Социальная структура и аномия 2 страница

Дарендорф Р. У Пошуках нового устрою. К., 2006. С. 57-74

Класи без боротьби, боротьба без класів. Сучасний соціальний конфлікт

Нова нерівність

Ці лекції ми почали зі сміливого вислову британсько­го прем'єр-міністра Макміллана, проголошеного 1957 року: We have never bad it so good. Нам ще ніколи так добре не жилось. Якщо так було у п'ятдесятих роках, то наскільки ж більше це стосується нас через пів­сторіччя! Інше питання, чи стали ми щасливіші за наших батьків та дідусів, але незаперечним залишається той факт, що наш рівень життя вищий, ніж будь-коли рані­ше. І те, що економісти називають загальним благом, добробутом (well-being), досягло безпрецедентно висо­кого рівня. Навіть наші життєві шанси вищі за ті, які мали попередні покоління. Ми добре працюємо над тим, щоб не стерти або не забути цих фактів.

Однак нікого не здивувало, що я вдався до цього ви­словлювання перед тим, як звернутись до кількох «запе­речень», серед яких найбільшим є просте запитання: хто ці «ми», яким так добре живеться? Звісно, це не всі люди в світі. Глобалізація наших позицій значно посприяла усвідомленню того, що велике багатство і глибока бід­ність — сусіди. В Афганістані найбагатша країна світу вела війну проти найбіднішої. Кожна окрема добірна американська бомба відповідала щоденному доходу мільйона афганців; за тиждень бомбардувань на руйнів­ну зброю було витрачено більшу суму, ніж річний вало­вий національний продукт Афганістану.

Можливо, це і не аргумент проти воєнної боротьби з тероризмом, однак така ситуація змушує замислитись. Одні можуть протягом тижня влаштовувати смертельні феєрверки, не шкодячи своєму добробуту, а іншим та-

57

Ральф Дарендорф

ких коштів не заробити за цілий рік. Центральним мо­ментом у моїй темі є не країни третього світу (якщо ця назва ще має значення). Тут мова йде передусім про ба­гаті країни, зібрані в Організації економічного спів­робітництва та розвитку (ОЕСР). Бідні країни все-таки обов'язково вступають у гру, особливо коли йдеться про конфлікт у сучасному світі. Населення країн - членів ОЕСР становить трохи більше ніж десять відсотків насе­лення всього світу; іншу частину на цій шкалі займають бідні, до яких за будь-якими критеріями належать не лише більшість індійців та китайців, а й мільйони людей в Азії, Латинській Америці і насамперед в Африці. У Всесвітньому інституті Університету 00Н з дослід­жень економічного розвитку (УООН/ВІДЕР) дійшли висновку, що 1,2 мільярда людей - п'ята частина насе­лення світу - живуть у бідності'.

На конференції 00Н на межі тисячоліть було прий­нято програму скорочення цього числа удвічі до 2015 ро­ку; але у ВІДЕР сьогодні спостерігають скоріше проти­лежне, тобто подальше збільшення. У чому причина? Невже зростання нерівності є «неминучим у світі, в яко­му панують технологічні зміни та глобалізація»? В УООН/ВІДЕР відповідають на це питання негативно і вказують на країни з незначним ступенем нерівності та високим рівнем розвитку, такі як Канада і Тайвань. Од­нак це винятки. Насправді для того, щоб зрозуміти про­цеси, які лежать в основі цього, і конфлікти, що випли­вають з них, нам правильно порадили починати з аналізу багатих країн, тобто членів ОЕСР.

