Загальна характеристика Відродження у Німеччині

Початок гуманістичного руху в Німеччині припадає на середину XV ст. Другу половину віку визначають як період раннього гуманізму. У цей час починається розповсюдження гуманістичної вченості. Університети починають звільнятися від впливу церкви, в них все більшого значення надається філології, зростає інтерес до античності, до італійської ренесансної культури. Величезне значення для розвитку культури мав винахід книгодрукування в середині XV ст. И. Гуттенбергом. Розпочалась публікація перекладів з італійської літератури (наприклад, у 1472 р. був виданий німецький переклад «Декамерона»), а також творів античних авторів, що сприяло поширенню гуманістичних поглядів і формуванню основ німецького гуманізму.

Період зрілого Відродження в Німеччині охоплює кінець XV-перше тридцятиліття XVI ст. Гуманістивеличезну увагу приділяють філологічним дослідженням, вивченню античної культури. Антикатолицькі настрої викликають у них великий інтересдо питань релігії і спонукають до перегляду текстів «священних книг» і до очищення їх від інтерпретації католицькою церквою. Своєю діяльністю гуманісти значною мірою сприяли релігійній реформації, яка невдовзі стане їхнім запеклим ворогом.Напружене соціальна й антикатолицька боротьба в країні зумовила войовничу антикатолицьку та антифеодальну спрямованість німецької літератури. Провідну роль відігравала в ній сатира, основними жанрами стали памфлети, пародії, комедії, сатиричні діалоги, епіграми. Джерелами їх були антична література, особливо сатиричні її жанри, національна середньовічна література і фольклор.

Важливий напрям становила демократична література, яка завдяки розвитку книгодрукування набула значного поширення у формі «народних книг». З початку XVI ст. «народні книги», орієнтовані на простонародні запити і смаки, набувають значної популярності. Найбільш цінними були книги викривального сатиричного змісту.Широко відомою стала весела книга про Тіля Ейленшпігеля, вперше надрукована близько 1500 р. Вона містить майже 100 шванків, в яких розповідається про життя, пригоди й витівки Тіля Ейленшпігеля. Одна з найцінніших «народних книг» Нім є книга про Йогана Фауста.

Наприкінці XV ст. під значним впливом національної літературної традиції розвинулася творчість страсбурзького гуманіста Себастіана Бранта (1457-1511). Найціннішим у його спадщині є сатирико-дидактичний твір «Корабель дурнів» (1494).Усій книзі властивий дидактичний тон. Викриваючи пороки, Брант водночас закликає до їх виправлення, висміюючи повчає, глупоті тут же протиставляє розум, пороку - доброчесність.

Видатним німецьким письменником-гуманістом початку XVI ст. був Йоганн Рейхлін (1455-1522) Цікавою є видана ним збірка «Листи знаменитих людей» (1514). Під впливом його творчості виникає Ерфутський гурток. Групою гуманістів Ерфуртського гуртка - Кротом Рубеаном, Германом Бушем, Ульріхом фон Гуттеном та ін. - і написаний найвидатніший твір гуманістичної літератури «Листи темних людей». У листах демонструється неймовірна тупість і невігластво обскурантів що поєднуються з похвальбою і самозакоханістю.

Найвидатнішим німецьким письменником-гуманістом є Ульріх фон Гуттен (1488-1523)Уся літературна творчість Ульріха фон Гуттена мала войовничий публіцистичний характер. Він писав епіграми, промови, послання, сатиричні діалоги, вірші. В посланнях і промовах письменник-гуманіст закликав Німеччину до єдності. Найкращими творами Ульріха фон Гуттена, крім «Листів темних людей», є сповнені викривального пафосу сатиричні «Діалоги» (1520) і «Нові діалоги» (1521), написані за зразком твору Лукіана. Основний зміст цих творів становить нещадна критика католицизму й папського Риму, його політики пограбування й духовного поневолення Німеччини. Через усі діалоги проходить ідея звільнення країни з-під влади папи і католицької церкви.

