічні — проходять по місцевості з урахуванням її ре-

льєфу (такі кордони є між переважною більшістю суміжних

держав);

в) геометричні — вони прокладаються шляхом нанесення
прямих ліній (більшість таких кордонів існує в Африці: між
Єгиптом і Суданом, між Єгиптом і Лівією, Лівією і Чадом та
ін.; вони проходять також між Аляскою (США) і Канадою та

ін.). Сухопутні кордони встановлюються на основі Договорів між суміжними державами і, відповідно до цих договорів, позначаються

на місцевості.

Водні кордони поділяються на річкові, озерні, кордони інших водойм і морські. Кордони на ріках установлюються за згодою між прибережними державами: на судноплавних ріках — по середині головного фарватеру або по тальвегу (лінії найбільших глибин), на несудохідних — по середині головного рукава ріки. На озерах і інших водоймах — по прямій лінії, що з'єднує виходи сухопутного кордону до берегів озера або іншого водоймища. Морськими кор­донами держави є зовнішні межі її територіального моря або лінія розмежування територіальних морів суміжних або протилежних держав. Зовнішні межі територіального моря встановлюються за­конодавством прибережної держави відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

Повітряними кордонами державної території є бокові і висотні межі її повітряного простору. Боковою межею повітряного просто­ру є вертикальна площина, що проходить по сухопутній і водній лініям державного кордону. Висотні межі державного кордону об­межуються 110-115 км.

Згідно зі статтею 3 Закону України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 року державний кордон України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, установлюється:

1) на суші — по характерних точках і лініях рельєфу або чітко
розрізнюваних орієнтирах;

2) на морі — по зовнішній межі територіального моря України;

3) на судноплавних ріках — по середині головного фарватеру або тальвегу ріки; на несудноплавних ріках (ручаях) — по їхній середині або по середині головного рукава ріки; на озерах і інших водоймах — по прямій лінії, що з'єднує виходи державного кордону України до берегів озера або іншого водоймища. Державний кордон України, що проходить по річці (ручаю), озеру або іншій водоймі, не переміщується як при зміні обрису їхніх берегів або рівня води, так і при відхиленні русла ріки (ручая) у той або інший бік;

4) на водоймищах гідровузлів та інших штучних водоймах — відповідно до лінії державного кордону України, що проходила на місцевості до їхнього заповнення;

5) на залізничних і автодорожніх мостах, греблях та інших спо­рудах, що проходять через прикордонні ділянки судноплавних і несудноплавних рік (струмків), — по середині цих споруд або по їхній технологічній осі, незалежно від проходження державного кордону України по воді.

Процес встановлення кордону проходить у два послідовних етапи:

— делімітація — це визначення в договірному порядку за­гального напрямку проходження лінії державного кордону з позначенням її на картах, схемах і планах. При делімітації складається докладний опис проходження лінії кордону, що виключає двояке тлумачення, із нанесенням її на карти і схеми (делімітаційні карти) за спеціально обраними і узго­дженими природними або штучними точками або орієнтирами (ріками, струмками, гірськими вершинами, хребтами і т.д.). Делімітаційна карта підлягає парафуванню і підписанню, вона також скріплюється гербовими печатками договірних сторін. В Україні проведена делімітація державних кордонів з усіма суміжними державами (у 1997 році підписаний дого­вір про делімітацію кордонів із Білорусією, у 1999 році — із Молдавією), у 2004 році — із Російською Федерацією;

— демаркація — це проведення лінії державного кордону на місцевості з позначенням її спеціальними прикордонними знаками (пірамідами, стовпами, буями, створними знаками, маяками і т.п.). Роботи з демаркації перебувають під контро-

лем представників суміжних держав і здійснюються прикор­донними ЕІйськами. Відповідно до статті 4 Закону України від 4 листопада 1991 року «державний кордон України на місце­вості позначається ясно видимими прикордонними знаками, форми, розмір і порядок установлення яких визначаються законодавством України і міжнародними договорами Украї­ни». При демаркації складається протокол — докладний опис проходження лінії кордону на місцевості зі схемами, фотогра­фіями й описом кожного прикордонного знака та його відміт­них характеристик (розміри, колір, характеристики вогнів і т.д.). Повітряні і підземні кордони не позначаються. У наш час відбувається процес демаркації україно-білоруського й україно-молдавського кордонів. При позначенні лінії кордону на місцевості можливі невеличкі відхилення від делімітаційного опису (особливо поблизу населених пунктів), виникаючі розбіжності вирішуються змішаними комісія­ми, а в особливих випадках — на дипломатичних переговорах.