Факти очевидні; Адер Тернер формулює їх (2000 ро­ку) з обережністю і точністю, властивими економісту:

«Справді, за останні 25 років майже в усіх розвинутих суспільствах або розвинулась (там, де ринки робочої сили є досить вільними) стійка тенденція до посилення нерівності або (в тих місцях, де ринки праці нееластичні) стали помітними значні темпи зростання безробіття се­ред низькокваліфікованих працівників»². США і Вели­кобританія належать до першої категорії і тому виявля­ють особливо вражаючий розвиток. Вже у 80-х роках у США реальний дохід 1 % осіб, які отримують макси­мальну заробітну плату, зріс більш ніж на 100 %, в той час як дохід 20 % осіб, які отримують найнижчу заробіт-

У пошуках нового устрою

ну плату, впав на 10 %. Бідні стали ще біднішими, а багаті перетворились на дуже багатих. Те, що тут ідеться не просто про історичний хід подій і розвитку, стане зро­зуміло, якщо ми уважніше розглянемо нових багатіїв³. 2000 року у Великобританії із 500 осіб, які отримують максимальну заробітну плату,- річний дохід у 1,5 млн фунтів стерлінгів - 181 людина, тобто 36 %, були зайняті в шоу-бізнесі, спорті або засобах масової інформації. Такі популярні знаменитості, можливо, є багатіями тимчасово. А 'як щодо інших? Лише 8 із 500, включаючи королеву, можна віднести до колишнього істебліш­менту. 152, тобто ЗО %, заробили свої гроші в галузі комп'ютерної індустрії, фінансових послуг, телекомуні-кацій, і хто знає, наскільки стабільне їх багатство. Од­нак поки воно є, нові багатії хоча й здійснюють вплив на панівні цінності суспільства, але, зі свого боку, «від'єд­нані від спільної культури суспільства» (за словами Рай-монда Планта)⁴.

А бідні? Тут не допоможе поняття «відносної бід­ності», яке багато хто вживає. Той факт, що люди мають у своєму розпорядженні менш ніж половину середнього доходу своєї країни, необов'язково є соціальною про­блемою, тим більше що згідно з цим критерієм, за визна­ченням, бідні є завжди. Одне британське дослідження повідомило ще тривожніші дані'. 25 % всіх дорослих ан­глійців не мають ніяких заощаджень. 14 % неспроможні утримувати свою квартиру в належному стані. 20 % бра­кує грошей для поїздок, навіть до родичів на не дуже велику відстань. 5 % не мають одягу для холодної або поганої погоди. 10 % не можуть собі дозволити кухоль пива у барі. Так формується картина «соціального виключення», яка викликає сьогодні дискусії з питань реформ.

Такі короткі відомості не можуть виявити багатьох речей, але вони ілюструють вихідне положення цієї лек­ції. У соціально-економічних процесах, які залюбки пов'язують з глобалізацією, явно присутні переможці і ті, хто програли. Майже в усіх країнах - членах ОЕСР ці процеси призвели до посилення нерівності у сфері дохо­ду. У кращому разі ця нерівність означає, що дохід ниж­чих груп перебуває в стані застою, в той час як у вищих груп він зростає; в гіршому разі лінії розвитку не лише

Ральф Дарендорф

ведуть у різні боки, а й для вищих і нижчих 10 %, навіть 20 %, вони йдуть у протилежних напрямках. У той час як багатії стають (набагато) багатшими, бідні стають бідні­шими. Чи стабільна ця ситуація? Чи є вона джерелом конфліктів і чи загрожує свободі?

Конфлікт і свобода

Власне кажучи, це два питання. Одне звучить так: чи можемо ми змиритись з новою нерівністю? Друге: чи стане нова нерівність джерелом нових конфліктів? Оби­два запитання не такі прості, як може декому здаватись. Надто часто ми поширюємо факти про нерівність, впев­нено вважаючи, що їх наведення вже саме по собі ефек­тивне: мовляв, погляньте, як кепсько, просто не може бути добре! Якщо хтось чекає, що я зроблю так само, то він буде розчарований. Політика свободи, на захист якої я тут виступаю, вимагає більше ніж просто шокової дії в результаті наведення незручних фактів.