Література Реформації – Мартін Лютер, Література селянської війни - Томас Мюнцер (публіцист).

Визначним явищем в літературі пореформаційного періоду є творчість Ганса Сакса (1494-1576), тісно пов'язана з традиціями народної літератури.Особливістю творчості Сакса є дидактизм. Письменник свідомо дбав про те, щоб внести у свої твори корисні знання, розширити уявлення своїх читачів, виховати їх в дусі високої моралі.

Місто Нюрнберг — центр німецького гуманізму. Гуманізм зародився в Німеччині в 1430-і роки, на століття пізніше, ніж в Італії, під впливом її культури. У Німеччині поборники гуманізму виявляли.

22. Творчість Еразма Роттердамського. Аналіз твору «Похвала глупоті»

Визначний гуманіст епохи Відродження, письменник і вчений, Еразм Роттердамський (справжнє ім'я і прізвище - Герхард Герхардс) народився 1466 або, за іншими даними, - 1469 р. в Роттердамі (звідси його літературний псевдонім Роттердамський) в бюргерській сім'ї. Освіту здобув у Гауді, Девентері і Герценборі (Голландія), згодом у Паризькому університеті (1495-1499). В молодості кілька років (1488-1493) провів у монастирі, де захоплено студіював твори античних авторів. Перебування серед ченців породило в ньому відразу до середньовічної схоластики й церковщини. Внаслідок різних обставин він змушений був часто міняти місце проживання. Жив у Нідерландах, Франції, Англії, в Італії, в Німеччині та в Швейцарії. Вже на схилі віку, в 1535 p., він відмовився прийняти від нового папи, Павла III, кардинальську мантію.

Літературна й наукова спадщина гуманіста величезна за своїм обсягом, різноманітна тематично й жанрово. В її складі: «Адагії» - збірник латинських прислів'їв та сентенцій, перша книжка, яка принесла Еразмові гучну славу, «Алофтегмата» - збірник висловів знаменитих людей античності, твори на морально-виховні, морально-філософські, педагогічні, філологічні, богословські теми, твори сатиричного змісту, трактати на захист миру тощо. Окрему групу становлять переклади з давньогрецької й римської літератур. Прагнув Еразм своєю творчістю підносити людей морально, облагороджувати їх, давати їм користь, служити не одному народові, а всьому людству.

Твори Еразм писав латиною - універсальною мовою тогочасної освіченої Європи. Мовна майстерність Еразма, його ясний, логічний, дохідливий, насичений дотепом стиль - неповторне явище, яке значною мірою пояснює небуденну популярність його творчості серед сучасників і в пізніші часи.

Еразмові заклики до миру, засудження війни як злочину проти людства знайшли яскравий вираз у творі «Війна мила тим, хто її не зазнав», у трактаті «Скарга Миру», в діалозі «Харон»»), сатирі «Похвала Глупоті» та в багатьох листах.

Сатира «Похвала Глупоті», найвідоміша в усьому доробку нідерландського гуманіста. Намір написати цю сатиру визрів у Еразма 1509 р. по дорозі з Італії в Англію, куди він вирушив на запрошення англійських друзів, окрилений надією, що новий король Англії Генріх VIII стане покровителем гуманістів, а Англія - центром гуманізму. Прізвище Мора асоціювалося в Еразма з грецьким словом «моріа» - глупота, яке становило повний контраст до глибокої мудрості, ерудиції й культури англійського друга. Таке випадкове зіставлення осяяло подорожанинаю Думкою обрати собі за героя твору Глупоту. Сатиру на феодальний суспільний лад Еразм вирішив створити у формі пародійного панегірика.

