Поняття дипломатичного права та його джерела

Дипломатичне право — це галузь міжнародного публічного права, що складається з принципів і норм, які регламентують і регулюють офіційні зносини і зв'язки між державами й іншими суб'єктами міжнародного права, здійснювані за допомогою органів зовнішніх зносин.

Початок становлення цієї галузі пов'язаний з розвитком люд­ської цивілізації, тому вона вважається однією з найбільш давніх у міжнародному публічному праві. її початки можна виявити вже в період родоплемінного розвитку людської цивілізації, коли сусідні племена вели переговори з питань війни і миру через своїх пред­ставників. Пізніше такі представники в ході переговорів почали вирішувати долю полонених одноплемінників, визначення меж територій і т.п. У такий спосіб укладався певний звичай, що привів до створення в період виникнення держав інституту недоторканності посла, а потім дипломатичного і консульського права.

Зі створенням держав стали виникати звичаї, що знаходили ви­раження й у договорах, які регулювали офіційні зносини між держа­вами. Ці звичаї визначали режим і діяльність посла як тимчасового представника суверена. Вже в Давній Індії в першому тисячоріччі до нашої ери Закони Ману говорили про те, що дипломатичне ми­стецтво полягає в умінні запобігати війні і зміцнювати мир. У розділі «Цар» записано, що мир і його протилежність — війна — залежать від послів, у їхній владі знаходяться справи, через які відбуваються мир або війна. «Той, хто піднімає руку на посла, йде до загибелі і знищення», — говорили Закони Ману, тому що здавна вважалося, що посол перебуває під заступництвом божества.

Значні міжнародні зв'язки в Давній Греції привели до виник­нення класу особливих осіб — «вісників» (ангелос, керюкос) і «старійшин» (плесбейс), що уповноважувалися відати зовніш­німи зносинами і забезпечувалися відповідними грамотами (ди­пломами) — здвоєними дощечками з відповідними написами, що надавали права виконання офіційних представницьких функцій за кордоном.

Суттєвий внесок у становлення дипломатичного права зробила цивілізація Давнього Риму. Тут було вироблене поняття святості посольства і договорів (jus et legationis), були створені спеціальні органи зовнішніх зносин, особлива жрецька комісія — феціали. У республіканському Римі посольства в зарубіжні країни признача­лися спеціальною постановою Сенату. До їх складу входили, як пра­вило, декілька послів, один із яких був главою (princeps legationis). Вже тоді в дипломатичній практиці Риму різнилися: посли (legatio caduceatores), оратори (oratores) і вісники (nuntii). Посли у своїй діяльності були підзвітні Сенату, вони мали особливі знаки відмін­ності (особливого вигляду золотий перстень, що виконував функцію вірчих грамот і надавав права на привілеї і пільги).

В імператорську епоху в Римі був створений особливий апарат, що займався зовнішніми зносинами і був підлеглим імператору. Посли призначалися вже імператором.

У рабовласницький період почав формуватися інститут приві­леїв та імунітетів послів, головним елементом якого була особиста

недоторканність.

У феодальну епоху дипломатичні зносини існували в основному між державами визначеного регіону — у Європі, на Ближньому і Далекому Сході, в Африці і т.д. Хоча окремі зв'язки встановлюва­лися і між дуже віддаленими одна від одної державами, активну роль у становленні дипломатичних зносин на той період відігравала

католицька церква.

У XVI-XVIII сторіччях у період переходу до капіталістичного способу виробництва виникає інститут постійного посольства й укладаються норми посольського права, затверджується принцип повного вилучення дипломатичного представника з кримінальної, цивільної й адміністративної юрисдикції держави перебування.

Аж до середини XIX сторіччя дипломатичне право складалося переважно зі звичаєвих норм, хоча 19 березня 1815 року на Конгресі у Відні був прийнятий перший багатосторонній договір із дипло­матичного права — Віденський протокол (регламент) про класи дипломатичних агентів. Дещо пізніше, 21 листопада 1818 року на Аахенському конгресі відповідним протоколом у нього були внесені зміни, що у дипломатичній практиці не прижилися, у той час як основні положення Віденського протоколу 1815 року згодом стали загальновизнаними нормами дипломатичного права.

Після Другої світової війни норми дипломатичного права набули подальшого розвитку і були кодифіковані в ряді багатосторонніх конвенцій, насамперед у Віденській конвенції про дипломатичні

зносини 1961 року.

