Чи співвідноситься жіноче з чоловічим як природа з культурою. 1 страница

Шеррі Б. Ортнер

Творчу енергію антропологів значною мірою підігріває напруження, спричи­нене двома низками завдань: пояснити і загальнолюдські універсали, і культурні особливості водночас. З огляду на це, жінка становить одну з найгостріших проблем з якими доводиться мати справу. Другорядний статус жінки в суспільстві є такого універсаліею і загальнокультурним фактом. Проте в межах цього загального факту конкретні культурні концепти і символи жіночого є надзвичайно різноманітними! навіть взаємнозаперечуючими. Більше того, самі погляди на жінок, їх вплив та суспільний внесок вкрай несхожі у різних культурах, і навіть протягом різних етапів історичного розвитку певної культурної традиції. Обидва ці явища — факт універсальності та культурне розмаїття — і становлять проблему, що потребує з'ясування.

Ці проблеми, зрозуміло, цікавлять мене не лише з академічної точки зору: я воліла б побачити справжні зміни, появу такого суспільного і культурного ладу, де для жінок буде відкрито стільки ж людських можливостей, як і для чоловіків. Усезагальненість жіночої підпорядкованості, що існує за будь-якого суспільного або економічного ладу і в суспільствах будь-якого ступеня складності, свідчить про те, що ми зіткнулися з чимось дуже глибинним, дуже стійким, що неможливо зруй­нувати простим перерозподілом низки соціальних обов'язків та ролей чи навіть шляхом перебудови всієї економічної структури. В цій праці я намагатимусь вия­вити приховану логіку властивого культурі мислення, що припускає неповноцін­ність жінки; я спробую показати переконливу сутність цієї логіки — інакше люди б її не поділяли. Але намагатимусь також виявити суспільні і культурні витоки цієї логіки, щоб показати, де криються можливості для змін.

Важливо визначити рівні цієї проблеми. Плутанина тут може бути вражаючою. Наприклад, залежно від того, який аспект китайської цивілізації розглядається, можна зробити будь-яке з кількох цілком відмінних припущень щодо статусу жінок у Китаї. В ідеології даосизму жіночому началові інь та чоловічому началові янь надається однакової ваги: "протистояння, зміна і взаємодія цих двох сил породжує всі явища всесвіту" (Siu, 1968. С. 2). Таким чином, ми можемо припустити, що жіноче і чоловіче начала є рівноцінними у загальній ідеології китайської культури¹. Однак, розглядаючи структурукитайського суспільства, бачимо суворе дотримання принципу патрилінійності², значущість синів та абсолютну батьківську владу в сім'ї. Отже, можемо дійти висновку, що Китай є одвічно патріархальним суспільством. Далі, зважаючи на наявний розподіл ролей, на те, хто має владу і вплив, а також вагомість матерільного внеску жінок у китайському суспільстві — який, за спостереженнями, є досить вагомим — доведеться визнати, що жінки наділені

* Публікується за: Sherry В. Ortner. Is Female to Male as Nature to Culture? // Zimbalist Rosaldo, Mlchell and Louise Lamphere, eds. Woman, Culture, and Society. Standford, 1974. P. 67-87.

¹ Звичайно, це правда, що жіноче начало інь є полюсом негативним. Проте даосизм безумовно визнає інь і янь, тобто погоджується, що для виживання світові однаково потрібна дія та взаємодія обох начал.

² Згідно цього принципу родовід та облік спорідненості здійснюється по чоловічій (батьківській) лінії (Прим.ред).

значним (хоч і не названим) статусом у цій системі. Або ж ми можемо зосередитися ' на тому, що саме богиня КуанІнь є центральним (найбільш шанованим, найчастіше зображуваним) божеством у китайському буддизмі, і тоді матимемо спокусу твер­дити (як це багато хто вже намагався робити стосовно культур, побудованих на культі богинь, у доісторичних і ранньоісторичних суспільствах), що насправді у Китаї маємо різновид матріархату. Словом, перш ніж почати пояснення, нам слід чітко усвідомити, що саме намагаємося пояснити. Можемо виокремити три рівні нашої проблеми:

1. Надання жінці в кожному суспільстві другорядного статусу є універсальним явищем, що детерміноване культурою. Тут важливими є два питання. Перше: що ми хочемо цим сказати і як довести, що це справді універсальне явище. І друге: якщо ми встановили цей факт, то як його пояснити?

