Соціальні настановлення і Фізичний світ

Самість скоріше не субстанція, але процес, у якому діалог жестів інтерналізується всередині живої істоти. Цей процес не існує самий по собі, але є просто аспектом єдиного соціального організму, лише частиною якого є індивід. Устрій соціальної дії вноситься всередину організму, і пізніше стає духом індивіда. Він все ще містить настановлення інших, але тепер вищою мірою організовані, так що вони стають тим, що ми називаємо скоріше соціальними настановленнями, ніж ролями окремих індивідів. Цей процес узгодження свого власного організму з іншими у взаємодіях, що здійснюються тією мірою, як він вноситься у поведінку індивіда завдяки діалогу "Я" і "я", складає самість.¹³ Значення цього внесення діалогу жестів у поведінку індивіда

" Згідно з цим наглядом, снідоме спілкуааіііія еволюціонує' з несвідомого спілкування в межах соціального процесу: діалог ч термінах значимих жестів -з діалогу н термінах незначимих жесті». І такий розвиток снідомого спілкування збігається з розпитком духу і сіімостей в межах соціального процесу.

полягає у координації вищого рівня, котра здобувається для суспільства як цілого, і у підвищенні ефективності індивіда як члена групи. В ньому головна відмінність між процесом, що відбувається у групі щурів, мурашок чи бджіл і тим, що відбувається у людській спільноті. Соціальний процес разом зі всім тим, що він передбачає, дійсно втягується до досвіду індивіда для того, щоб те, що відбувається, відбувалося більш ефективно, тому що, у певному сенсі, воно б мало попередню репетицію у цьому індивіді. В цій ситуації індивід не тільки грає свою роль краще, але він також має зворотній вплив на соціальний організм, частиною котрого є.

Сама природа цього діалогу жестів потребує, щоб настановлення іншого змінювалося через настановлення зазначеного індивіда щодо стимулу цього іншого. У діалозі жестів нижчих істот коливання туди-сюди є помітним, оскільки індивід не тільки пристосовує себе до настановлень інших, але також змінює їх. Реакція індивіда у цьому діалозі жестів є такою, що, до певної міри, неперервно модифікує самий соціальний процес. Саме ця модифікація означеного процесу є найбільш цікавою у досвіді індивіда. Він приймає настановлення іншого До свого власного стимулу, і приймаючи його, він виявляє цей стимул модифікованим в тому, що його реакція стає інакшою і призводить, й собі, до подальшої зміни.

Фундаментальними, напевно, є ті настановлення, котрі змінюються тільки поступово, і жоден індивід не може пізнати всього суспільства; однак людина неперервно впливає на суспільство своїм власним настановленням, тому що вона дійсно формує настановлення групи до себе, реагує на нього, і через цю реакцію змінює дане настановлення групи. Саме це, звичайно, ми постійно робимо у нашій уяві і думці; ми використовуємо наше власне настановлення, щоб викликати іншу ситуацію у співтоваристві, якого ми є частиною; ми впливаємо на себе, висуваємо наш власний погляд, критикуємо погляди інших і схвалюємо чи не схвалюємо. Але ми можемо це робити тільки доти, поки ми викликаємо у собі реакцію спільноти; ми маємо ідеї тільки остільки, оскільки ми спроможні сприймати позицію співтовариства і згодом реагувати на неї.

У випадку нижчих тварин відповідь індивіда на соціальну ситуацію, його жест стосовно соціальної ситуації, є тим, що відповідає ідеї у разі людської істоти. Він не є, однак, ідеєю. Ми

використовуємо голосовий жест, щеб викликати реакцію, що відповідає реакції спільноти. Ми володіємо, в такому разі, у нашому власному стимулі відповіддю на певн'у реакцію, і саме ця відповідь є ідеєю. Ви кажете, що: "Це моя ідея, щоб таку-от і таку-от річ було зроблено". Ваша ідея є відповіддю, котру ви даєте на соціальний запит до вас. Соціальна вимога, скажімо, полягає в тому, що ви повинні платити певні податки. Ви вважаєте їх незаконними. Отже, ваша відповідь на вимогу спільноти, зокрема податковому інспектору, як вона чиниться у вашому власному досвіді, є ідеєю. Наскільки ви володієте у вашій власній поведінці символами, які є вираженням вашої відповіді на означену вимогу, ви володієте ідеєю того, яким повинно бути ваше оподаткування. Це ідеальна ситуація, оскільки ви розумієте роль податкового інспектора стосовно вас і реагуєте на неї. Така ситуація не схожа на ситуацію у собачій бійці, де один собака дійсно готується стрибати, а інший займає інакшу позицію, яка робить неможливим цей стрибок. Відмінність в тому, що тут діалог жестів є частиною справді здійсненої бійки, тоді як у вашому випадку ви розумієте позицію податківців наперед і випрацьовуєте чи викликаєте вашу власну відповідь на неї. Коли це відбувається у вашому досвіді, ви маєте ідеї.