Під дипломатичним правом слід розуміти сукупність вста­новлюваних у результаті угоди і забезпечуваних суб'єктами між­народного права принципів і норм, що виражають волю суб'єктів міжнародного права, які беруть участь у міжнародному спілкуванні, і регулюють діяльність цих суб'єктів з метою підтримки і зміцнення миру і мирного співіснування.

Встановлення між державами дипломатичних зносин є свідчен­ням установлення їх зносин у політичній галузі.

Джерелами дипломатичного права є міжнародні норми, що містяться у звичаях і договорах міжнародного характеру (полі­тичних, економічних, торгових), у регламентах і постановах між­народних конференцій і організацій, що регулюють дипломатичні та інші зносини дипломатичного характеру.

Особливістю системи джерел дипломатичного і консульського права є те, що до неї, поряд із такими джерелами, як міжнародний звичай і міжнародний договір, входять і акти національного за­конодавства.

Можливість використання міжнародно-правового звичаю як одного з джерел дипломатичного права випливає, зокрема, із пре­амбули Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року, що містить положення, яке підтверджує, що норми міжнародного звичаєвого права продовжують регулювати питання, прямо не пе­редбачені положеннями дійсної Конвенції.

Сучасний етап кодификації дипломатичного права належить до 1949 року, коли Комісія ООН з міжнародного права серед перших питань, що підлягали кодификації, назвала питання про диплома­тичні зносини між державами.

У 1958 році Комісія склала проект статей конвенції «Про ди­пломатичні зносини й імунітети», що лягли в основу прийнятої в 1961 році на дипломатичній конференції у Відні Конвенції «Про дипломатичні зносини». Слід зазначити, що після цього кодифіка­ційні роботи у сфері дипломатичного права в рамках міжнародного співтовариства були продовжені. У1975 році у Відні була укладена Конвенція про представництво держав у їхніх зносинах із міжна­родними організаціями універсального характеру.

Незважаючи на існування і функціонування в рамках світового співтовариства зазначених конвенцій універсального характеру з дипломатичного права, у світі існує і діє цілий ряд багатосторонніх конвенцій регіонального характеру, що регулюють питання дипло­матичного права, зокрема, Гаванська конвенція про дипломатичних чиновників 1928 року.

У рамках міжнародних організацій універсального і регіональ­ного характеру також укладений ряд багатосторонніх міжнародних угод з питання привілеїв та імунітетів їхнього персоналу. Щодо ООН, наприклад, слід згадати дві спеціальні конвенції — Конвенцію про привілеї та імунітети ООН 1946 року і Конвенцію про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН 1947 року.

Слід зазначити, що дипломатичне право не є статичною галуз­зю міжнародного публічного права, воно динамічно розвивається. До її сфери все більше входить регулювання не тільки звичаєвих, ординарних умов функціонування дипломатичних представництв, але й питання екстраординарного характеру. До таких належать, наприклад, проблема охорон™ життя і здоров'я дипломатичних представників. З метою її врегулювання у рамках ООН у 1973 році була прийнята Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів.

Існує ряд так званих національних джерел дипломатичного і консульського права, що прийняті державами в рамках внутріш­ньодержавного права. Є такі джерела й в Україні. Це, насамперед, Конституція України, закони України «Про дипломатичну службу»

2001 року та «Про дипломатичні ранги» 2002 року. Сюди ж нале­жать ряд таких нормативних актів підзаконного характеру, як, на­приклад, Положення про дипломатичні представництва України за кордоном 1992 року, Положення про дипломатичні представництва і консульські установи іноземних держав на території України 1993 року, Положення про порядок призначення глав представництв України в іноземних державах і при міжнародних організаціях 1994 року, Консульський Статут України 1994 року, Положення про торгово-економічну місію в складі дипломатичного представництва України за кордоном 1994 року тощо.

Варто враховувати, що вся міжнародна і внутрішньодержавна ді­яльність держав з регламентації дипломатичних і консульських зно­син повинна відповідати таким основним принципам і нормам:

— закріпленим у Конституції і законах держави (у галузі адмі­ністративного, цивільного, карного, морського права і т.п.);

— міжнародного публічного і міжнародного приватного права;

— дипломатичного і консульського права;

— міжнародно-правовій практиці держав.

Дата добавления: 2015-05-10