Загальне й особливе в міжнародного права й національних правових систем

Питання про загальні риси й особливості міжнародного права й національного права здавна залучав до себе увага авторів, що визнають відносно самостійний характер даних правових систем. Однак акцент при цьому ставився найчастіше на виявленні їхніх відмітних ознак і чорт, ніж їхньої спільності.

Так, Л. Оппенгейм, досліджуючи міжнародне право в порівнянні з "внутрішньодержавним правом окремих держав", указував насамперед на те, що дані правові системи "істотно відрізняються друг від друга"³.

Оні різні, писав відомий учений, у першу чергу відносно своїх джерел. Джерелами внутрішньодержавного права є "звичай, що розвився в межах даної держави, і акти його законодавчої влади", Джерела ж міжнародного права - це "звичай, що розвився серед родини народів, і правообразующие договори, укладені членами цієї родини".

Далі, продовжував автор, міжнародне право й внутрішньодержавне право розрізняються по регульованим ними відносинам". Внутрішньодержавне право регулює "відносини між особами, що перебувають під владою певної держави, і відносини між цією державою й даними особами". "Міжнародне ж право регулює відносини між державами — членами родини народів"⁴.

Нарешті, підсумовував Л. Оппенгейм, акцентувати увагу на особливостях правових систем, міжнародне право й усередині державне право розрізняються "по змісту самого права". Якщо внутрішньодержавне право є влада суверена над окремими особами, то міжнародне право "є право не над суверенними державами, а між ними". Міжнародне право функціонує як "право більше слабке" у порівнянні із внутрішньодержавним правом¹.

На те, що прихильники дуалістичних ідей ("плюралістичні інтерпретатори") акцентують свою увагу головним чином на відмітних рисах міжнародного й національного права в процесі їхнього порівняльного пізнання, указував у своїх критичних зауваженнях і Г. Кельзен.

Виступаючи проти розгляду міжнародного й національного права в якості самостійних правових систем, знаменитий учений зауважував: коли хочуть підкреслити "взаємну самостійність" міжнародного й національного права, те найчастіше посилаються як аргументи на їхні відмітні риси. Наприклад, на те, що "обидві правові системи мають як предмет свого регулювання різні суспільні відносини". Говориться при цьому, що "національне право регулює поводження індивідів, а міжнародне - поводження держав".

Однак цей аргумент "не спрацьовує", укладав автор, оскільки в навколишньому нас світі не було й немає поводження держав самих по собі, як таких. Їхнє поводження завжди "зводиться до поводження індивідів, що представляють дану державу"³. У чинність цього важко говорити про те, що міжнародне право й національне право мають різні предмети свого регулювання, відрізняються друг від друга предметами регулювання⁴.

Уже якщо говорити про відмітні ознаки й риси міжнародного й національного права, робив остаточний висновок автор, то варто було б звернути увагу насамперед на особливості характеру цих правових систем і на специфіку їхніх джерел. Адже цілком очевидним є та, що "якщо національне право створюється завжди однією державою, то міжнародне право — співтовариством, що складається із двох і більше держав"⁵, Дане обставина завжди накладає незгладимий відбиток як на характер правових систем, так і на інші їхні сторони⁶.

Не вдаючись в аналіз висновків Г. Кельзена й інших авторів власне кажучи, необхідно погодитися з думкою, що розвиває ними, про те, що при розгляді взаємозв'язку й взаємодії міжнародного й національного права не слід акцентувати увага лише на відмітних ознаках і рисах цих правових систем, а необхідно виходити з "збалансованого" подання про існуючим у них общностях й особливостях,

Варто також мати на увазі, що нерідко в кожній спільності міжнародного й національного права "закладені" одночасно і їхньої особливості, що багато особливостей кожної із правових систем випливають із їх общностей, є своєрідним продовженням цих общностей.

Наприклад, "вихідна" спільність міжнародного й національного права укладається в тім, що вони є правовими системами, а не системами норм моралі або інших соціальних норм, виступають під єдиною назвою права¹.

Однак ця спільність, що базується на наявності в даних правових систем таких об'єднуючих їхніх ознак і чорт, як їх вольовий, соціальний і регулятивний характер, не тільки не заперечує, а, навпаки, усіляко припускає наявність у кожної з них також своїх особливостей.

