Міжнародне право й право сучасної Росії

Питання про характер взаємозв'язку й взаємодії міжнародного й внутрішньодержавного права фактично завжди перебував у поле зору вітчизняних дослідників. Про це свідчать як численні публікації по даній тематиці, так і наукові дискусії, що проводилися.

Особливо інтерес до проблеми взаємини міжнародного права й внутрішнього права Росії сильно зріс після прийняття Конституції 1993 р. Стаття 15 Конституції Росії вперше за всю історію розвитку конституційного права в нашій країні закріпила положення, які викликали неоднозначну реакцію серед фахівців в області міжнародного права й внутрішньодержавного права Росії й послужили причиною численних наукових дискусій¹.

Данная стаття Конституції дослівно звучить так: "Загальновизнані принципи й норми міжнародного права й міжнародні договори Російської Федерації є складовою частиною її правової системи. Якщо міжнародним договором Російської Федерації встановлені інші правила, чим передбачені законом, то застосовуються, правила міжнародного договору".

Прийняття даної статті свідчило про те, що офіційна, а разом з нею й значна частина неофіційної, академічна Росія пройшла величезний еволюційний шлях в усвідомленні суті міжнародного права й у рішенні питання про характер його відносин із внутрішнім правом Росії,

Відправною крапкою на цьому шляху було, як відомо, безумовне визнання пріоритету вітчизняного права над міжнародним. Широко розповсюдженими були думки про те, що міжнародне право "повинне бути включене в систему радянського права як його галузь"¹, а також міркування на тему, що стосується "радянського міжнародного права"² і пріоритети радянського права над міжнародним правом³,

Проміжною станцією на даному шляху було визнання в 60-і рр. пріоритету норм міжнародного "договірного" права й поява в 70-і рр., під впливом прозахідних настроїв, спочатку досить боязких, а пізніше й більше відкритих суджень про необхідність визнання примата міжнародного права як такого над національним правом. При цьому підспудно, самою логікою міркувань деякими авторами методично проводилася думка про те, що оскільки міжнародне право не відділене від національного права "китайською стіною", остільки й нема рації говорити про відносну самостійність і незалежність цих двох правових систем. Примат повинен бути в міжнародного права.

Виступаючи проти такого роду суджень, відомий ученый-международник Е. Т. Усенко цілком резонно писав, що "заперечення проти самостійності двох правових систем науково необоснованны. Вони будуються на аргументах, які в науці логіки йменуються аргументами аи Ьоттет, тобто на таких доводах, які адресовані до почуттів і вражень людини, не виходять із аналізу істоти справи, не є аргументами аи ге1".

Нарешті, останнім етапом на шляху вироблення подання про міжнародне право й про характер його відносини з російським правом стало посилене формування в другій половині 80-х — початку 90-х рр. думки про необхідність і важливість визнання безумовного примата міжнародного права не тільки в сфері договірних відносин держави Російського, але й в інших сферах взаємодії міжнародного й внутрішньодержавного права⁵.

Апофеозом всієї цієї своєрідної "кампанії" по встановленню пріоритету міжнародного права над внутрішньодержавним правом Росії з'явилося прийняття положення про включення значної частини міжнародного права у внутрішньодержавне і його законодавче закріплення спочатку в Конституції, а потім й в інших нормативно-правових актах.

Зокрема, з посиланням на Конституцію Росії майже текстуально повторив основне положення ч. 4 ст. 15 Конституції Цивільний кодекс Російської Федерації. У п. 1 ст. 7 Цивільного кодексу говориться, що "загальновизнані принципи й норми міжнародного права й міжнародні договори Російської Федерації є відповідно до Конституції Російської Федерації складовою частиною правової системи Російської Федерації".

У Цивільному кодексі слідом за Конституцією Росії повторено, таким чином, положення, відповідно до якого складовими частинами правової системи Росії оголошуються не тільки "міжнародні договори Російської Федерації", але й "загальновизнані принципи, а також "норми міжнародного права". Правда, у даному нормативно-правовому акті нічого не говориться про юридичну чинність міжнародних договорів Росії стосовно внутрішніх законів, як це робиться в Конституції Росії, що встановлює безумовний примат міжнародних "договірних" норм над нормами, що втримуються у внутрішніх законах. І це цілком зрозуміло, маючи на увазі конституційне закріплення даного загального для всіх галузей права положення.

Однак цивільне законодавство в рішенні питання про характер співвідношення міжнародного договірного права й внутрішньодержавного, російського права пішло далі конституційного права.

У розвиток конституційних положень, що закріплюють примат міжнародних договірних норм, Цивільний кодекс Росії встановив, що міжнародні договори Російської Федерації до ряду відносин, зазначених у самому Кодексі (п. 1-2 ст. 2), застосовуються безпосередньо, "крім випадків, коли з міжнародного договору треба, що для його застосування потрібне видання внутрішньодержавного акту" (п. 2 ст. 7).