«Похвалу Глупоті» Еразм присвятив найкращому своєму другові Т.Мору. В передмові автор з'ясовує свій намір - написати похвальне слово на честь Глупоти. Він розуміє, задум його може декому видатись несерйозним, але перед ним стоїть поважне завдання - висміяти все потворне й кумедне в людському житті для того, щоб розумний читач виніс із цього користь для себе.

Композиція «перелицьованого» панегірика досить чітка. В широкому вступі Глупота в ролі вченого, з блазенським ковпаком на голові, знайомить слухачів із своєю особою, родоводом і оточенням. її батьком є Плутос, всемогутній бог багатства і наживи, матір'ю є безтурботна німфа Неотета -юність. Випестили Глупоту дві чарівні німфи: Мете-п'янкість і Апедія - невихованість. її невідступними супутницями й подругами були: Самозакоханість, Улесливість, Забутливість, Лінь, Насолода, Безрозсудність Обжерливість, надійними чоловічими помічниками - Гультяй і Непробудний Сон. При допомозі такого товариства вона тримає під своєю владою весь рід людський.

За вступом іде перша - загальна - частина твору, присвячена доказам універсальної сили Глупоти, яка начебто лежить в основі природи і життя людей.

Усе це базікання Глупоти про благодійства, які вона нібито приносить людству, є, по суті, увертюрою до У другій частині -нищівна критика всього укладу середньовічного життя. Еразм різко засуджує загальну рису середньовічного суспільства - облудну побожність. Далі йде конкретний опис різних видів і форм Глупоти в середньовічному суспільстві від нижчих його верств до вищих кіл. Але найвищої сили викриття й сатиричного таврування досягає письменник у зображенні богословського стану. Навіть Глупота вагається, чи зачіпати це смердюче болото, чи ні.

У заключній частині тексту Глупота хоче довести парадоксальну тезу: мовляв, ідеальне щастя - це найвища форма безумства.

Гідне уваги те, що об'єктом сатиричних стріл Еразма не стали ні селяни, ні ремісники, очевидно, тому, що ці соціальні верстви Еразм вважав найздоровішими в тогочасному суспільстві, на їхньому боці була його симпатія.

Секрет гучного успіху полягав, зрозуміло, в оригінальному сюжеті, викривальному змісті, злободенності та іскрометному гуморі. Сприяли успіхові й ілюстрації у формі гравюр на дереві, виконані відомим художником Гансом Гольбейном.

Другим сатиричним твором, в якому сатиричний хист нідерландського гуманіста розкрився на повну силу, стали «Домашні бесіди». У первісному варіанті був це збірник найнеобхідніших висловів і синонімічних зворотів латини на різноманітні розмовні теми. З часом він змінив свій вигляд і призначення, так що перетворився в художній твір у формі діалогу.

Твори Еразма Роттердамського перекладено багатьма мовами світу. Українською мовою була освоєна «Похвала Глупоті» в перекладі В. Литвинова («Дніпро», 1981).

23. Передренесанс у Франції. Творчість Франсуа Війона. С. Гординський як дослідник і перекладач поезії Франсуа Війона.

Розвиток гуманістичної літератури у Франції припадає на XVI ст., але зароджувалися нові тенденції раніше, що особливо помітно відбилося в творчості найвидатнішого французького поета XV ст. Франсуа Війона.

Достовірних фактів з життя Війона відомо мало. Дата народження поета відновлюється лише за авторським згадуванням у віршах, а замість року смерті багато хто з дослідників зазвичай ставить риску. Син бідної вдови, Війон, напевно, виховувався в домі дядька-священика, від якого успадкував прізвище і чию турботу згадував із незмінною вдячністю. У дванадцять років він уже був студентом підготовчого факультету Паризького університету. Такий ранній початок студентського життя не повинен дивувати.

Час був бурхливим. Коли Війон народився, щойно закінчилася Столітня війна між Англією і Францією, а саме в той рік, коли він з'явився на світ, була спалена на вогнищі народна героїня Жанна Д'Арк, яку Війон згодом в одній з найкращих своїх балад назве «доброю лютеранкою». Увійшли вони і в поезію Війона — картинами руйнації, бродяжництва, насилля. Війон розумів, що Середньовіччя закінчується, що неминучі нові, ренесансні часи, і передчував їхнє наближення.