Суть цих особливостей, що виступають як продовження общностей, укладається, зокрема, у специфічному характері форм існування й прояву загальних ознак і чорт, у наявності в різних правових систем своїх особливих предметів і методів регулювання, своїх особливих правотворческих процедур і процесів, своїх власних джерел права.

При більше докладному розгляді цих й інших їм подібних общностей й особливостей національних правових систем і системи міжнародного права необхідно звернути увагу й особливо виділити наступні їх загальні й специфічні риси.

По-перше, регулятивний характер системи меж дума рід ного права й національних правових систем. Зміст його укладається в гом, що, установлюючи певні права та обов'язки сторін - учасників міжнародно-правових або внутрішньодержавних відносин, обидві правові системи створюють тим самим свого роду рамки їхнього поводження, направляють їхньої дії в строго певне правове русло.

Зрозуміло, набір регулятивних коштів, що перебувають "у розпорядженні" міжнародного права й внутрішньодержавного права, не обмежується лише нормами. Величезну роль грають правова культура, правосвідомість, правові звичаї й традиції, а також інші правові явища й фактори, що роблять відповідний вплив на учасників правовідносин.

Однак не в цьому зараз справа. У плані розглянутого питання для нас більш важливо підкреслити дві обставини: а) що регулятивность як властивість будь-якого права властива й міжнародному, і національному праву. У цьому - їхня безсумнівна спільність; і б) що із цієї спільності випливають у процесі формування й функціонування різних правових систем їхньої особливості.

Порівнюючи регулятивний характер даних правових систем, неважко помітити, а частковості, що в національних правових системах (особливо, таких, як англійська, японська) у порівнянні з міжнародною правовою системою набагато більшу роль грають історичні, політичні й правові традиції¹. Незрівнянно більше значення мають правова свідомість і звичай. Набагато більше активну роль у процесі реалізацій правових приписань виконують політична й правова ідеологія, правові доктрини.

По-друге, вольовий, точніше, державно-вольовий, характер норм міжнародного й національного права. Елемент спільності проявляється, крім усього іншого, у тім, що норми міжнародного й. національного права не є чимсь стороннім і незалежним стосовно волі, цілям, інтересам і бажанню їхніх творців. Вони являють собою продукт вольової діяльності людей, виступають як кошти вираження й закріплення їх соціальних і матеріальних цінностей й інтересів.

Ще на початку XX в. відомий російський учений — юрист И, В. Михайлівський, міркуючи на цю тему, писав, що будь-яке право є не що інше, як "кошти для охорони людських інтересів; право є інтерес, що захищає державою". Весь зміст людського життя, відзначав автор, складається "у прагненні до досягнення нескінченно різноманітних інтересів. Навколо цих інтересів іде постійна боротьба. І от, коли який-небудь інтерес здобуває особливо важливе значення, коли він недостатньо, охороняється іншими етичними нормами, держава дає йому спеціальну охорону за допомогою юридичних норм і перетворює в такий спосіб інтерес у право"².

Аналогічні міркування про нерозривний зв'язок права як такого, незалежно від того, яке воно - міжнародне або національне, з інтересами (груповими, індивідуальними, класовими й ін.), про вольовий, а разом з тим і про цільовий характер права звучали й звучать із вуст багатьох інших авторів.

Рудольф Иеринг, наприклад, як відомо, даному питанню присвятив спеціальне наукове дослідження³. Основні положення його праці "Ціль у праві" й у цей час не втратили свого актуального значення. Те ж саме можна сказати про положення, що стосується нерозривної зв'язки міжнародного й національного права з державними й іншими цілями й інтересами, а також з державною волею, що розвивалися в роботах видатного французького вченого Моріса Ориу "Основи публічного права", німецького вченого Георга Еллинека "Загальне навчання про державу" і багатьох інших широко відомих авторів¹.

З урахуванням сформованої реальності всі автори, що визнають відносно самостійний характер міжнародного й національного права, одностайні в тім, що дані правові системи є державно-вольовими за своїм характером системами й що в цьому укладається їхня безсумнівна спільність.

Що ж стосується їхніх особливостей, то вони зводяться до особливостей порядку формування й специфіці форм (способів) вираження державної волі в кожній з розглянутих систем.

