Чи співвідноситься жіноче з чоловічим як природа з культурою. 2 страница

Друга важлива проблема, що криється в тісному зв'язку жінки з домашньою сферою, виникає з певних структурних конфліктів між сім'єю і суспільством зага­лом у будь-якій соціальній системі. Прихований смисл "опозиції домашнього/ громадського у зв'язку із становищем жінок було переконливо розглянуто Росалдо (у цій збірці), і я лише хотіла б показати його дотичність до наших студій. Теза, що домашній осередок, біологічна сім'я, покликана репродукувати і соціалізувати нових членів суспільства і протистоїть суспільному організмові — багатошаровій мережі об'єднань і стосунків, яка власне і є суспільством — є також наріжним каменем праці Леві-Стросса "Первісні структури спорідненості" (Levi-Strauss, 1969а). Леві-Стросс не лише стверджує, що таке протиставлення наявне в кожній суспільній системі, але й доводить, що воно означає опозицію природи і культури. Всезагальна заборона інцесту⁹ і подібних зв'язків, правило екзогамії (шлюб за межами групи), гарантує, що "ризик для біологічної сім'ї перетворитися на закриту систему остаточно усунено; біологічна група не може більше залишатися осторонь, а шлюбні узи з іншою сім'єю забезпечують домінування соціального над біологіч­ним і культурного над природним" (Там само. С. 479). І хоча не кожна культура чітко формулює радикальну опозицію домашнього і громадського як таких, ледве чи можна заперечувати, що домашнє завжди підлягає громадському; домашні

осередки пов'язані один з одним завдяки дотриманню правил, які, звісно, належать до вищого рівня, ніж самі ці спільноти. Це й витворює похідну спільноту — суспіль­ство, яке, ясна річ, перебуває на рівні вищому, ніж домашні осередки, з яких воно складається.

То ж, оскільки жінки асоціюються з домашнім середовищем, яке справді більш-менш обмежене, їх ототожнюють з цим нижчим ладом організації суспільства/ культури. Як це позначається на способі їх потрактування?Пo-перше, якщо за формулюванням Леві-Стросса, робити особливий наголос на біологічній (репродук­тивній) функції сім'ї, то сім'я (і, отже, жінка) відверто і прямо ототожнюється з природою на противагу культурі. Але це вочевидь занадто Просто. Суть питання, здається, точніше буде висловити таким чином: сім'я (а отже, жінка) представляє стосунки нижчого рівня — соціально фрагментарні й відособлені, на противагу міжсімейним стосункам — стосункам вищого рівня, інтегративним і універса-лістським. Оскільки чоловікам бракує "природної" основи (плекання, зведене до догляду за дитиною) для спрямованості на сім'ю, тп сферою їхньої діяльності визначено міжсімейні зв'язки. І позаяк таке культурне пояснення видається слушним, чоловіки є "природними" господарями у сфері релігії, ритуалів, політики та в інших галузях культурницької думки і дії, де синтезуються найзагальніші уявлення про духовні й суспільні цінності. Отже, чоловіки ототожнюються не лише з культурою, в сенсі протиставлення природи та загальнолюдських творчих потенцій, — вони ототожнюються також, зокрема, з культурою в її загальноприйнятому розумінні тонших і вищих царин людської думки — мистецтва, релігії, права тощо.

Тут знову-таки ясно, що логіка культури, яка пов'язує жінку з нижчим за чоловіка щаблем цивілізації, цілком прозора, а її аргументи видаються неспростовними. Вод­ночас жінку не можна цілком відписати природі, бо навіть у межах хатнього середовища її буття має такі прояви, які безперечно засвідчують її участь у культурному процесі. Самоочевидно, що окрім плекання новонароджених немовлят (а засоби штучного годування можуть розірвати навіть і цей біологічний зв'язок), не існує причин, чому саме матір — а не батька чи когось іншого — належить ототожнювати з доглядом за дітьми. Але навіть коли припустити, що поєнання інших практичних та емоційних причин утримує жінку в цій сфері, можна все ж показати, як діяльність жінки в домашньому середовищі закономірно включає її безпосередньо до категорії культури.

