Роль виховання у розвитку особистості 3 страница

29. Двосторонній характер процесу навчання. Учіння як процес засвоєння учнями ЗУН. Психологічні основи процесу навчання.

Навчання - це різновидність діяльності людини, яка носить двосторонній характер: взаємодія викладача і учнів (одного чи колективу), що протікає в певних умовах (навчально-матеріальних, морально-психологічних, естетичних).

Процес навчання складається з двох процесів: викладання (діяльність викладача), учіння (діяльність учня чи колективу).

Навчання не можливе без одночасної діяльності викладача і тих, кого він навчає, без їх дидактичної взаємодії, в результаті якої реалізується єдність навчального і особистісного впливу педагога, внутрішнього відображення цього впливу, виникненню самостійних бажань учня по оволодінню знаннями, вміннями, навичками, певними елементами вихованості І розвиненості. Процес навчання разом з тим не є механічною сумою процесів викладання і учіння: це неподільний процес, цільність якого випливає із спільних цілей викладання і навчання, в неможливості існування викладання без навчання.

Учіння - це власне навчальна діяльність учня. Це не лише оволодіння тим, що дає вчитель, і процес пізнавальної діяльності учнів, завдяки якій: учень усвідомлює мету навчання; розвиток і поглиблення потреб, мотивів; осмислення нового матеріалу; запам'ятовування, застосування, самоконтроль. Пізнавальна діяльність учнів стоїть у центрі навчання. Розрізняють учіння у вигляді предметів - практичної і інтелектуальної діяльності. Учіння передбачає одночасне здійснення двох процесів: нагромадження знань; оволодіння способами керування ними.

Акт засвоєння знань.

Сприйняття - відображення в свідомості людини властивостей предметів і явищ, які діють в цей момент на органи чуття. Сюди входять не тільки дані безпосередніх відчуттів учня (зорових, моторних і ін.), але і дані його попереднього досвіду.

Осмислення, розуміння. Сприйняття обов'язково повинно переростати в осмислення і розуміння вивченого. На цьому етапі появляється певне відношення до вивченого, зародження переконання, міцне уміння доводити справедливість певних висновків. В результаті учень глибоко осмислює матеріал і впевнено оволодіває ним.

Узагальнення - виділення головного, загальних характерних рис предметів і явищ. Для цього треба: аналізувати факти і властивості; синтезувати їх певним чином, абстрагуватися від деталей і конкретностей, порівнювати їх значимість І робити висновки, які з деталей найважливіші. Цей процес протікає при активній допомозі і управлінні з боку вчителя.

Закріплення - здійснюється шляхом заучування основних фактів, визначень, зв'язків, методів доведення, шляхом узагальнення висновків, виконання письмових і лабораторних вправ спеціально направлені на закріплення, застосування і отримання знань.

30. Сутність процесу виховання, його специфіка, структурні елементи, рушійні сили.

Суспільство як соціальне об'єднання людей може функціонувати і розвиватися лише за цілеспрямованої, систематичної та організованої роботи з виховання кожної особистості.

Виховання — соціально і педагогічно організований процес формування людини як особистості.

Зупинення виховного процесу є катастрофою для суспільства, внаслідок якої людина не змогла б піднятися до рівня особистості. Виховання, з погляду суспільного розвитку, є провідною сферою діяльності як окремої людини, так і людської спільноти. Завдяки йому людство забезпечує свою безсмертність у соціальному розвитку.

Виховання дітей шкільного віку здійснюють у процесі навчання і виховної роботи у школі та за її межами. Воно є цілісним процесом, у якому органічно поєднані змістова (сукупність виховних цілей) і процесуальна (самокерований процес педагогічної взаємодії вчителя й учня, що передбачає організацію і функціонування системи виховної діяльності та самовиховання учнів) сторони.

Цей процес є двостороннім (обов'язкова взаємодія вихователя і вихованця), цілеспрямованим (наявність конкретної мети), багатогранним за завданнями і змістом, складним щодо формування і розкриття внутрішнього світу дитини, різноманітним за формами, методами і прийомами, неперервним (у вихованні канікул бути не може), тривалим у часі (людина виховується все життя). Ефективність його залежить від рівня сформованості мотиваційної бази.