Мова при цьому йде про відносини, що виникають при визначенні правового положення учасників цивільного обороту, підстав виникнення й порядку здійснення права власності й інших речових прав, відносин, що стосуються виключних прав на результати інтелектуальної діяльності (інтелектуальної власності), захисту невідчужуваних прав і воль людини й інших нематеріальних благ цивільним законодавством, "якщо інше не випливає з істоти цих нематеріальних благ", і ін. (п. 1-2 ст. 2).

Конституційне закріплення положень, відповідно до яких загальновизнані принципи й норми міжнародного права, а також міжнародні договори Російської Федерації оголошуються складовою частиною її правової системи, так само як і положення про безумовне визнання примата міжнародних договорів Росії над її внутрішніми законами викликали неоднозначну реакцію й оцінку з боку різних авторів - дослідників проблем співвідношення міжнародного й національного права.

Спектр думок був і залишається аж до теперішнього часу досить широким. Їм охоплюються думки як традиційного, апологетичного плану, безумовно підтримуючу й захищаючу офіційну точку зору на характер відносин міжнародного й національного права, закріплену в російській Конституції, так і думки досить тверезого, але критичного плану.

Представники першої позиції, відзначають що, оголосивши загальновизнані принципи, норми міжнародного права й міжнародні договори Російської Федерації складовою частиною внутрішнього права, "Конституція віддала належне міжнародному праву", одночасно вони висловлюють підтримку даному, офіційно закріпленому положенню й критикують не згодних із цим авторів, своїх явних або потенційних опонентів.

У літературі, пише, наприклад, із цього приводу И. И. Лукашук, зустрічаються критичні зауваження щодо включення в правову систему країни загальновизнаних принципів і норм міжнародного права на тім підставі, що вони призначені для регулювання тільки міждержавних відносин. З подібною позицією погодитися важко насамперед тому, що "усе без винятку норми міжнародного права, включаючи договірні, призначені для регулювання тільки міждержавних відносин. Інша справа, що одні норми реалізуються тільки в міжнародних відносинах, а інші підлягають реалізації у внутрішній сфері держав, пройшовши відповідну процедуру"¹.

Позитивной оцінки конституційного положення про включення загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, а також міжнародних договорів у внутрішнє право Росії дотримуються й інші вітчизняні автори.

Деякі з них уважають навіть, що поява такого положення, як і сам факт включення Конституцією Росії загальновизнаних принципів і норм міжнародного права й міжнародних договорів Російської Федерації у внутрішнє право країни "є історичним кроком величезної важливості"²,

Таке включення, зауважує А. Н. Талалаев, "докорінно міняє поняття правової системи Росії, її структуру, ставить по-новому питання про співвідношення, ієрархію правових актів по їхній юридичній чинності й правових нормах, що втримуються в них, ", Конституційне визнання даних принципів, норм і міжнародних договорів складовою частиною правової системи Росії, на думку автора, "це не просто відсилання Конституції до міжнародного права, це щось більше, що якісно змінює нормативне зміст нашої правової системи"¹.

Иного думки по питанню про конституційний розгляд загальновизнаних принципів, норм міжнародного права й міжнародних договорів Росії як складової частини її правової системи дотримуються інші вчені.

Е. Т. Усенко, наприклад, уважає й, як представляється, не без підстав, що "досить однозначним виглядає затвердження, що весь цей конгломерат принципів, норм і договорів є складовою частиною правової системи Росії"².

Подібне різко критичне відношення автора до розглянутої конституційної новели викликано, по-перше, тим, що "далеко не всі норми міжнародного права по своїй істоті — як регулятори міждержавних відносин — можуть знайти місце у внутрішньодержавному праві", що в основному спрямоване на регулювання не міждержавних відносин, а відношенні іншого роду. А, по-друге, тим, що "не кожен міжнародний договір може стати джерелом внутрішньодержавного права всупереч його національному закону"³.

Не стосуючись аналізу що приводять й інших точок зору щодо допустимості або неприпустимості включення загальновизнаних принципів, норм міжнародного права й міжнародних договорів Росії в її правову систему, треба, однак, констатувати, що мова, власне кажучи, іде не тільки й навіть не стільки про включення або невключення як такому, скільки про наслідки цього процесу. А саме - про визнання або невизнання безумовного примата міжнародного права стосовно національному, російському, праву.

