Витоки національної свідомості 2 страница

Bloch. Feudal Society, I, p. 77. Виділено нами.

¹⁶ Lucien Febvre and Henri-Jean Martin. The Coming of the Book, pp. 248-249.

¹⁷ Ibid., p. 321.

2* 35

Шекспір (1564-1616), який творив розмовною мовою, був практично невідомий по той бік Ла-Маншу. І якби англій­ська не стала, двомастами роками пізніше, світовою імпер­ською мовою, чи не залишався б він і надалі здебільшого не­знаним поза Британськими островами? Тим часом.близькі їм сучасники з протилежного боку Ла-Маншу Декарт (1596-1650) і Паскаль (1623-1662) вели свою кореспонденцію переважно латиною; а от Вольтер (1694-1778) - практично повністю розмовною мовою. "Після 1640 р., коли все менше книжок виходило латиною й усе більше мовами розмовними, друкарство переставало бути міжнародним [sic] підприєм­ництвом". Одним словом, занепад латини став ознакою значно більшого процесу, в якому сакральні спільноти, об'єд­нані стародавніми сакральними мовами, поступово розколю­валися, множилися й територіалізувалися.

Династична держава

В наш час, мабуть, нелегко уявити себе в світі, в якому династична держава була для переважної більшості єдиною мислимою "політичною" системою. Адже за своєю фунда­ментальною суттю "серйозна" монархія корінним чином відрізняється від усіх сучасних концепцій політичного життя. Монархія все зосереджує навколо верховного центру. Свою легітимність вона одержує від божества, а не від насе­лення, яке, врешті-решт, складається з підлеглих, а не з гро­мадян. За сучасною концепцією державний суверенітет здійснюється повністю, рішуче й рівномірно над кожним квадратним сантиметром законно розмежованої території. А за старими уявленнями, коли держави визначалися цент-

¹⁸ Ibid., p. 330.

¹⁹ Ibid., pp. 331-332.

20 ' л г

Ibid., pp. 232-233. Оригінальний французький текст є стриманіший та історично точніший: "Tandis que Гоп Odite de moins en moins d'ouvrages en latin, et une proportion toujours plus grandę de textes en langue nationale, Ie commerce du livre se morcelle en Europe". L'Apparition du Livre, p. 356.

рами, кордони були розмитими й нечіткими, а суверенітети непомітно перетікали один в одний. Звідси, як це не пара­доксально, й та легкість, з якою домодерним імперіям і коро­лівствам вдавалося на довгий час зберігати своє панування над надзвичайно різнорідними й нерідко навіть не суміж­ними народностями.

Необхідно також пам'ятати, що ці давні монархічні дер-жави розширювалися не тільки завдяки війнам, але й за­вдяки шлюбній політиці - цілком відмінній від тієї, що практикується сьогодні. Здійснюючи принцип вертикаль­ності, династичні шлюби сприяли об'єднанню різних на-родностей під новими владарями. Показовою в цьому відно­шенні була династія Габсбургів. Як ішлось у відомій сентен­ції: "Bella gerant alii tu felix Austria nube\" ("Нехай воюють інші, а ти, щаслива Австріє, одружуйся!"). Ось, у дещо скоро­ченому вигляді, титули династів останньої:

Імператор Австрії; Король Угорщини, Богемії, Далмації, Хорватії, Словенії, Галіції, Лодомерії та Іллірії; Король Єрусалимський тощо; Ерцгерцог Австрійський [sic]; Вели­кий Князь Тосканський і Краківський; Герцог Лот[а]рінг-ський, Зальцбурзький, Штирії, Каринтії, Крайни й Букови-

²¹ Зверніть увагу на зміни, яких зазнали найменування правителів у зв'язку з цією трансформацією. Школярі пам'ятають монархів за їхніми іменами (яке було прізвище Вільгельма Завойовника?), а президентів -за прізвищами (як звали Еберта?). В громадянському світі, коли будь-хто теоретично може стати президентом, обмежений набір "християн­ських" імен робить їх непридатними для подібної специфікаційної функції. Натомість у монархіях, де правління зберігається за певним єдиним пріз­вищем, саме імена, з порядковими числами чи прізвиськами, забезпечують необхідне розмежування.