Якщо говорити про нерівність, то треба згадати „Sunday Times", із якої я процитував список дуже бага­тих британських людей і в якій опубліковано також список осіб на європейському континенті, які отриму­ють великий дохід. Тут представлено дванадцять про­відних мультимільйонерів 2000 року: Джорджіо Армані, Міхаель Шумахер, Хуліо Іглесіас, Лучано Паваротті, Хосе Каррерас, Плачідо Домінго, Рік Смітс, Мартіна Хінгіс, Томас Готтшальк, Ральф Шумахер, Анна Курні-кова, Клаудіа Шиффер. Що ще можна сказати? Невже їх багатство для нас решти нестерпне? Я гадаю, що ні. Чи варто заважати їм стільки заробляти? Я вважаю, що вони більш-менш сумлінно сплачують свої податки. Чи можна ще щось заперечити? Тоді постає питання, чи є взірцем досконалості суспільство, в якому тон задають дорогі тенори, спортивні молоді жінки і швидкі хлоп­ці,- але хто ж може судити?

Певним чином більш складні запитання виникають у випадку з мільярдерами істеблішменту (королівська родина, королі мас-медіа, колишні банкіри), оскільки їх багатство створює стан залежності, який не піддається

60

У пошуках нового устрою

демократичному контролю. І моє основне положення з приводу нерівності звучить так: нерівність можна тер­піти, коли і поки вона не дає можливості переможцям заважати іншим-повністю брати участь у житті суспіль­ства або ж, у випадку бідності, заважати людям ко­ристуватися своїми громадянськими правами. Це дає змогу розрізняти добробут, але не дає можливості ко­ролю мас-медіа поводитись, як прем'єр-міністр, а також забороняє робити соціальні виключення через бідність.

А втім, це ще простіший висновок, який до того ж не є центральним у наступній аргументації. Яка ситуація з новими конфліктами, створеними нерівністю? Пошире­на така гіпотеза, що зростання нерівності може і навіть мусить призвести до моменту, коли бідняки повстануть проти багатіїв. Тоді починається повторення великих конфліктів - класової боротьби — XIX і XX сторіччя. А завершується цей процес якщо й не революцією, то вже великим перерозподілом.

Хоч би якою переконливою видавалася ця гіпотеза на перший погляд, насправді в ній майже все неправиль­но. У класовій боротьбі в минулому повставали не най-бідніші проти найбагатших, а незамінні для формування багатства робітники проти тих, хто користувався плода­ми розвитку. І найзапеклішою ця боротьба стала не тоді, коли рівень бідності досягав найвищого рівня, а коли си­туація почала покращуватись. Вона призвела не до ре­волюції, а до поступового покращення життєвих обста­вин тих, кого обділили. Врешті-решт класова боротьба втратила основу - самі класи, розлючені один одним. В одній з попередніх лекцій я показав, як із доленосного зв'язку найманої праці та капіталу сформувався со­ціально-економічний устрій, при якому капітал можна примножити без найманої праці.

Це конфлікти вчорашнього дня. Вони були великим випробуванням стану свободи, особливо парламентсь­кої демократії. Де вона була стійкою, там велика еконо­мічна криза 1929 року не завадила процесу перерозподі­лу. За допомогою Джона Мейнарда Кейнса - або прези­дента Рузвельта у США — вона його, можливо, навіть прискорила. Та, як було сказано, це вже історія. Питан­ня в тому, чи зайняла нова класова боротьба місце ста­рої або може незабаром прийти їй на зміну. Наступне

61

Ральф Дарендорф

питання таке: чи може ліберальний устрій вгамувати вивільнену в конфлікті енергію і зробити її плідною для необхідних змін. З одного боку, це питання соціальних сил (які є темою нашого обговорення), з іншого - полі­тичних інститутів (про які мова піде у наступній лекції).