Поезія Війона вся пронизана відчуттям нестабільності і невлаштованості буття. На розломі часів і його власне життя є ланцюгом злетів і падінь. Захищаючись від священика Сермуаза, який напав на нього, він у сутичці вбив його і змушений був утекти з Парижа. Ця бійка через жінку, мабуть, відіграла в житті Війона фатальну роль. Багато хто з дослідників саме з Війона відкривають ряд т. зв. «проклятих поетів». Голод і бездомність після втечі з рідного міста штовхнули його в оточення волоцюг — злодіїв-кокійарів. Проте після того як Сермуаз, помираючи, визнав винуватцем бійки тільки себе, виправданий судом Війон виявився співучасником вже навмисного злочину. Разом з двома спільниками він вчинив крадіжку зі зломом — нічне пограбування Наваррського колежу — і знову покинув Париж.

У ніч грабунку він написав свій перший знаменитий твір — «Малий заповіт», серію прощальних віршів з огляду на тривалу розлуку з близькими та рідними. Через декілька місяців, у 1457 p., Війон з'явився на короткий час при дворі Карла Орлеанського, де взяв участь у поетичному змаганні, влаштованому герцогом, також поетом. Для альбому балад під назвою «У спразі гину біля водограю» він написав «Баладу поетичного змагання в Блуа». Звертався й до інших титулованих осіб — найбільше за допомогою, яка приходила нечасто. Для нього своїм залишався світ кокійарів, злодійський жаргон яких він засвоїв настільки, що ним писав і вірші. З 1460 р. Війон то очікував суду, то перебував у тюрмах особливо суворого режиму. Тоді створив свій найзначніший твір — «Великий заповіт» — підсумок тридцятилітнього життя. Його амністували завдяки щасливому випадкові, знову необґрунтовано засудили в 1462 р. за підозрою в крадіжці, розплутали давню справу про пограбування Наваррського колежу. У судовому мотивуванні його вислання з Парижа, підписаному 5 січня 1463 p.

Війон постійно пародіює — античних класиків, сучасних поетів, та й навіть самого себе. Питання про те, як потрібно чи не потрібно жити, — одне з найголовніших у ліриці Війона. Людина безсумнівно релігійна, як і всі люди його часу, Війон, проте, далекий від християнського.

І хоча у багатьох його віршах ідеться про смерть, старість, згасання — всі вони на свій лад передають захоплення поета красою і барвистістю матеріального світу. Його втішає перш за все те, що він живе. Для нього краще жити бідаком, аніж бути сеньйором і гнити під мармуровою плитою. У «Баладі повішених», яка увійшла у «Збірку віршів» (1463(7) лунає цей самий мотив.

Тема долі бідака переходить у поета в тему філософську — фатуму, залежності волі самотньої людини від обставин, які виявляються сильнішими від неї. Такою є «Балада долі». Залежна людина і від власного тіла, яке надто часто перемагає у суперечці з душею і розумом. Один з найкращих віршів на цю тему — «Скарги Ольм 'єр» («Скарги Вродливої Зброярки»).

Українською мовою вірші Війона перекладали С. Гординський, М. Терещенко, Л. Первомайський та ін. С.Гординський переклав твори Ф.Війона. Складність була у тому, що вірші Ф.Війона написані старофранцузькою мовою і в його творах дуже багато злодійських жаргонізмів. Гординський переклав всю поетичну спадщину поета французького Ренесансу.

24. Загальна характеристика доби Відродження у Франції.

Ренесанс у Франції — час нечуваного розквіту поезії, музики, образотворчих мистецтв і театру. Французькі митці одержали естетичні цінності Відродження з рук італійців й у всьому наслідували їх.