Тут можна мимохідь зазначити, що Нейрн цілком правомірно на­зиває Акт 1707-го р. про унію між Англією й Шотландією "угодою патри­ціїв", в тому сенсі, що творцями унії були політики-аристократи. (Див. йо­го чіткі аргументи у "The Break-up of Bntain", pp. 136f.). Однак нелегко уявити, щоб подібної угоди досягай представники аристократії двох рес­публік. Концепція Сполученого Королівства була, безперечно, вирішаль­ною сполучною ланкою для забезпечення домовленості.

²³ Oscar Jaszi. The Dissolution of the Habsburg Monarchy, p. 34.

ни; Великий Князь Трансильванський, Маркграф Морав­ський; Герцог Верхньої й Нижньої Силезц, Модени, Парми, П'яченци й Гвастели, Аушвіцу й Сатору, Тешинський, Фрі-ульський, Рагузький й Зарський; світлійший граф Габсбурзь-кий й Тірольський, Кобурзький, Гюрзу й Градісек; Герцог Трієсту й Брізену; Маркграф Верхнього й Нижнього Лау- --зіцу та Істрії; Граф Гогенембсу, Фельдкірху, Брегенцу, Зон-ненбергу тощо; Повелитель Трієсту, Каттаро й верхнього ру­бежу Віндішу; Великий Воєвода Воєводини, Сербії... й т.д.

Це, як справедливо зауважує Ясі, було "не без ознак де­якої комічності... свідоцтво незлічених шлюбів, гендлювань і захоплень з боку Габсбургів".

В державах із релігійно санкціонованим багатоженством складні системи багатоярусного конкубінату були фунда­ментальними для інтеграції цих держав. Фактично, престиж королівського роду, поза божественною аурою, нерідко за­лежав і від, сказати б, мішаних шлюбів. Адже такі суміші були ознакою вищого статусу. Характерно, що в Лондоні не було правлячої "англійської" династії від одинадцятого сто­ліття (як не раніше); а до якої "національності" могли б ми віднести Бурбонів?

Протягом сімнадцятого сторіччя, однак, - з причин, на/ яких ми тут не зупинятимемось - сакральна монархія в За-

Особливо в домодерній Азії. Але той самий принцип діяв і в моно­гамній християнській Європі. В 1910 р. якийсь otto Форст видав "Ahnen-tafel Seiner Kaiserlichen und Koniglichen Hoheit des durchlauchtigsten Hem Erzherzogs Franz Ferdinand", в якому нарахував 2047 предків Ерцгерцога, якого невдовзі уб'ють в Сараєво. Серед них було 1486 німців, 124 фран­цузи, 196 італійців, 89 іспанців, 52 поляки, 47 датчан, 20 англійців та англійок, а також представники чотирьох інших націй. Цей "курйозний документ" наводиться в ibid., p. 136, no. 1. Я не можу втриматися, щоб не процитувати тут чудовий відгук Франца Иосифа на звістку про вбивство свого дивака-спадкоємця: "Таким чином найвища влада відновила той порядок, який я не міг, на жаль, підтримувати" (ibid., p. 125).

Геллнер підкреслює типовість іноземного походження династій, але надто вузько інтерпретує це явище: місцева аристократія віддає перевагу чужоземному монарху, бо він не ставатиме на чийсь бік в їхній внутрішній боротьбі. Thought and Change, p. 136.

