Роль виховання у розвитку особистості 1 страница

Говорячи описово, виховання у розвитку особистості виступає важливим фактором поряд зі спадковістю і середовищем. Воно забезпечує соціалізацію особистості, програмує параметри її розвитку з урахуванням багатогранності впливу різних чинників. Виховання - це спланований, довгостроковий процес спеціально організованого життя дітей в умовах навчання і виховання. Йому притаманні такі функції:

- Діагностика природних задатків, теоретична розробка і практичне створення умов їх прояву та розвитку;

- Організація навчально-виховної діяльності дітей;

- Використання позитивних факторів у розвитку якостей особистості;

- Змісту виховання, засобів і умов соціального середовища;

- Вплив на соціальні умови, усунення та перетворення (по можливості) негативних середовищних впливів;

- Формування спеціальних здібностей, що забезпечують додаток сил у різних сферах діяльності: наукової, професійної, творчо-естетичної, конструктивно-технічної і т.д.

"Цілісність людини, що володіє єдиної соціальної сутністю і поряд з цим наділеного природними силами живого чуттєвого істоти, заснована на діалектиці взаємодії соціального і біологічного". Виховання не може змінити успадкованих фізичних даних, вроджений тип нервової діяльності, змінити стан географічної, соціальної, домашньої або інших середовищ. Але воно може надати формуючий вплив на розвиток шляхом спеціального тренування і вправ (спортивні досягнення, зміцнення здоров'я, вдосконалення процесів збудження і гальмування, тобто гнучкості і рухливості нервових процесів), внести визначальний коректив у стійкість природних спадкових особливостей.

Тільки під впливом науково обгрунтованого виховання і створенні відповідних умов, обліку особливостей нервової системи дитини, забезпеченні розвитку всіх його органів, обліку його потенційних можливостей і включенні в відповідні види діяльності індивідуальні природні задатки можуть перерости у здатності.

При організації виховання педагогам слід пам'ятати, що різні види діяльності роблять різний вплив на розвиток тих чи інших здібностей людини в різні його вікові періоди. Розвиток особистості залежить від провідного виду діяльності.

Породжувані діяльністю нові потреби та готівкові можливості їх задоволення створюють ряд наступних протиріч. Вони виступають рушійною силою розвитку особистості. Такі суперечності виникають між віковими фізичними і духовними можливостями і старими формами взаємин, між свідомістю і поведінкою, між новими потребами і колишніми можливостями, між наявними здібностями і потребами більш високого рівня розвитку і т.д.

Справжні досягнення людини накопичуються не тільки поза ним, в тих чи інших породжених їм об'єктах, але і в ньому самому. Створюючи що-небудь значне, людина і сам росте; в творчих, доброчесних справах найважливіше джерело його зростання. "Здібності людини - це спорядження, яке виковується не без його участі". Виховання і діяльність створюють основу для прояву і розвитку природних задатків і здібностей. Практикою доведено, що цілеспрямоване виховання забезпечує розвиток особливих задатків, ініціює духовні та фізичні сили. Це підтверджують успіхи педагогів-новаторів, практика нейролінгвістичного програмування (НЛП). Неправильне виховання здатне деструктуріровать вже розвинене в людині, а відсутність належних умов-зовсім зупинити розвиток навіть особливо обдарованих особистостей. Підводячи читача до розуміння ролі виховання та діяльності у розвитку здібностей, відзначимо необхідність формування таких здібностей, як працьовитість і висока працездатність. Багато відомих генії людства стверджують, що всіма своїми успіхами вони зобов'язані важкого праці та наполегливості в досягненні намічених цілей і тільки на 10% - своїм здібностям і нахилам.

Організовуючи виховання, мабуть, слід виходити з ідей л.с. Виготського про два взаємопов'язаних зонах розвитку: актуального і найближчого, враховувати їхні індивідуальні можливості і адекватність вимог, розвиненість мотиваційної сфери виховуваних.