У національному праві державна воля, " сутність, щонаповнює" у процесі правотворчества, і зміст видаваних державою норм права, проявляється в найбільш повній мері й, до того ж, в "чистому", "нерозбавленому" виді. Втілюючись у системі норм, що формують національне право, вона виступає як воля домінуючі в межах тієї або іншої країни суверена, як єдина й неподільна державна воля².

Иначе обстоит справа в міжнародному праві. У процесі формування норм і принципів міжнародного права державна воля проявляється іншим способом. А саме — не як індивідуальна воля єдиної держави, а як погоджені волі декількох держав. У чинність цього в підручниках й у спеціальних наукових дослідженнях сучасне міжнародне право цілком виправдано визначається не у вигляді системи юридичних норм, видаваних або санкционируемых державою й выражающих державною волею, а у вигляді системи юридичних норм, "створюваних державами (і частково іншими суб'єктами міжнародного права) шляхом узгодження їх воль і регулюючі певні суспільні відносини"³.

По-третє, загальні риси й особливості в об'єктах і предметах регулювання міжнародного й національного права.

Як об'єкти регулювання міжнародного й національного права виступають реально (об'єктивно) існуючі у світі, у рамках конкретних країн і за їхніми межами, суспільні відносини, які можуть бути опосередковані й у дійсності опосредуются не тільки нормами права, але й іншими соціальними нормами (нормами моралі, звичаями, традиціями й ін.). Весь цей масив суспільних відносин теоретично, а почасти й практично рівною мірою, залежно від видів відносин, доступний регулятивному впливу з боку як міжнародного, так і національного права. У цьому безумовно складається момент подібності даних правових систем, а разом з тим й їхньої спільності по об'єкті регулювання.

Однак подібність по об'єкті регулювання зовсім не заперечує, а, навпаки, усіляко припускає наявність специфічних особливостей і розходжень у предметах регулювання міжнародного права й національних правових систем,

Щоб переконатися в цьому, досить згадати, що якщо предметом регулювання національного права, незалежно від того, про які його галузі мова йде, є відносини, що виникають усередині тієї або іншої країни, у межах того або іншого "національного" суспільства, то предметом регулювання міжнародного права є суспільні відносини, що виникають на рівні міжнародного співтовариства.

Міжнародне право, писав Г. И. Тункин, має свій предмет регулювання, "відмінний від предмета регулювання внутрішньодержавного права, Це відносини між акторами міждержавної системи"¹.

Міжнародне право, відзначав Л. Оппенгейм, є право, "регулююче насамперед взаємини держав, а не окремих осіб"².

Предметом науки міжнародного права, затверджував Ф. Мартені, є ''сукупність життєвих відносин, що існують між народами". Відносини ці, міркував автор, викликаються різними інтересами й прагненнями "як цілих народів, так й окремих членів, підданих різних держав, до задоволення, за допомогою міжнародного обміну, своїх фізичних і духовних потреб". Отже, робив висновок Ф. Мартені, наука міжнародного права "має своєю підставою міжнародне життя й служить вираженням правового спілкування цивілізованих народів"³.

Незважаючи на розходження формулювань у визначенні предмета міжнародного права, пропонованих тими або іншими авторами, суть їх в остаточному підсумку зводиться до тому самому. А саме - до затвердження про те, що предмет науки міжнародного права, на відміну від предмета науки національного права, становлять суспільні відносини, що лежать не усередині якогось конкретного суспільства, а за його межами, на рівні світового співтовариства.

Дане положення не треба, однак, абсолютизировать, маючи на увазі, зокрема, той факт, що на сучасному етапі розвитку міжнародних зв'язків деякі відносини, що виникають у рамках того або іншого "національного" суспільства, регулюються також нормами міжнародного права, традиційно опосредовавшими відносини, що виникали лише між різними учасниками міжнародно-правових відносин, на рівні світового співтовариства¹.

Крім сказаного особливість предметів регулювання міжнародного й національного права проявляється в тім, що вони опосредуют досить різні за своїм характером відносини.