хідній Європі почала поволі втрачати свою автоматичну ле-гітимність. В 1649 p., під час першої з революцій новітнього світу, було страчено Карла Стюарта, і впродовж 1650-х ро­ків однією з найповажніших європейських держав правив не король, а плебей Лорд-Протектор. Проте, навіть у часи Попа й Аддісона, Анна Стюарт усе ще зцілювала хворих, ^накладаючи на них королівські руки, й подібні лікування провадились також Бурбонами, Людовиками XV і XVI, у Франції доби-Просвітництва до самого кінця "ancien regime". Але після 1789 p. принцип Легітимності вже потрібно було голосно й свідомо захищати, внаслїдок чого_"монархія" перетворилась у напівстандартизовану модель. Тенно й Сйй Небес ставали "Імператорами". В далекому Сіамі Рама V (Чулалонгкорн) посилав своїх синів і племінників до Санкт-Петербурзького, Лондонського і Берлінського дворів навча­тися тонкощів світової моделі. В 1887 p. він запровадив обо­в'язковий принцип "спадкоємності за правом первородства", тим самим привівши Сіам "у відповідність з «цивілізовани­ми» монархіями Європи". Нова система привела в 1910 р. на трон неврівноваженого гомосексуаліста, якого, звичайно, раніше туди б не допустили. Однак міжмонархічне схва­лення його вступу на престол під іменем Рами VI було скріп­лене присутністю на коронуванні юних принців з Британії, Росії, Греції, Швеції, Данії... та Японії! Навіть у 1914 р. ди­настичні держави все ще становили більшість у складі світової політичної системи, але, як ми розглянемо детально згодом, багато хто з династів уже підшукував штамп "націо­нальності" в міру того, як старий принцип легітимності пово­лі відживав своє. Тоді, як армії Фрідріха Великого (правив з 1740 по 1786 pp.) комплектувалися значною 'мірою з "іно­земців", війська його двоюрідного племінника Фрідріха Віль-

²⁶ Marc Bloch. Les Rois Thaumaturges, pp. 390 and 398-399.

²⁷ Noel A. Battye. "The Military, Government and Society in Siam, 1868-1910", PhD thesis, Cornell 1974, p. 270.

²⁸ Stephen Greene. "Thai Government and Administration in the Reign of Rama VI (1910-1925)", PhD thesis, University of London 1971, p. 92.

гельма III (правив з 1797 по 1840 рр.) були вже, в результаті імпозантних реформ Шарнхорста, Гнейзенау й Клаузевіца, винятково "національно-пруськими"²⁹.

Концепції часу

Недалекоглядним було б, однак, уважати, що уявлені спільноти націй просто виросли з релігійних спільнот і династичних держав, замінивши їх собою. Занепад сакраль­них спільнот, родоводів і мов відбувався на тлі фундамен­тальної зміни в способах усвідомлення світу, яка, перш за все, й зробила можливим "вигадування" нації.

Для того, щоб відчути характер цієї зміни, варто придиви­тися до таких візуальних образів сакральних спільнот, як рельєфи й вітражі середньовічних храмів або живопис ранніх італійських і фламандських майстрів. Характерною ознакою цих зображень є щось оманливо аналогічне до "сучасного вбрання". Пастухи, яких зоря привела до ясел, де народився Христос, виглядають, як селяни з Бургундії. Зображення Діви Марії нагадує доньку тосканського купця. В багатьох картинах, благоговійно вклякнувши поруч із пастухами, змальовуються меценати-замовники в пишних шатах бюр­гера чи вельможі. Те, що нині здається недоречним, вигля­дало, очевидно, цілком природнім в очах середньовічних прихожан. Перед нами постає світ, який зображав уявлену реальність надзвичайно зримо й відчутно. Християнство набувало своєї універсальної форми завдяки міріадам кон­кретних деталей: ось цей рельєф, ось той вітраж, ця пропо­відь, та історія, ця моралістична п'єса, та реліквія. Хоча транс -

В 1806 р. понад 1,000 осіб з офіцерського складу прусської армії, який налічував 7,000-8,000 чоловік, були іноземцями. "Прусаків зі середніх верств у власній армії кількісно перевершували іноземці; це відповідало приказці про те, що Пруссія - це не країна з армією, а країна при армії". В 1798 р. прусські реформатори вимагали "скорочення наполовину кількості іноземців, яких у рядовому складі налічувалось майже 50%..." Alfred Vagts. A Histoly of Militarism, pp. 64 and 85.