2. Певні ідеології, символізація та соціо-структурні уявлення щодо жінок значно різняться від культури до культури. На цьому рівні проблема полягає в тому, щоб пояснювати будь-який конкретний культурний комплекс мовою специфічних для нього чинників — це звичайний рівень антропологічного дослідження.

3. Видимі на практиці деталі жіночої діяльності, внеску, влади, впливу тощо часто суперечать прийнятій в суспільстві ідеології (хоча завжди обмежені припу­щенням, ЩО загалом в системі перевагу жінки ніколи не буде визнано офіційно).
Це рівень безпосереднього спостереження, який тепер часто використовується феміністично орієнтованими антропологами.

Цю роботу присвячено насамперед першому з цих рівнів — проблемі всезагального знецінення жінок. Відповідно, дослідження спиратиметься не на окремі культурні факти, а радше на аналіз культури у її найбільш загальному сенсі — яко світового процесу особливого типу. Обговорення другого рівня, проблеми міжкультурних варіацій у концепціях і відповідних оцінках жінок, спричинить численні міжкультурні дослідження, тому мусимо відкласти це на інший раз. Що стосується третього рівня, то з цієї статті стане очевидним, що я розумію його як хибне нама­гання зосередитися лише на існуючій в певному суспільстві (хоч і не визнаній та не оціненій культурою) владі жінок, — не збагнувши спочатку всепроникної ідеоло­гії та глибших засад культури, які ввжають цю владу малозначущою.

Все загальність жіночої підпорядкованості

Що я маю на увазі, коли кажу, що скрізь, у кожній знаній культурі жінки вважа­ються до певної міри гіршими за чоловіків? Насамперед мушу наголосити, що йдеться про культурні оцінки; я хочу сказати, що кожна культура здійснює такі оцінки по-своєму і властивими їй способами. Але у чому полягають докази того, що та чи інша культура вважає жінок нижчими?

Достатньо трьох типів даних: 1) складові культурної ідеології та твердження інформантів, які недвозначно знецінюють жінок, надаючи їм, їхнім ролям, їхнім обов'язкам, плодам їх праці і їхньому соціальному оточенню меншого престижу, аніж надається чоловікам та чоловічим атрибутам; 2) символічні засоби, як от приписувана жінкам здатність оскверняти, яку можна вважати прихованим ствер-дження нижчої оцінки; 3) соціальна структура, яка позбавляє жінок можливості" долучатись до певних сфер, де, здається, зосереджена найвища суспільна влада³.

³ Деякі антропологи можуть розглядати цей тип доказів (суспільна структура, що прямо або фактично усуває жінок із певних спільнот, ролей, статусів) як підтип другої групи доказів (символічні вияви нижчості). Я не заперечую такий погляд, хоча більшість соціальних антропологів, мабуть, розмежували б ці два типи.

Зрозуміло, усі ці три типи даних у якійсь певній системі можуть бути взаємопов'яза­ними, хоча зовсім не обов'язково. І навіть одного з них зазвичай досить, щоб вказати на нижчість жінки в даній культурі. Безумовно, достатнім доказом є виключення жінок з більшості священних ритуалів або з найвищої політики. Безумовно, достат­нім доказом є явна ідеологія суспільства, яка знецінює жінок (а також їхні обов'язки ролі, вироби тощо). Символічні ознаки, як, скажімо, скверна, також звичайно є достатніми, хоча в деяких випадках, наприклад коли чоловіки і жінки однаково занечищують одне одного, виникає потреба в додаткових ознаках, які, як засвідчують мої дослідження, завжди можна знайти.

