Основні категорії та поняття

Тема 1.4. Основи адміністративного права України

Лекція – 2 години

1. Поняття і загальна характеристика адміністративного права України та його джерел.

2. Публічне управління як об’єкт адміністративного права

3. Суб’єкти адміністративного права

4. Методи державного управління. Адміністративний примус.

5. Адміністративна відповідальність і адміністративний проступок.

6. Порядок притягнення до адміністративної відповідальності.

Семінар – 2 години

1. Адміністративне право України та предмет його правового регулювання.

2. Адміністративно-правові норми і адміністративно-правові відно-сини.

3. Поняття та зміст адміністративного примусу.

4. Суть та властивості адміністративної відповідальності. Аміні-стративні стягнення та адміністративний проступок.

5. Провадження в справах про адміністративні проступки.

Адміністративне право України також є однією з базових галузей українського публічного права, нормами якого регулюються суспільні відносини здебільше управлінського характеру, що складаються переважно у сфері державного управління в процесі функціонування виконавчої влади, у сфері місцевого самоврядування, а також в процесі здійснення внутрішньо-управлінської діяльності інших державних формувань.

Адміністративне право передусім "юридично обслуговує” організацію та функціонування виконавчої влади, здійснення виконавчо-розпорядчих функцій суб’єктами цієї влади, управлінську діяльність інших державних органів та організацій, а також органів місцевого самоврядування.

В числі основних функцій адміністративно-правового регулювання поряд з регулятивною (організаційно-управлінською) та правоохоронною функціями, передовсім слід виділити провозабезпечувальну функцію - спрямовану на реалізацію та практичне забезпечення конституційних прав, свобод та інтересів громадян, а також інших учасників управлінських стосунків, надання управлінських послуг.

Предметом адміністративного прававиступають суспільні відносини управлінського характеру, що складаються переважно у сфері публічного управління в процесі здійснення завдань і функцій виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, пов’язаних з внутрішньою організацією діяльності інших державних формувань, із застосуванням заходів адміністративного примусу, а також з реалізацією та захистом прав і свобод громадян у сфері виконавчої і судової гілок влади та здійсненням окремими недержавними формуваннями делегованих їм повноважень виконавчої влади.

Відповідний управлінський та правоохоронний вплив адміністративно-правових норм на поведінку учасників управлінських стосунків досягається завдяки застосуванню таких правових засобів, як приписи, заборони та дозволи, а також заходи адміністративного примусу.

Термін “управління” походить від латинського “адміністрація”, тому адміністративне право розуміється здебільшого як право управлінське. Управління в загальному розумінні означає цілеспрямований, організуючий вплив з боку керуючого суб'єкта на поведінку керованого об'єкта. Управлінський вплив має упорядковуючий характер.

Публічне управління охоплює поняття державного управління і місцевого самоврядування. Як різновид публічного управління державне управління - це підзаконна, юридично-владна форма державної діяльності виконавчо-розпорядчого, організуючо-го характеру, здійснювана переважно органами виконавчої влади і спрямована на реалізацію завдань та функцій держави щодо безпосереднього керівництва економікою, соціально-культурним і адміністративно- політичним будівництвом у державі.

Основні засади та напрямки удосконалення державного управління сьогодні визначені Концепцією адміністративної реформи в Україні, затвердженої указом Президента України від 22 липня 1998р. Метою адмінреформи є поетапне створення в Україні принципово нової сучасної і ефективної системи держав-ного управління як інструменту подолання соціально-економічної кризи в країні. Її суть полягає у комплексній перебудові існуючої системи управління. Нова система державного управління повинна стати ближчою до потреб і запитів людей, підконтрольною народові. Головним її приіоритетом має бути служіння народові.

Адміністративно-правові норми - це загальнообов'язкові, формально визначені правила поведінки, встановлені або санкціоновані державою в особі її компетентних органів і призначені для регулювання суспільних відносин у сфері публічного управління. Більшості адміністративно-правових норм за способом впливу властивий імперативний (наказовий) характер.

С труктура адміністративно-правової норми включає такі складові елементи, як гіпотеза, диспозиція і санкція.

До форм реалізації адміністративно-правових норм відноситься їх виконання, використання, застосування та дотримання.