європейське латиномовне духовенство було найістотнішим елементом в структуруванні християнської образності, не менш важливу роль відігравала передача ним своїх концеп­цій неписьменним масам за посередництвом візуальних і слухових образів, завжди індивідуалізованих і конкретних. Скромний приходський священик, чия суєтність була відома --.кожному з тих, хто слухав його проповіді, залишався однак прямим посередником між своїми парафіянами й небесами. Це зіставлення космічно-універсального з індивідуально-земним означало, що хрйстиянський світ, яким би безмеж­ним він не був (або сприймався), являв себе по-різному в кон­кретній швабській або андалузійській громаді. Зображення Діви Марії зі "семітськими" рисами чи в одязі з "першого сто­річчя" в реставраційному дусі сучасного музею було немисли­мим, адже сприйняттю середньовічного християнина була чужа концепція історії як нескінченного ланцюга причин і наслідків або радикального розриву між минулим і сучасним. Як зазначає Блок, люди думали, що наближається кінець світу, в тому сенсі, що друге пришестя Христа могло настати будь-якої миті: св. Павло казав, що "день Господній прийде, як злодій уночі". Таким чином, цілком природньо, що видатний хронікер XII ст. єпископ Отто Фрейзінгенський говорив постійно "ми, хто опинились наприкінці віку". Блок приходить до висновку, що, коли середньовічні люди "віддавалися релігійним роз­думам, менш за все їм уявлялася перспектива неозорого май­бутнього для молодої й енергійної людської раси".

Незабутній начерк такої форми свідомості наводить Ауербах:

Якщо жертвоприношення Ісаака інтерпретувати, як явище, що прообразує жертву Христа, так що перше знаходиться в

³⁰ Ідея "сучасного одягу", метафоричного еквіваленту між минулим і сучасним, є для нас непрямим визнанням цього фатального розриву.

³¹ Bloch. Feudal Society, I, pp. 84-86.

³² Auerbach. Mimesis, p. 64. Виділено нами. Порівняйте з тим, як св. Августин називав Старий Завіт "тінню[яку відкидає] майбутнє ". Цитата з Bloch. Feudal Society, I, p. 90.

другому, як і було проголошено й обіцяно, й друге "здійс­нює"... перше, тоді встановлюється зв'язок між двома поді­ями, що не сполучені ані часово, ані причинно зв'язок, який неможливо встановити раціонально в горизонтальному вимірі... Він виникає лише тоді, коли обидва явіїща вертикально поєднані з Божественним Провидінням, яке єдине здатне розробити подібний задум історії та надати ключ для його розуміння... Тут і тепер не є вже звичайною ланкою в ланцюзі земних подій, це є водночас чимось, що було завжди і що здійсниться в майбутньому; а точніше, з Господньої перспективи, це щось вічне, щось позачасове, щось уже звершене в царстві фрагментарних земних подій.

Він справедливо зауважує, що така ідея одночасності є нам цілком чужою. Сприйняття часу тут є наближеним до того, що Бенджамін назвав "месіанським часом", одночасніс-

тю минулого й майбутнього в миттєвому сучасному. З цієї точки зору, вираз "тим часом" втрачає своє значення.

Наша власна концепція одночасності народжувалась досить довго, і її виникнення безумовно пов'язане — як саме, потребує ще детального дослідження — із розвитком секу-лярних наук. Однак це концепція такої фундаментальної ваги, що, не беручи її серйозно до уваги, нам буде важко досліджувати туманні витоки націоналізму. На зміну се­редньовічній концепції "одночасного часу" прийшла, якщо знову скористатися визначенням Бенджаміна, ідея "одно­рідного, порожнього часу", в якому одночасність є, так би мовити, поперечною, перехресною з часом, визначеною не прообразом і реалізацією, а тимчасовим співпадінням, і вимірюваною за допомогою годинника и календаря.

