Місце канонічного права в системі права. Співвідношення канонічного, звичаєвого та світського права

Суб’єкти та об’єкти канонічного права.

Поняття канонічного права. Канони як форма правових норм. Канони і догмати.

Каноні́чне пра́во (від грец. κανών — правило, норма) — релігійно-правова система, що регулює суспільні відносини всередині громади, яка сповідує християнство. Назва цієї правової системи походить від грецького терміна «канон», який спочатку означав усяке знаряддя для проведення прямих ліній або для рівняння площин, але згодом його зміст змінився і ним почали називати правила християнської віри і життя. У вузькому – юридичному значенні – цей термін почали вживати для позначення правил поведінки (норм), прийнятих церквою для впорядкування суспільних відносин усередині християнської громади.

Догма́т (від грец. δογματίζω — постановляти, приймати) — основні положення, що їх слід сприймати як незаперечну істину за будь-яких обставин.

Зазвичай поняття догмат стосується царини релігії, релігійного вчення. Подібно до аксіоми в математиці, і постулату у фізиці догмат не можна довести, а, отже, слід сприймати його як основу у віровченні конкретної релігії. Свідомий відхід від догмата (повне неприйняття або інше трактування) називають єрессю, — саме вона часто призводить до релігійних конфліктів.

Канон (релігія) — правило чи догмат із питань віри або виконання релігійних обрядів і т. ін., установлені найвищою церковною владою як закон.

Суб’єкти канонічного права – це особи, які можуть бути учасниками внутрішнього життя церкви або зовнішніх церковних відносин і організації осіб.

До таких суб’єктів відносяться:

1. Бог – Верховний і Єдиний Суб’єкт, Творець, Суб’єкт суб’єктів;
2. людська особистість;
3. янголи;
4. церква;
5. держава;
6. різноманітні людські організаційні об’єднання – сім’я, суспільні організації (релігійні та нерелігійні).

Об’єкти канонічного права не знайдені.

Церковне право займає в системі права визначене місце. Яке саме? У своїх відповідях на це питання юристи значно розходяться між собою. Ще у Древньому Римі існувало ділення права на дві гілки: jus publicum (публічне право), і jus privatum (приватне право). В “Дигестах” імператора Юстиніана сказано: “Вивчення права розпадається на дві частини: публічне і приватне. Публічне право, яке (відноситься) до положення римської держави, приватне, яке (відноситься) на користь окремих осіб”.

Опираючись на це класичне розділення, багато з правознавців і каноністів чи то пробують віднести церковне право до одного з названих інститутів, чи то саме церковне право розділяють на церковне публічне і церковне приватне право. В Римі релігія цілком ототожнювалась з державними інтересами, тому і jus sacrum (священне право) в “Дигестах” цілком послідовно розглядається як частина публічного, державного права: “Публічне право містить в собі святині (sacra), служіння жреців, положення магістратів”.

Саме ж церковне право каноністи в залежності від його джерела ділять на Божественне (divinum), яке деякі вчені називають ще й природнім (naturale), основане на ясно вираженій Божественній волі, і позитивне (positivum), або церковне право у вузькому розумінні слова, основане на точно встановлених законодавчих актах самої Церкви.

В залежності від того, чи йде мова про право, яке регулює внутрішнє життя Церкви чи її відносини з іншими суспільними і політичними утвореннями, перш за все, державою, відрізняють внутрішнє (internum) і зовнішнє (externum) церковне право.

Церковне право розділяють також на писане (scriptum), коли відомі закони були видані, затверджені і письмово викладені компетентною законодавчою владою, і звичайне, або неписане (nonscriptum, per consuetudinem), якщо воно зберігалось в Церкві шляхом передання і звичаю.

Нарешті, існує загальне (commune) і приватне (particulare) церковне право. Перше припускає основні закони, обов’язкові для Вселенської Церкви, друге ж містить в собі законодавчі акти, діючі в окремих помісних Церквах.

Дата добавления: 2015-05-10