Досліджуючи ці відносини в цілісному плані, неважко помітити, що якщо в системі відносин, що становлять предмет регулювання національного права, значне місце займають відносини володарювання й підпорядкування, то в системі відносин, що утворять предмет регулювання міжнародного права, таких відносин, по природі своєї предполагающих наявність єдиного пануючого суб'єкта (суверена) і підлеглих йому суб'єктів, немає.

Істотна відмінність міжнародного права від внутрішньодержавного, писав у зв'язку з этим Г, Еллинек, укладається в тім, що "першим не регулюються відносини володарювання й підпорядкування, тому що воно є право між координованими елементами". Авторитетами, що встановлюють міжнародне право й у той же час зв'язаними їм суб'єктами, пояснював автор, "є саме самі держави". У їхніх взаємних відносинах спершу виявилося тут, як й в інших сферах права, "дія історичного елемента в понятті права". Факт дотримання правил міжнародного обороту "викликав подання про їхній юридичний обов'язок". Потім "приєднуються правові норми", вироблювані вже за прямою згодою держав, за допомогою яких останні, "даючи місце раціоналістичним вимогам з боку правотворящих факторів, значно сприяли подальшому розвитку міжнародного правопорядку"².

Варто помітити, що розходження в характері відносин, регульованих за допомогою норм міжнародного й національного права, накладає свій досить помітний відбиток і на самі механізми правового регулювання, а також на процес правотворчества й правозастосування.

Як цілком резонно відзначалося в науковій літературі, "зіставляючи міжнародне право й внутрішньодержавне право як системи", неважко встановити, що "зв'язку між елементами першої системи в сфері нормотворчества й нормоприменения носять переважно координаційний характер; у системі ж національного права ці зв'язки носять в основному субординационный характер"¹.

По-четверте, наявність загальних рис й особливостей, що стосуються суб'єктів міжнародного й національного права.

Спільність розглянутих у цьому плані систем міжнародного й національного права проявляється як мінімум у двох відносинах. А саме: 1) відносно самого факту існування суб'єктів права в кожній із систем й 2) у наявності загальних для них суб'єктів права.

Справа укладається в тім, що в порівнянні із суб'єктами інших соціальних (наприклад, політичних, ідеологічних) систем суб'єкти міжнародного й національного права, незважаючи на наявні між ними розходження, повинні мати такими загальними для них ознаками й рисами, якими не може володіти жоден із суб'єктів інших соціальних систем. Мова йде насамперед, зрозуміло, про їхню правоздатність і дієздатність². Наявність цих ознак і чорт не тільки поєднує всіх суб'єктів міжнародного й національного права в єдину родову групу, але ще більше зближає між собою розглянуті правові системи.

Кромі того, варто мати на увазі, що крім наявності в суб'єктів міжнародного й національного права загальродових, не правових і відповідні правові системи ознак і чорт у сучасних систем міжнародного й національного права є загальні суб'єкти.

Суб'єктами національного права, як відомо, є фізичні особи (громадяни, піддані, особи без громадянства, особи з подвійним громадянством й ін.) і юридичні особи (держава, державні органи, суспільні об'єднання, організації й ін.)

Як суб'єктів міжнародного права розглядаються "головним чином суверенні держави"³. У підручниках по міжнародному праву, щоправда, пояснюється, що є "основні суб'єкти міжнародного права", до якимсь ставляться держави, нації, що борються за державну незалежність і міжнародні (міждержавні) організації, а є "інші суб'єкти", у якості яких виступають "державно-подібні утворення" типу вільних міст (Новгород, Венеція, Гамбург й ін.), що існували в минулі століття, Західного Берліна (до об'єднання Німеччини в 1990 м.), Ватикану⁴.

Л. Оппенгейм називав суб'єктами міжнародного права "міжнародні особи", до яких відносив "суверенні й напівсуверенні держави". Суверенні держави він включав у категорію "зроблених міжнародних осіб", а напівсуверенні держави - у категорію "недосконалих міжнародних осіб". Перші він розглядав як "реальні міжнародні обличчя", а другі - як "гадані міжнародні особи".

До категорії останніх автор зараховував конфедерації держав й "повстанців, визнаних у громадянській війні як воююча сторона". На думку Л. Оппенгейма, ці "напівсуверенні держави", "недосконалі", "гадані міжнародні особи" не є реальними суб'єктами міжнародного права, "хоча в деяких відносинах вони розглядаються так, ніби вони були міжнародними особами"¹.

