Характер взаємозв'язку й взаємодії міжнародного й внутрішньодержавного права

У рішенні питання про характер взаємозв'язку й взаємодії міжнародного й внутрішньодержавного права історично простежуються три різних підходи — дуалістичний і моности-ческий у двох його взаємовиключних варіантах². Кожний з них у різний час мав і має певне поширення в юридичній академічній літературі й прикладній сфері й певний вплив. У кожному із цих підходів відображаються сформовані в тім або іншому суспільстві й державі офіційні й неофіційні подання про характер взаємозв'язку й взаємодії міжнародного й національного права.

Дуалістичний підхід, що оформився із часом в однойменну концепцію, як основний постулат, як було відзначено, висуває теза про одночасне існування й розвиток двох взаємозалежних, взаємозалежних і взаємодіючих правових систем - міжнародної й національної. Кожна з них має відносно самостійний характер й у процесі взаємодії доповнює іншу, При цьому виключається як би те не було домінування однієї правової системи або її складових частин (норм, інститутів, галузей), примат однієї з них у відношенні іншої.

Суть дуалізму, констатується в навчальній літературі по міжнародному праву, укладається в тім, що міжнародне й усередині державне право розглядаються як два різних, щодо самостійних правопорядку. Однак "це не означає, що дуалісти не бачать зв'язки міжнародного права із внутрішньодержавним, абсолютизируют їхня незалежність". Вони визнають, що для того, щоб міжнародне право могло виконувати своє завдання, Воно "постійно повинне звертатися по допомогу до внутрішнього права, без чого воно в багатьох відносинах зовсім безсило"¹.

Дуалістична позиція відносно характеру взаємозв'язку й взаємодії міжнародного й національного права, поділювана академічними колами й офіційними особами тієї або іншої держави, у прямій формі, як правило, не фіксувалася в конституціях або поточному законодавстві цих держав. Однак у конституційних актах деяких держав, як це треба з їхнього аналізу, вона явно простежується. Наприклад, у Конституції Японії, прийнятої в 1947 р. У ст. 98 цього Основного закону країни говориться: а) що "дійсна Конституція є Верховним законом країни, і ніякі закони, укази, рескрипти або інші державні акти, що суперечать у цілому або в частині її положенням, не мають законної чинності" і б) що "укладені Японією договори й установлені норми міжнародного права повинні сумлінно дотримуватися"².

С однієї сторони, як видно з наведеного тексту, Конституція Японії закріплює положення про те, що правова система країни, будучи самостійною системою, актом, що володіє вищою юридичною чинністю, уважає тільки свій внутрішній акт - Конституцію, а не міжнародно-правовий акт, на який у випадку колізії норм внутрішньодержавного й міжнародного права варто орієнтуватися. А з іншого боку - визнає й фіксує факт одночасного існування щодо самостійної системи міжнародного права, положення якої у вигляді "укладених Японією договорів" й "установлених норм" повинні "сумлінно дотримуватися".

Дуалістична по своїй суті позиція, зафіксована в японській Конституції, - про характер взаємозв'язку й взаємодії міжнародного й національного права, тим більше представляється очевидної, якщо зрівняти її з відповідними положеннями конституцій деяких інших країн, наприклад, ФРН.

У Конституції цієї держави, у ст. 45, на відміну від Японії, особливо підкреслюється: а) що "загальні норми міжнародного права є складовою частиною права Федерації" і б) що "вони мають перевагу перед законами й безпосередньо породжують права й обов'язки для жителів федеральної території"³.

Порівнюючи даного положення Основного закону ФРН із відповідними положеннями Конституції Японії, неважко помітити, що якщо останні явно орієнтовані на дуалізм у відносинах між міжнародним і внутрішньодержавним правом, те перші - на монізм.

Аналогічні положення, що стосуються дуалізму й монізму в рішенні питань про характер співвідношення міжнародного й національного права, утримуються в конституційних актах й інших країнах.

Розглядаючи дуалістичний підхід до рішення питання про співвідношення міжнародного й національного права, треба ще раз особливо підкреслити, що він не тільки не заперечує, а, навпаки, усіляко припускає взаємозв'язок, взаємодію й взаємний вплив міжнародного права й національних правових систем. Внутрішньодержавне право робить прямий і непрямий вплив на міжнародне право; міжнародне право в різних формах впливає на національне право.