Перш за все потрібно зазначити, що жінка не лише годує дітей і прибирає за ними, як робить звичайно няня; вона, по суті, є першим агентом їх ранньої соціалі­зації. Саме вона перетворює немовля з примітивної істоти у людину культурну, навчаючи його манер та правил поведінки, необхідних, щоб стати повноправним членом суспільства. Самих лише отих її соціалізуючих функцій більш ніж достатньо, щоб визнати жінку представницею культури. Хоча практично в кожному суспіль­стві настає час, коли процес соціалізації хлопчиків передають до рук чоловіків. Так чи інакше, але до цього хлопчики вважаються ще не "по-справжньому" соціалізова­ними; вивершити їхнє входження у цілком людський (суспільний, культурний) статус можуть лише чоловіки. Ми й досі спостерігаємо це у наших власних навчальних закладах: що вищий щабель освіти, то помітнішою стає поступова зміна співвідношення жінок і чоловіків серед учителів (більшість вихователів у дитячих садках — це жінки; більшість університетських викладачів — чоловіки)¹⁰.

⁸ Ситуація, через яку сама жінка часто уподібнюється до дитини.

⁹ В особисті розмові Девід М.Шнайдер готовий був на основі матеріалів з Океанії довести, що табу на інцест не є всезагальним. Але дозволимо собі залишатися при думці, що воно все ж позірно універсальне.

" Пам'ятаю, як у п'ятому класі у мене вперше почав викладати вчитель-чоловік, і пам'ятаю хвилювання з цього приводу — це означало якесь подорослішання.

Або ж звернімося до куховарства. У переважній більшості суспільств готування їжі є жіночою працею. Немає сумнівів, що це випливає з практичних міркувань оскільки жінці доводиться залишатися вдома з дитиною, їй зручніше виконувати
хатню роботу. Але якщо має слушністьЛеві-Стросс (Lnvi-Strauss, 1969b), стверджу, ючи, що в межах різних світоглядних систем перетворення сирого на варене може уособлювати перехід від природи до культури, то саме жінка виявляється пов’язаною з цим важливим культурним процесом, який здатен легко долучити її до категорії культури, що тріумфує над природою. Хоча цікаво також відзначити, що коли культура (наприклад, у Франції або в Китаї) розвиває традицію haute cuisine¹' - справжньої" кулінарії на противагу до буденного домашнього куховарства — шеф-кухарями майже завжди є чоловіки. Таким чином повторюється та сама модель, що й при соціалізації: жінка здійснює перетворення природи у культуру на нижньому рівні, але коли культура виокремлює вищий рівень тієї ж функції, цей вищий рівень належить виключно чоловікам.

Словом, ми ще раз бачимо джерела формування образу жінки (більшою мірок;, ніж чоловіка) як істоти проміжної в межах дихотомії природа/культура. її "природ­ний" зв'язок з домашнім середовищем (зумовлений її природною функцією лакта­ції) формує погляд на потенціал жінки як споріднений з природою: і через подібність дітей до тварин, і через асоціальні конотації сімейного осередку як протиставленого решті суспільства. Хоча водночас функції жінки щодо соціалізації чи готування їжі в межах домашньої сфери засвідчують, що вона — могутній чинником культур­ного процесу, який повсякчас перетворює сирі природні ресурси на культурні продукти. Належачи культурі, але, як виявляється, маючи міцніші й безпосередніші зв'язки з природою, жінка знову-таки перебуває між цими двома царинами.