Людина вам погрожує, і ви тут же б'єте її. В цій ситуації нема ідеального елементу. Якщо ви рахуєте до десяти і обдумуєте, що ця погроза означає, ви маєте ідею, переводите означену ситуацію в ідеальну сферу. Це те, як ми побачили, що складає назване духом. Ми сприймаємо позицію спільноти, і ми даємо їй відповідь у цьому діалозі жестів. Жести, у цьому разі, є голосовими. Вони є значимими символами, і під символом ми не розуміємо щось таке, що перебуває за межами поля поведінки. Символ не є чимось особливим, але тільки стимулом, реакція на який є наперед. Це все, що ми розуміємо під символом. Існує слово й удар. Удар є історичним поперед­ником слова, але якщо слово означає образу, означена реакція є тим, що тепер міститься у згаданому слові, є чимось наявним у цьому самому стимулі. Це все, що розуміється під стимулом. Отже, якщо ця реакція може бути визначеною у термінах настановлення, застосованого для подальшого керування дією, тоді залежність цього стимулу і настановлення є тим, що ми розуміємо під значимим символом.

Наше мислення, яке відбувається, як ми кажемо, всередині нас, є грою символів у змальованому вище розумінні. Через жести реакції викликаються у наших власних настановленнях, і тільки-но вони викликаються, вони викликають, і собі, інші настановлення. Те, що було значенням, тепер стає символом, -^шо має інше значення. Значення саме стало стимулом для іншої реакції. У собачій бійці поза одного має значення зміни пози іншого пса, але зміна пози другим тепер стає символом (хоча і не мовним чи значимим символом) для першого пса, і він також змінює свою позу. Те, що було значенням, тепер стає стимулом. Діалог постійно продовжується, і те, що було реакцією, стає у полі жесту стимулом, і реакція на нього є значенням. Реакції є значеннями, оскільки вони перебувають всередині такого діалогу жестів. Наше мислення є точнісінько такою безперерв­ною зміною ситуації завдяки нашій здатності переводити цю ситуацію у нашу власну дію; змінювати її так, щоб вона потребувала ще інакшого настановлення з нашого боку, і доводити її до точки, де дане соціальне діяння може бути завершеним.

"Я" (маленьке) і "Я" містяться у процесі мислення, і вони показують той взаємообмін, що характеризує цей процес. Не існувало б "Я" у тому сенсі, в якому ми використовуємо цей термін, якщо б не було "я"; не існувало б "я" без реакції у формі "Я". Ці двоє, коли вони виступають у нашому досвіді, складають особистість. Ми є індивідами, народженими з національними рисами, розміщеними на певній території географічне, з такими-то і такими-то сімейними стосунками, і такими-то і такими-то політичними взаєминами. Все це характеризує певну ситуацію, яка конституює певне "я"; але таке конституювання необхідно передбачає неперервну дію відповідного організму стосовно цього "я" у процесі, всередині якого воно перебуває. Самість не є чимось, що спершу існує, а потім входить у взаємини з іншими, але вона є, так би мовити, вихором у соціальному потоці, а тому все ще частиною цього потоку. Вона є процесом, в якому індивід неперервно наперед пристосовує себе до ситуації, до котрої він належить, і своєю чергою - впливає на неї. Так що "Я" і "я", це мислення, це свідоме прилаштування, стає тоді частиною всього соціального процесу й уможливлює значно високоорганізованіше суспіль­ство.