Структура процесу виховання охоплює такі етапи:

1. Оволодіння знаннями, нормами і правилами поведінки. Це перший етап входження в систему виховного впливу, на якому діють норми, правила, особливості життєвої поведінки. Людина (дитина) стає членом певної соціальної системи (сім'ї, колективу), де вже діють певні правила, норми, яких їй доведеться дотримуватись.

2. Формування почуттів (стійких емоційних відношень людини до явищ дійсності). Вони сприяють трансформації певних дій особистості із сфери розумового сприймання у сферу емоційних переживань, що робить їх стійкими, та активізації психічних процесів людини.

3. Формування переконань (інтелектуально-емоційного ставлення суб'єкта до будь-якого знання як до істинного або неістинного). Переконання, що грунтуються на істинних знаннях, будуть, з одного боку, своєрідним мотивом діяльності, а з іншого — «стрижнем» поведінки особистості. Тому виховання дітей і є формуванням у них психологічного «стрижня», без якого особистість буде безвольною, позбавленою власного «Я».

4. Формування умінь і звичок. Формування умінь (засвоєного способу виконання дій, основаного на сукупності набутих знань і навичок) і звичок (схильності людини до відносно усталених способів дій) потребує поступовості й систематичності вправляння, посильності та доцільності поставлених вимог, їх відповідності рівню розвитку учнів. Воно пов'язане з активною діяльністю особистості у сфері реальних життєвих ситуацій.

Виховання є складним, багатогранним процесом, у якому тісно переплетені внутрішні (стосуються особи вихованця) та зовнішні (стосуються виховного середовища) суперечності.

У процесі виховання виникають такі внутрішні суперечності:

—між необмеженими можливостями розвитку людини й обмежуючими умовами соціального життя. Передбачає створення оптимальних умов (побутових, психологічних, організацію навчально-виховного процесу) для розвитку, життєдіяльності дитини;

—між зростаючими соціально значущими завданнями, які потрібно вирішувати вихованцю, і можливостями, що обмежують його дії, спрямовані на їх вирішення. Це означає, що розвиток особистості може призупинитися, якщо не ставити перед вихованцем нових, ускладнених, завдань;

—між зовнішніми впливами і завданнями виховання. Виховний процес потрібно будувати так, щоб його зміст і форми реалізації не викликали спротиву у вихованця.

Процес виховання супроводжується такими зовнішніми суперечностями:

— невідповідність між виховними впливами школи і сім'ї. Інколи батьки не дотримуються вимог, які висуває до їхніх дітей школа, внаслідок чого порушується єдність вимог, що негативно позначається на вихованні учнів;

— зіткнення організованого виховного впливу школи зі стихійним впливом на дітей оточення. Негативні чинники: вуличні підліткові групи, теле-, відеопродукція та ін. Усунути цю суперечність можна, формуючи в учнів внутрішню стійкість й уміння протистояти негативним впливам;

— між окремими впливами вчителів, які працюють в одному й тому ж класі. Вони не завжди дотримуються принципу єдності вимог, внаслідок чого в учнів формується ситуативна поведінка, пристосовництво, безпринципність;

— між набутим негативним досвідом поведінки і новими умовами життя та діяльності. Передбачає існування сформованого стереотипу негативної поведінки, який характеризується наявністю стабільних негативних взаємозв'язків. На їх подолання спрямована виховна робота.

Зовнішні суперечності є тимчасовими, але вони можуть знижувати ефективність виховного процесу. Тому вчителі повинні зосередити увагу на їх виявленні, усуненні, профілактиці.

На процес виховання впливають (безпосередньо або опосередковано) об'єктивні (особливості суспільного устрою, політичного режиму, соціально-економічного розвитку, національна самобутність, природне середовище) та суб'єктивні (соціально-педагогічна діяльність сім'ї, громадських організацій, навчально-виховних закладів, засобів масової інформації, закладів культури і мистецтва) чинники.

Структурними елементами процесу виховання є мета, завдання, закономірності, принципи, методи, засоби, результати виховання та їх коригування.