3. Душа жінки видається ближчою до природи. Найбільш суперечливим є припущення, що жінка відрізняється від чоловіка не лише тілом і місцем у суспільстві, але й має відмінну психічну структуру. Я готова довести, що, можливо, жінка справді має відмінну психічну структуру, але я буду твердо спиратися на працю Ходоров (Chodorow, 1974), аби насамперед встановити, що психічну структура жінки не слід вважати вродженою; Ходоров переконливо показує, що це можна пояснити фактами чи не спільного для всіх жінок досвіду соціалізації. Однак навіть коли б ми припустили, що універсальна "жіноча душа" має якісь емпіричні різновиди з їх особливими рисами, то такі риси радше б підсилили погляд на жінку як ближчу до природи.

Важливо уточнити, що саме ми розуміємо під домінуючими і універсальними аспектами жіночої душі. Якщо ми заявимо про емоційність або нелогічність, ми зіткнемося з іншими традиціями в різних куточках світу, де жінки функціонально є, і вважаються, більш практичними, прагматичними і пристосованими до життя, ніж чоловіки. Одне мірило, здається, можна таки застосувати до всіх культур, і воно полягає у співвідношенні міри конкретності/абстрактності: жіноча особистість тяжіє радше до конкретних речей, почуттів і людей, аніж залучена до абстрактних питань; вона схильна до індивідуалізму і окремішності. Інше щільно пов'язане з іїершим мірило могло о, певно, полягати в мірі суб'єктивності/об'єктивності: Ходоров цитує працю Карлсона (Carlson, 1971), в якій робиться висновок, що "чоло­віки репрезентують власний досвід, досвід інших, простір і час індивідуально, об'ек¹ тивно и відсторонено, тоді як жінки передають такий досвід почерез міжособові стосунки, суб'єктивно та безпосередньо" (Chodorow, 1974, С. 56): Хоча обидва

" Дослівно з фр. "вишукана кухня", або ж високе кулінарне мистецтво (Прим, перекл.)

дослідження було проведено в західних суспільствах, Ходоров вважає, що виявлені в них відмінності між жіночою та чоловічою особистостями (чоловіки загалом об'єктивніші і пов'язані радше зі сферою абстрактних категорій, а жінки суб'єктив­ніші і пов'язані переважно з конкретними явищами) є "відмінностями загальними і майже універсальними" (Там само. С. 43).

Але значення першокласно аргументованої роботи Ходоров полягає в тому, що ці відмінності не є природженими або генетично запрограмованими; вони постають з майже універсальних рис структури сім'ї, а саме, що "жінки повсюдно є всебічно відповідальними за піклування про малих дітей і за подальшу (принаймні) жіночу соціалізацію" (Там само. С. 43) і що "ці відмінності, які повторюються й відтворю­ються в соціальному житті дорослих різної статі, породжуються самою системою виховання дітей та підкріплюються при опануванні жіночої та чоловічої соціальних ролей" (Там само. С. 44). Ходоров доводить, що, оскільки у ранньому віці мати соціа­лізує і хлопчиків, і дівчаток, то у них усіх розвивається "особиста ідентифікація" з нею, тобто дифузна ідентифікація з -її особистістю загалом, з особливостями її поведінки, цінностями й уподобаннями (Там само. С. 51). Проте син повинен обов'язково змінити ідентичність — прийняти чоловічу роль через ототожнення себе з батьком. Оскільки батько майже завжди віддаленіший за матір (він рідко залучений до догляду за дитиною і, мабуть, більшу частину дня працює поза домом), поступове ототожнення з батьком означає "позиційну ідентифікацію", тобто ототожнення радше з чоловічою роллю батька яко набором абстрактних складових, аніж особисту ідентифікацією з батьком як реальним індивідом (Там само. С. 49). • Згодом, коли хлопець входить у ширший соціальний простір, він з'ясовує, що той фактично організований за більш абстрактними і універсальними критеріями, як я зазначала у попередній частині. Таким чином, рання соціалізація готує його до майбутнього дорослого соціального досвіду, а цей останній, у свою чергу, підсилює її.