"Я" і "я" належать до діалогу же&тів. Якщо б існували тільки "слово й удар", коли б людина відповідала на соціальну ситуацію негайно, без розмірковування, 'тоді б у й випадку особистості у згаданому сенсі було не більше, ніж у природі собаки чи коня. Ми, звичайно, схильні наділяти наших домашніх тварин особистістю, але коли ми зазираємо всередину їхнього світу, то бачимо, що там нема місця для цього виду втягнення соціального процесу всередину поведінки індивіда. Вони не мають механізму для цього - мови. Тому ми кажемо, що вони не володіють особистістю; вони не відповідальні за соціальну ситуацію, в якій опиняються. Людський індивід, навпаки, ототожнює себе з цією соціальною ситуацією. Він реагує на неї, і хоча ця його реакція може бути як критикою, так і підтримкою, вона передбачає прийняття відповідальності, наданої такою ситуацією. Такого не існує у разі нижчих тварин. Ми приписуємо їм особистості, але вони їх не мають; і в оста­точному підсумку ми розуміємо, що ці тварини не мають прав. Ми маємо право віднімати їхні життя; ми не творимо зла, коли позбавляємо життя тварину. Вона не втрачає нічого, тому що майбутнє не існує для тварини; вона не має "я" у своєму досвіді, котре завдяки реакції "Я" в певному сенсі перебувало б під її керівництвом, щоб майбутнє могло для неї існувати. Вона не має свідомого минулого, оскільки не існує самості того різно­виду, що ми описували, котру б могли поширити у минуле згад­ки пам'яті. Напевно, існують деякі образи у досвіді нижчих тва­рин, але ніяк не ідеї чи згадки пам'яті у сенсі, що потребується.¹⁴ Вони не володіють особистістю, що дивиться вперед чи назад. Вони не мають того майбутнього і минулого, котрі б надали їм, так би мовити, якісь права як такі. 1 все ж є загальним правилом приписувати їм точно такі ж особистості, як наші власні. Ми говоримо до них, і роблячи це, ми діємо так, немовби вони мали якийсь різновид внутрішнього світу на зразок нашого.

Подібне приписування відбувається у безпосередньому настановленні, котре ми приймаємо стосовно неживих фізичних об'єктів довкола нас. Ми ставимось до них, як до соціальних істот. Ця позиція найбільш наочна, звичайно, у випадку поетів природи. Поет перебуває у соціальному стосунку до речей довкола нього, що, можливо, найбільш яскраво представлено

" Нема свідчення того, що тварини спроможні зрозуміти одну річ як зник чогось іншого, і внаслідок такого якось використати цей зник... (1912).

у разі Вордсворта. "Рядки про Тінтернське абатство" дають нам, як мені здається, зразок таких соціальних співзалежностей Вордс­ворта часів дитинства і їхнього продовження крізь все його життя. Його формулювання стосунку людини до природи є, по "'-^q/ri, відношенням любові, соціальним відношенням. Цей соці­альний стосунок індивіда до фізичної речі є точно таким на­ставлениям, як те, котре людина має стосовно інших об'єктів -воно е соціальним настановленням. Людина вдаряє ногою крісло, об яке спіткнулася, і має приязнь до предмета, пов'яза­ного з нею, у її роботі чи грі. Безпосередня реакція дітей на речі довкола них є соціальною. Існує очевидна підстава для харак­терної для нас особливої реакції на маленькі речі, оскільки у будь-якій маленькій речі існує щось, що викликає батьківську реакцію; кожна така річ викликає батьківську реакцію, яка є універсальною. Це правильно для фізичних речей так само, як і для тварин.

Фізичний об'єкт є абстракцією, котру ми отримуємо із соціальної реакції на природу. Ми говоримо з природою: ми звертаємось до хмар, моря, дерева і об'єктів довкола нас. Ми пізніше абстрагуємось від реакції цього типу, завдяки тому, що ми пізнаємо про такі об'єкти.¹⁵ Безпосередня реакція є, однак, соціальною: де тільки ми переносимо процес мислення в природу, там ми робимо її раціональною. Вона діє, як від неї очікують. Ми сприймаємо позицію фізичних речей довкола нас, і коли ми змінюємо ситуацію, природа реагує інакше.