Рассматривая в якості "зроблених", "реальних" міжнародних осіб держави, автор, однак, мав на увазі не всі й не будь-які суверенні або "напівсуверенні" держави, а лише "цивілізовані держави". Тільки між такими державами, на думку вченого, і можуть виникнути взаємини, які є юридично обов'язковими для всіх їх й які, отже, і можуть розглядатися в якості міжнародно-правових².

Порівнюючи визнані сучасною юридичною наукою суб'єкти міжнародного й національного права, неважко помітити, що, поряд з існуючими в кожній із цих правових систем "своїми власними", специфічними для них суб'єктами, у них є й загальні суб'єкти права.

До їхнього числа варто віднести насамперед держава як таке, як цілісне утворення.

У наукових дослідженнях деяких авторів прийнято вважати, що держава в цілому може бути лише суб'єктом міжнародного права.

Так, Ф. Мартені пише у своїй роботі "Сучасне міжнародне право цивілізованих народів", що в області міжнародних відносин держава розглядається "як одне нероздільне ціле, як юридична особистість, що має щодо інших держав відомі права й обов'язки". Держава як ціле, міркує автор, "виступає тим діячем, що, переслідуючи в спілкуванні з іншими державами поставлені собі завдання, дає напрямок й охорону міжнародним відносинам". Міжнародне право, укладає Ф. Мартені, є, таким чином, "результат сукупних зусиль і взаємодії утворених держав"³.

Однак держава як таке, як цілісне утворення може виступати як суб'єкт не тільки міжнародного, але й внутрішньодержавного, національного права, Таким воно є, наприклад, у тому випадку, коли, відповідно до цивільного законодавства Росії або інших країн, воно, будучи юридичною особою (точніше - "особливим" юридичною особою), вступає в цивільно-правові відносини.

Зрозуміло, статус держави як суб'єкта міжнародно-правових і національних цивільно-правових відносин далеко не однаковий. Тому що в першому випадку воно незмінно (особливо в публічно-правових відносинах) виступає як суверен. А в другому випадку - як наділений рівними правами й обов'язками поряд з іншими суб'єктами учасник цивільно-правових відносин.

Однак незалежно від статусу й інших особливостей держави як суб'єкта міжнародно-правових і цивільно-правових або інших національних правових відносин у розглянутому плані принципово важливо відзначити сам факт того, що держава як цілісне утворення є суб'єкт не тільки міжнародного права, але й національного права.

Дана обставина, безсумнівно, є тим загальним моментом, що не стільки розділяє, маючи на увазі різний статус держави - суб'єкта міжнародного й суб'єкта національного права, скільки зближає між собою дві розглянуті правові системи.

Поряд з державою загальним суб'єктом сучасного міжнародного й національного права можуть бути громадяни, приватні особи.

Ще відносно недавно в науковій юридичній літературі вважалося, що громадянин, частка особа, може бути суб'єктом лише внутрішньодержавного, національного права, що ж стосується міжнародного права, те його суб'єктами можуть бути винятково держави.

"Ні монархи, ні частки особи, ні суспільства, що беруть участь у міжнародних відносинах", писав на початку XX в. Ф. Мартені, "не повинні бути раховані суб'єктами міжнародного права"¹. Монархи й дипломатичні агенти (посланники), розвивав свою думку автор, діють на міжнародному поприщі "у ролі й із правами представників або вповноважених держав: вони не мають самостійних міжнародних прав". Що стосується "приватних асоціацій й окремих осіб", те вони ведуть свої "міжнародні обороти під контролем, заступництвом і навіть відповідальністю державної влади, у підданстві якої складаються"².

Однак у міру розвитку міжнародного співтовариства й зміни характеру міжнародних відносин в області міжнародного права, у тому числі міжнародної правосуб'єктності, виник цілий ряд нових явищ.

Саме значне з них, констатується в спеціальній літературі, — поява в міжнародному праві людини як суб'єкта права, "хоча й з досить обмеженою правосуб'єктністю"¹.