Це треба з логіки міркувань авторів, а також з їхніх висновків й окремо зроблених зауважень про те, що своїм нововведенням "Конституція Росії заклала основи для затвердження в правовій системі країни пріоритету норм міжнародного права, включаючи договірні"; що Конституція закріпила положення про "принципове рішення в ній питання про співвідношення міжнародного права й внутрішньодержавного права, визнанні пріоритету міжнародних договорів Російської Федерації над її внутрішніми законами"¹; що сьогодні перед Росією виникає проблема вибору "між колишньою дуалістичною доктриною й моністичною концепцією, що виходить із визнання пріоритету міжнародного права над внутрішньодержавним російським правом"¹.

Варто помітити, що якщо в даних, так само як й інших їм подібних, судженнях й окремо зроблених зауваженнях звучать по перевазі позитивні або, принаймні, "нейтральні" оцінки самої ідеї примата міжнародного права над російським внутрішньодержавним правом, то в інші - зовсім інші, різко критичні, негативні оцінки.

Пора відверто визнати, пише, наприклад, із цього приводу Е. Т. Усенко, що ", щовиявилися ще в 70-і роки спроби впровадити в нашу міжнародно-правову доктрину концепцію примата міжнародного права під прапором нібито нового слова в науці були одним із симптомів і проявів початку розкладання радянської державності". Суб'єктивно вони представляли'собой реакцію на "ідеологізовану выхолощенность" нащего законодавства в області політичних прав людини, трудових відносин, багатьох цивільних прав. Об'єктивно ж "вони були спрямовані проти державного суверенітету країни"².

Міжнародне право, укладає автор, може досить позитивно впливати на розвиток національного права й національної державності, "якщо цей вплив здійснюється через і за допомогою самого національного права". Але міжнародне право (його "стандарти") може використатися й "як ідеологічні кошти розхитування й навіть руйнування державно-правової системи країни, чому новітня історія, у тому числі історія нашої країни, дає переконливі приклади"³.

Указуючи на теоретичну неспроможність і наукову безплідність доктрини примата міжнародного права, Е. Т. Усенко в той же час акцентує увагу на тім, що в практичному плані вона може зіграти й у дійсності відіграє негативну роль стосовно національного права. Вона обмежує активність національного права "у всіх тих численних областях внутрішньодержавного життя, куди проникає міжнародне право"⁴, зводить його, по образному вислові Я, Броунли, "до положення пенсіонера міжнародного права"⁵.

Решая питання про характер відносин сучасного міжнародного права й внутрішньодержавного права Росії взагалі й про примата міжнародного права зокрема, необхідно, як представляється, виходити із двох взаємозалежних між собою, взаємодіючих й у певній мері дополняющих друг друга факторів-посилок. А саме: а) з факту усе більше глибокої й різнобічної включенности Російської держави і його правової системи у світове державно-правове співтовариство; б) з факту його невідчужуваної суверенності, з обліком якої міжнародне право, "закріпивши право держави визначати свою правову систему", разом з тим визначило, що "при здійсненні суверенних прав, включаючи право встановлювати закони, держави погодяться зі своїми зобов'язаннями по міжнародному праву"¹.

При рішенні даного питання, з урахуванням цих факторів-посилок, не слід відходити від дійсності, далеко не що завжди погодиться з теоретичними викладеннями й побудовами, і допускати крайності.

Це означає, насамперед, необхідність уникати який би те не було ідеалізації міжнародно-правового життя й міжнародно-правових відносин, учасником яких є Російська Федерація, а також перебільшувати, а тим більше абсолютизировать фактор включенности сучасної Росії в мировре співтовариство й реальної ролі в ньому.

Сучасна Росія, хоча це сумно констатувати, - далеко не та економічно, політично й в інших відносинах світового рівня держава, що могла б на рівні з іншими світовими державами, і насамперед зі США, вести свої міжнародно-правові справи, як було до розвалу Радянської держави. У чинність цього вона фактично, а не юридично не може робити на процес формування й реалізації норм міжнародного права такий же вплив, як, наприклад, Сполучені Штати або інші економічно й фінансово незалежні держави Елементарна логіка підказує, а сучасна міжнародно-правова практика підтверджує (наприклад, розширення в Європі "зони відповідальності" НАТО, спроби підміни миротворчих функцій ООН, "гуманітарні" бомбардування Югославії), що в реальному житті процес формування й реалізації міжнародного права - це не завжди процес узгодження дій і воль всіх суверенних держав, до того ж рівних партнерів.

Теоретично і юридично всі держави-учасники даного процесу виступають як рівні партнери і як носії однаково рівноцінних державних воль. Фактично ж воля кожної держави, її реальний зміст, що коштують перед нею мети й завдання, її призначення, нарешті, її реальні можливості і її нереалізований потенціал прямо співвідносяться з реальними можливостями й нереалізованим потенціалом її носія - конкретної держави. Цілком зрозуміло, що чим сильніше держава, тим твердіше, масштабніше й, у плані реалізації своїх устремлінь, реальніше його воля. І навпаки.