Рука відповідальна за те, що я називаю фізичними речами, відрізняючи фізичну річ від того, що я називаю здійсненням дії. Якщо б ми схоплювали нашу їжу так само, як це роблять собаки, за допомогою тих самих органів, котрими ми жуємо, ми б не мали жодної підстави відрізнити їжу, як фізичну річ, від актуального здійснення дії споживання їжі. Ми б торкалися і схоплювали її зубами і сама дія її охоплення була б дією її поїдання. Але у разі людської істоти, до процесу донесення їжі до рота втручається рука. У цьому разі ми маніпулюємо фізич-

" Фізичний об'єкт виявляється тим об'єктом, па якого нема соціальної реакції, що в свою чергу знову викликає соціальну реакцію в даного індивіда. Об'єкти, з якими ми не можемо здійснювати соціального спілкування, с фізичними об'єктами світу (MS).

Ми перенесли наше настановлення фізичної науки до психології, так що ми втратили бачення соціальної природи нашої ранньої свідомості. Дитини формує соціальні об'єкти ще до формування фізичних об'єктів (1912).

пою річчю. Така річ виступає між початком дії і її завершенням. Вона, в цьому сенсі, універсальна. Коли ми кажемо про річ, ми маємо на увазі фізичну річ, щось, що ми,можемо схопити. Існують, звичайно, "речі", котрі ви не змцжете схопити, такі як права власності і фантазії поета; але коли ми звичайно говоримо про речі довкола нас, ми розуміємо фізичні речі. Ознаки, котрі складають їх, головним чином визначаються рукою. Дотик конституює те, що ми називаємо субстанцією певної речі. Вона має колір і запах, звичайно, але ми мислимо їх невіддільно наявними у тому, чим ми можемо маніпулювати - у фізичній речі. Така річ є дуже важливою в розвитку людського розсудку. Вона є універсальною в тому розумінні, що є фізичною річчю, чи то її здійснення є поїданням, чи слуханням концерту. Існує ціла множина речей, які виступають між початком дії і її завершенням, але вони універсальні у тому сенсі, що належать досвіду кожного з нас. Результат, котрий ми отримуємо від концерту, дуже різний для кожного з нас, але фізичні речі, з котрими ми маємо справу, є загальними, універсальними у цьому сенсі. Дійсні насолоди можуть набирати форм, які представлятимуть досвід, доступний тільки для окремих індивідів, але те, що обертає рука, є чимось універсальним. Ми виокремлюємо особливе місце, куди може прийти будь-хто. Ми володіємо набором пристроїв, котрі може використовувати будь-хто. Ми володіємо певним набором ваг і мір, за допомогою котрих ми можемо визначати ці фізичні речі. В цьому розумінні фізична річ виступає, щоб зробити можливою загальну ознаку, в межах котрої можуть діяти самості.¹⁶

Інженер, котрий будує моста, розмовляє з природою у тому ж сенсі, в якому і ми говоримо до інженера. Там існують тиски і напруги, котрі він враховує, і природа приходить знову з іншими відповідями, які він повинен врахувати якось по-іншому. У своєму мисленні він приймає позицію фізичних речей. Він розмовляє з природою, і вона відповідає йому. Природа є розумною в тому сенсі, що існують певні реакції з її боку на нашу дію, які ми можемо уявляти і на які можемо відповідати, і які стають інакшими після нашої відповіді. На цю зміну ми далі знову можемо відповісти, і в остаточному підсумку ми досягаємо точки, де ми можемо співпрацювати з природою.

" [Щодо соціальної генези і природи фізичної речі див. секцію 35; також The Philosophy of the Present, С. II 9-39.]

Такою є еволюція сучасної науки з того, що ми називаємо магічним. Магія є якраз цією самою реакцією, але з подальшим припущенням, що фізичні речі дійсно мислять і думають, як і ми. Вона зберігається у настановленні, котре ми маємо до дратуючого об'єкта чи до надійного предмета, від якого ми залежимо. В кожному з нас є певний обсяг цієї магії. Ми "уникаємо чогось, тому що ми відчуваємо якусь небезпеку з його боку; ми всі шануємо певні прикмети, на котрі звертаємо увагу. Ми притримуємось певної соціальної реакції на природу довкола нас, навіть якщо ми не дозволяємо цьому впливати на нас у важливих рішеннях. Ці наші настановлення ми, звичайно, за нормальних обставин намагаємось приховувати, але вони розкриваються для нас у багатьох ситуаціях. Оскільки ми раціональні, оскільки ми міркуємо і думаємо, остільки ми маємо соціальне настановлення до світу довкола нас - критично, у разі науки, некритично, у разі магії.

Дата добавления: 2015-05-26