Для дівчинки, навпаки, особиста ідентифікація з матір'ю, сформована в ран­ньому дитинстві, може посилитися в процесі осягнення ролі жінки. Коли донька опановує жіночу ідентичність, мати є найближчою для неї людиною, весь час перебуваючи поруч. Відтак навчання "бути жінкою" передбачає тяглість і розвиток стосунків дівчинки з матір'ю, сприяє ідентифікацію з нею як з індивідом. Від дівчини не вимагається засвоювати рольові риси, накинуті ззовні (Там само. с. 51). Ця модель готує дівчинку до такого її соціального становища в подальшому житті, яке повністю підкріпить цю модель. Вона належатиме до світу жінок,- для якого характерна незначна кількість формальних відмінностей у ролях (Rosaldo, С. 29), де її знову буде залучено до царини материнства — "особистої ідентифікації" з ії дітьми. Так починається новий цикл.

На щастя, Ходоров принаймні демонструє, що жіночу особистість з властивими їй індивідуалізмом і відособленістю, можна витлумачити радше як породження порядків, що встановилися в суспільних структурах, аніж як дію внутрішніх біоло­гічних чинників. Немає потреби далі топтатись на цьому місці. Але оскільки ця "жіноча особистість" стала чи не універсальним явищем, можна довести, що її прикмети можуть-таки сприяти утвердженню погляду на' жінку як істоту дещо менш культурну за чоловіка. Тобто жінки схильні встановлювати стосунки радше із тим світом, який з точки зору культури є більше " подібним до природи", бо втіле­ний у сталих й одвічно даних речах, аніж з тим, що "ближчий до культури", бо виходить за межі речей і змінює їх шляхом накладання абстрактних категорій і вищих цінностей. Жіночі стосунки, як і природа, зазвичай бувають відносно більш

безпосередніми і прямими, тоді як чоловік не лише схильний встановлювати зв'язки більш опосередковано, але, фактично в результаті часто послідовніше і сильніше пов'язаний з абстрактними категоріями і формами, ніж з конкретними особами чи предметами.

Таким чином неважко побачити, що поняття жіночої особистості могло б поси­лити уявлення про жінку як "ближчу до природи". Хоча водночас деякі пов'язані з цим риси жіночої вдачі безумовно відіграють потужну і важливу роль у культурному процесі. Адже безпосереднє спілкування в певному розумінні охоплює нижню частину спектра духовних функцій людини — воно радше одвічне і відчужене, аніж трансцедентне і творче; проте цей вид спілкування посідає водночас і вищі щаблі цього ж спектра. Розгляньмо стосунки типу мати/дитина. Матері прагнуть бути відданими своїм дітям як індивідам, незалежно від статі, віку, вроди, родинної належності чи інших категорій, до яких можна зарахувати дитину. Тож будь-який зв'язок такої рівня (не лише матері і дитини), будь-який тип дуже особистої і від­носно безпосередньої відданості може розглядатися як виклик культурі і суспіль­ству "знизу", оскільки він представляє окремішній потенціал особистої прихиль­ності перед лицем групової солідарності. Але цей зв'язок можна розглядати також як втілення синтезуючих чинників на користь культури і суспільства "згори", то му що він представляє загальнолюдські цінності понад і поза відданістю конкретним соціальним категоріям. Кожне суспільство повинне мати соціальні категорії, які стоять вище особистої відданості, але кожне суспільство повинне також продуку­вати відчуття вищої моральної єдності — для всіх його членів, понад і поза цими суспільними категоріями. Таким чином, хоча, з одного боку, цей душевний спосіб — схильність нехтувати категоріями і шукати безпосередньої й особистої "спіль­ності" з іншими (...), що позірно властивий жінкам, — може видатися низько-культурним, з іншого — водночас пов'язаний із найвищими щаблями культурного процесу.