Виходячи із цього не буде натяжкою сказати, що процес узгодження в юридичний^-юридичнім-формально-юридичному відношенні рівноправних і рівноцінних державних воль, що лежить в основі міжнародного права, - це лише якась теоретична схема, свого роду міжнародно-правовий ідеал.

Дійсність же ця така, що нерідко в процесі формування й реалізації міжнародного права, учасником якого, природно, є й сучасна пострадянська Росія, більше точним було б говорити не про узгодження, а про прямому або непрямому {з використанням фінансово-кредитних й інших важелів при висновку стратегічно важливих міжнародних договорів) тиску (м'якше - "впливі") більше сильних у фінансово-економічному й іншому відношеннях держав на більше слабкі. Приклади подібного "узгодження" воль творець творців-держав-творців міжнародного права далеко не одиничні. Вони зустрічаються практично в кожній сфері життя світового співтовариства й, відповідно, у кожній області міждержавних відносин.

З обліком усього цього, а саме - ідеалізованих, не тільки теоретичних конструкцій, що оповідають про суть міжнародного права як про результат узгодження державних воль, але й реального життя, повсякденної міжнародно-правової дійсності - варто вирішувати питання про характер взаємин внутрішнього права з міжнародним правом взагалі й питання про примата міжнародного права зокрема в сучасної, досить ослабленої у фінансово-економічному й іншому відношеннях Росії.

Досить важливим було б прислухатися до думки тих фахівців в області міжнародного права, які зовсім справедливо затверджують, що всі існуючі концепції співвідношення міжнародного й внутрішньодержавного права "виникли не випадково". Кожна з них несе певне соціальне навантаження. Всі вони "відображають не тільки особисті позиції тих або інших авторів, але й цілком реальні інтереси тих або інших держав". Можна навіть простежити сформовану в розглянутій сфері загальну тенденцію, суть котрої полягає в тім, що "прихильники примата міжнародного права найчастіше представляли інтереси сильних держав, які протягом тривалого часу значно впливали на розвиток міжнародного права й у чинність цього в певному змісті були міжнародними законодавцями"¹.

Данийная тенденція певною мірою зберігається й у сучасному міжнародному праві, у період існування однополюсного миру й неминучого при цьому в чинність явного або прихованого фінансово-економічного й іншого тиску одних "провідних світових держав" на всі інші, включаючи Росію, держави. Як показує сучасна міжнародно-правова, політична й фінансово-економічна практика взаємин різних держав, у тому числі й Росії, це аж ніяк не аномалії у світовому співтоваристві, як би останнє не характеризувалося тими або іншими політологами й ідеологами - у якості цілісного, що відображає насамперед загальнолюдські інтереси або ж, навпаки, у якості роздробленого, що відображає в основному внутрішньодержавні, егоїстичні інтереси, - а повсякденні життєві реалії.

Чи означає це, що Росія, будучи активним учасником процесу міжнародно-правового нормотворчества й суб'єктом міжнародного права, повинна прагнути до самоізоляції від світового співтовариства й не визнавати в яких би те не було формах й у яких би те не було сферах волі громадян міжнародну торгівлю, кредитно-фінансову й інші сфери, примат міжнародного права? Ні, розуміє. Це, аж ніяк, не відповідало б інтересам Російської держави й не стимулювало б розвиток його права.

Однак щоб уникнути порушення суверенних прав Росії, так само як і будь-якій іншій державі, досить важливим у плані визнання примата міжнародного права представляється наступне.

По-перше, щоб трактування примата міжнародного права укладалося, як справедливо відзначалося в літературі, не в розумінні "чільної ролі норм міжнародного права", зокрема, договори, і можливості їхньої прямої дії у внутрішнім законодавстві, а в необхідності приведення національних правових норм у відповідність із міжнародними угодами, обов'язковими для кожної держави, і узгодження внутрішньодержавного права із загальновизнаними принципами міжнародного права¹.

А, по-друге, щоб віднесення загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, так само як і міжнародних договорах Росії до її внутрішнього права, а отже, і до правової системи в обов'язковому порядку супроводжувалося їхньою трансформацією. На сучасному етапі розвитку Російської держави й суспільства, при їхньому місці й ролі у світовому співтоваристві обов'язкова трансформація - це не проста побажання, суб'єктивно сприймана доцільність, а обумовлена досить не простими для сучасної Росії зовнішньоекономічними, зовнішньополітичними й іншими факторами об'єктивна доцільність.

Глава IX ФОРМИ ВИРАЖЕННЯ, АБО ДЖЕРЕЛА, ПРАВА

Дата добавления: 2015-05-10