Найважливіші закономірності та фактори розвитку та формування особистості можна розглядати як зовнішні і внутрішні. До зовнішніх відносяться сукупний вплив вищеназваних середовищ і виховання. До внутрішніх факторів - природні потреби і потяги, потреби у спілкуванні, альтруїзмі, домінуванні, агресивності і специфічні соціальні потреби - духовні, творчі потреби, морально-ціннісні, потреби в самовдосконаленні, інтереси, переконання, почуття і переживання і т.д., що виникають під впливом середовища і виховання. В результаті комплексної взаємодії цих факторів відбувається розвиток і формування особистості. У процесі розвитку складно знайти період рівномірного впливу всіх факторів. Як правило, спостерігається почергове або групове їх переважання.

До цих пір в педагогіці обгрунтовано стверджується вирішальний вплив виховання на розвиток і формування особистості через стимулювання внутрішньої активності (рухової, пізнавальної активності спілкування) і активності свого вдосконалення, саморозвитку. Іншими словами, це формування мотивації.

12. Характеристика принципів науковості, систематичності, системності, активності. Шляхи і умови їх реалізації у процесі навчання.

Принципи навчання (дидактичні принципи) – основні положення, що визначають зміст, організаційні форми та методи навчальної роботи школи. Принцип навчання, відображаючи якийсь один істотний аспект процесу навчання, стає підґрунтям для формулювання правил навчання. Принцип науковості. Його сутність – всі факти, знання, положення і закони, що вивчається, повинні бути науково правильні. Реалізація цього принципу передбачає вивчення системи важливих наукових положень і використання у навчанні методів, близьких до тих, якими послуговується певна наука. Він вимагає: розкриття причинно-наслідкових зв’язків явищ, процесів, подій, демонстрації могутності досягнень людських знань і науки та ознайомлення з методами науки, пізнання. Принцип систематичності зумовлений логікою науки й особливостями пізнавальної діяльності, яка відбувається відповідно до вікових закономірностей розвитку дітей. Передбачає системність в роботі вчителя (постійна робота над собою, опору на пройдене при вивчені нового матеріалу, фіксування уваги учнів на вузлових питаннях, продумування системи уроків, здійснення внутріпредметних і міжпредметних зв’язків), а також системність у роботі учнів (систематичне відвідування школи, виконання домашніх завдань, уважність на уроках, порядок у виконанні д/з, час виконання завдань, систематичне повторення навчального матеріалу). Принцип активності учнів. Цей принцип є провідним, бо визначає головне спрямування пізнавальної діяльності учнів і керування нею. Активізації пізнавальної діяльності сприяють позитивне ставлення до навчання, інтерес до навчального матеріалу, позитивні емоції, викликані навчальною діяльністю; єдність інтелектуальної та мовленнєвої діяльності учнів; взаєморозуміння між учителем і учнями; використання на практиці засвоєного матеріалу, умінь і навичок; систематичне повторення засвоєних знань; проблеми навчання; використання сучасних технічних засобів навчання.

13. Педагогічна професія та її високе призначення в суспільстві. Вимоги до вчителя.

Вчитель – головна фігура пед. процесу. Його особистий приклад є могутнім фактором виховного впливу. Позитивні якості вчителя є основою його авторитету – визнання учнями його інтелектуальної, моральної сили і переваги, глибокої пошани до вчителя, віри в нього. Вчитель повинен прагнути до духовного збагачення учнів, поважати унікальність кожної особистості, організовувати педагогічний процес в умовах інтелектуальної співпраці. Специфіка педагогічної діяльності вчителя полягає в тому, що він взаємодіє з учнями, яким властиві різноманітні інтереси. Це вимагає від нього володіння системою професійних знань. Професійні знання поглиблюють, спрямовують і організують індивідуальний досвід вчителя, відкривають можливості для його вдосконалення і розвитку. Вчитель повинен володіти такими професійними уміннями: 1) вміння визначити конкретні пед.завдання: дослідження особистості і колективу з метою визначення рівня його готовності до оволодіння знаннями; 2) вміння створювати логічно завершену пед.систему: комплексне планування навчально-виховних завдань, вибір форм, методів, засобів його реалізації; 3) вміння враховувати і оцінювати результати пед.діяльності: самоаналіз і аналіз освітнього процесу, визначення нових завдань. Вагомими для педагога є наявність педагогічних здібностей. Цю систему утворюють: організаційні здібності, дидактичні здібності, перцептивні – виявляються в здатності сприймати та розуміти іншу людину, комунікативні, науково-пізнавальні. Комплекс таких здібностей є важливою передумовою успішного володіння пед.професією. До професійних якостей відносять: професійне мислення, професійну спрямованість: цілеспрямованість, гуманістична спрямованість, ідейна переконаність, позитивне ставлення до себе; експресивні якості: емоційно-вольова стабільність, стійкість до стресу, оптимізм, витримка, самоконтроль. Організаційні якості: відповідальність, працездатність, дисциплінованість. Комунікативні якості: контактність. Отже, вчитель повинен бути взірцем професіонала, носієм високих громадянських, професійних та особистісних якостей. Уважне й бережне ставлення до дітей, повага до їх почуттів є обов’язковою складовою професіоналізму вчителя.