Тож, беручи до уваги наявність будь-якої з цих ознак, або всіх їх разом, я хотіла б рішуче заявити, що в кожному відомому суспільстві ми виявимо підпорядкова­ність жінки чоловікові. Спроби знайти справді егалітарну, не кажучи вже

про матріархальну, культуру виявились безплідними. Вистачить прикладу з того суспільства, яке традиційно слугувало зразком для протилежних оцінок. Американський антрополог Лоуві повідомляє про матрилінійне плем'я кроу: "Жінкам... належали найпочесніші місця в ритуалі Сонячного Танцю; вони могли керувати Святом Тютюну і відігравати тут навіть більшу роль, ніж чоловіки; іноді вони були госпо­динями на Святі Вареного М'яса; їм не боронять гарувати, лікувати чи пророкувати майбутнє" (Lowie, 1956. С. 61). Однак "раніше жінки [підчас менструації] їздили на гірших конях, і, очевидно, в цьому вбачали джерело "нечистоти", бо їм забороняли наближатися до пораненого чоловіка або воїна, що вирушав на війну. І досі в такі дні для них зберігається табу: не проходити поруч священних предметів" (Там само. С. 44). Більше того, перед тим як перелічити права жінок на участь в різних згаданих вище ритуалах, Лоуві говорить про особливий клунок Ляльки Сонячного Танцю, який не слід розгортати жінці (Там само. С. 60). Услід за цим читаємо: "За словами усіх наших інформаторів з Трав'яного Вігваму і більшості інших, лялька, що має Зморшкувате Обличчя, є вищою не лише від усіх інших ляльок, але й усіх інших лікарських засобів у кроу... Вважалося, що саме цієї особливі ляльки не належить брати в руки жінці" (Там само. С. 229)"¹.

Зрештою, плем'я кроу — то, мабуть, цілком типовий випадок. Справді, жінки мають тут певну владу і права, які у даному випадку висувають їх на досить високе стано­вище. Однак межу, врешті-решт, проведено: менструація несе небезпеку для війська, а це — одна з наишанованіших інституцій племені, ба, навіть центральна у їхньому самовизначенні; і жінкам заборонено дивитися на найбільшу святиню, торкатися її.

Подібні приклади можна було б множити без кінця, але, гадаю, ми вже більше не повинні показувати, що підпорядкованість жінки є культурною універсалією; нехай той, хто хоче заперечити це, подає протилежні приклади. Я приймаю всесвітньо вторинний статус жінки як даність і рушаю далі, виходячи з цього.

Природа і Культура⁵

Як пояснити всеосяжний характер знецінення жінок? Звичайно, можна було б послатися на біологічний детермінізм. Його прихильники наполягають, що існує

¹ Оскільки ми зосередилися на різного роду несправеддивостях, мусимо зазначити, що Лоуві таємно купив цю ляльку, найбільшу святиню племені, у вдови Зморшкуватого Лиця, яка була її хранителькою. Та правила за неї 400 доларів США, але така ціна "набагато перевищувала фінансові можливості [Лоуві]", і він врешті дістав її за 80 доларів (Там само. С. 300). ⁵ 3 усією належною повагою до Леві-Стросса (Levi-Strauss, 1969 а, Ь та інші).

щось, Генетично притаманне самцям різних видів, яке природньо робить їх панівною статтю; це "щось" відсутнє у самок, і, як наслідок, жінки не лише _природнім чином підпорядковані, але й загалом цілком задоволені своїм становищем, оскільки воно надає їм захист і можливість якнайповніше насолоджуватися материнством, досвід якого — джерело їх найбільшого життєвого задоволення. Не заглиблюючись у детальне спростування цього погляду, вважаю, буде справедливим сказати, що в науковій антропології він майже нікого не влаштовує. Йдеться не про те, що біологічні чинники тут не спрацьовують або що чоловіки і жінки не відрізняються одне від одного, а про те, що ці факти й відмінності набувають сенсу вищості/підлеглості в межах систем цінністей, визначених культурою.