Чому ця трансформація була настільки важливою для народження як уявної спільноти нації, можна найкраще зро­зуміти, розглянувши основну структуру двох форм вимислу,

Walter Benjamin. Illuminations, p. 265.

Ibid., p. 263. Настільки глибинною є ця нова ідея, що можна ствер­джувати про базування кожної істотної сучасної концепції на понятті "тим­часовості".

які вперше розквітли в Європі у вісімнадцятому столітті:

роману й газети³⁵. Адже ці форми надали технічні засоби для "репрезентації" того типу уявної спільноти, яким і є нація.

Розгляньмо спочатку структуру старомодного роману, структуру, типову не тільки для бальзаківських шедеврів, але й для будь-якого сучасного дешевого чтива. Це, поза всяким -сумнівом, засіб для відтворення одночасності в "однорід-ному дорожньому часі", або складний коментар до прислів­ника "тимчасом". Візьмімо, для унаочнення, уривок простень­кого сюжету для роману, в якому певний чоловік (А) має жін­ку (Б) і коханку (В), в якої теж є коханець <Г>.-^ожнауявити наступну, так би мовити, часову таблицю цього уривка:

Зауважмо, що впродовж усіх цих сцен А і Г не зустріча­ються між собою, вони, фактично, можуть і не здогадатися про існування один одного, якщо В була досить обережною. Що ж тоді пов'язує А з Г? Дві додаткові концепти: по-перше, вони є часткою "суспільств" (Вессексу, Любеку, Лос-Анже­лесу). Ці суспільства є соціологічними організмами, реаль­ність існування яких є настільки сталою й тривкою, що мож-

' ³³ Хоча "Принцеса де Клев" з'явилася вже в 1678 р., ерою Річардсона, Дефо й Філдінга став початок вісімнадцятого сторіччя. Походження сучас­ної газети бере свій початок від голландських gazettes кінця XVII століття;

проте до розповсюдженої категорії друкованих матеріалів газета увійшла тільки після 1700 p. Febvre and Martin. The Coming of the Book, p. 197.

³⁶ І справді, сюжетні перипетії в часах І, II і III можуть залежати від того, що А, Б, В і Г не знатимуть про те, що затівають інші.

на зобразити, як їхні представники (А і Г) розминаються на вулиці, так і не познайомившись, і все ж таки пов'язані³⁷. По-друге, А і Г є часткою свідомості всевідаючих читачів. Тільки вони, наче Бог, можуть одночасно слідкувати застим, як А дзвонить по телефону В, Б ходить по крамницях, а Гграє більярд. Те, що всі ці сцени розігруються в один і той самий час, зафіксований годинником та календарем, але акторами, які здебільшого нічого не знають одне про одного, підкрес­лює новизну цього уявного світу, створеного авторськими чарами в свідомості читачів³⁸.

Ідея соціологічного організму, який переміщається згідно з календарем у однорідному, порожньому часі, є точним аналогом ідеї нації, що теж сприймається цілісною спільно-

• ЧЧ

тою, яка розмірене просувається крізь історію. Пересіч­ний американець ніколи не зустріне, та й навіть не знатиме імен нікого, крім малої дрібки з 240 з лишком мільйонів своїх співвітчизників. Він не має уявлення, чим вони займаються тієї або іншої хвилини. Але він абсолютно певний щодо їх­ньої постійної, анонімної, одночасної активності.

Можливо, перспектива, запропонована мною, вигляда­тиме менш абстрактною, якщо ми коротко розглянемо чотири художні твори з різних культур і різних епох, усі з яких, крім одного, нерозривно пов'язані з національними рухами. В 1887 р. "батько філіппінського націоналізму" Хосе Рісаль написав роман "Noli Me Tangere", який нині вважається найбільшим досягненням нової філіппінської літератури.