31. Передовий педагогічний досвід учителів Житомирщини.

32. Макаренко про методику організації виховного процесу.

33. Методи контролю та самоконтролю навчальної діяльності, їх характеристика.

Методи контролю – сукупність методів, які дають можливість перевірити рівень засвоєння учнями знань, сформованості вмінь і навичок. Існують такі методи контролю та самоконтролю: Метод усного контролю – найпоширеніший у шкільній практиці. Під час його використання учні вчаться логічно мислити, аргументувати, висловлювати свої думки грамотно, образно, емоційно, набувають досвіду обстоювати свою точку зору. Велике виховне значення має залучення учнів до оцінювання знань однокласників через взаєморецензування відповідей. На уроках повторення практикують взаємоопитування учнів. Діти самостійно формулюють запитання, на які відповідає викликаний учень. Цей метод, загалом, сприяє встановленню тісного контакту між учителем та учнем, дає змогу стежити за його думкою всьому класу, виявляти прогалини чи неточності в знаннях учнів і відразу їх виправляти. Метод письмового контролю – письмова перевірка знань, умінь та навичок. Залежно від навчального предмета письмовий контроль знань здійснюють у формі контрольної роботи, твору, переказу, диктанту та ін. Мета – з’ясування ступеня оволодіння учнями вміннями і навичками з предмета. Водночас існує можливість визначити і якість знань – їх правильність, точність, усвідомленість. Уміння застосовувати ці знання на практиці. Метод тестового контролю передбачає відповідь учня на тестові завдання за допомогою розставляння цифр, підкреслення потрібних відповідей, вставляння пропущених слів, знаходження помилок тощо. Це дає змогу за короткий час перевірити знання певного навчального матеріалу учнями всього класу. Ця перевірка може виявити знання фактів, але не здібності. Метод графічного контролю – метод перевірки, який застосовують на уроках малювання, креслення, геометрії, географії тощо. Може бути самостійним видом або як органічний елемент входити до усної чи письмової перевірки. Метод практичної перевірки передбачає оволодіння системою практичних умінь і навичок. Таку перевірку здійснюють під час лабораторних і практичних занять з цих предметів. Метод самоконтролю – усвідомлене регулювання учнем своєї діяльності задля забезпечення таких результатів, які б відповідали поставленим цілям, вимогам, нормам, правилам, зразкам. Метод самооцінки – передбачає критичне ставлення учня до своїх здібностей і можливостей та об’єктивне оцінювання досягнутих успіхів. Результати самоконтролю і самооцінки знань з окремих тем фіксують у класному журналі.

34. Методи, прийоми, форми та засоби виховання. Методи формування свідомості особистості.

Особистість формується, виховується під впливом соціально-економічних умов, духовної культури, традицій, звичаїв народу, національних, родинних цінностей, прикладу значущих для неї осіб, а також унаслідок планомірного впливу виховних закладів (педагогів), батьків. У системі цього впливу важлива роль належить методам, прийомам і засобам виховання.

Виховання як специфічний вид діяльності і наукова галузь послуговується сукупністю загальних і специфічних методів впливу на особистість (методів виховання).

Методи виховання — шляхи і способи діяльності вихователів і вихованців з метою досягнення виховних цілей.

Метод виховання поділяють на окремі елементи — прийоми виховання, які використовують для підвищення виховної ефективності методів.

Прийом виховання — складова частина методу, що визначає шляхи реалізації вимог методів виховання.

Методи і прийоми виховання є своєрідними інструментами в діяльності вихователя. їх дієвість залежить від використання виховних засобів.

Засоби виховання — надбання матеріальної та духовної культури (художня, наукова література, радіо, телебачення, Інтернет, предмети образотворчого, театрального, кіномистецтва тощо), форми і види виховної роботи (збори, бесіди, конференції, гуртки, ігри, спортивна діяльність), які задіюють під час використання певного методу. Дієвість методів виховання залежить і від того, наскільки у виховному процесі задіяна праця молодої людини над собою, природа, надбання національної культури (казки, легенди, колискові пісні, обряди, звичаї та ін.).