Якщо ми не бажаємо обмежити розгляд проблеми Генетичним детермінізмом, то просуватися далі, як на мене, можемо лише одним шляхом. Ми повинні спробу­вати витлумачити жіночу підпорядкованість у світлі інших універсалій, чинників, вбудованих у структуру найбільш загальної ситуації, в якій перебувають усі люди, до якої б культури вони не належали. Наприклад, кожна людина має фізичне тіло і відчуття нематеріального розуму, є частиною суспільства, що складається з інших індивідів, є спадкоємцем культурних традицій, і для того, щоб вижити, мусить вступати в певні стосунки — хоч і опосередковано — з "природою", тобто з поза-людською сферою. Кожна людина народжується (матір'ю) і неминуче вмирає; всі люди, мабуть, зацікавлені у власному виживанні, а суспільство/культура має власний інтерес (або принаймні спрямованість) щодо своєї тяглості і виживання, що вищі за життя і смерть окремих осіб. І так далі. Саме у сфері таких універсалій людського існування нам слід шукати пояснення для всезагального явища знецінення жіночого.

Дану проблему я б переформулювала в таке просте запитання: чи може бути в цій узагальненій структурі та умовах існування дещо спільне для усіх культур, що призводило б до надання жінці меншої вартості кожною такою культурою? Моя теза полягає, зокрема, в тому, що жінку ототожнюють з чимось таким (або, якщо хочете, її уявляють символом чогось такого), що кожна цивілізація знецінює і визнає нижчою формою існування. Наразі видається, що існує лише одна річ, яка може відповідати цьому описові: це природа в її найбільш загальному сенсі. Кажна цивілізація, або узагальнено — культура, залучена до процесу створення та підтримки систем значущих форм (символів, артефактів тощо), за допомогою яких людство бере гору над даностями природного існування, підпорядковує їх своїм потребам, керує ними у своїх інтересах. Ми можемо, таким чином, загалом ото­тожнити "культуру" з поняттям людської свідомості, або з продуктами людської свідомості (тобто світоглядними системами 1 Технологіями), за допомогою яких людство намагається встановити контроль над природою.

Тут категорії "природа" і "культура", зрозуміло, є категоріями абстрактними — в реальному світі неможливо знайти якусь межу між цими двома станами або сферами існування. І немає сумніву, що деякі культури значно виразніше підкрес­люють опозицію цих двох понять, аніж інші, — навіть доведено, що примітивні народи (деякі або всі) взагалі не бачать або не відчувають жодної різниці між рівнем людської культури і станом природи. Проте я обстоюватиму думку, що універсаль­ний ритуал спрямований на утвердження в усіх культурах властивої людям здатності радше впливати на даності природного буття й управляти ними, аніж пасивно коритися їх плинові та плисти за течією. В ритуалі, цій цілеспрямованій

маніпуляції даностями, націленій на впорядкування і сталий лад, кожна культу_ра стверджує, щб сам зв'язок між людським існуванням і силами природи залежать від того, як цивілізація застосовує притаманну їй владу для управління усіма процесами світу й життя.

Цариною "цивілізованої" думки, в якій ці питання часто формулюються цілком виразно, є поняття чистоти і скверни. Насправді кожна пивілізтіД посідає певні вірування, які, здається, значною мірою (хоча, звичайно, не повністю) мають відношення до стосунків між цивілізацією та природою (див. Ortner, 1973). Загальновідома міжкультурна риса уявлень про чистоту/скверну полягає у визнанні можливості природного "поширення" скверни; залишені на самоплив, процеси занечищення (в даному разі загалом прирівняні д₀ некерованої дії природних енергій) поширюються і опановують,усе, до чого наближаються. І ось що бентежить: якщо скверна є настільки сильною, то як можна що-небудь очистити? Чому не забруднюється сам засіб очищення? Якщо бути послідовними в аргументації, то відповідь така: очищення досягається в ритуальному контексті; ритуал очищення як цілеспрямована діяльність, що протиставляє природним енергіям свідомі (символічні) дії, є могутнішим за ті енергії.