Підтексти проміжного стану

Першорядним завданням цієї моєї розвідки був намір пояснити універсальність вторинного статусу жінки. Ця проблема для мене — виклик інтелектуальний і особистий. Я відчуваю, що мушу впоратися з нею перш, ніж братися до аналізу становища жінки в якомусь конкретному суспільстві. Локальні особливості (еко­номіка, екологія, історія, політична система і соціальна структура, цінності та світогляд) могли б пояснити варіації в межах цієї універсальності, але не саму цю універсальність. І якщо ми не збиралися погодитися з ідеологією біологічного детер­мінізму, то, здається, пояснювати можна лише шляхом покликання на іншіунівер-саліїлюдської культури. Таким чином, основні принципи такого підходу — хоч вони, звичайно, й не дають вирішення конкретної проблеми — визначені самою пробле­мою, а не моєю прихильністю до глобального абстрактного структурного аналізу.

Я доводила, що всезагальне знецінення жінок можна пояснити аксіоматичним твердженням: жінок вважають ближчими до природи за чоловіків, а чоловіки вочевидь недвозначно посіли вищі щаблі культури. Різниця між культурою і природою сама є продуктом культури — культури, яку вважають щонацменше виходом за межі (за допомогою філософії і технології) природної данності буття. Звичайно, це аналітичне визначення, але я переконалася, що на певному рівні

_кожна цивілізація в тій чи в іншій формі інкорпорує це уявлення (наприклад, через виконання ритуалу), як стверження спроможності людини орудувати цими данностями. В будь-якому випадку ця розвідка має на меті висвітлити питання, чому найрізноманітніші світоглядні системи і цивілізації усіх ступенів розвитку схильні вважати жінку ближчою до природи, ніж чоловіка. Фізіологія жінки, яка переважно і довше залучена в "збереження виду"; зв'язок жінки із структурно нижчою домаш­ньою сферою, де вона відповідальна за вирішальну функцію перетворення тварино­подібного немовляти у цивілізовану людську істоту; "жіноча душа", належно сформована у процесі соціалізації для фукцій материнства, схильна до більшого індивідуалізму і менше - до опосередкованих способів спілкування — усі ці чинники створюють видимість безпосереднішої і глибшої закоріненості жінки в •природу. Проте водночас її "членство" й абсолютно необхідна місія у культурі визнані і незаперечні. Таким чином, виявляється, що вона посідає проміжне становище поміж культурою та природою.

Залежно від способу аналізу, цей проміжний стан має декілька по-різному інтер­претованих значень. Передусім тут, звісно, є відповідь на моє найперше запитання про те, чому жінку усюди вважають "нижчою" за чоловіка: навіть коли її й не розгля­дають як чисту і примітивну природу, то все ж уявляють менше за чоловіка здатною долати межі природи. Тож цей проміжний стан просто означає "серединний статус" в ієрархії від природи до культури.

По-друге, проміжний стан може означати "посередництво", тобто виконання певних функцій синтезу або взаємопроникнення між природою і культурою, котрі розглядаються тут (цивілізацією) не як два полюси певного континууму, але як два докорінно різні процеси у світі. Домашній осередок — а відтак і жінка, котра прак­тично завжди є його основною представницею — це один із вирішальних засобів перетворення природи в культуру, особливо стосовно соціалізації дітей. Тривка життєздатність будь-якої культури залежить від належно соціалізованих індивідів, які розумітимуть світ в поняттях саме цієї культури і більш-менш беззастережно дотримуватимуться її моральних приписів. Щоб забезпечити такий результат, функції домашнього осередку слід тримати під пильним контролем, а стабільність його як суспільного інституту має бути безсумнівною. (Деякі ознаки захисту цілісності і стабільності домашнього осередку бачимо у суворих заборонах інцесту, матеревбивства, батьковбивства і братовбивства¹².) Позаяк жінка повсюдно є першим агентом ранньої соціалізації і фактично розглядається як втілення функцій домашнього осередка, вона, схоже, підлягатиме найжорсткішим заборонам і обмеженням, що стосуються цього осередка. її (культурно зумовлене) проміжне становище між природою і культурою, маючи значення посередництва (тобто виконання функцій взаємопроникнення) між природою і культурою, таким чином, пояснює не лише нижчий статус жінки, але й ті більші обмеження, що накладено на її діяльність. Фактично в кожній культурі дозволена для неї сексуальна активність має суворіші межі, ніж для чоловіка, їй пропонується набагато менший спектр моделей поведінки, вона має можливість прямого доступу до значно меншого кола суспільних інституцій. Окрім того, її майже повсюдно виховано так, щоб мати вужчий і загалом консервативніший набір соціальних настанов і поглядів, аніж у чоловіка, а обмежена суспільна сфера її дорослого життя підкріплює таке стано­вище. Цей соціально породжений консерватизм і традиціоналізм жіночого