Слід мати на увазі, що всі документи з делімітації і демаркації є складовими частинами договорів про територіальне розмежуван­ня, поступку, обмін, продаж територій і підлягають затвердженню вищими органами державної влади суміжних держав, що домов­ляються.

У разі виникнення необхідності уточнення територіальних кор­донів суміжних держав проводиться редемаркація. Редемаркація здійснюється шляхом перевірки раніше демаркованого кордону з відновленням, ремонтом (заміною) раніше виставлених прикордон­них знаків. Така редемаркація була здійснена, наприклад, у районі ріки Араке на радянсько-турецькому кордоні в 1967-1972 роках. Особливої актуальності проблематика державного кордону набула у зв'язку з розпадом Союзу РСР і утворенням на його території ряду незалежних держав. Потрібно насамперед звернути увагу на достатньо умовний характер кордонів між колишніми союзними республіками СРСР — нині незалежними державами. Вони були визначені за адмі­ністративними кордонами між союзними республіками, при цьому не була проведена ні їхня делімітація, ні демаркація. З урахуванням цих умов 26 травня 1995 року держави — члени СНД підписали До­говір про співробітництво й охорону кордонів держав — учасниць Співдружності Незалежних Держав із державами, що не входять у Співдружність. Основним положенням, що міститься в цьому дого­ворі, було рішення іменувати кордонами лише ті, що є ділянками державних кордонів учасників Співдружності Незалежних Держав із державами, що не входять у Співдружність. Такими державними кордонами України є лише кордони з Румунією, Польщею, Угорщи­ною і Словаччиною.

Для досягнення цілей договору сторони взяли на себе взаємну відповідальність за забезпечення охорони своєї ділянки кордону з урахуванням інтересів безпеки сторін (стаття 3). Одночасно з дого­вором було узгоджене Положення про Раду командуючих прикор­донними військами (воно не було підписано Україною, Молдавією й Азербайджаном), у функції якого входить узгодження зусиль з реалізації рішень Ради глав держав СНД, що стосуються прикор­донних питань. У 1995 році Радою глав держав СНД була прийнята Концепція охорони зовнішніх кордонів, що закріпила розподіл кордонів на внутрішні і зовнішні. Відповідно до неї на внутрішніх кордонах держав СНД діє режим прозорості кордонів. При їхньому перетинанні громадянами таких держав не потрібно пред'явлення якихось спеціальних документів, за винятком посвідчення особи. Слід зазначити, що подібний розподіл кордонів на внутрішні (про­зорі) і зовнішні встановлено Договором про Європейський Союз, укладеним у 1992 році в Маастрихті. На цей час деякі з держав СНД, зокрема Російська Федерація, готуються до введення зміни порядку перетинання державного кордону для громадян СНД — таке перетинання буде дозволено тільки у разі наявності інозем­ного паспорта. Якщо такі тенденції будуть набирати чинності, то незабаром внутрішні кордони між державами СНД перетворяться в кордони зовнішні.

Для забезпечення недоторканності державних кордонів і відпо­відно своєї території держава на кордоні установлює певний режим, що звичайно називається режимом державного кордону. Відпо­відно до розділу II Закону України «Про державний кордон Укра­їни», режим державного кордону України розуміється як порядок перетинання державного кордону України, плавання і перебування українських та іноземних невійськових суден і військових кораблів у територіальному морі і внутрішніх водах України, заходження іноземних невоєнних суден і військових кораблів у внутрішні води і порти України і перебування в них, утримання державного кордону України, провадження різних робіт, промислової та іншої діяль­ності на державному кордоні України. Крім цього Закону, режим державного кордону визначається іншими актами законодавства України і міжнародних договорів України.

Згідно зі статтею 22 Закону України від 4 листопада 1991 року з метою встановлення на державному кордоні належного порядку Кабінетом Міністрів України визначається прикордонна смуга, що встановлюється безпосередньо вздовж державного кордону України, на його сухопутних ділянках або уздовж берегів прикордонних рік, озер та інших водоймищ з урахуванням особливостей місцевості й умов. До прикордонної смуги не входять населені пункти і місця масового відпочинку населення.

Відповідно до нової редакції Закону України «Про державний кордон України» від 18 червня 1996 року в межах території райо­ну, міста, селища, сільради, що прилягає до державного кордону України або до узбережжя моря, що охороняється прикордонними військами України, як правило, встановлюються контрольовані прикордонні райони. У контрольований прикордонний район вхо­дять також територіальне море України, внутрішні води України і частина вод прикордонних рік, озер та інших водоймищ України і розташовані в цих водах острови.