Нижчий клас і надія

Коли сьогодні ми говоримо про бідність, то на думку спадає поняття, яке принаймні деякий час було в моді. Це поняття нижчого класу. Воно позначає найгірше за­безпечених людей у країнах - членах ОЕСР, тобто 5 %, можливо, навіть 10 %, які за всіма критеріями є бідними. Вільям Джуліус Вільсон, американський соціолог, який ввів це поняття, врешті-решт його відкинув'. Власне, мова йде не про якийсь клас, отже, потенційно організо­вану соціальну силу, а про нечітко окреслений натовп. Вільсон тепер говорить про «тих, кого справді обділи­ли» (truly disavantaged). Інші, передусім у Великобри­танії, наголошують на вже згаданому аспекті «соціаль­ного виключення», тобто відсутності, мабуть, неможли­вості участі в суспільному процесі.

Не так легко дати у цьому розумінні більш точне ви­значення соціальному виключенню. У цитованому бри­танському науковому трактаті про бідність розрізняють чотири виміри виключення: «зубожіння, або виключен­ня можливості достатнього доходу та засобів до існу­вання; виключення з ринку праці; виключення зі сфери надання послуг; і виключення із суспільних відносин»⁷. Таке визначення також залишає відкритими запитання:

чи виключені безробітні із суспільного процесу тоді, коли вони переказують гроші зі своєї допомоги з без­робіття до Майорки? Чи виключені всі ті мільйони аме­риканців, які не мають страхового полісу на випадок хвороби? Однак незаперечне, що сьогодні у країнах — членах ОЕСР є значна категорія не лише тих, хто втра­тив, а й пропащих людей, тих, хто не вірить, що для них так само існують супермаркети, політичні вибори, гро­мадянські ініціативи, державні свята. Хоча вони й жи­вуть у суспільстві, але до нього не належать.

62

У пошуках нового устрою

Ця категорія становить, можливо, десять відсотків і, безперечно, являє собою соціальну проблему. Жодне суспільство не може собі дозволити виключити десять відсотків своїх шансів, не постраждавши при цьому мо­рально. Однак саме в цьому і є вирішальний момент. Ни­жчий клас - це не економічна небезпека; не існує такої діяльності, якою би можна було займатись на користь всіх. Нижчий клас також не являє собою безпосередньої фізичної загрози в тому значенні, що він не піде орга­нізованим маршем на Рейхстаг чи Парламент у Вест-мінстері. Нижчий клас є моральним обвинуваченням тих, хто більш-менш причетний до його створення. (Зрештою, це стосується і найбідніших із бідних країн у світі.) Якщо ми хочемо жити у цивілізованому суспіль­стві, то ми мусимо зробити все можливе, щоб увести виключених людей у світ шансів, соціального життя.

В. Дж. Вільсон в усякому разі небезпідставно спону­кає відмовитись від поняття нижчого класу, оскільки тут мова йде не про клас у буквальному розумінні цього слова. Класами називають соціальні угруповання, які можуть об'єднуватися з метою представлення своїх ін­тересів і, як правило, це роблять. Але виключені із сус­пільного процесу схожі на „Безробітних із Марієнталю" (Die Arbeitslosen von Marienthal), яких описали Пауль Лазарсфельд і Марі Яхода у блискучій ранній науковій праці⁸: вони скоріше апатичні, ніж активні; вони вважа­ють це становище своєю долею, індивідуальною, а не ко­лективною, яку вони можуть обійти лише особисто (на­приклад, вигравши в лотерею).

І ще з однієї причини вони не є тим пригніченим кла­сом, який по-справжньому кривдять: їм не вистачає надії на успіх. Я свідомо згадав лотерейний виграш, про який мріє багато виключених із суспільного процесу, їм може допомогти лише несподіваний щасливий випадок, таке собі божественне втручання, а самі вони спочатку не розраховують на успіх. У цьому полягає основна від­мінність від історичної класової боротьби: висуваючи вимоги, організований робітничий рух сподівався на ус­піх. Були невдачі та поразки, проте стало зрозуміло, що шлях від 64-годинного до 48-годинного робочого тижня або від трикласового до загального виборчого права не був таким уже безнадійним. Період крайньої бідності,

63

Ральф Дарендорф

тобто повного виключення, є також періодом, коли ви­никає апатія; лише коли в темряві з'явиться промінь надії, тоді починається соціальний конфлікт.