¹² Не схоже, щоб хтось дуже переймався сестровбивством - це питання ще варто дослідити.

мислення є ще одним — чи не найгіршим і очевидно підступним — способом сус­пільних обмежень, він явно пов'язаний з традиційною функцією жінки продуку­вати добре соціалізованих членів спільноти.

Нарешті, проміжне становище жінки може означати значнішу символічну невизначеність (див. також статтю Росалдр в цій збірці). Змінімо наш образ стосун­ків культури/природи ще раз та уявімо тепер культуру як невеличку галявину в лісі гігантської природної системи. З цієї точки зору те, що є проміжною ланкою між культурою і природою, незмінно перебуває на периферії цієї галявини-куль-тури, і, хоча може виявитися, що воно розташоване як над, так і під (та поруч із) культурою, воно насправді є поза нею і навколо неї. Тепер ми нарешті починаємо розуміти, як та сама логіка культури часто може приписувати жінці цілком полярні й очевидно несумісні ролі, бо, як кажуть, крайнощі збігаються. Жінка часто є символом і життя, і смерті — ось найпростіший загальнознаний приклад.

З іншого боку, згадаймо, що психічний тип, асоційований з жінкою, схоже, посі­дає водночас і нижні, і верхні щаблі на шкалі типів людських взаємин. Ознака такого типу — схильність мати безпосередні стосунки радше з людьми як окремими індиві­дами, а не як з представниками соціальної категорії чи чогось ще; це можна розгля­дати як "нехтування" (й, отже, підрив) або "вихід за межі" (й, отже, досягнення вищого ступеня єднання) цих соціальних категорій, залежно від мети даної культурної оцінки. Тож неважко пояснити як жіночу символіку руйнівного (відьми, лихе око, менструальна скверна, каструюча матір), так і жіночу символіку трансце-дентного (матері-богині, милосердні цілительки, жіночі втілення справедливості і стала присутність жіночої символіки в царині мистецтва, релігії, обрядовості, праві). Жіночий символізм значно частіше, ніж символізм чоловічий, засвідчує цю схильність до поляризованої двозначності — іноді надзвичайно піднесено, іноді надзвичайно принижено, рідко в межах нормальних людських можливостей.

Якщо (в очах культури) проміжне становище жінки між культурою і природою має цей підтекст загальної двозначності смислових характеристик маргінального феномена, то нам також легше буде пояснити ті культурні та історичні "відхилення", коли жінки певним чином символічно пов'язані з культурою, а чоловіки — з приро­дою. Чимало випадків спадає на гадку: плам'я сіріоно в Бразилії, серед яких, за свідченням з Інґхема (Ingham, 1971, С. 1098), "природа, сире і чоловічість" проти­ставляються "культурі, вареному і жіночості"¹³; нацистська Німеччина, де жінок називали захисницями культури й моралі; європейське лицарське кохання, де чоловік вважав себе звіром, а жінку — предметом чистим і вартим поклоніння (такий спосіб мислення зберігся, наприклад, у сучасних іспанських селян) (Pitt-Rivers, 1961; Rosaldo, 1974). Безсумнівно, існують також інші подібні приклади, включно з деякими рисами образу жінки в межах нашої власної культури. Кожний такий приклад прив'язки жінок радше до культури, ніж до природи, потребує докладного аналізу конкретних історичних і етнографічних даних. Але показуючи, як природа загалом, і жіночий спосіб міжособистісного спілкування зокрема, може опинятися, залежно від ракурсу, і під, і понад (але насправді — просто поза) сферою панування культури, ми принаймні заклали підвалини для такого аналізу.