У прикордонній смузі і контрольованому прикордонному районі в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, встановлю­ється прикордонний режим, що містить правила в'їзду, тимчасо­вого перебування, проживання, пересування громадян України й інших осіб, провадження робіт, обліку та утримання на пристанях, причалах і в пунктах базування самохідних і несамохідних суден, їхнього плавання і пересування у внутрішніх водах України. При­кордонний режим також поширюється і на територію району, міста, селища, сільради, що прилягає до державного кордону України або до узбережжя моря, що охороняється прикордонними військами України, де прикордонна смуга і контрольований прикордонний

район не встановлені.

Дозвіл на в'їзд, тимчасове перебування, проживання, здійснення робіт і пропуск в прикордонну смугу дають і здійснюють Прикор­донні війська України разом з органами внутрішніх справ. У разі необхідності Прикордонні війська України можуть вводити додат­кові тимчасові режимні обмеження на в'їзд і провадження робіт у прикордонній смузі (стаття 24 Закону).

Стаття 21 Закону України від 4 листопада 1991 року встановлює, що для вирішення питань, пов'язаних із підтримкою режиму дер­жавного кордону України, а також для врегулювання прикордонних інцидентів на визначеній ділянці державного кордону України серед офіцерів прикордонних військ України призначаються прикордонні представники України (у деяких країнах вони іменуються прикор­донними комісарами). Прикордонні представники України у своїй діяльності керуються законодавством України і міжнародними до­говорами України. Не врегульовані ними питання вирішуються в

дипломатичному порядку.

Залізничне, автомобільне, морське, річкове, паромне, повітряне й інше сполучення через державний кордон України здійснюється в пунктах пропуску, установлюваних Кабінетом Міністрів Украї­ни відповідно до законодавства України та міжнародних договорів України. Пункт пропуску через державний кордон України — це спеціально виділена територія на залізничних і автомобільних

станціях, у морських і річкових портах, аеропортах (аеродромах) із комплексом будівель, споруд і технічних засобів, де здійснюються прикордонний, митний та інші види контролю і пропуску через Державний кордон осіб, транспортних засобів, вантажів та іншого майна (стаття 9 Закону).

Особи, транспортні засоби, вантажі й інше майно, що перети­нають державний кордон України, підлягають прикордонному і митному контролю, у відповідних випадках здійснюється також санітарно-карантинний, ветеринарний і фітосанітарний контроль, контроль за вивезенням із території України культурних цінностей та інший контроль. Пропуск осіб, що перетинають державний кор­дон України, здійснюється прикордонними військами України за дійсними документами на право в'їзду на територію України або виїзду з України. Відповідно до міжнародних договорів України Кабінетом Міністрів України може бути встановлений спрощений порядок пропуску осіб, транспортних засобів, вантажів та іншого майна через державний кордон України.

Виліт українських та іноземних повітряних суден із території України, а також їхня посадка після зльоту на територію України провадяться в аеропортах (на аеродромах), відкритих для міжна­родних польотів, де є контрольно-пропускні пункти прикордонних військ України та митні установи. Для морських (річкових) суден державний кордон відкривається і закривається в останньому порту відплиття або прибуття.

Раніше, згідно зі статтею 20 Закону України «Про державний кордон України», що була виключеною на підставі Закону України про внесення змін та доповнень до Закону України «Про державний кордон України» від 3 квітня 2003 року, порушниками державного кордону України визнавалися:

1) особи, які перетнули або намагаються перетнути державний кордон України будь-яким способом поза пунктами пропуску через державний кордон України або в пунктах пропуску через державний кордон України, але з порушенням правил його перетинання;

2) особи, які проникли або намагаються проникнути на укра­їнські або іноземні транспортні засоби закордонного прохо­дження з метою незаконного виїзду з території України;

3) іноземні невійськові судна і військові кораблі, що зайшли в територіальне море або внутрішні води України з порушенням встановлених правил заходу в ці води. Іноземні підводні човни й інші підводні транспортні засоби є порушниками державно­го кордону України й у тих випадках, коли вони перетинають державний кордон України в підводному положенні або зна-

ходяться в цьому положенні під час плавання і перебування

у водах України; 4) повітряні судна й інші літальні апарати, що перетнули держав­ний кордон України без відповідного дозволу компетентних органів України або вчинили інші порушення правил пере­льоту через державний кордон України. Порушенням держав­ного кордону України є також перетинання його будь-якими іншими технічними або іншими засобами без відповідного на це дозволу або з порушенням встановленого порядку. Згідно з ч. 1 статті 29 Закону України про внесення змін та до­повнень до Закону України «Про державний кордон України» від З квітня 2003 року, визначено підстави тільки затримки органами Державної прикордонної служби України іноземних і українських

невоєнних суден.