Великий внесок в розвиток європейської літератури епохи Відродження зробили французькі поети: П'єр Ронсар, Луїза Лабе (та Ліонська школа), Клеман Маро, Марціал Овернський.

У першій половині 16 століття провідними стають творчість прозаїка Франсуа Рабле ("Гаргантюа і Пантагрюель") і багатогранна діяльність групи поетів і драматургів "Плеяда". У Ліоні діє так звана Ліонська школа.

У другій половині 16 століття як прозаїк уславився Мішель Монтень (1533-1594), автор "Проб" — трактатів, у яких він прагнув наслідувати моралістичну філософію Плутарха. Трагічну добу релігійних війн відобразив у своїх поезіях гугенот Теодор Агріппа д’Обіньє (1550-1630). Розвиток французької гуманістичної літератури пов’язаний із гуртком Маргарити Наваррської, яка була сестрою короля Франциска І. Вона відзначалася всебічною освіченістю. При її дворі перебували вчені-гуманісти, художники, письменники. Тут вони знаходили матеріальну підтримку, а найважливіше – необхідну для творчості духовну й інтелектуальну атмосферу. Маргарита Наваррська була талановитою письменницею. Вона писала вірші, поеми, але найкращим її твором є прозова збірка новел "Гептамерон ". Цей твір створений під значним впливом "Декамерона" Бокаччо. Найвидатнішим французьким письменником епохи Відродження, чия творчість набула світового значення, був Франсуа Рабле. Світову літературну славу він здобув своїм романом "Гаргантюа і Пантагрюель". Форма твору – казка-сатира, запозичена письменником із народної літератури. У творі не має трагічного сприйняття світу. Всі турботи, тривоги, лихо і злигодні переключаються у план комічного, потішного. Рабле великий майстер мистецтва комічного. Він відіграв велику роль у розвитку французької та світової сатиричної літератури.

25. Гурток Маргарити Наварської, його роль у французькій літературі Відродження.

Маргарита Наваррська (1492 - 1549), сестра короля Франціска І, була одним із активних діячів гуманістичного руху. Вона відзначалася всебічною освіченістю, захоплювалася античною культурою, італійською літературою, особливо творами Данте, Петрарки і Боккаччо, знала класичні мови. При її дворі у Наваррі групувалися вчені-гуманісти, художники, письменники, тут вони знаходили матеріальну підтримку, нерідко захист від переслідувань церковної реакції, а найважливіше - необхідну для творчості духовну й інтелектуальну атмосферу. Наваррська була талановитою письменницею, вона писала вірші, поеми, але найкращим її твором - і дійсно значним - є прозова збірка новел «Гептамерон». «Гептамерон» - семиденник, він містить 72 оповідання, які об'єднуються вступом-обрамуванням.

Ренесансний характер оповідань проявляється в досить широкому охопленні дійсності. В них діє величезна кількість різноманітних персонажів. Письменниця висміює лицемірство й розпусність ченців, заперечує аскетичну мораль і відстоює право людини на земні задоволення.

Одним із найбільш значних представників гуртка Маргарити Наваррської був Клеман Маро - талановитий поет. Він перший у Франції наслідував петрарківський сонет. Найкраще удавалися йому твори малих форм. У поезіях Маро йдеться про повсякденні пригоди, інтриги й урочисті події при королівському дворі, про кохання й розчарування. Головна цінність поезій Маро полягає у чуттєво-матеріальному сприйнятті світу, в посиленому інтересі до всього земного, що є рисами нового, гуманістичного світогляду, спрямованого проти релігійної догматики. Це спричинило жорстокі переслідування Маро з боку як католицької, так і кальвіністської церкви.