Первинним у даному процесі, по справедливому зауваженню дослідників, незмінно виступає національне (внутрішньодержавне) право¹. Саме від нього споконвічно завжди виходили й виходять ті свого роду імпульси, які визначали суть і зміст не тільки самого національного, але й міжнародного права. Визнання такої первинності, відзначалося в юридичній літературі, "аж ніяк не означає примата внутрішньодержавного права над міжнародним". Ця первинність виникає з того, що "у процесі створення норм міжнародного права держави виходять із принципів і норм свого національного права й не йдуть на створення норм міжнародного права, що суперечать основам їх соціального й політичного ладу, закріпленим, як правило, у конституційних нормах". Держави також досить неохоче йдуть на висновок міжнародних угод, виконання яких вимагало б від них внесення значних змін у своє внутрішнє законодавство².

Внутрішньодержавне право впливає на міжнародне право двома основними шляхами³.

Впро-перших, шляхом приречення сутності й змісту міжнародного права. Мається на увазі вплив внутрішньодержавного права на міжнародне право через опосередковану за допомогою складових його норм внутрішню й зовнішню політику держави. Остання самим прямим образом позначається на сутнісній і змістовній сторонах міжнародного права, а

також на його структурі в цілому й складових частинах — інститутах і галузях. Це вплив внутрішньодержавного права на міжнародне в науковій літературі умовно називають іноді матеріальним впливом¹.

По-друге, шляхом впливу внутрішньодержавного права на процес створення й реалізації норм міжнародного права. Своє конкретне вираження це знаходить, зокрема, у тім, що через систему норм національного права, опосредующих внутрішньодержавні відносини, і проведену усередині країни й за її межами політикові держава не тільки впливає на сутність і зміст прийнятих міжнародно-правових актів, що укладають договорів й угод, але й визначає порядок їхнього прийняття й висновки, а разом з тим і порядок їхньої реалізації.

Оскільки даний аспект впливу внутрішньодержавного права на міжнародне торкає переважно процесуальної сторони міжнародного права, те його умовно називають процесуальним впливом².

Як матеріальне, так і процесуальний вплив національного права на міжнародне право здійснюється через відповідну зовнішньополітичну діяльність державних органів й організацій й у цьому змісті виступає лише в непрямій формі, як опосередковане вплив внутрішньодержавного права на міжнародне.

Однак вплив внутрішньодержавного права на міжнародне можливо й у прямій формі. Національне право в ряді випадків може робити й дійсно впливає на міжнародне право. Це відбувається, зокрема, тоді, коли норми внутрішньодержавного права, будучи перетвореними й модернізованими стосовно до зовнішніх умов діяльності держави, використаються також у міжнародному праві³.

Исторический досвід і між народи про правова практика показують, що це можуть бути, наприклад, звичайні норми, що виникають у рамках діяльності спочатку одного або декількох держав як норми внутрішньодержавного права, а потім трансформуються в норми міжнародного права.

Зрозуміло, процес трансформації звичайних норм національного права у відповідні норми міжнародного права не є стихійним або механічним; це регульований процес. Він опосредуется іншими нормами міжнародного права, такими, наприклад, як норми, що втримуються в Статуті Міжнародного Суду. У даному документі (ст. 38), що визначає міжнародний порядок як "доказ загальної практики, визнаної як правова норма", передбачається, що для того, щоб той або інший звичай, тобто звичай, якому випливають окремі держави (при рішенні питань про територіальні води, шельф і т.д.), одержали статус міжнародного порядку, воно повинне бути визнане двома або більше державами як міжнародно-правова норма.

Крім звичайних норм, що втримуються в національних правових системах, у норми міжнародного права можуть перетворюватися, на думку дослідників, норми, що стосуються дипломатичних иммунитетов і привілеїв, порядку висновку міжнародних договорів й угод, імунітету держави і його власності, правового положення іноземців й осіб без громадянства, дипломатичних і консульських представництв у країні, і ін. ¹

У систему міжнародного права можуть трансформуватися крім того принципи зовнішньої політики тієї або іншої держави, що з'явилися спочатку в національному праві й нерідко, що закріплюються в основних законах держави.

Нарешті, як справедливо відзначається в літературі, прогресивне національне законодавство в області цивільних, політичних, економічних, соціальних і культурних прав людини багато в чому може бути прикладом при розробці відповідних міжнародних договорів, спрямованих на забезпечення й захист прав людини².