Конфлікт після класової боротьби

Соціальне виключення нижчого класу - не єдине свідчення того, що нові продуктивні сили глобалізації залишають на шляху тих, хто програв. Ті, хто у вигра­ші,- я їх іноді називав глобальним класом — є лише від­носно малою категорією, не більшою за нижчий клас на іншому кінці шкали успіху. Вони мають (і про це мова вже йшла) шлейф із помічників і користувачів, який про­стягається від програмістів до хатніх робітниць, сюди ж входять поліцейські приватної охорони, а також капітан розкішної яхти та адміністратор палацу для відпочинку в якомусь чудовому куточку світу. Якщо це все підсуму­вати, то ми побачимо значний прошарок тих, хто у виграші в умовах глобалізації. Однак, крім них, є ще більший прошарок тих, які живуть більш-менш пристой­но, але отримали небагато нових можливостей для ство­рення добробуту. В певному відношенні вони, по суті, і є обділеними. Зрештою, вони могли би стати рушійною силою змін, класом, що їх запустить.

Але ж ні. В усякому разі немає ознак організації тих, хто програв у змаганнях глобалізації. Можливо, краще сказати, що немає сигналів постійної, закладеної на тривалий час будови. Певним чином ті самі «люди із Сіеттла», так звані супротивники глобалізації, є з ура­хуванням певних ситуацій організованими представни­ками тих, хто втратив, або, точніше, не виграв. Однак хоч якими б міцними здавались їхні Інтернет-мережі, активність залежить від ситуації, вона невитривала, на­віть без стійкого стану зацікавленості й мети, яка за­дається з урахуванням інтересів.

Отже, конфлікт потенційно можливий, але він вира­жається не у формі великого руху проти глобальної влади. А який же тоді це рух? Місцевий? Національний? Соціальний? Є тут декілька елементів, які нагадують про сумнівні рухи, що мали місце сторіччя тому. Варто пере-

64

У пошуках нового устрою

читати книгу Фріца Штерна «Культурний песимізм як політична небезпека»⁹. Він показує шлях, пройдений Третім рейхом, починаючи від романтичного уявлення Меллера ван ден Брука і до його значно менш романтич­ного втілення у «Третьому рейху». В описаній тут ситу­ації прихована небезпека фашизму.

Проте на передньому плані стоять інші зміни, серед яких передусім треба назвати індивідуалізацію конфлік­ту. Мабуть, ми надто звикли, почувши про соціальні конфлікти, думати про профспілки і соціалістичні пар­тії. А насправді вони з'являються лише тоді, коли одно­часно і з однакових причин багатьом окремим людям не вдається власними зусиллями здійснити свої надії. Пер­шою нормальною реакцією на те, що мрії не справдили­ся, звичайно, буде не заснування організації, а бажання щось зробити самому. Відкриті суспільства пропонують для цього усілякі шанси та стимули; життєві шанси - це їх втілення, а додержання цих планів — їх щоденна дійс­ність.

Звучить оптимістично, так воно і має бути. Однак це лише частина реальності. Індивідуальна мобілізація сус­пільства, соціальне піднесення є формами вираження соціальної енергії конфлікту. Вернер Зомбарт наголо­шував на цьому у невеликій праці з багатозначною на­звою: «Чому в Сполучених Штатах немає соціалізму?»¹⁰. І на це запитання він відповів так: тому що існують «не­обмежені можливості», «немає межі», тобто у кожного і кожної є шанс для покращення власної долі. Невідомо, чи так воно завжди і для всіх - а надто для жінок; при­наймні це була панівна ідеологія, і вона примушувала покладатися більше на власні сили, ніж на колективне втручання організованого робітничого руху.