Другий учасник гуртка Маргарити Наваррської - Бонавентюр Депер'є увійшов у французьку літературу як видатний сатирик. У 1536 р. він приєднався до гуртка Маргарити Наваррської і був деякий час її особистим секретарем. У середовищі гуртка повною мірою розгорнулася його літературна творчість. Він захоплювався Маро і писав вірші в дусі його поезій. Створив збірку оповідань «Нові забави і веселі розмови», сатиричні діалоги «Кімвал світу».

26.Франсуа Рабле та його роман «Гаргантюа і Пантагрюель»: жанрова своєрідність, тематика, сюжет, персонажі роману. Український Рабле. – Степан Руданський

Творчість Франсуа Рабле (1494-1553) становить вершину французької літератури Відродження.

Світову літературну славу Рабле здобув своїм романом «Гаргантюа і Пантагрюель», над яким працював з 1532 р. до кінця життя. Форма твору - казка-сатира - запозичена письменником із народної літератури: в усній творчості Франції на початку XVI ст. були дуже поширені гумористичні розповіді про пригоди велетнів. Особливої популярності набула легенда про велетня Гаргантюа. У 1532 р. один із варіантів її був опублікований у Ліоні як народна книга під назвою «Великі й неоціненні хроніки великого велетня Гаргантюа» (розповідається казкова історія, як у сім'ї велетнів Грангузьє і Галамель народився Гаргантюа, як його викохували, як він потім здійснював свої подвиги.)

У 1532 p., Рабле видав свій твір, назвавши його «Страшні й жахливі діяння і подвиги славного Пантагрюеля - короля дипсодів, сина великого велетня Гаргантюа». У 1534 р. письменник видав другу книгу - «Повість про жахливе життя великого Гаргантюа, батька Пантагрюеля». У пізніших виданнях послідовність частин змінилася, і ця книга стала першою частиною роману.

До першої частини автор дав передмову, написану у формі жартівливої розмови з читачем, де застерігає від сприйняття його книги тільки як розважальної. Він запевняє, що його твір пройнятий особливим духом і читати його треба уміючи. Глибокою є проблематика першої книги (за часом написання - другої). В основних її епізодах автор піддає критиці схоластику, схоластичне виховання й освіту. Особливого значення набуває розповідь про виховання й навчання розумного й обдарованого від природи Гаргантюа схоластом, ученим-богословом Тубалом Олоферном. Згідно з його педагогічною системою, Гаргантюа навчався за старими, нікому не потрібними книжками середньовічної школи, довгі роки заучував безглузді наукові трактати, відстоював щодня у церкві від двадцяти шести до тридцяти мес, грав у карти. Король Грангузьє побачив, що така наука не тільки не пішла його синові на користь, а й зробила Гаргантюа дурнішим, тупішим і безтолковішим. Король прогнав вчителя-схоласта і доручив виховання сина гуманісту Понократу. Середньовічній науці, схоластичному методу в педагогіці, що, як показано у творі, калічить людину, Рабле протиставив новий, гуманістичний метод виховання. Внаслідок всього Гаргантюа здобув широкі уявлення про світ, став всебічно розвинутою людиною. Зразково вихований Гаргантюа стає добрим і розумним королем, який піклується про долю своїх підданих, захищає батьківщину, підтримує книгодрукування і розвиток науки в країні. Він поділяє думку Платона про те, що «держави тільки тоді будуть щасливими, коли царі стануть філософами, а філософи - царями» (кн. І, гл. 45).

Значна увага в першій книзі приділяється викриттю феодальних воєн (Пікрохоль зі своїми улесливими нікчемами-придворними розробляє маячні плани завоювання світу.) Пікрохолю протиставляється ідеальний монарх Грангузьє. Він переконаний в безглуздості війни і рішуче засуджує її.У першій книзі виражений і соціальний ідеал Рабле- чернець Жан, людина смілива, життєрадісна і «не святенник».