Цим багатоголоссям сучасний роман рішуче відрізняється навіть від такої блискучої предтечі, як "Сатирикон" Петронія. Виклад подій розгортається там однолінійне. Коли Енколпій оплакує невірність своєї юної коханки, нам не показують одночасно Гіту в ліжку з Аскілтом.

В цьому контексті повчально порівняти будь-який історичний роман із документами чи хроніками з описаної в ньому епохи.

Ніщо так не свідчить про занурення роману в гомогенному, порож­ньому часі, як відсутність отих вступних генеалогій, що часто брали свій початок від походження людини й були такою характерною особливістю старовинних хронік, легенд і священних книг.

Також це був мало не перший роман, написаний indio, тубільцем. Ось як чарівно він починається:

Десь наприкінці жовтня Дон Сантьяго де лос Сантос, відомий усім як капітан Тьяго, влаштовував звану вечерю. Хоча, на відміну від своїх звичаїв, він оголосив про це щойно вдень, це вже стало єдиною темою розмов у Бінондо, в інших міських кварталах і навіть в [оточеному мурами внутріш-ньому місті] Інтрамурос. Капітан Тьяго мав тоді репутацію щедрогоТобподаря. Всі знали, що двері його дому, як і його країни, були відкрйтгдля-всього, крім торгівлі та будь-яких нових і несподіваних ідей. ~~~~——- —_.__

Отож новина блискавицею розлетілась у середовїгщі-дармоїдів, нахлібників,! непрошених гостей, котрих Господь, у своїй невичерпній доброті, сотворив і ласкаво розплоджує в Манілі. Одні полювали за ваксою для черевиків, інші роз­шукували комірці й краватки. Але всі переймалися тим, як привітати господаря з достатньою мірою фамільярності, що необхідна для створення враження давньої дружби, або, в разі чого, як виправдатися за запізнення.

Вечеря мала відбутися в будинку на Анлоуг Стріт. Ми не пригадуємо номера будинку, тому опишемо його так, щоб усі могли впізнати - звичайно, якщо він уже не зруйнований землетрусом. Ми не повіримо, щоб сам власник міг його знести, адже цим переважно займається Бог або Природа, з якими, до речі, наш Уряд уклав ряд контрактів.

Тут не потрібно багато коментарів. Достатньо зазначити, що вже на самому початку образ званої вечері (цілком новий

⁴⁰ Рісаль написав цей роман колоніальною (іспанською) мовою, яка тоді була lingua franca для етнічно різнорідних євразійських і місцевих еліт. Разом із романом вперше також виникла "національна" преса, не лише іспанською, але й такими "етнічними" мовами, як тагалозька й ілоканська. Див. Leopoldo Y. Yabes. "The Modern Literature of the Philip­pines", pp. 287-302, in Pierre-Bernard Lafont and Denys Lombard (eds), Literatures Contemporaines de l'Asie du Sud-Est.

⁴¹ Jose Rizal. Noli Me Tangere (Manila: Institute Nacional de Historia, 1978), p. 1. Переклад [на англійську] мій. В той час, коли вийшло у світ перше видання "У явлених спільнот", я не володів іспанською й таким чином мимо­волі поклався на цілком недостовірний переклад Леона Марії Гверреро.

для філіппінської літератури), яку обговорюють сотні безімен­них, не знайомих між собою людей, в рі&них куточках Маніли, певного місяця певного десятиліття, відразу ж перетворюється в образ уявленої спільноти. А речення про "будинок на Анлоуг Стріт", котрий "ми... опишемо...так, щоб усі могли впізнати", відноситься до тих, хто й мав би впізнавати, тобто до нас-філіппінських-читачів. Мимовільне переміщення цього будин­ку з "внутрішнього" часу роману до "зовнішнього" часу повсяк­денного життя читача [з Маніли] стає гіпнотичним підтвер­дженням сталості єдиної спільноти, яка охоплює собою дійових осіб, автора й читачів, і рухається вперед крізь календарний час. Зверніть теж увагу на стиль. Хоча й Рісаль не має най­меншого уявлення про індивідуальні особливості своїх читачів, він звертається до них іронічно-інтимно, так, начебто анітрохи не сумнівається у близькості своїх з ними відношень⁴.