14. Характеристика методів стимулювання і мотивація пізнавальної діяльності школярів.

Регулювати, коригувати і стимулювати діяльність та поведінку вихованців покликані методи стимулювання діяльності й поведінки. Найефективніші серед них — гра, змагання, заохочення і покарання.

Гра. До неї дитина вдається у ранньому віці, ще до року.

Гра — один із видів діяльності дитини, що полягає у відтворенні дій дорослих і стосунків між ними.

Види ігор визначають на основі різнопланової діяльності дітей: ігри-дозвілля (ігри за власним бажанням), ігри педагогічні (організовані з метою вирішення навчально-виховних завдань).

Залежно від того, наскільки гнучкими, динамічними, творчими, регламентованими є рольові дії, правила і зміст, колективні розважальні ігри поділяють на групи:

— ігри творчі: сюжетно-рольові, конструкторські, драматизації з вільним розвитком сюжету, ігри-жарти, ігри-розіграші;

— ігри за визначеними правилами: рухові, хороводні, спортивно-змагальні, настільні.

Педагогічні ігри диференціюють відповідно до педагогічної спрямованості: дидактичні (організовують у процесі навчання), творчі педагогічні (розроблені педагогом з метою досягнення конкретних виховних завдань).

Головною умовою успішного застосування ігор є активне залучення учнів не лише до гри, а й до процесу її створення. Щодо створення нової оригінальної гри поділяють на такі, яким не вистачає інформації; умови яких потребують доповнення; в яких відомо лише сюжет; із суперечностями змісту; із запланованими помилками у змісті (задля виправлення помилок); із запланованим сюжетом і умовами, результати яких визначають учасники. Існують різні методики організації та проведення педагогічних творчих ігор, але основні елементи їх спільні — розробка сценарію, розподіл ролей, визначення виховних цілей.

На практиці проведення творчої гри відбувається у таких етапах:

а) педагог розповідає про гру, що допомагає апробувати її модель на сприйнятті дітей, залучає їх до обговорення плану (уточнення ролей, створення уявних ситуацій тощо);

б) розподіл ролей (можливі різні варіанти: вибір ролі за бажанням, колективне обговорення кандидатур на певні ролі, визначення ролі у формі доручення);

в) розробка плану гри за певним сюжетом;

г) власне гра;

ґ) завершення гри і підбиття підсумків.

Для збереження стійкого інтересу дітей до гри доцільно використовувати умовну ігрову термінологію, різновиди впливу в ігровій формі (вимогу, заохочення тощо), елементи колективного змагання.

Використовуючи гру як важливий навчально-виховний чинник, необхідно дотримуватися таких психолого-педагогічнихумов.