Друга книга роману за сюжетом і проблематикою багато в чому подібна до першої. В ній розповідається про виховання і життя Пантагрюеля, сина Гаргантюа. У Пантагрюеля життя відразу склалося розумно, йому не довелося вчитися у схоластів. Спочатку він пройшов школу в Пуатьє, потім продовжував навчання в різних університетах країни. Довелося й Пантагрюелю воювати проти загарбника. На країну Гаргантюа - Утопію (назву взято у Томаса Мора) - напав король дипсодів Анарх. Пантагрюель разом зі своїми товаришами розбиває завойовника. Рабле прославляє гуманістичні ідеї, висміює схоластику, старі форми середньовічного життя.

Перші дві книги, створені в період піднесення французького Ренесансу, пройняті оптимістичним настроєм. Критикуючи й відкидаючи середньовічну ідеологію й феодальну дійсність, Рабле протиставляє їм гуманістичні ідеали, щиро вірячи в можливість їх здійснення. В цих книгах зло розгромлене і назавжди відкинуте, утверджені світлі й добрі сили.

Третя книга роману - «Героїчні діяння і промови благородного Пантагрюеля»- набуває вже іншого характеру. Вона з'явилася тільки через 12 років після другої, у 1546 р. За цей час в житті країни сталися значні зміни, зумовлені наступом реакції. Цим і пояснюються тривале мовчання Рабле та поява нових рис у його творі: сатира стає злішою, посилюється саркастичний тон, не показується більше торжество гуманістичних ідеалів.

У третій книзі описується життя Пантагрюеля, оточеного веселою компанією друзів, людей дотепних, які люблять життя, ненавидять аскетизм. В ході подій на перше місце висувається Панург, якого мучать сумніви - одружуватися йому чи ні. Вся компанія Пантагрюеля займається розв'язанням цього питання. Панург шукає відповіді і в інших людей різних занять. Жодна відповідь не задовольняє його, і тоді, за порадою блазня, виникає рішення звернутися до оракула Божественної Пляшки. З цією метою вся компанія на чолі з Пантагрюелем збирається в кінці книги у далеку, небезпечну подорож.

Четверта частина роману надрукована в 1548 p., а над п'ятою письменник продовжував працювати всі останні роки життя. У цих двох книгах розповідається про подорож героїв до оракула Божественної Пляшки, про населені химерними істотами, незвичайні, чудернацькі країни, острови, що зустрічаються на їхньому шляху. Опис їх і становить основний зміст книг. Завершується історія розмовою мандрівників з оракулом Божественної Пляшки.

У четвертій частині роману вирішуються філософські питання, особливо широко розгортається критика боротьби різних релігійних напрямів і релігійного фанатизму. Характерна щодо цього історія про Постника і Ковбаси. На острові Жалюгідному панує Постник - втілення католицизму, який постійно воює з заклятими своїми ворогами Ковбасами, що живуть на острові Дикому. Ніщо не може припинити цієї ворожнечі.

Понурі картини постають у п'ятій частині книги. Це насамперед стосується зображення католицької церкви в образі острова Дзвінкого, де живуть ненажерні і ні до чого не придатні птахи: клірці, священці, абатці, єпископці і єдиний у своєму роді птах - папець.

Важливим епізодом п'ятої книги є перебування мандрівників на острові цариці Квінтесенції. Молода, прекрасна володарка Квінти, якій було мало не 1800 років, харчувалася лише абстракціями, категоріями, мріями, шарадами, антитезами та ін. Рабле висміяв лжезнання, схоластичну філософію та її відірваність від життя.

Такі найважливіші проблеми роману:

-проблема виховання

-релігії і філософії

-війни і миру

-державного устрою і політики

- добра і зла,

- освіченості і невігластва,

- підступності і справжньої дружби

Рабле населив свій роман численними персонажами, вихідцями з усіх соціальних прошарків тогочасного суспільства. У центрі стоять образи королів-велетнів Грангузьє, Гаргантюа і Пантагрюеля та їхніх друзів - Панурга і брата Жана. Герої Рабле - індивідуалізовані конкретні характери, разом з тим вони представляють певний стан суспільного життя, мають узагальнююче значення.