У сучасному міжнародному праві, на відміну від класичного міжнародного права, утворилася ціла галузь права, присвячена правам людини². Сучасне міжнародне право містить величезний масив загальновизнаних, а отже, обов'язкових для всіх держав норм, що визначають основні права й волі людини незалежно від його громадянства, статі, раси, віросповідання, національності й т.д. "Основні права й волі людини, — дійдуть висновку дослідники, — усе більше визначаються міжнародним правом, незважаючи на те, що вони реалізуються в основному через внутрішньодержавне право"³.

В-п'ятих, загальні риси й особливості міжнародного й національного права, "закладені" у їхніх джерелах.

Як джерела національного права, як відомо, розглядаються нормативно-правові акти (закони й підзаконні акти), правові договори й звичаї, правові доктрини, судова практика й породжувані нею прецеденти, адміністративні прецеденти. Даний перелік джерел національного права - не вичерпний, оскільки в релігійній і деякій іншій правовій системах існують свої, специфічні джерела праве, але досить повний.

Що стосується джерел міжнародного права, найчастіше зухвалі суперечки, втім, як і джерела національного права, те їхній основний перелік дається не тільки в наукових дослідженнях, але й у деяких офіційних документах.

Наприклад, у Статуті Міжнародного Суду ООН (ст. 38) указується на те, що Суд вирішує передані йому на розгляд спори, застосовуючи такі формуюче міжнародне право джерела, як: а) міжнародні конвенції (загальні й спеціальні), " правила, щовстановлюють, виразно визнані державами, що сперечаються,"; б) міжнародний порядок як "доказ загальної практики, визнаної як правова норма"; в) загальні принципи права, "визнані цивілізованими націями"; г) судові рішення й "доктрини найбільш кваліфікованих фахівців з публічного права різних націй як допоміжні кошти для визначення правових норм".

Порівняльний аналіз джерел міжнародного й національного права з усією переконливістю показує, що між ними досить багато як загального, так й особливого.

Спільність ряду джерел міжнародного й національного права проявляється, зокрема, у їхній природі, характері й навіть у назві. Такими є, наприклад, правові договори, доктрини, звичаї й судові рішення.

Особливість цих джерел міжнародного й внутрішньодержавного права складається в їх конкретному цільовому призначенні й змісті.

Цілком зрозуміло, наприклад, що таке джерело міжнародного права, як договір, укладений між державами або іншими суб'єктами міжнародного права¹, будучи подібним по своїй юридичній природі, характеру й навіть назві (що це — саме, договір, угода, а не судове рішення, доктрина й т.п.) з договором — джерелом національного права (договір про створення федерації й т.п.), досить істотно відрізняється від нього як по своєму юридичному змісті, так і по конкретному цільовому призначенню.

Дане положення повністю зберігається й у всіх тих випадках, коли відповідно до законодавства тієї або іншої країни міжнародний договір зізнається як джерело національного права. Так, міжнародний договір зізнається джерелом внутрішньодержавного права рядом держав, включаючи Росію, - членів Співдружності Незалежних Держав (СНД). Відповідно до законодавства цих країн міжнародні договори розглядаються як невід'ємні складові частини їхніх правових систем.

Аналогічна справа обстоит зі звичаями й деякими іншими джерелами міжнародного й національного права.

Скажемо, елемент спільності двох правових систем, розглянутих під кутом зору діючих у них звичаїв, укладається, крім усього іншого, у тім, що деякі з них, зокрема, звичаї, що становили основу старого класичного міжнародного права, згодом адаптувавшись до радикально, що змінилися умовам, сталі сприйматися не тільки як джерела міжнародного права, але і як джерела національного
права.

Отмечая ця обставина, Ф- Мартені писав, що "морське міжнародне право, починаючи із правил про товароотправлении, морському страхуванні, про відносини між шкіпером і матросами й кінчаючи правами центральної торгівлі, — усе виникло в Середні століття, спочатку у вигляді звичаїв, які ввійшли потім в особливі збірники й, нарешті, зробилися частиною законодавства різних держав"¹.

Крім названих загальних рис й особливостей, що характеризують міжнародне й національне право, даним правовим системам властиві й інші, аналогічні їм риси. Свій конкретний прояв вони знаходять на рівні норм, що становлять основу міжнародного й національного права, а також на рівні інститутів, форм реалізації, юридичних й інших гарантій, різних галузей права.

Дата добавления: 2015-05-10