Основним критерієм оцінювання виховного методу є відповідність його виховним цілям і завданням. У педагогічній науці існує кілька класифікацій виховних методів. Найчастіше при цьому беруть за основу систему виховних впливів, за допомогою яких відбувається формування особистості. Розрізняють такі групи методів:

—методи формування свідомості особистості: бесіди, лекції, методи дискусії, переконання, навіювання, приклад;

—методи організації діяльності, спілкування, формування позитивного досвіду суспільної поведінки: педагогічна вимога, громадська думка, довір'я, привчання, тренування, створення виховних ситуацій, прогнозування;

—методи стимулювання діяльності і поведінки: гра, змагання, заохочення, покарання;

—методи самовиховання: самопізнання, самооцінювання, саморегуляція.

Використання їх забезпечує формування в учнів практичних умінь і навичок самовиховання як найвищої форми виховання і подальшого самовдосконалення. Методи виховання враховують демократичні засади виховання, необхідність активної участі дітей у виховному процесі.

Часто у важливих життєвих ситуаціях учням бракує чіткості переконань, єдності слова і діла, громадської активності, які заступають користолюбство, хворобливе прагнення розваг несформованістю естетичних смаків. Це означає, що завчене ними ще не стало належно осмисленим, не трансформувалося в основні чинники життя. Такі риси виявляються і в досить інтелектуально розвинених дітей, які теоретично обґрунтовують усе правильно. Тому педагог покликаний створити умови для усвідомленого осмислення й застосування знань у повсякденному житті.

Вплив на свідомість — це вплив на розум і почуття людини з метою формування позитивних якостей і подолання негативних. Основним його засобом є слово вчителя, яке має благодійно впливати на розвиток особистості. Проте слово вчителя не повинно бути жорстоким, грубим, холодним.

Основними методами впливу на свідомість особистості є бесіда, лекція, дискусія, переконання, навіювання, приклад.

Бесіда. Вона передбачає спілкування педагога і вихованців у формі запитань і відповідей.

Бесіда — метод виховання та отримання інформації про особистість за допомогою безпосереднього словесного спілкування.

Результативність бесіди залежить від чіткості сформульованої мети, продуманості та послідовності запитань залежно під реакції співрозмовника, його індивідуальних особливостей. Бесіда потребує щирого тону, переконливої і правдивої інтонації. У процесі учитель повинен так спрямовувати її розвиток, щоб всі учні виявили бажання і змогли висловитись, поставити запитання, отримати відповіді на них.

Одна з передумов ефективності бесіди — психологічний контакт із співбесідником. При цьому слід враховувати, що інформація може бути суб'єктивною і вимагати доповнень, уточнень, перевірки за допомогою інших методів.

Бесіда передбачає діалогічну взаємодію, яка припускає реалізацію інформативної (передача і прийом інформації), регулятивно-комунікативної (вплив на поведінку учасників спілкування), афективно-комунікативної (вираження та передача емоцій і переживань) функцій спілкування.

Але часто педагоги невиправдано зосереджуються лише на інформативній функції бесіди, організовують спілкування за схемою «суб'єкт — об'єкт», тяжіють до монологу та моралізування.

Для уникнення цього слід дотримуватися таких вимог:

—обирати актуальну тему бесіди для її учасників;

—учні повинні мати певний обсяг інформації з пропонованої проблеми;

—трансформувати інформаційний матеріал відповідно до особливостей учнів класу;

—конкретизувати основні питання, які будуть ставитися під час бесіди;

—змоделювати можливі та бажані варіанти відповідей на них;

—за необхідністю добирати наочний матеріал та співвідносити його з інформаційним наповненням бесіди;

—використовувати для повідомлення інформації у формі монологу не більше 50% часу, відведеного на всю бесіду;

—визначити оптимальні прийоми активізації уваги учасників на початковому етапі бесіди (обговорення ситуації з життя, проблемне запитання, відеофрагмент тощо);

—продумати оптимальні прийоми підведення підсумків бесіди залежно від її змісту та особливостей учнів (рольова гра, формулювання правил тощо);

35. Соціальна значущість професії вчителя. Професіограма вчителя.