Безпосередній вплив національного права на міжнародне право простежується й в інших напрямках. Детальне вивчення його на рівні норм, інститутів і галузей права має досить важливе значення для глибокого й різнобічного розуміння характеру взаємин - взаємозв'язку й взаємодії національного й міжнародного права.

Разом з тим не менше значення при цьому має вивчення зворотного впливу міжнародного права на внутрішньодержавне право. Не випадково тому розгляду даного питання у вітчизняній і закордонній літературі приділяється підвищена увага³.

Подібно шляхам і формам впливу національного права на міжнародне право останнє у свою чергу впливає на перше прямим і непрямим шляхом.

Непрямий вплив міжнародного права на національне право проявляється в тім, що, закріплюючи ті або інші прогресивні принципи, норми або положення, міжнародне право тим самим подає свого роду приклад і спонукує держави, у правових системах яких ці принципи, норми або положення відсутні, до їхнього прийняття й практичного здійснення,

Як приклад можна послатися на принцип поваги прав людини, що спочатку, після Другої світової війни, був зафіксований у самій загальній формі в Уставі ООН й інших міжнародно-правових документах (у Загальній декларації прав людини 1948 р., Міжнародних пактах про права людини 1966 р., Заключному акті Загальноєвропейської наради 1975 р. й ін.), а потім, не в останню чергу, під впливом "ззовні", з боку міжнародного права знайшов своє адекватне відбиття й закріплення в законодавстві більшості держав.

Відповідно до змісту міжнародно-правових документів, зокрема, Загальній декларації прав людини, де особливо акцентується увага на тім, що "всі люди народжуються вільними й рівними у своєму достоїнстві й правах" і що кожна людина повинен мати всі права й всі волі "без якого б те не було розходження, якось: відносно раси, кольори шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, майнового, сослоь ного або іншого положення"¹, — відповідно до цими документа мі в національному праві різних держав затверджувалися П'. тільки сам по собі даний принцип, але, що більше важливо, його загальнолюдська сутність і зміст².

У международно-правовом і у внутрішньодержавному плані сутність і зміст принципу поваги прав людини в остаточному підсумку зводяться до того, що всі держави, державні органи й посадові особи: а) повинні поважати основні права й волі як своїх громадян, так і всіх інших осіб, що перебувають на території даної держави; б) вживати заходів до здійснення цих прав і воль і недопущенню якої б те не було їхньої дискримінації й в) сприяти загальній повазі прав й воль людини й співробітництву з метою їхнього здійснення.

Поряд з наведеним існує безліч інших прикладів, що свідчать про непрямий вплив міжнародного права на національне. Загальний зміст його, як справедливо відзначається в літературі, полягає в тому, що в післявоєнні роки "внутрішнє право приділяє зростаючу увагу рішенню питань, пов'язаних з міжнародним правом", і що при цьому основи їхньої взаємодії визначаються конституційним шляхом¹.

Прямий вплив міжнародного права на національне право здійснюється в декількох напрямках.

Досить відчутно воно проявляється, як про це свідчить міжнародно-правова практика, наприклад, через оголошення в конституції й інших законодавчих актах держави загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, а також міжнародних договорів, ув'язнених цією державою, складовою частиною його національної правової системи.

Подібна практика в цей час задоволене поширена як у високо розвинені в промисловому відношенні країнах - країнах традиційної, "старої" демократії, так і в знову утворених державах - "нових демократіях".

Зокрема, у діючій Конституції Іспанії встановлюється, що "законно укладені й офіційно опубліковані в Іспанії міжнародні договори становлять частину її внутрішнього законодавства. Їхні положення можуть бути скасовані, змінені або припинені тільки в порядку, зазначеному в самих договорах, або відповідно до загальних норм міжнародного права" {ст. 96}².

В Конституції України закріплюється, що "діючі міжнародні договори, згода на обов'язковість яких дане Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України"³.

У Конституції Республіки Таджикистан передбачається, що "міжнародно-правові акти, визнані Таджикистаном, є складовою частиною правової системи Республіки. У випадку невідповідності законів Республіки визнаним міжнародно-правовим актам застосовуються норми міжнародно-правових актів"⁴.

Аналогічні положення,' щопроголошують визнані державами договори й інші міжнародно-правові акти як складені частини їхнього національного права, утримуються в конституціях й інших країнах.

Більш того, у деяких з них особливо вказується на те, що у випадку колізії норм міжнародного й національного права пріоритет віддається міжнародному праву, Наприклад, у ст. 55 Конституції Франції прямо закріплене те, що "договори або угоди, належним чином ратифікован або схвалені, мають чинність, що перевищує чинність внутрішніх законів, з моменту опублікування, за умови застосування кожної угоди або договору іншою стороною"¹.