Безперечно, варіант такої позиції типовий сьогодні для багатьох країн - членів ОЕСР. І прикладів тому без­ліч: досить пригадати список тих осіб, що отримують максимальну заробітну платню, який я наводив. Колись я відвідав молодіжний центр у кварталі для бідних у Сандерланді на північному сході Англії. Там були різ­номанітні майстерні, в яких багато людей навчались ре­месла або практикували. Передусім там була студія для запису поп-музики, яка відкрита протягом доби, і в ній завжди багато народу. Молоді люди схвильовано роз-

65

Ральф Дарендорф

повідають про якусь групу, яка тут випустила свій пер­ший успішний компакт-диск, і мріють про славу поп-зірок-мільйонерів.

Однак швидкі гроші - хай не швидку славу — можна отримати також в інший спосіб. Індивідуалізація конф­лікту - соціального конфлікту без класів - має інший, неприємний бік. Це злочин. Вже двічі ця тема виникала в цих лекціях. Світ без опори - це світ без лігатур, міцних зв'язків, які утримують окрему людину; таким чином, право і порядок стають проблемою. Трудове суспільс­тво, що стає дедалі слабшим, зачиняє двері перед ба­гатьма людьми, передусім молодими чоловіками; в уся­кому разі вони не знаходять такої роботи, в якій вони можуть знайти сенс. Отже, передумови є надзвичайно сприятливі для того, щоб вести спосіб життя на межі й по той бік права і закону. Дійсно, злочин є формою індивідуалізації соціальних конфліктів.

При цьому градація тут значно більша, ніж та, яка розуміється під простим словом «злочин». Дрібний зло­чин - викрадання сумок, кишенькова крадіжка, злом машин та квартир - часто такий болісний для постраж-далих, злочинцям дає можливість тільки скромно існу­вати. Тому нерідко це призводить до виникнення банд (§ап§5), а отже, до більш честолюбних операцій, як, на­приклад, пограбування банку. Невдовзі з'являються два слова, які в наш час пов'язують з цими формами вира­ження конфлікту,- це наркотики та мафія. Торгівля наркотиками перетворилась на паралельну світову еко­номіку, яка має свої розгалуження в кожному невелико­му місті. Частково у зв'язку з цим бізнесом, а частково по той бік торгівлі наркотиками виник паралельний гло­бальний клас, який складається з мафіозі в багатьох країнах. Це не когерентний, організований світовий клас; навпаки - серед мафіозних груп, як правило, по­ширені гострі конфлікти за сфери впливу. Спільно вони здатні лише встановити приватну владу замість держав­ного, отже, законного правління і використовувати її з метою економічного прибутку.

Наркотики і мафія також пов'язані з двома іншими формами виявлення некласового конфлікту. По-перше, це opting out, тобто боротьба з панівними відносинами шляхом неучасті в них. В усякому разі людина уявно за-

66

У пошуках нового устрою

лишає суспільство, яке їй не подобається. Споживання наркотиків є більш безневинним варіантом цього ухи­ляння; людина залишає суспільство на деякий час, де­кілька годин, які, однак, якщо часто повторюватимуть­ся, можуть поставити під сумнів саме життя. З самого початку менш безневинним є організоване ухиляння, і передусім завдяки членству в організаціях, що прий­мають до своїх лав цих людей, «спільних інститутах». На думку спадає Джонстаун у Гайані, тобто колективне самогубство 900 прихильників священика-самозванця Джонса.

Звідси лише один крок до другого феномена - теро­ризму, який слід згадати в цій ситуації. При цьому я маю на увазі в першу чергу той тероризм, який, по суті, ба­зується на смерті мучеників. Андреас Баадер та Ульріке Майнхоф могли сподіватись на повалення Федерально­го уряду не більше, ніж Осама бін Ладен на повалення уряду США. Проте вони розпалили уяву тих, хто в прин­ципі «проти цього» і почуває себе настільки відокрем­лено від подальшого життя в такому середовищі, що го­товий заради безпосереднього зв'язку пожертвувати життям.