Вчитель – це людина, яка має спеціальну освіту і займається вихованням та навчанням дітей професійно

Функції вчителя: соціальна (передача досвіду, вивчення різних чинників, що впливають на розвиток особистості), інформаційна (зберігач і передавач інформації); навчаюча; стимулююча (створює певне середовище для кращого розвитку); дослідницька (пошук нового в процесі навчання і виховання, вивчення інтересів і здібностей), функція наставника (взірець для наслідування), виховна, психолого-педагогічна.

Професіограма вчителя - це система вимог, які ставляться до тієї чи Іншої професії. (фізичне здоров’я, характер, воля, ініціатива, знання).

4 базових уміння з 100 за Сластеніним: виявлення сформованості колективу і особистості, визначення задачі їх подальшого розвитку, відбір і використання засобів для досягнення поставленої мети, вимірювання отриманих результатів.

І. Вчитель має володіти якостями: громадські (знати історію, культуру, звичаї українського народу, володіти українською мовою); моральні (чуйність, людяність,...); пізнавальні (спостережливість, здатність зосереджувати увагу, творче уявлення, логічне мислення); педагогічна спрямованість (любов до дітей, психолого-педагогічна готовність до вчительської професії); емоційно-вольова (вчитель має володіти своїми емоціями). II. Вимоги до психолого-педагогічної підготовки вчителя: знання вікової, педагогічної, загальної психології. Педагогічні знання - знання методології, теорії освіти і навчання, школознавство, історія педагогіки. III. Об'єм і склад спеціальної підготовки. IV. Зміст методичної підготовки вчителя - це методика викладання спеціальних предметів.

36. Принцип індивідуального підходу. Робота з обдарованими дітьми.

В усіх педагогічних посібниках підкреслюється значення двох принципів: врахування вікових особливостей і здійснення виховання на основі індивідуального підходу. Психолого-педагогічні досліджен­ня останніх десятиліть показали, що найважливіше значення має не стільки знання вихователем віку та індивідуальних особливостей, скільки урахування особистих характеристик і можливостей вихован­ців. Індивідуальний підхід передбачає опору на індивідуальні якості. Останні виражають дуже важливі для виховання характеристики – спрямованість особистості, її ціннісні орієнтири, життєві плани, сфо­рмовані настанови, домінуючі мотиви діяльності і поведінки. Ні вік, взятий окремо, ні індивідуальні особливості особистості (характер, темперамент, воля), розглянуті ізольовано від названих провідних якостей, не забезпечують достатньої основи орієнтованого виховання.

Принцип індивідуального підходу у вихованні потребує, щоб вихователь:

постійно вивчав та добре знав індивідуальні особливості тем­пераменту, риси характеру, погляди, смаки, звички своїх вихованців;

вмів діагностувати і знав реальний рівень сформованості таких важливих особистісних якостей, як образ мислення, мотиви, інтереси, спрямованість особистості, ставлення до життя, праці та інше;

постійно залучав кожного вихованця до посильної для нього і все ускладнюючої діяльності, що забезпечує прогресивний розвиток особистості;

своєчасно виявляв і усував причини, які можуть перешкодити досягненню мети, а якщо ці причини не вдалось своєчасно виявити та позбавитись їх - оперативно змінював тактику виховання в залежності від нових умов та обставин;

максимально спирався на власну активність особистості;

поєднував виховання з самовихованням особистості;

розвивав самостійність, ініціативу, самодіяльність вихованців, не стільки керував, скільки вміло організовував і спрямовував діяль­ність, яка забезпечувала б успіх.

Комплексне здійснення цих вимог усуває спрощеність вікового та індивідуального підходів, зобов'язує вихователя враховувати не поверхневий, а глибинний розвиток процесів, спиратись на закономір­ності причинно-наслідкових відношень.