Подібні положення втримуються також у Конституції Грузії, що проголошує, що "не суперечні Конституції Грузії міжнародні договори або угоди Грузії мають переважну юридичну чинність у відношенні внутрішньодержавних нормативних актів"².

Прямий вплив міжнародного права на внутрішньодержавне право здійснюється й шляхом трансформації норм, що втримуються в конкретних міжнародних договорах і звичайному міжнародному праві, у норми внутрішньодержавного, національного, права.

Підкреслимо наступне. У першому випадку при рішенні питання про "інтеграції" міжнародного права у внутрішньодержавне право створюється загальна конституційна норма - свого роду правова основа для більше ясної взаємодії двох систем права й одночасно - для надання впливу міжнародного права на національне право. А в другому випадку в процесі трансформації норм звичайного міжнародного права й "договірного" права в норми внутрішньодержавного права на базі загальної конституційно!; норми створюються більше конкретні й більше "вузькі" по сфері свого регулятивного впливу норми.

Відзначаючи дану обставину, деякі автори в те ж правових мя цілком обґрунтовано акцентують увагу на тім, що "внутрішнє право проводить розходження між існуючими у формі загальна загальновизнаними принципами й нормами міжнародного права, з однієї сторони й договорами — з інший"³. Перші містячи"загальприйнятні правила і є об'єктивно необхідним!: для міжнародних відносин". У чинність цього вони рідко вступають у протиріччя із внутрішнім правом. Тому для них і передбачається загальна трансформація. Договори ж містять багато конкретних норм і можуть установлювати "далеко не загальноприйняті правила, здатні породити колізії із внутрішнім правом. Із цієї причини держави для них установлюють особливий порядок трансформації'⁴. Такого роду трансформацію в науковій літературі називають спеціальною трансформацією. На відміну від загальної ("генеральної") трансформації, що укладається у встановленні державою у своєму внутрішнім праві "загальної норми, що надає міжнародно-правовим нормам чинність внутрішньодержавної дії", спеціальна трансформація полягає в тому, що держава надає конкретним нормам міжнародного права чинність усередині державної дії шляхом їхнього відтворення в законі текстуально або у вигляді положень, адаптованих до національного права, або шляхом законодавчого вираження згоди на їхнє застосування іншим способом¹.

Не стосуючись тут проблем трансформації норм міжнародного права в норми внутрішньодержавного права як одного зі шляхів впливу першого на друге, варто помітити, що не всі автори, що займаються питаннями взаємозв'язку й взаємодії цих двох правових систем, поділяють думку про необхідність, а точніше - неминучості використання трансформації як складової частини державно-правового механізму реалізації міжнародного права.

Наприклад, И. П. Блищенко вважає стосовно до Росії у зв'язку з изменившимся послу закінчення "холодної війни" характером відносин між державами особливо важливим "перейти від стереотипів трансформації міжнародного договору у внутрішнє право до прямого застосування договору нашими судами, фізичними і юридичними особами й державними установами". Це зажадає, на думку автора, не тільки "зламати бар'єри між договором і внутрішнім законом, але й приступитися до нових досліджень можливості договору в рішенні питань внутрішнього розвитку"².

Такого роду думка ні у вітчизняної, ні в закордонній літературі й міжнародно-правовій практиці не одержало, однак, широкої підтримки й поширення.

Більше популярної й, як представляється, більше обґрунтованої є точка зору, відповідно до якої "ріст взаємозалежності держав і народів й обумовлена цим потреба в розширенні сфери й підвищенні інтенсивності взаємодії міжнародного й національного права спонукують держави використати правові форми й методи, що полегшують і спрощують сам механізм цієї взаємодії, що, однак, не веде ні до "інтеграції" взаємодіючих систем, ні до "стирання граней між ними"³. Принциповий момент, що визначає всі параметри впливу міжнародного права на національне, справедливо думає Е. Т, Усенко, укладається в тім, що воно здійснюється не безпосередньо, а "опосредуется волею держави, що одночасно є й учасником міжнародно-правового відношення, і територіальним сувереном,".

У чинність суверенітету держави, дійде висновку автор, на його території може діяти тільки його воля. Суверенітет держави в принципі виключає можливість дії в межах його території державної волі інших держав, у тому числі "погодженої волі, укладеної в нормі міжнародного права"¹.