Умови використання гри:

1)визначення творчого потенціалу гри. Передбачає з'ясування її доцільності для певного періоду розвитку особистості, колективу класу; з'ясування чітких показників якостей особистості, на розвиток яких спрямована гра;

2)визначення місця (клас, школа, пришкільний майданчик тощо) і часу проведення, кількості учасників (весь клас, мікрогрупи тощо). Залежать вони від умов проведення та творчого характеру гри;

3) забезпечення психологічної комфортності і природності гри. Вона має бути бажаною, зручною і приємною для учасників. Важливо, щоб вона була органічно пов'язана з тематичним періодом чи змістом попередніх форм роботи, уникала невмотивованих ситуацій. Доцільно при цьому подбати про творчу післядію, нову гру чи іншу форму роботи. Наприклад, для інсценованої розповіді-експромту післядією може бути конкурс на кращий текст;

4)урахування вікових та анатомо-фізіологічних властивостей учасників гри. Передбачає попередню діагностику рівня сформованості якостей дітей, що потребують розвитку;

5)захист людської гідності, морального самопочуття кожного учасника. Передбачає аналіз впливу гри на свідомість, емоційні враження учнів. Потрібно співставляти емоційну навантаженість гри з денним режимом учнів, моральною ситуацією в колективі;

6)визначення місця вчителя під час проведення гри. Роль і місце вчителя будуть змінюватися залежно від рівня сформованості якостей особистості учасників гри, їх віку, часу спільної діяльності. Якщо на початку співпраці з дітьми вчитель є керівником, інструктором, суддею, то поступово він повинен ставати радником або навіть спостерігачем. Хоча можливі ситуації, за яких педагог змушений змінити рольову позицію і знову взяти керівництво грою на себе;

7)цілеспрямоване поширення прав учасників гри. Вони стосуються вибору гри (її назви, сюжету), зміни умов гри, її модернізації, вироблення нового змісту. Вищим виявом розвитку творчої активності учнів є бажання створити власну гру.

Урахування цих особливостей потребує від учителя постійного контролю за процесом створення, проведення і аналізу ігрової навчальної діяльності.

Змагання. Воно забезпечує випробування людиною своїх здібностей, відчуття товариської взаємодопомоги, передбачає облік і порівняння результатів діяльності, заохочення її учасників, сприяє розвитку нахилів, духовних якостей дитини, спонукає до наслідування загальноприйнятих норм поведінки.

Змагання — природна схильність дітей до здорового суперництва й самоутвердження в колективі.

Його супроводжують позитивні та негативні емоційні реакції: захоплення, радість з приводу успіхів, скептицизм, байдужість, заздрість тощо. Тому слід враховувати позитивні (спосіб згуртування колективу, розвиток моральної мотивації діяльності) і негативні впливи (відсутність боротьби за досягнення спільного успіху, взаємодопомоги та співробітництва, що зумовлює розлад у колективі). Важливими умовами проведення змагань є демократичний підхід до ідеї змагання, висвітлення його результатів, залучення учнів до обговорення й аналізу, їх матеріальне і моральне стимулювання.

Змагання бувають індивідуальними і колективними. Формами індивідуального змагання є предметні олімпіади, конкурси дитячих творів, малюнків, виставки, індивідуальні види спортивних змагань тощо. У виховному плані вони стимулюють діяльність, що ґрунтується на індивідуальних мотивах та особливостях. Формами колективного змагання є ігри (футбол, волейбол тощо), конкурси художньої самодіяльності (внутрішкільні, міжшкільні, районні тощо). Підбиваючи підсумки змагань, відзначають дітей, які досягли успіху, й тих, хто через недостатній рівень підготовки відстав, але докладав максимум зусиль.

Заохочення. Воно полягає в тому, що відчуття задоволення, радості, зумовлені громадським визнанням зусиль, старань, досягнень зміцнює впевненість у своїх силах, викликає приплив енергії, піднесений настрій, готовність до роботи, забезпечує хороше самопочуття.

Заохочення — схвалення позитивних дій і вчинків з метою спонукання вихованців до їх повторення.

Серед основних видів заохочення виокремлюють: схвалення, виражене короткою реплікою-ствердженням, що дитина діє правильно, її вчинок позитивний; похвала, що є розгорнутою оцінкою, яка супроводжується аналізом дій дитини; нагорода, що є більш значним заохоченням, яке застосовують за необхідності відзначити особливі досягнення, вчинки (закінчення навчання з відзнакою, перемога у змаганнях); важливе доручення, яке свідчить про довіру вчителя і викликає особливе натхнення в учня, спонукає до діяльності; авансування особистості, яке застосовують стосовно тих, кого рідко або ніколи не заохочують, хто не переживав позитивних емоцій від похвали дорослих. Але заохоченням «авансом» не слід зловживати.