Так чи інакше, я вважаю, що кожна культура безумовно визнає й утверджує різницю між дією природи і дією культури (людської свідомості та її плодів). І далі: окремішність культури ґрунтується саме на тому, що у більшості випадків вона здатна взяти гору над природними умовами і використати їх на свої потреби. Таким чином, культура (тобто кожна культура), сягнувши певного рівня знань, утверджує себе не лише як відмінну, але й як вищу за природу, і це відчуття відмінності вищості спирається саме на здатність видозмінювати природу, "соціалізувати" й "окультурювати" її.

Повертаючись тепер до проблеми жінок, можна було б дуже просто пояснити їхній загальнокультурний другорядний статус, якщо безумовно погодитися з тим, Що жінок ототожнюють або символічно пов'язують з природою, на противагу чоловікам, яких ототожнюють з культурою. Оскільки саме культурі належить завжди впорядковувати і опановувати природу, а жінки вважаються частиною природи, то для культури мало б бути "природним" підпорядкувати, щоб не сказати гнобити, їх. Але, хоча це твердження позірно доволі сильне, воно, зда­ється, занадто спрощує справу. Тож в наступному розділі я намагатимусь обстояти і розвинути думку, що жінки "переважно" вважаються ближчими до природи, аніж чоловіки. Тобто культура (яка і досі вельми недвозначно ототожнюється з чоловіками) визнає, що жінки є діяльними учасницями цього особливого процесу, але водночас вважає їх більш закоріненими в природу або безпосередньо спорідненими з нею.

Таке уточнення може видатися другорядним, ба навіть банальним, але, я гадаю, воно точніше передає цю аксіому культури. Далі: подані з цих позицій аргументи мають низку аналітичних переваг перед простішим формулюванням, і я пізніше на цьому зупинюсь. Тут можна просто наголосити, що уточнені твердження можуть пояснити загальноцивілізаційне знецінення жінок, бо навіть якщо жінки не прирівнюються до природи, вони все одно вважаються істотами нижчого рівня, які менше опанували природу, ніж чоловіки. Тож нас­тупним завданням цієї статті буде з'ясування того, чому їх мають розглядати саме таким чином.

Чому жінка здається ближчою до природи?

Звичайно, все починається з тіла, з властивої лише жінці природної репродуктивної функції. Дляобговорення можемо виокремити три рівні, на яких цей безумов­ний фізіологічний факт має значення: 1) жіноче тіло і його функції переважно пов'язані з "життям виду", що, схоже, наближає жінку до природи, навідміну від чоловіка, фізіологія якого щонайповніше вивільняє його для участі в розбудові культури; 2) жіноче тіло та його функції покладають на жінку виконання таких соціальних ролей, які в контексті цивілізаційного процесу вважаються другосортними у порівнянні з чоловічими ролями З)традиційні соціальні ролі жінки, приписані їй тілом та його функціями, наділяють жінку, у свою чергу, відмінною психічною структурою, яка, подібно до фізіології та соціальних ролей, вважається ближчою до природи. По черзі розглядаючи ці рівні, я спочатку виявлю в кожному з них певні чинники, що виразно спрямовані на поєднання жінки з природою, потім вкажу на інші чинники, які демонструють уже її повну тотожність з культурою, і, відтак, те поєднання чинників, яке ставить її в проблематичне проміжне становище. В ході обговорення стане зрозумілим, чому при зіставленні з жінками чоловіки здаються не такими проміжними, більш "цивілізованими". І я повторюю, що ми маємо справу виключно з рівнем культурних і загальнолюдських унівєрсалій. Ці аргументи стосуються людства загалом; вони поста­ють з тих умов життя, які людство досвідчило і яким протистояло віддавна і донині.

