Джованні Боккаччо та його «Декамерон»: жанрова своєрідність, тематика, художня майстерність

БОККАЧЧО, Джованні— італійський письменник раннього Відродження. (1313-1375)

Навчався у торгову школу, згодом відвідував лекції з юриспруденції в Неаполітанському університеті. Незабаром Боккаччо потрапив до двору неаполітанського короля Роберта Анжуйського — покровителя гуманістів, увійшов у коло «аристократів духу». В 1336 р. познайомився з Марією Д'Аквіно, жінкою вродливою і освіченою; за легендами, вона доводилася позашлюбною дочкою королеві Роберту. Марія незабаром розлюбила його, але письменник проніс своє почуття через усе життя і оспівав її під іменем Ф'яметти (з італ. «Вогник»).

Перший (неаполітанський) період творчості Боккаччо майже цілком поетичний, у ньому домінує середньовічна традиція. У цей період він створив ліричні сонети, роман «Філоколо» (1336—1341), поему в октавах «Філострато» (1338), потім «Тезеїду».

Другий період (флорентійський) і розквіт творчості письменника припав на 40—50-і роки. В 1340 р. Боккаччо повернувся у Флоренцію, вступив в один із цехів міста-комуни. У 1349 його призначили послом Флоренції в Романы. У 1341—1342 pp. він написав пасторальну повість «Амето», упереміж віршами та прозою, та алегоричну поему в терцинах «Любовне видиво».

У 1345 p. Боккаччо закінчив два нові твори, в яких художнє новаторство проявилося безумовно, хоча жоден з творів не був ще шедевром. Це поема «Ф'єзоланські німфи» і роман у прозі «Ф'яметта», обидва твори — етапи на шляху до «Декамерона». Пасторально-ідилічна поема «Ф'єзоланські німфи» складена з античних легенд і поетичних творів, особливо помітний вплив «Метаморфоз» Овідія. В основі сюжету — історія походження двох приток Арно — Африко та Мензоли.

Другим твором, який став етапним на шляху до «Декамерона», був психологічний сповідальний роман «Елегії мадонни Ф'яметти». Події у ньому значною мірою автобіографічні, оскільки це історія кохання, що закінчилося зрадою. Тільки у цьому випадку покинутою виявилась жінка. Боккаччо вклав пережиті ним страждання в історію жіночого кохання. Боккаччо першим у середньовічній літературі зобразив люблячу жінку, котра в куртуазній літературі була лише об'єктом кохання.

Головний твір Боккаччо — «Декамерон», задуманий у 1348 і створений у 1351—1353 pp. Назва книги грецького походження, в перекладі — «десятиденник», тобто «збірка новел з обрамленням». Боккаччо водночас став і новатором цієї форми, оскільки підпорядкував її закону «готичної вертикалі» (від низького — до високого), відповідним чином розташувавши новели.

Боккаччо черпав сюжети з різних джерел: тут античні легенди, середньовічні перекази, куртуазні повісті, міські фабльо, але найчастіше — сучасні письменнику анекдоти та реальні випадки з життя. Новели систематизовані: першими йдуть сатиричні, потім — авантюрні з крутійськими, але загалом привабливими героями, а кінцеві новели — про людську шляхетність, де персонажі явно ідеалізовані. Новаторство Боккаччо полягало в тому, що дантівську композицію космічного простору він переніс винятково на одне лише земне, повністю вилучивши образи чортів та ангелів і відмовившись від алегоричного зображення життя.

---Змальована чума у Флоренції 1347 р. — це опис очима очевидця. Розповідь сконденсована у конкретному художньому часі — близька письменникові сучасність. Водночас обрамлююча новела має й умовності, у ній розрізняються доля спільна і доля індивідуальна: в «холерному» місті все ж існують Божі храми, осередки культури і милосердя, і в одному з них, у церкві Санта Марія Новелла, — автор конкретний в адресуванні подій — зустрічаються сім юних вродливих жінок — Пампінея, Ф'яметта, Філомена, Нейфіла, Емілія, Лауретта, Еліза. Згодом з'являються і троє шляхетних юнаків: Панфіло, Філострато та Діонео. Молоді люди змовляються покинути Флоренцію і перебути холеру в одній із заміських вілл. Саме їхнє гаяння часу є зразком нового, гуманістичного спілкування, культурного дозвілля, скрашеного небайдужістю молодих людей, яка, проте, жодного разу не переходить в куртуазне залицяння і не передбачає серйозної пристрасті. Новела-обрамлення залишається у цьому плані статичною, її функції — охоплювати собою всі інші новели, з якими вона співвідноситься як ідеальне з реальним, умовне — з конкретним. І все ж таки внутрішня композиція обрамлюючої новели — контраст поміж хаосом як найстрашнішим життєвим явищем і гармонійною людською особистістю, представленою десятьма оповідачами.