При індивідуальному підході врахування вікових та індивідуа­льних особливостей набуває нової спрямованості. Діагностуються потенційні можливості, найближчі перспективи. Ми вже знаємо, що максимально сприятливі можливості для формування моральних та соціальних якостей - у молодшому шкільному віці. Чим молодший вік, тим більше дитина вірить своєму вихователю. Тому в молодшому шкільному та ранньому підлітковому віці легше виховувати позитивні звички, привчати вихованців до праці, дисципліни, поведінки в суспі­льстві. Старші підлітки розуміють вже пряму, відкриту постановку завдань в конкретних видах корисної діяльності, активні та ініціатив­ні. Однак, ця активність, прагнення до самостійності повинні бути добре організовані педагогом. Старших школярів відрізняє зростаюче прагнення до самостійності. Спираючись на цю особливість, у них розвивають високі моральні ідеали, почуття відповідальності. Проек­туючи майбутні результати виховання, треба пам'ятати про поступове зниження потенційних можливостей вихованців при виробленні ряду якостей із-за зменшення з віком пластичності нервової системи, зрос­тання психологічного опору зовнішньому впливу і незворотності сензитивних періодів.

У процесі роботи з дітьми вихователеві необхідно звертати сер­йозну увагу на індивідуальні особливості сприймання, мислення, пам'яті, уваги, уяви, мови, характеру, темпераменту, волі своїх вихо­ванців. Хоча в процесі колективного виховання глибоко вивчити ці та інші особливості досить важко, однак, вихователю, якщо він прагне досягти успіху, необхідно додатково витрачати час, енергію, засоби, збираючи важливі відомості, без яких знання особистісних якостей не може бути повним, конкретним.

Враховуючи зростаючий рівень знань сучасних школярів, їх різ­нобічні інтереси, вихователь і сам повинен всебічно розвиватися: не тільки в галузі своєї спеціальності, але й у галузі політики, загальної культури, повинен бути для своїх вихованців прикладом моральності, носієм людських чеснот та цінностей.

Швидкі темпи формування особистих якостей у дитячому та підлітковому віці вимагають діяти з випередженням, не чекаючи, поки зміст, організація, методи і форми виховання ввійдуть у суперечність з рівнем розвитку вихованців, поки погані звички не вкоренилися в їх душі. Однак, підвищуючи вимоги, зважуйте сили тих, кому вони адресовані. Непосильні вимоги можуть підірвати віру в свої сили, привести до розчарувань або, що набагато гірше, до недостатньо повного, поверхневого виконання вимог. Як правило, в таких випад­ках виробляється звичка задовольнятися не повним досягненням результату.

Особливо уважні вихователі стежать за змінами найважливіших особистісних якостей - спрямованості ціннісних орієнтацій, життєвих планів діяльності і поведінки, оперативно коректують процес вихо­вання, спрямовуючи його на задоволення особистих та суспільних потреб.

Деякі вихователі помилково вважають, що індивідуальний під­хід повинен використовуватися лише по відношенню до "важковиховуваних" школярів, порушників правил поведінки. Безперечно, цим вихованцям необхідна підвищена увага. Але не можна забувати про "благополучних". За зовнішнім благополуччям можуть приховуватись і нерозсудливі думки, мотиви, вчинки. Підозрювати в цьому нікого й ніколи не варто, але увагу приділяти треба всім.

Зрозуміти глибинні характеристики особистості за зовнішніми актами поведінки дуже важко і не завжди вдається. Потрібно, щоб сам вихованець допомагав вихователю. Зробіть його своїм другом, спіль­ником, співробітником. Це найкоротший та вірний шлях до діагности­ки глибинних якостей особистості.

В основу роботи з обдарованими дітьми покладено принципи:
- орієнтація на вищі кінцеві результати;
- безперервна передача знань(навчатися й навчати інших необхідно стільки, скільки потребує досконале володіння темою);
- співпраця й товариська взаємодопомога;
- різноманітність завдань;
- навчання за здібностями;
Виконання програми здійснюється за такими напрямами:
- науково- методичне забезпечення роботи з обдарованими учнями;
- виявлення та відбір обдарованих дітей;
- навчання, виховання та розвиток обдарованих дітей;
- стимулювання та заохочення навчальної й позакласної діяльності учнів;

Дата добавления: 2015-05-08