В відповідності з таким баченням проблеми взаємини міжнародного й національного права прямий вплив норм міжнародного права на внутрішньодержавне, минаючи процес його адаптації до національного права у вигляді трансформації, рецепції або імплементації², або повністю виключається, або досить істотно обмежується.

При цьому, якщо допускається пряме "введення" норм міжнародного "договірного" права в національне право, такого роду дії супроводжуються, як правило, конституційними застереженнями.

Наприклад, у Конституції Казахстану передбачене те, що міжнародні договори, ратифіковані Республікою, "застосовуються безпосередньо", однак при наступній умові: а) інше не зазначено в самому договорі, з якого може випливати, що для його застосування потрібне видання спеціального закону, і б) всі договори, учасником яких є Казахстан, в обов'язковому порядку публікуються. У Конституції особливо закріплюється, що офіційне опублікування нормативно-правових актів, включаючи договори, що стосуються правий, воль й обов'язків громадян, "є обов'язковою умовою їхньої зміни"'.

Аналогічні застереження втримуються в конституціях ряду інших держав. Крім усього іншого це свідчить про те, що хоча держави, будучи "старими" або "новими" демократіями, допускають пряме включення у свої правові системи "договірних" або інших норм міжнародного права, проте в остаточному підсумку вони керуються, як це треба з логіки їхніх дій, дуалістичним підходом до оцінки характеру взаємозв'язку й взаємодії міжнародного права й національних правових систем. В основі такого підходу лежить принцип відносної самостійності міжнародного права й національного права.

Поряд з дуалістичним підходом до оцінки характеру взаємин міжнародного й національного права в науковій літературі й державно-правовій практиці широко використається моністичний підхід.

Суть його, стосовно до розглянутої матерії, складається в запереченні відносно' самостійного характеру систем міжнародного й національного права й нерідко в розгляді їх у якості інтегрованих друг у друга й складових якесь єдине ціле.

Розрізняють два варіанти моністичної теорії, які не тільки суперечать один одному, але й взаємно виключаються.

Перший варіант виходить із того, що в процесі взаємозв'язку й взаємодії міжнародного й національного права останнє має пріоритет у відношенні першого, Національне право як виразник волі й інтересів певного суспільства й держави розглядається як система норм, що володіє приматом стосовно норм і принципів міжнародного права.

Такнный варіант моністичної теорії має два своєрідні різновиди.

Прихильники однієї з них, дотримуючись ідеї про пріоритет національного права стосовно міжнародного, розглядають міжнародне право як невід'ємну частину національного права. Такої позиції спочатку дотримувалися, наприклад, Англія й США. Пізніше вони відмовилися від її через її повну-теоретичну й практичну неспроможність¹.

Сторонники іншого різновиду даного варіанта моністичної теорії розглядають міжнародне право як щось несумісне, а в деяких відносинах навіть далеке національному праву.

Подібного погляду на міжнародне право, а тим самим і на характер його відносин з національним правом до Другої світової війни дотримувалися, наприклад, офіційні влади й академічні кола Німеччини, Японії, почасти - СРСР і деяких інших країн.

Стримане відношення СРСР до міжнародного права в даний період, відзначалося у вітчизняній літературі, було обумовлено тим, що воно розглядалося як сформувалося під сильним впливом капіталістичних держав й як "утримуючі положення, що не відповідають підходу Радянського Союзу". До звичайних норм міжнародного права "відношення було ще більш насторожене"². Що ж стосується співвідношення між нормою міжнародного й нормою внутрішньодержавного права, то вважалося, що "норма законодавства СРСР може мати пріоритет над нормою договору"³.

У післявоєнний період, і особливо в 60-і рр., відношення до міжнародного права в нашій країні значно змінилося. В 50-і рр. радянська доктрина міжнародного права й практика, у чинність розширення економічних й інших зв'язків СРСР із іншими країнами, а також активної участі радянських учених у кодифікації й розвитку міжнародного права, сталі виходити з того, що у випадку висновку Радянським Союзом міжнародного договору внутрішнє законодавство повинне бути наведене у відповідність із зобов'язаннями, що випливають із цього договору¹.