Не всяке заохочення активізує процес виховання учнів. Воно має виховну силу лише за дотримання певних умов:

1)своєчасність похвали за позитивні дії. Часто похвала справляє особливий ефект, коли дитина ще не досягла помітних успіхів у поведінці, але виявляє прагнення до цього. Відзначення хоча б незначних позитивних змін, невеликої перемоги учня над собою підвищує його самоорганізацію, спонукає його до відповідної діяльності та поведінки. Байдужість педагога до перших успіхів учня може негативно позначитись на всьому процесі виховання;

2)об'єктивність заохочувального впливу. Непідкріплена справжніми успіхами похвала негативно впливає на особистість (перехвалювання розвиває самовдоволеність, протиставлення себе колективу), а також на оточуючих (незаслужена похвала підриває довіру до вчителя). При цьому враховують не тільки результати діяльності, а й те, наскільки сумлінним був учень, скільки затратив на неї праці (ступінь його зусиль). Адже в учнів різний досвід і рівень розвитку, одним одна й та ж справа дається легко, іншим набагато важче. Необ'єктивність при оцінюванні призводить до конфліктів;

3)опора робиться на громадську думку. Вплив заохочення ефективний, якщо думка педагога збігається з думкою дітей;

4)гласність. Вона передбачає оприлюднення результатів (особистих досягнень учня, підсумків змагання) на кожному етапі. Сприяють гласності також засоби: шкільне радіо, преса, збори тощо;

5)врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів. Діти молодшого шкільного віку мають більшу потребу в заохоченні, схваленні вчинків, ніж старшокласники.

Вчасне, вмотивоване заохочення вселяє дитині віру в себе, додає сил, налаштовує на працю над вирішенням проблем і над собою, нераціональне його використання може дезорієнтувати юну особистість, спровокувати різноманітні педагогічні проблеми.

Покарання. Як і заохочення, його слід використовувати тільки як виховний засіб. Воно має викликати в учнів почуття сорому і провини, намір не повторювати подібного. Покарання, що принижує їх гідність, не дасть позитивного результату. Знаючи учня, розуміючи його духовний стан і мотиви, що спонукають до певних вчинків, вчитель може визначити необхідність і міру покарання.

Покарання — осуд недостойних дій та вчинків з метою їх припинення, запобігання у майбутньому.

Беручи за основу особливості впливу на учня, виділяють такі види покарань: покарання-вправляння (наприклад, погане виконання обов'язків чергового у класі карається додатковим чергуванням); покарання-обмеження (обмеження щодо отримання певних благ: можливості поїхати на екскурсію, тимчасова заборона відвідування спортивної секції); покарання-осуд (попередження, догана з визначенням певних строків на виправлення); покарання-умовність (наприклад, учня залишають на певний час у кабінеті директора для обдумування свого вчинку); пока-рання-зміна ставлення (більш суворий тон вчителя під час аналізу вчинку, суворий погляд).

Порушення правил поведінки, режиму передбачає застосування з метою покарання догани за наказом директора школи, зауваження у щоденнику, зниження оцінки за поведінку. Найсуворіше покарання — виключення порушника із школи за систематичне скоєння вчинків, які не дають йому права перебувати у шкільному колективі (злодійство, хуліганство тощо).

Покарання має бути гуманним, таким, що не ображає людську гідність, ґрунтуватися на добродушності педагога і повазі до особистості дитини. Воно повинно викликати в учня переживання, почуття провини, докори совісті, прагнення змінити поведінку, підвищувати його відповідальність за власну поведінку, зміцнювати дисциплінованість, розвивати несприйняття негативного, здатність протистояти негідним бажанням.

15. Розвиток і формування особистості. Рушійні сили та фактори розвитку особистості. Взаємообумовленість процесів виховання навчання і розвитку.