Словом, постулат про те, що жінку вважають ближчою до природи, ніж чоловіка, має низку підтекстів для подальшого аналізу, то ж і тлумачити його молена по-різному. Якщо у цьому просто вбачати серединну позицію на шкалі від культури вниз до природи, то її все ж вважатимуть нижчою за культуру, і така нормальна логіка речей пояснить загально-культурну тезу: жінка є нижчою від чоловіка. Якщо її становище вважати опосередковуючою ланкою у стосунках культури і природи, то це мало б почасти пояснити тенденцію культури не лише знецінювати жінку, а й обумовлювати та обмежувати її функції: культура ж бо повинна здійснювати контроль над своїми (прагматичними і символічними) механізмами перетворення природи у культуру. І якщо його розглядати як двозначний статус поміж культурою і природою, це допоможе пояснити той факт, що в ідеології та символіці певних культур жінка часом може бути пов'язана з культурою, і за якигось обставин їй часто приписуються полярні і суперечливі смисли в межах однієї системи символів. Серединне становище, посередницькі функції, неоднозначні смисли — усе це різні тлумачення жінки як проміжної ланки поміж природою і культурою, що слугують для контекстуально різних цілей.

¹³Аргументи Інгхема самі є двозначними, оскільки жінки пов'язуються також із тваринами: "Співставлення чоловік/тварина і чоловік/жінка безперечно подібні... полювання є способом здобути жінку так само, як і тварину" (с.1095). Уважне вивчення фактів підказує, що в цій традиції посередниками між природою і цивілізацією є як жінки, так і тварини.

Висновки

Наприкінці слід ще раз наголосити, що уся ця схема є радше конструктом культури, аніж фактом природи. Жінка "насправді" ніяк не є ближче до (чи далі від) природи, ніж чоловік, — обоє мають свідомість, обоє смертні. Але, звичайно, існують причини, чому вона справляє таке враження, і саме їх я намагалася показати в цій статті. Результатом цього є (жахливо) дієва система зворотнього зв'язку: різноманітні сторони становища жінки (фізичного, суспільного, психологічного) спричинилися до того, що її уявляють ближчою до природи, тоді як це уявлення, в свою чергу, втілилося у формі інституцій, які відтворюють її становище. Прихова­ний смисл суспільних змін так само утворює замкнуте коло: різні культурні уяв­лення можуть виникати тільки з різних суспільних реалій, а різні суспільні реалії можуть виростати тільки з різних культурних уявлень.

Ясно, що за ситуацію слід братися з обох боків. Зусилля, спрямовані лише на зміну суспільних інституцій (наприклад, через встановлення квот при прийомі на роботу або через ухвалення законів про однакову платню за однакову роботу) не можуть мати далекосяжного ефекту, якщо мова та уявлення культури і надалі постачатимуть порівняно меншовартісні образи жінок. Але водночас зусилля, спрямовані виключно на зміну культурних установок (наприклад, через групи розвитку чоловічої та жіночої свідомості, або через перегляд освітніх матеріалів та образів, представлених у масс-медіа) не можуть бути успішними, доки не буде змінено інституційні основи суспільства, щоб підтримати і підсилити зміни культурних уявлень. Нарешті, і чоловіки, й жінки можуть і повинні бути однаково залучені до творчих звершень та досягнень. Тільки тоді, у динамічній діалектиці культури та природи, жінок буде визнано причетними до культури.

З англійської переклав Сергій Снігур

Дата добавления: 2015-05-26