Переконує в цьому історія про Ричарда Рейда «із ви­бухівкою у черевику». Він народився на півдні Лондона, мати була англійкою, а батько — родом з Ямайки. Ще до закінчення школи Рейд потрапив під вплив вулиці. Після кількох попереджень його було ув'язнено за серйозну крадіжку. Рейда виручили активні мусульмани; вони на­лежать до тих небагатьох, хто сприяє свого роду пере­вихованню в'язнів. Деякий час після свого звільнення він був віруючим і ревним відвідувачем мечеті у Брикстоні. Потім одновірці помітили, що його погляди стають де­далі радикальнішими. Рейд відчував, що має зробити щось більше проти панівних сил. Одного разу він зник;

як нам тепер відомо, він знайшов покровителів в Аль-Каїді, які допомогли йому поїхати на Близький Схід. І якось одного дня, коли Рейд потрапив на літак авіа­компанії «Атегісап Аігііпез» у черевиках з вибухівкою, яка була готова спалахнути, пасажири його вчасно спій­мали і протримали зв'язаним, доки його не заарештува­ла американська поліція в Бостоні. Тут все разом: на задньому плані - відсутність привілеїв; молоді роки,

67

Ральф Дарендорф

прожиті в нижчому класі; дрібні, а потім більш серйозні злочини; релігійна громада на межі суспільства; далі -фанатизм і готовність до терору.

Невдовзі після 11 вересня 2001 року ті, хто оголосив війну тероризму, зрозуміли, що це буде тривала і склад­на війна. Немає конкретних супротивників, які б розвер­нули війська або мобілізували свою повітряну оборону. Конфлікт скоріше розпливчастий і тому існує всюди. До деякої міри це взагалі характерна риса сучасного со­ціального конфлікту. Якою ж простою була класова бо­ротьба, як порівняти з індивідуалізованими, непередба-чуваними, невидимими протягом тривалого часу форма­ми виявлення опору владі у світі, де поширюється гло­балізація! Суперечки щодо тарифів, які ведуть профс­пілки та спілки підприємців, політична боротьба між тими партіями, які підтримують зміни, і тими, які за збе­реження певної ситуації,- це все просто ідилія порів­нюючи з тероризмом, владою мафії, дрібним і великим злочином.

Країни третього світу

У цій лекції йдеться переважно про країни, які є чле­нами ОЕСР, і їх проблеми. А оскільки вони можуть при­звести до важливих міжнародних конфліктів, то дореч­ним буде зробити таке зауваження. Обділені люди є не лише у розвинутих країнах світу; існують навіть цілі на­ції, регіони, які можна позначити цим словом. До того ж очевидним є той факт, що протягом останніх десятиріч ножиці нерівності відкрились; відмінності у народному добробуті стали ще більшими. Незважаючи на те, що' майже повністю зник другий світ, до якого входили ко­муністичні країни, все одно залишились країни третього світу, а якщо згадати територію Африки на південь від Сахари, то там навіть четвертий світ втрачених надій.

Разом з тим по всьому світу поширилися символи країн першого світу — для багатьох - це символи Амери­ки, а разом з ними сподівання на їх досягнення у власно­му житті. Осама бін Ладен віддає свої розпорядження за допомогою найсучасніших відеокамер; Танзанія заку-

68

У пошуках нового устрою

повує найефективнішу військову радіолокаційну систе­му для ЗО своїх літаків; „МакДональдс" є всюди. Можли­во, це поки що острови багатства в морі бідності; але люди, які їх бачать, хочуть усього й одразу або в усяко­му разі скоро, найближчим часом. Однак це неможливо зробити, хіба що в результаті windfalls [несподіваних удач], в результаті виграшів у лотерею, на які бідняки всюди сподіваються.