Ніщо так не допоможе відчути раптову розірваність свідо­мості, про яку говорив Фуко, як порівняння "Noli" з найбільш відомим раніше літературним твором "індіанця" Франсиско Балаггаса (Балтазара) "Pinagdaanang Buhay m Florante at т Laura są Cahańang Albania" ["Розповідь про Флоранта й Лауру в Албанському Королівстві"], перше друковане видан­ня якого датоване 1861 р., хоча він був написаний, мабуть, ще в 1838 р. Адже, хоча Балагтас був ще живий, коли на­родився Рісаль, внутрішній світ його шедевру кардинально відрізняється від світу "Noli". Місце дії - вигадана серед-

Зауважте, наприклад, як в одному реченні Рісаль делікатно пере­ходить від минулого часу - "сотворив" (сгіо) - до теперішнього для нас із вами - "розплоджує" (multiplied).

Лицьовим боком анонімної безликості читачів була/є миттєва попу­лярність автора. Як ми побачимо, ця безвісність/популярність цілковито залежить від поширення друкарства при капіталізмі. Ще в 1593 p. завдяки завзятості домініканців у Манілі була опублікована "Doctrina Christiana". Та після цього ще протягом віків друкарство залишалось під суворим церковним контролем. Лише у 1860 p. розпочався процес лібералізації. Див. Bienvenido L. Lumbera. Tagalog Poetry 1570-1898, Tradition andlnflu-ences in its Development, pp. 35, 93. ⁴⁴ Ibid., p. 115.

ньовічна Албанія - абсолютно відірване в часі й просторі від Бінондо 1880-х pp. Герої - Флорант, албанський вельможа-християнин, і його вірний приятель Аладін, перський арис­тократ-мусульманин ("моро") - нагадують нам про Філіп-піни тільки відносинами між християнами й моро. Якщо Рісаль навмисне розбавляє свою іспанську прозу тагалозь-кими словами для "реалістичного", сатиричного або націо-^надьного ефекту, то Балагтас неусвідомлено додає до своїх тагалозькінцсатренів іспанські фрази лише для того, щоб підсилити пишністьт^йідозвучність звучання. "Noli" призна­чалося для читання, тoдi як "Florante at Laura" треба було декламувати вголос. Найбільш вражає поводженнЯБалагта-са з часом. Як зазначає Лумбера, "розвиток сюжету не від­бувається згідно з хронологічною послідовністю. Розповідь починається in medias res, тому вся історія розгортається перед нами через серію ретроспективних монологів". Добра половина з 399 катренів присвячена описам дитинства Фло­ранта, його студентських років у Афінах і наступних війсь­кових подвигів, які подає сам герой у бесіді з Аладіном. "Розмовна ретроспектива" була для Балагтаса єдиною аль­тернативою прямому однолінійному викладу. Якщо ми й довідуємось про "одночасне" минуле Флоранта й Аладіна, то це пов'язане з їхніми бесідами, а не зі структурою поеми. Як сильно відрізняється від цього техніка роману: "Тієї ж весни, коли Флорант ще навчався в Афінах, Аладіна викину­ли з двору його сюзерена..." Балагтасу, по суті, ніколи не спадає на думку "помістити" своїх героїв у "суспільство" або поговорити про них з читачами. Також, поза солодкозвуч­ним потоком тагалозьких багатоскладових слів, майже нічого "філіппінського" в тексті немає.

⁴⁵ Ibid., p. 120.

⁴⁶ Подібну техніку вживав Гомер. На цю тему див. Auerbach. Mimesis, ch. 1 ("Odysseus' Scar").

⁴⁷ "Paalam Albaniang pinamamayanan ng casama, t, lupit, bangis caliluhan, acong tangulan mo, I, cusa mang pinatay sa iyo, І, malaqui ang panghihinayang".