Особистість – людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільно значущого та індивідуально-неповторного. Розвиток людини – процес становлення та формування її особистості під впливом зовнішніх і внутрішніх чинників, серед яких провідну роль відіграють цілеспрямоване виховання та навчання. Формування людини – становлення людини як соціальної істоти внаслідок впливу середовища і виховання на внутрішні сили розвитку. Виділяють три види розвитку і формування особистості: стихійне, цілеспрямоване, саморозвиток і само формування. Розвиток залежить від спадковості, середовища та виховання. Його джерелом і внутрішнім змістом є такі внутрішні та зовнішні суперечності: процеси збудження і гальмування; в емоційній сфері – задоволення і незадоволення, радість і горе; між спадковими даними і потребами виховання; між потребами та моральним обов’язком; між прагненням та її можливостями. У навчально-виховній діяльності педагогам слід враховувати, що розвиток особистості школяра має наслідувальний характер, а людська особистість розвивається в діяльності, під впливом середовища (умови життя, насамперед близьке оточення, засоби масової інформації, вулиця, шкільний колектив справляють відчутний вплив на розвиток особистості школяра).

Виховання і навчання впливають на розвиток особистості. Вони сприяють:1) розвитку фізичних якостей і природних здібностей, набуттю нових впродовж усього життя людини; 2) розвитку умінь переборення внутрішніх суперечностей відповідно до особливостей суспільного розвитку; 3) психічному розвитку людини. До цього процесу належать осмислення, систематизація, узагальнення інформації, засвоюваної під час різних видів діяльності; 4) інтелектуальному, творчому розвитку особистості. Мисленнєві здібності краще розвиваються там, де вчитель правильно організовує навчальну діяльність, використовуючи у процесі навчання проблемні ситуації, сприяючи самостійному вирішенню творчих завдань; 5) розвитку здатності до спілкування з оточуючими, завдяки чому дитина вчиться, набуває навиків розуміння інших людей, а завдяки цьому і себе; 6) розвитку потреб людини. Виховання і навчання покликані розвивати вищі людські потреби (у духовному спілкуванні, співпраці з іншими людьми, у моральній поведінці, знаннях, творчості); 7) розвитку особистості, яка постійно вдосконалюється, будучи не лише об’єктом, а й суб’єктом виховного процесу. Під впливом виховання і навчання формуються свідомість і самосвідомість, власне «Я».

16. Роль діяльності, активності і спілкування в розвитку і формуванні особистості.

Діяльність – спосіб буття людини у світі, її здатність вносити в дійсність зміни. У роки навчання школяр бере участь в ігровій, навчальній, трудовій, художній, спортивній та громадській діяльності, які забезпечують його всебічний розвиток. Важливою умовою ефективності розвитку особистості у вищезгаданих видах діяльності є її активність, здатність до свідомої трудової та соціальної діяльності, міра цілеспрямованого. Активність виявляється у рухах, пізнанні навколишньої дійсності, у спілкуванні, впливі на оточення й на саму себе. Останній вид активності називають самовихованням. Найголовнішими видами діяльності є гра, навчання і праця. Пізнавальна активність сприяє інтелектуальному розвитку дитини. Тому змалку слід підтримувати дитячу цікавість, відповідати на запитання дитини, розвивати в ній інтерес до знань. Активність дитини у спілкуванні дає їй змогу набути морального досвіду поведінки, визначити своє місце в колективі, вчить її підкорятися і керувати іншими. Рушійною силою будь-якої діяльності, вияву в ній активності є потреби. Завдання педагога – відкрити вихованцям багатоманіття корисних для їх розвитку видів діяльності та спонукати до корисних справ, стримуючи від шкідливих.

17. Вікова періодизація у сучасній педагогіці. Психолого-педагогічна хар-ка різних вікових груп.