1. Фізіологія вважається ближчою до природи. Цю частину моєї аргумен­тації було проникливо, переконливо, з великою кількістю ретельно дібраних даних, викладено ще СімоноюдеБовуар (De Beauvoir, 1953). Де Бовуар розглядає фізіоло­гічну структуру, розвиток і функції самиці людини і робить висновок: "Самиця більшою мірою, ніж самець є жертвою свого виду" (Там само. С. 60). Вона зазначає, що багато з важливих органів та процесів жіночого тіла аж ніяк не слугують здоров'ю і життєстійкості індивіда; навпаки виконуючи властиві їм органічні функції, вони часто стають джерелом нездужання, болі і небезпеки. 1 руди не мають прямого відношення до особистого здоров'я; їх можна ампутувати в будь-який момент життя жінки. "Секреція яєчників працює переважно на користь яйцеклі­тини, щоб забезпечити її визрівання і пристосувати для цих потреб матку; якщо говорити про увесь організм як ціле, то секреція радше порушує рівновагу, аніж її встановлює - жінка є пристосованою радше до потреб яйцеклітини, ніж до своїх власних вимог" (Там само. С. 24). Менструація - це завжди незручність, іноді -біль; вона завжди пов'язана з негативним емоціями і так чи інакше спричиняє марудний обов'язок позбуватись виділень та очищатись від них. І ще один момент, який не відзначає де Бовуар: в багатьох суспільствах вона перериває повсякденне життя жінки, ніби тавруючи її та накладаючи різноманітні обмеження на її діяль­ність і соціальні контакти. Під час вагітності багато запасів вітамінів і мінералів організму жінки спрямовуються на живлення ембріона, що виснажує її власні сили та енергію. І, нарешті, самі пологи є процесом болісним і небезпечним (Там само. С. 24-27). В цілому де Бовуар доходить висновку, що жінка "є більшим рабом свого виду, ніж чоловік, її тваринне начало є більш явним (Там само. С. 239).

Хоча книжка де Бовуар це ідеологічний твір, її огляд жіночого фізіологічного стану виглядає справедливим і точним. Очевидним є факт, що пропорційно більша частина жіночого тіла та значний відрізок її життя залучені до процесів природного відтворення виду, і це коштує їй певної —іноді значної — частки власного здоров'я, сили і життєздатності загалом.

Де Бовуар веде далі обговорення негативних наслідків жіночого "підкорення потребам виду" у зв'язку з заходами, до яких залучено людей, заходами, почерез які твориться і визначається культура. Таким чином вона сягає сутності проблеми: "Тут знаходимо розгадку всієї таємниці. На біологічному рівні існування виду підтримується лише шляхом самовідтворення; але таке відтворення веде лише до повторення того ж самого Життя в більшій кількості індивідів. Але чоловік забезпечує повторення Життя, переступаючи межу Життя за допомогою Буття [тобто, цілеспрямованою, осмисленою дією]; в такий спосіб він створює цінності, які унеможливлюють чисте повторення. У тварин свобода і різно­манітність діяльності самця є марнотратством, оскільки вони не планують конкретних заходів. Окрім служіння своєму виду, ця діяльність не має сенсу. Натомість самець людини, слугуючи своєму видові, водночас змінює обличчя Землі, створює нові знаряддя, робить винаходи, формує майбутнє" (Там само. С. 58-59).

Інакше кажучи, тіло жінки, здається, прирікає її на саме лише відтворення життя, а чоловік, навпаки, позбавлений природних творчих функцій, повинен (або має змогу) доводити свої творчі здібності зовнішніми засобами, "штучно", послуговуючись технологією і символами. В такий спосіб він створює відносно тривкі, вічні, духовні речі, тоді як жінка творить лише тлінне — людських істот.