Матеріальне начало, здорове життя і природу втілюють образи велетнів, вони символізують рішуче заперечення середньовічного аскетизму й самої ідеї зречення повноти земного життя. Водночас із цих образів постає гуманістичний ідеал доброго і мудрого монарха.

В образі Пантагрюеля втілені риси ідеального мудреця, філософа, який перебуває в стані душевної рівноваги, у всьому виходить з нової філософії життя - «пантагрюелізму», що означає «глибоку і незламну життєрадісність, перед якою все скороминуще є безсиле» (кн. IV, передмова автора).

Панург передає реальний стан людської натури, породженої складною добою. Починаючи з третьої книги, Панург стає центральним персонажем твору. Це дуже глибокий і складний образ людини, яка сформувалася в умовах міста доби ренесансного перевороту. Сам Рабле з огляду на спосіб життя і характер Панурга порівнює його з Франсуа Війоном. В цьому образі органічно злилися звільнений розум і цілковита відсутність моральних принципів та стійкості характеру.

З першої книги входить у твір образ Жана Зубодробителя - ченця, який покинув монастир і став постійним супутником спочатку Гаргантюа, а потім Пантагрюеля. Жан веселий і бешкетний, швидкий на фізичну розправу з супротивниками. Він висміює монастирські звичаї, пояснює, що рясу ж носить тому, що в ній добре п'ється, псалмами користується як снотворним, а требник служить йому як блювотне.

Рабле ввійшов в історію літератури як великий майстер мистецтва комічного, стихією його роману є сміх. У віршовому звертанні до читача, яким відкривається «Гаргантюа і Пантагрюель», автор наголошує, що завдання книги - розвеселити читачів, які через злигодні життя втратили здатність сміятися, і тим повернути їх до природного стану - «сміятися людині властиво». Тому сміх Рабле не однотонний. «Своєрідність раблезіанського сміху... полягає якраз в його багатоликості, в тому, що він включає в себе і жорстокість нападаючого, і торжество переможця, і бездумність веселого: і радість, і гнів, і знущання, і забаву одночасно».

Різноманітні в романі форми і прийоми комічного. Тут - і пародія, і шарж, і карикатура, і буфонада, але визначальним є гротеск, який проймає всю образність роману.

У Рабле система образності і комізму будується в основному за гротесковим принципом, на сполученні взаємовиключаючих начал, реального і фантастичного, високого і низького, зображення несумісності поведінки персонажа і обставин, в яких він діє. Характерним, наприклад, є такий епізод твору.

Брат Жан під час військового походу, проїжджаючи верхи на коні під горіховим деревом, зачепився забралом свого шолома за сучок. Силкуючись відчепити забрало, Жан випустив поводи, кінь стрибнув уперед, і Жан повис на дереві. У той час, коли він висить і кличе на допомогу, Гаргантюа і Евде-мон неспішно оглядають з усіх боків, як саме повис Жан, і сперечаються, чи схожий він на Авессалома, що, за біблійним переказом, повис на волоссі. Жан спочатку обурюється «Найшли час теревені розводити!», але при цьому, висячи на гіллі, починає просторікувато порівнювати своїх друзів з проповідниками-декреталістами, які говорять, що перед тим, як допомогти ближньому в момент смертельної небезпеки, його спочатку треба переконати в необхідності висповідатися (кн. І, гл. 42).

Рабле - творець французької прозової літературної мови. Митець постійно орієнтувався на традиції попередньої культури; джерелом його мовного багатства була усна народна мова. Він широко послугувався фольклорним матеріалом - прислів'ями, примовками, казками і піснями, а також мовою провінціального дворянства, селянства, духівництва, ввів у твір жаргон учених схоластів, термінологію. Рабле, як ніхто в той час, виявив і можливості розвитку літературної національної мови.

Дата добавления: 2015-05-07