В 60-і рр. у нашій країні був визнаний пріоритет норм міжнародного "договірного" права над відповідними нормами внутрішнього права у випадку їхньої колізії. Це знайшло своє відбиття й закріплення в ряді фундаментальних нормативно-правових актів, таких, зокрема, як Основи цивільного законодавства 1961 р., Основи цивільного судочинства 1961 р., Основи законодавства про шлюб і родину 1968 р., Кодекс торговельного мореплавання 1968 р., і ін.

Другий варіант моністичної теорії, на відміну від першого, укладається не у визнанні примата національного права над міжнародним, а, навпаки, — у визнанні примата міжнародного права над національним.

У науковій літературі висловлювалася думка про те, що в цей час концепція примата міжнародного права над національним правом найбільше широко поширена й здобуває все більше практичне значення й популярність².

Очевидно, це дійсно так. Однак з одним досить істотним застереженням, А саме, — що дане судження поширюється не на все міжнародне право, а в основному лише на міжнародне "договірне" право. Адже міжнародне, так само як і національне, право далеко не однозначно по характері правових норм, що втримуються в ньому. А отже, і відношення до них, принаймні, у тій частині, що стосується примата міжнародного права, не може бути по самій їхній природі й логіці речей однозначним.

Не можна не погодитися з констатацією того факту, що міжнародне право, будучи складним соціальним явищем, містить у собі "величезне число правових норм (договірного й звичайних) різного ступеня спільності і юридичної чинності, які регулюють різні сторони міжнародних відносин і групуються в окремі галузі й інститути"¹¹. І що по цієї вже причині "вплив міжнародно-правових норм на внутрішню правову систему держави з погляду юридичної чинності, сфери застосування й правової форми не може бути однаковим"⁴.

Не всі норми міжнародного права, справедливо відзначає А. Н, Талалаев, "зізнаються всіма державами в якості обов'язкових для себе". У сукупності цих норм є регіональні, партикулярні, або локальні, норми, які "є обов'язковими для якоїсь групи або навіть для двох держав або міжнародних організацій". Найчастіше вони з'являються в результаті висновку регіональних або двосторонніх міжнародних договорів, які, природно, не обов'язкові для держав або інших суб'єктів міжнародного права, що не беруть участь у цих договорах¹.

Зрозуміло, у сучасному міжнародному праві є значне число норм, які офіційно визнані всіма або переважною більшістю держав й які вважаються обов'язковими для них. Серед обов'язкових норм особливе місце займають основні {"загальновизнані") принципи міжнародного права, такі, як принципи суверенної рівності держав, мирного врегулювання виникаючих між державами споровши, цілісності й недоторканності державної території, сумлінного виконання міжнародних зобов'язань, і ін.

Загальновизнані принципи, так само як і деякі інші міжнародно-правові норми, закріплені в конституціях ряду держав як частина національної правової системи. Нерідко це робиться із вказівкою на те, що вони мають безсумнівний пріоритет перед нормами внутрішньодержавного права. Тим самим законодавство в прямій формі закріплює примат міжнародного права в його відносинах з національним правом.

Ще частіше це робиться в непрямій формі. При цьому в конституції або іншому нормативно-правовому акті прямо не вказується, що міжнародно-правові норми є складовою частиною правової системи держави й що вони мають пріоритет над нормами внутрішньодержавного права. Однак законодавчо закріплюються положення, згідно яким держави зобов'язуються неодмінно додержуватися міжнародно-правових установлень. По логіці речей - навіть у тих випадках, коли вони розходяться із внутрішніми державно-правовими встановленнями.

Як приклад можна послатися на Конституцію Республіки Молдова, у якій говориться, що Республіка Молдова "зобов'язується дотримувати Уставу Організації Об'єднаних Націй і договори, однієї зі сторін яких вона є, будувати свої відносини з іншими державами на загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права"².

Говоря про форми законодавчого закріплення примата міжнародного права стосовно національного права як про окремий випадок або про характер взаємозв'язку й взаємодії даних правових систем як про загальну проблему, необхідно відзначити, що суверенні держави завжди самостійно вирішують всі питання, що стосуються як часток, так і загальних проблем взаємини свого внутрішнього права з міжнародним правом.

У встановленні, що, характеру, що, взаємозв'язку, що прослеживающаяся при цьому певна закономерностьЭЭЭ, і взаємодії міжнародного права з національним правом зводиться до того, що провідні світові держави в процесі визначення свого відношення до міжнародного права твердо стояли й коштують на позиціях монізму. У той час як багато хто інші, не світового масштабу, держави традиційно дотримувалися ідей дуалізму.

Дата добавления: 2015-05-10