Це визначення відкриває шлях до усвідомлення кількох важливих речей. Йдеться, наприклад, про велику загадку: чому чоловічій діяльності, яка полягає у знищенні життя (полювання і війна), часто надавали більшого престижу, аніж здатності жінки народжувати — творити життя. Дотримуючись концепції де Бовуар, ми усвідомлюємо, що не саме вбивство є важливим і цінним аспектом полювання і війни, а радше трансцедентальне (суспільне, культурне) походження цих занять, на противагу цілком природному процесові народження: "Бо не даючи життя, а ризикуючи життям, людина піднімається над тваринами; ось чому людство приписує вищість не тій статі, яка народжує, а тій, яка вбиває" (Там само).

" Гак, якщо згідно з моїм припущенням, чоловік скрізь (підсвідомо) асоціюється з цивілізацією, а жінка виглядає ближчою до природи, то логічне обґрунтування цих асоціацій не так важко збагнути просто розглядаючи те, що криється за фізіологічними відмінностями між чоловіком і жінкою. Проте водночас жінку не можна сповна віднести до категорії природи, бо ж цілком очевидно, що вона є повноцінним створін­ням людського роду: як і чоловік, вона наділена властивою людям свідомістю; жінки становлять половину людства, яке без участі жінок просто загинуло б. Може скластися враження, що природі жінка належить більше, ніж чоловік, але, маючи свідомість, вона говорить і мислить, спілкується і творить, орудує символами, категоріями й смислами. Жінка бере участь у суспільному діалозі не лише з жінками, але також і з чоловіками. Як пише Леві Стросс: "Жінка ніколи не може стати лише і тільки знаком, бо навіть у світі чоловіків вона залишається особистістю, а оскільки її визначено, як знак, її треба [все одно] визнати за творця знаків" (Strauss, 1969a, C. 496).

Справді, той факт, що жінка цілковито наділена свідомістю, бере всебічну участь і має зобов'язання у заходах культури щодо опанування природи, може хіба що з певною дозою іронії пояснити іншу велику загадку "жіночої проблеми" — майже універсальну й безумовну згоду жінок бути знеціненими. Бо може здатися, що яко свідома людина і носій культури, жінка дотримувалась того ж ходу логічних аргументів культури і дійшла тих самих продиктованих культурою висновків, що й чоловік. Саме про це говорить де Бовуар:

"Бо, як реально існуюча особа, вона також відчуває гостру потребу брати гору, а її покликання — не у простому повторенні, а у переході до іншого майбутнього. Та у глибинах свого серця вона знаходить підтвердження чоло­вічим претензіям. Вона приєднується до чоловіків під час урочистостей, святкуючи успіхи й перемоги чоловічого роду. Біда її — в біологічному призначенні_повторювати. Життя, навіть коли вона вважає, що Життя як таке не містить у собі причини існування — причини, важливішої за саме життя" (De Beauvoir, C. 59).

Іншими словами, усвідомлення жінкою свого, сказати б, членства в культурі частково засвідчується бодай тим, що вона приймає власне знецінення і стає на бік культури.

Тут я намагалася висвітлити одну частину логіки такого погляду — ту, що постає безпосередньо з фізіологічних відмінностей між чоловіками і жінками. Позаяк жінка тілесно більше залучена у природні функції, пов'язані з відтворенням, то саме її, а не чоловіка, радше вважають часткою природи. Втім, оскільки вона все-таки має свідомість і бере участь в людському суспільному діалозі, її також почасти визнають учасницею культурного процесу. Таким чином вона постає як щось проміжне поміж культурою і природою, посідаючи на шкалі людського поступу щабель нижчий за чоловіка.