У 1816 p., за сімдесят років до створення "Noli", Xoce Хоакін Фернандез де Лізарді написав роман під назвою "El Periquillo Sarniento" ["Папуга зі сверблячкою"], чи не перший латиноаме­риканський твір цього жанру. За словами одногоквгитика, цей текст є "жорстоким звинуваченням іспанського уряду Мексики: невігластво, забобони й корупція зображені як його найвиразніші риси". На суть формальної побудови цього "націо­налістичного" роману вказує наступний опис його змісту:

Від самого початку [герой, Папуга зі сверблячкою] потрап­ляє під погані впливи - неосвічені покоївки насаджують забобони, мати потурає його примхам, вчителі не мають ні здібностей, ні вміння привчити його до дисципліни. І хоч його батько є розумним чоловіком, який хоче, щоб син за­ймався корисною справою, а не поповнював ряди адвокатів і дармоїдів, надмірно любляча мати бере верх, посилаючи Перікільо, свого сина, до університету й гарантуючи таким чином те, що він навчиться хіба що марновірним нісеніт­ницям... Попри всі зустрічі з добрими й мудрими людьми, Перікільо все-таки залишається безнадійним невігласом. Він не бажає працювати або займатись серйозними речами й стає послідовно священиком, гравцем, злодієм, учнем аптекаря, лікарем, клерком у провінційному містечку... Ці епізоди дають автору змогу зобразити лікарні, в'язниці, віддалені села, монастирі, водночас переконливо доводячи найголовніше - те, що іспанський уряд і система освіти заохочують дармоїдство й лінощі... Під час своїх пригод Перікільо кілька разів опиняється серед індіанців і негрів...

"Прощавай, Албаніє, королівство зла, жорстокості, брутальності й облуди! Я, захисник твій, кого ти розпинаєш, оплакую ту долю, що тебе спіткала".

Цей відомий станс часто витлумачували як завуальоване свідчення фідіппінського патріотизму, але Лумбера переконливо доводить, що така інтерпретація є просто наведенням анахронічного глянцю. Tagalog Po­etry,p. І25. Переклад [на англійську] Лумбери. Я трохи змінив його тага-лозький текст у відповідності з виданням поеми 1973 p., базованим на виданні 1861-rop.

Jean Franco. An Introduction to Spanish-Amencan Literature, p. 34. Ibid., pp. 35-36. Виділено нами.

Тут ми знову спостерігаємо за дією "національної уяви" в тому, як відбувається переміщення самотнього героя в ста­лому соціологічному ландшафті, з'єднуючи внутрішній світ роману зі світом зовнішнім. Цей авантюристичний tourd'ho-rison - лікарні, в'язниці, віддалені села, монастирі, індіанці, негри - не є однак tour du monde. Горизонт явно обмежений колоніальною Мексикою. Ніщо так не переконує нас у цій "'соціологічній тривкості, як послідовне вживання множини. АджевдГВитворює соціальний простір, наповнений подібни­ми в'язницями, жодна~з~яких_нічим не особлива, проте взяті разом, вони свідчать (своїм одночаснймтїідекрезлленим існу­ванням) про гнітючість цієї колонії³. (Порівняйте з біблій­ними в'язницями. Вбни ніколи не уявляються типовими для того чи іншого суспільства. Кожна з них, як та, скажімо, в якій Саломея була зачарована Иоанном Хрестителем, є ма-гічно винятковою.)

Нарешті, щоб ліквідувати ймовірність того, що, оскільки й Рісаль, і Лізарді писали іспанською мовою, структури, які ми тут розглядали, є все ж таки "європейськими", подаємо вступ до оповідання "Semarang Hitam" ["Чорний Семаранг"], написаного молодим індонезійським націоналкомуністом з трагічною долею Мас Марко Картодікромо й опублікова­ного серійно у періодиці в 1924 p.:

Дата добавления: 2015-05-26