У «Декамероні «проблематика загальнолюдська і водночас соціальна. Перед читачем конкретні риси епохи, коли купці запановували і досягали дворянських титулів, але в подальшому йтиметься не про багатія Францезі, а про бідного нотаріуса Шапелето, негідника, який є втіленням усіх можливих загальнолюдських вад. Попри все, Шапелето не тільки знаходить за земного життя покровителя в особі найбагатшого купця Францезі, а й після смерті ухитряється потрапити до святих, мощам якого поклоняються парафіяни.

Сатира Боккаччо спрямована проти багатьох статусів феодалізму: дворянських привілегій, грубого насильства володарів, самодержавства та свавілля. Антиклерикальна сатира в «Декамероні» перш за все спрямована проти релігійного аскетизму. Боккаччо охоче вибачає прогріхи юним черницям, котрі хитро оминають монастирські заборони, але жорстоко висміює лицемірних старих гріховодників. Достатньо згадати новелу, в якій ігуменя монастиря вночі вибігає зі своєї келії, щоб упіймати на гарячому юну черничку, і похапцем одягає на голову кальсони свого дружка (друга новела дев'ятого дня). Служителі церкви у Боккаччо — дармоїди, шахраї, розпусники і лицеміри, які прикидаються мудрецями та аскетами, письменник-гуманіст часто ставить їх у найкомічніші ситуації, висміюючи брехню різного ґатунку суспільних лжеавторитетів. З явною симпатією змальовує епізоди земного кохання, котре у нього завжди поєднує плотське та духовне, і ніколи не виступає самим лише плотським інстинктом.

Одна з найкращих у «Декамероні» — перша новела четвертого дня про принца Танкреда Салернського, який убив коханця своєї дочки Гісмонди і підніс їй у золотій чаші серце коханого. Танкред не був жорстоким від природи, але, амбіційний у питаннях честі, не міг знести того, що його дочка покохала простого слугу Гвіскардо і принизилася до таємного зв'язку. Принц Танкред хотів присоромити дочку, але саме вона присоромила старого батька, пояснивши йому, що Гвіскардо був шляхетною і гідною людиною, тому що «бідність ні в кого не відбирає шляхетності, лише багатство». І хоча Гісмонда та Гвіскардо не були рівними за соціальним становищем, кохання їхнє було рівним, після загибелі коханого Гісмонда помирає з горя на очах у приголомшеного батька.

Концепція людської особистості в автора «Декамерона «цілком гуманістична, особисті заслуги людини він поціновує більше, аніж приналежність до шляхетного роду. Саме кохання, яке у Боккаччо завжди гармонійно поєднує плотське і духовне начала, є вираженням людяності. Змальовуючи жваві епізоди життя, психологізовані характери, Боккаччо не цурається і повчальності. Його десять персонажів з обрамлюючої новели вислозлюють свої думки з приводу новел, ці десять персонажів — голос автора, в міркуваннях якого можуть зустрічатися і суперечливість, і різноголосся. Стиль розповіді в «Декамероні» просторічний, близький до розмовного, зі значною кількістю побутової лексики, хоча в її вживанні автор знає міру. Якщо можна сказати, що Данте створив мову італійської поезії, то Боккаччо створив мову італійської прози, майже незмінну від часів «Декамерона».

Новела Боккаччо широко вводить діалог, що було його художнім новаторством, вона настільки багата на події, що драматурги багато разів запозичували сюжети з «Декамерона «для своїх драм. Український композитор Д.С. Бортнянський написав оперу на сюжет новели про сокола — «Сокіл» (1786).

У 1355 р. він написав повість «Крук», яка має й іншу назву — «Лабіринт кохання». Цей пізній твір змальовує непривабливі сторони земного кохання і сімейних взаємин.

Останні 15 років Боккаччо присвятив філологічним студіям, він познайомився з греком Леонтієм Пілатом, вивчив грецьку мову і взявся перекладати Гомера, переклад був закінчений у 1367 р. Наприкінці життя Боккаччо створив велику працю, присвячену Данте, якого обожнював. У 1363 р. він написав «Життя Данте Аліг'єрі». Можна стверджувати, що Боккаччо заклав основи дантології. У 1373 р. за дорученням Флорентійської комуни Боккаччо читав лекції про Данте в церкві Сан-Стефано, він встиг прочитати 60 лекцій, з яких і склав коментар до перших 17 пісень «Божественної комедії».

Наприкінці життя автор «Декамерона «дуже змінився, неодноразово хотів зректися свого шедевру і знищив би його, коли б це було можливо. Все частіше поринав він у думки про смерть і страх перед потойбічними муками, зблизився з церковниками і багато каявся у колишніх прогріхах. Провів останні роки у Флоренції. Уже важкохворим, Боккаччо приїхав помирати в Чертальдо, маленьке містечко побіля Флоренції.

В Україні наприкінці XVII — поч. XVIII ст. з'явився перший український віршований переказ дев'ятої новели четвертого дня, здійснений з віршованої польськомовної переробки. Повністю «Декамерон» вийшов друком 1928 р. у перекладі Л. Пахаревського і П. Майорського, а в 1964 р. — у неперевершеному перекладі М. Лукаша.

Дата добавления: 2015-05-07