2. Суспільна роль жінки вважається ближчою до природи. Як я щойно довела фізіологічні функції жінки можуть вмотивовувати⁶ погляд на неї як істоту, яка близька до природи, і вона сама, споглядаючи себе і світ, певно, схильна погодитися з такою точкою зору. Жінка природним чином творить нове в межах свого єства, тоді як чоловік вільний або змушений творити штучним чином, тобто за допомогою засобів культури, і таким чином, підтримувати культуру. На додаток, я хотіла б показати, як фізіологічні функції жінки неминуче призводили до звуження її суспільної активності і повсюдно обмежували її певним соціальним простором, який, в свою чергу, вважається наближеним до природи. Тобто, таке значення можуть спричинити не лише її тілесні процеси, а й те соціальне.становище, в якому опинилася жінка через ці тілесні процеси, І оскільки вона постійно асоціюється (в очах цивілізації) з цим соціальним оточенням, воно підкріплює (чи не остаточно) погляд на жінку як ближчу до природи. Звичайно, тут я маю на увазі ув'язнення жінки в домашньому сімейному середовищі — ув'язнення, яке, безсумнівно, вмотивоване процесом лактації⁷.

Тіло жінки, як і всіх самиць ссавців, продукує молоко під час вагітності і після пологів для годування новонародженого немовляти. На цій стадії життя дитина не може вижити без материнського молока або якогось подібного за складом продукту. Оскільки тіло матері проходить період лактації безпосередньо у зв'язку з виношуванням конкретної дитини, плекання розглядається як природній зв'язок між матір'ю і немовлям. Інші ж засоби для годування в більшості випадків уважаються неприродними і сурогатними. За логікою культури, матері і їхні діти станов­лять одне ціле. Пізніше малята ще недосить міцні, щоб їх залучати до більшості

⁶ Семантична теорія користується концепцією мотивації смислів, яка передбачає різні способи приписування смислів символам, виходячи радше з їх певних об'єктивних властивостей, аніж через якісь довільні асоціації. Ця розвідка, певною мірою, досліджує мотивацію смислу жінки як символу, апитуючи: чому жінці може бути підсвідомо приписано значення ближчої до природи. Чітке визначення різних типів мотивації смислів див.: (Ullman, 1963).
⁷лактація — вигодовування немовлят грудним молоком (прим. ред). '

робіт, вони рухливі та некерові, нездатні усвідомити різноманітні небезпеки, а отже потребують.наглядуй постійної уваги. Очевидно, що саме матір підходить для цього завдання, яке є наче додатком до її природного зв'язку з дітьми; або ж вона має нового малюка і відтак залучена до діяльності, пов'язаної з дітьми. Таким чином, її власна діяльність обмежена певними рамками та слабкістю чи невмілістю її дітей⁸- вона прикута до хатнього сімейного кола; "місце жінки — вдома".

Обертання жінки у домашньому колі в різний спосіб підсилює "погляд на неї, як-на істоту, ближчу до природи. Насамперед, справді показовим є факт, що її постійно пов’зують з дітьми. Неважко помітити, що немовлят і дітей можна розглядати як" частину природи. Ледве чи можна вважати немовлят людьми, вони ж-бо аж ніяк не соціалізовані. Подібно до тварин, вони нездатні пересуватися на задніх кінцівках, не контролюють випорожнення і не розмовляють. Навіть трохи доросліші діти ще не цілком перебувають під владою культури. Вони ще не свідомі суспільних обов'яз­ків, відповідальності та моралі; їхній словниковий запас незначний, і вони мало що навчилися робити. Багато культурних практик містять непряме визнання зв'язку між дітьми і природою. Наприклад, у більшості культур існують обряди ініціацій для підлітків (передусім для юнаків — до цього я повернуся далі), суттю яких є ритуальний перехід дитини з "недолюдського" стану до повної участі у суспільстві і культурі; багато культур не мають поховальних ритуалів для дітей, які померли в ранньому віці, — явно тому, що вони ще не вповні соціальні істоти. Отже діти, вірогідно, належать до категорій природи, а міцний зв'язок жінки з дітьми може підсилити уявлення про те, що й сама вона є ближчою до природи. Іронія полягає в тому, що у багатьох культурах потреба обрядів ініціації для хлопців пояснюється необхідністю очищення юних душ від скверни, що нагромадилася за час тривалого перебування у колі матері та інших жінок, хоча фактично жіноча скверна мала б походити якраз від того, що жінка надто довго перебувала з дітьми.

Дата добавления: 2015-05-26