Серйозні питання розвитку та свободи потребують особливого аналізу, для якого тут не вистачить місця. Розвиток в умовах свободи потребує часу, багато часу, отже, терпіння. Люди мають бути готові до того, щоб відкласти свої таємні бажання і спочатку заощаджувати й працювати. Проте це не переважна ознака цінностей у постмодерному світі, які цілком і повністю залежать від ситуації в даний момент. Ми побачили це на прикладі надзвичайно багатих людей: зірки спорту і поп-музики вважаються багатими тільки в момент своєї нетривалої слави; через десять років їх, мабуть, забудуть? і, може бути, що завдяки зусиллям підступного - і користолюб­ного - порадника вони знову збідніють.

Трапляються виграші у лотерею. Країни Перської затоки, які мають нафту, — найбільш разючий міжна­родний приклад цього. У Кувейті найбільший у світі ва­ловий національний продукт на душу населення, незва­жаючи на те, що лише небагато його громадян доклали до цього зусиль. У кого немає нафти, часто намагається займатись наркотиками. Колумбія, Бірма, а також Аф­ганістан знаходять джерело доходів у виробництві нар­котиків і торгівлі ними. Отже, в цьому держави не відріз­няються від індивідів, і так само важко знайти вихід із цього скрутного становища.

Там, де немає можливості швидко розбагатіти завдя­ки наркотикам, глобалізація знайшла інший вихід для прихованих конфліктів: це еміграція. Навіщо двом по­колінням так довго заощаджувати і працювати вдома, якщо можна досягти результату (мабуть) уже завтра у Ванкувері або Лондоні? А якщо навіть не Ванкувер та Лондон, то все ще є Шанхай і Варшава. В усьому світі соціальну мобільність всередині суспільств доповнює міграція. Вона залагоджує конфлікти в країнах поход­ження і створює нові у цільових країнах.

69

Ральф Дарендорф

Можна 'далі провести аналогію між внутрішніми й зовнішніми конфліктами. Відсторонення (opting-out) від світової спільноти навряд чи ще існує; залишилась майже сама Північна Корея. Але, можливо, тероризм є постмодерною формою ведення війни. Ніде конфрон­тація між старими і новими конфліктами не є такою оче­видною, як на Близькому Сході: Ізраїль класичним шля­хом забезпечив свій добробут, хоча й із зовнішньою до­помогою, але в першу чергу завдяки готовності грома­дян навчатись і активно братись до роботи. Палестини! замість цього залишились у своєрідній постійній позиції очікування. Деякі досягли в Ізраїлі певного добробуту, але переважна більшість належить до категорії обділе­них людей світу. На відміну від 1948 року, коли мова йшла про виживання Ізраїлю, і 1967-го, коли пошуки стабільного вирішення територіального питання викли­кали суперечки, друга інтифада певним чином замінила війну, що вповні демонструє розглянуту тут проблема­тику: Ізраїль уособлює тих, хто виграв, передусім Аме­рику, палестинці — тих, хто програв, в першу чергу мусульман усього світу; тут - дисциплінована армія і демократична держава, там — терористи-смертники й продажна особиста влада. Не можна не захоплюва­тись тими, кому перед лицем такого зіткнення вистачає мужності вести переговори про стабільне вирішення цієї проблеми.

Lа longuе duree*

А тут ми якраз обговорюємо вирішення проблем, до того ж ліберальне вирішення. Що стосується Близького Сходу, то я покладаюся передусім на таке вирішення проблеми, яке починається знизу, з людей, які змушені жити разом. Існують організації, які активно виступа­ють за права єврейських та арабських громадян Ізраїлю, а також ізраїльтян і палестинців. Виразним прикладом у першому випадку є Новий ізраїльський фонд (New Israel Fund), в останньому — Рух лікарів за права людини (Physicians for Human Rights). Наступний крок роблять

Тривалість.

70

У пошуках нового устрою

спільні проекти на зразок тих, які вже багато років пред­ставлені Шимоном Пересом і кронпринцом Хасаном. Особливо нагальною є потреба співпраці в іригаційній галузі, загалом водопостачанні. Таким чином, відповідь залежить не лише від державних діячів, хоча зброя му­сить замовчати, щоб узагалі можна було знайти від­повідь.

Дата добавления: 2015-05-26