Так, іноземне невоєнне судно, що перебуває в територіальному морі й внутрішніх водах України, затримується органами Держав­ної прикордонної служби України й конвоюється в найближчий порт або інший відповідний пункт у випадках, якщо:

1) судно на шкоду безпеки України займається збором інформа­ції або здійснює будь-який інший акт, ворожий Україні;

2) судно знаходиться в районі, оголошеному компетентними органами України у встановленому порядку тимчасово за­критим для плавання;

3) судно незаконно займається будь-якою промисловою, до­слідною або пошуковою діяльністю, скиданням і похованням речовин, шкідливих для здоров'я людей або живих ресурсів вод, чи інших відходів і матеріалів;

4) судно проводить висадження або посадку людей, розвантажен­ня або навантаження вантажів у не встановлених для цього місцях або у встановлених місцях, але без дозволу компетент­них органів України;

5) судно здійснює без дозволу компетентних органів України під­няття в повітря або прийняття на борт літальних апаратів;

6) члени екіпажу або інші особи, які перебувають на судні,
ушкоджують прикордонні знаки, засоби навігаційного огоро­
дження, кабелі зв'язку, інші підводні або надводні об'єкти,
які належать Україні;

7) капітан судна не пред'явив необхідних суднових і вантажних

документів;

8) судно не підкоряється розпорядженню представників органів Державної прикордонної служби України або інших компе­тентних органів України;

9) судно перебуває в територіальному морі України, внутрішніх водах України на порушення правил, установлених цим За-

коном, міжнародних договорів України або загальновизнаних

принципів і норм міжнародного права. Рішення про затримку іноземного невоєнного судна прийма­ється Державною прикордонною службою України після його огляду. При цьому судно, що допустило порушення, зазначені в пунктах 2-9 частини першої статті 29, затримується органами Державної прикордонної служби України, якщо встановлено факт навмисного порушення або якщо судно завдає шкоди безпеки або інших інтересів України. Органи Державної прикордонної служби України мають право затримати й українське невоєнне судно, що допустило порушення, передбачені пунктами 2-9 частини першої статті 29, і конвоювати його в найближчий порт або інший відпо­відний пункт.

13.5. Міжнародна (недержавна) територія

Міжнародна територія перебуває за межами юрисдикції дер­жав, тобто за межами державної території даної держави, зокрема, за зовнішніми межами територіального моря, знаходяться великі простори морів і океанів, включаючи товщу морів і океанів, їхні надра і повітряний простір над ними, а також космічний простір, що не перебуває під суверенітетом якоїсь держави.

Юридичний статус цих територій визначається в багатосторонніх міжнародно-правових актах і міжнародній доктрині як територія загального користування або загальна спадщина людства.

На практиці юридичний статус таких просторів визначається винятково нормами міжнародного права — звичайно-правовими і конвенційними (договірними), а іноді також додатково угодами між суміжними державами. Наприклад, правовий статус відкри­того моря закріплений у Конвенції про відкрите море 1958 року й у Конвенції про континентальний шельф 1958 року; міжнародного району морського дна — у Конвенції ООН з морського права 1982 року; Антарктики — у Договорі про Антарктику 1959 року; по­вітряного простору — у Чиказьких конвенціях про міжнародну цивільну авіацію 1944 року; міжнародних проток і каналів — у Конвенції про режим Чорноморських проток 1936 року, у Договорі між Чилі й Аргентиною щодо Магелланової протоки 1941 року, у Конвенції щодо забезпечення вільного плавання Суецьким каналом (Константинопольська конвенція) 1888 року й ін.; космічного про­стору (включаючи Місяць та інші небесні тіла) — у Договорі про принципи діяльності держав із дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла 1967 року; міжнародних рік — у Конвенції про режим судноплавства

на Дунаї 1948 року й ін.; багатонаціональних рік — в Угоді між Аргентиною й Уругваєм щодо вод ріки Уругвай 1946 року, в Угоді між ОАР і Суданом про використання вод ріки Ніл 1959 року і ін. Враховуючи, що багато хто з названих об'єктів є об'єктами регулювання відповідно міжнародному морському, повітряному і космічному праву, вони будуть розглянуті в наступних розділах.

Дата добавления: 2015-05-10