Вікова періодизація (класифікація) – поділ цілісного життєвого циклу людини на вікові відрізки (періоди), що вимірюються роками. Вперше вікову періодизацію запропонував Платон. В ній розкривається зміст виховання та діяльності особистості на кожному з вікових періодів. У педагогіці шкільний вік поділяють на: молодший (6-7-11-12); середній або підлітковий (12-15 років); старший або юнацькій (15-18 р.). Кожній віковій групі властиві психічні та соціальні ознаки, які називають віковими особливостями. Молодший шкільний вік. Важливими показниками готовності дитини до навчання є навички до розумових зусиль, зосередженість у роботі, вміння слухати вчителя і виконувати його завдання. Підлітковий вік позначений бурхливим ростом і розвитком організму, поліпшується продуктивність пам’яті. Характерне розпорошеність інтересів. Роль у його житті відіграють різні форми спілкування, посилюється прагнення дружити. Наприкінці цього періоду реально постає завдання вибору професії. Юнацькій вік – це період формування світогляду, самосвідомості, хар-ру і життєвого самовизначення, якому сприяє пізнавальна діяльність. Пам'ять старшокласника стає зрілішою. Мовлення збагачується науковими термінами, увиразнюється і конкретизується. В них формуються стійкі професійні інтереси. Всередині кожної вікової групи існують значні відмінності, що залежать від природних задатків, умов життя і виховання дитини.

18. Психолого-педагогічна характеристика школярів підліткового і юнацького віку.

Підлітковий вік — учні характеризуються більшою самостійністю, активністю, прагненням бути дорослими. Інтереси різноманітні, але більш стійкі. Виникає тяга до певної сфери знань, професії. Перехід від дитинства до дорослості - специфічна риса підліткового віку. Бажання бути дорослим зовні виявляється в прагненні дітей проявити власні судження, погляди, Інтереси, манерах поведінки. Підліток не сприймає постійних зауважень, вказівок, нотацій. Він дуже прискіпливий до аргументування висунутих до нього вимог. Виникає критичність, вибірковість у ставленні до вчителя. Основний шлях педагога до цього віку - глибока повага до нього.

Юнацький вік - фаза переходу від залежного дитинства до самостійної дорослості, що передбачає з одного боку завершення фізичного, зокрема статевого дозрівання, а з другого - досягнення соціальної зрілості. В цьому віці діти: чітко визначають свої життєві і професійні плани; відрізняються підвищенням незалежності в своїх вчинках; критичні по відношенню до інших; краще управління своїми емоціями; вимагають підвищення уваги до своїх думок, суджень. На цьому етапі необхідно включати старшокласників в розв'язання реальних життєвих проблем. В виховній роботі слід приділяти особливу увагу формуванню життєвих ідеалів, переконань, морально цінних якостей.

Підлітковий вік (від 15 до 18 років) – вік безпосередньої підготовки підростаючої особистості до життя як дорослої людини, вибору професії, виконання соціальних функцій.

Анатомо-фізіологічні особливості.

Подальші анатомо-фізіологічні зміни. Закінчується видозмінення організму, збільшується зріст, вага тіла, окружність грудної клітини. Закінчується окостеніння скелета, удосконалюється м’язова система.

Розвиток психіки і пізнавальної діяльності.

Закріплюються і вдосконалюються психічні властивості особистості. Інтенсивне інтелектуальне дозрівання, провідна роль в якому належить розвитку мислення. Навчальна діяльність створює сприятливі умови для переходу учнів до абстрактного й узагальнюючого мислення. Старшокласники більш усвідомлено і міцно оволодівають логічними операціями. Мовлення старшокласників ускладнюється за змістом і структурою, збагачуються новими науковими і технічними термінами, відбувається засвоєння і використання норм літературної мови. Вдосконалюється спостережливість, здатність помічати суттєві зовнішні ознаки. Розвивається репродуктивна і творча уява, критичність у ставленні до витворів уяви, посилюється самоконтроль. Становлення особистості. Інтелектуальний розвиток тісно пов'язаний з тенденціями особистісного зростання старшокласників. Збагачується емоційна сфера, усвідомлюються певні норми поведінки. Розвиваються почуття гуманізму, колективізму, дружби і товаришування, честі, обов’язку і відповідальності. Рання юність пора виникнення і переживання першого кохання, яке відчутно впливає на емоційне життя старшокласника. Вибір професії стає центром психологічного розвитку, формується вміння підпорядковувати свою поведінку конкретним цілям майбутнього самостійного життя. Формуються основні риси характеру.

Юнацький вік – 18-25 років. Ще К.Д.Ушинський вважав період від 16 до 22-23 років "найрішучим", вказуючи на те, що у цьому віці визначається спрямованість у способі мислення людини і в її характері.

Дата добавления: 2015-05-08