Джерела адмiнiстративного права - це конкретні форми зовнішнього вираження його норм. Для адміністративного права України характерним є безліч джерел його норм. Передусім це різноманітні нормативно-правові акти органів законодавчої і виконавчої влади та Президента України, що містять в собі адмiнiстративно-правові норми. Зокрема це: Конституція України; окремі кодекси та закони (наприклад, Кодекс адміністративного судочинства України; Кодекс про адміністративні правопорушення, Повітряний кодекс тощо); укази Президента України; постанови та нормативні розпорядження Кабінету Міністрів (уряду) України; відомчі нормативно-правові акти та аналогічні акти місцевих органів влади та ін.

Адміністративно-правові відносини -це суспільні відносини, що складаються під впливом дії адміністративно-правових норм переважно у сфері публічного управління. Це здебільшого "владовідносини", тобто відносини влади – підпорядкування. Для них в цілому властива юридична нерівноправність сторін, через що їх передусім визначають як вертикальні, субординаційні.

Суб’єктами адміністративного права єрізні фізичні та юридичні особи, які згідно з адміністративно-правовими нормами наділені певним обсягом прав та обов'язків у сфері адміністратив-но-правового регулювання управлінських відносин. До них насам-перед відносяться громадяни (у т.ч. громадяни України, іноземці та біженці), об’єднання громадян, Президент України та органи виконавчої влади, державні службовці, органи місцевого самоврядування та інші індивідуальні і колективні суб’єкти.

Адміністративно-правовий статус громадян становить закріплена нормами адміністративного права сукупність наданих та гарантованих їм прав і свобод, а також покладених на них обов’язків у сфері публічного управління.

Визначальним критерієм адміністративно-правового статусу громадян є їх адміністративна право - та дієздатність..

Адміністративна правоздатність - це здатність громадянина бути суб’єктом (носієм) прав та обов’язків у сфері виконавчої влади (є невідчужуваною, виникає з дня народження громадянина і припиняється після його смерті);

Адміністративна дієздатність – це здатність громадян своїми діями реалізувати надані їм права і виконувати покладені на них обов’язки у сфері публічного управління та нести юридичну відповідальність за свої дії (наступає з досягненням певного віку).

Відповідно до закону об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.

Об'єднання громадян незалежно від назви визнається політичною партією (зареєстроване згідно з законом добровільне об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах) або громадською організацією (об’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, соціально-культурних, спортивних та інших спільних інтересів).

Президент України є главою держави і виступає від її імені. Його правовий статус визначається насамперед розділом V Конституції України (зокрема, ст. 106).

На основі та на виконання Конституції і законів України Президент видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України.

Важливу допоміжну роль відіграє Секретаріат Президента України, який утворюється Президентом як постійно діючий орган для забезпечення здійснення ним своїх конституційних повноважень. Очолює Секретаріат його Голова.

Органи виконавчої влади - це різновид органів державної влади (організаційно оформлена частка державного апарату), які спеціально призначені для здійснення на основі чинного законо-давства завдань і функцій виконавчої влади, а саме функцій управлінського характеру щодо безпосереднього і оперативного керівництва господарським, соціально-культурним та адміністра-тивно-політичним будівництвом у державі. З урахуванням значимості, характеру компетенції та функціонально-галузевих і територіальних чинників можна виділити три організаційно-правові рівні цих органів: вищі, центральні та місцеві.

Відповідно до ст.113 Конституції України вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. Правовий статус КМУ (уряду) України насамперед визначається Конституцією України (розділ VI, ст.113-117), окремими законами та указами Президента України. До складу КМУ входять Прем’єр-міністр, Перший віце-прем’єр-міністр, віце-прем’єр-міністри, міністри (станом на 1.06.2006 р.- їх дев’ятнадцять).

Кандидатуру для призначення на посаду Прем’єр-міністра України вносить Президент України за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, або депутатської фракції, до складу якої входить більшість народних депутатів. КМУ утворюється строком на п’ять років. Новостворений уряд розробляє стратегічну програму своєї діяльності, яку подає на розгляд Верховної Ради. КМУ складає свої повноваження перед новообраною Верховною Радою України.

З метою реалізації покладених на нього завдань і функцій уряд видає обов’язкові до виконання постанови та розпорядження.

До центральних органів виконавчої влади (ЦОВВ) відносяться: міністерства; державні комітети; ЦОВВ зі спеціальним статусом.

Місцеві державні адміністрації - це державні органи виконавчої влади в областях, районах, в районах АР Крим, а також у містах Києві та Севастополі, які наділені правом представляти інтереси держави і приймати від її імені розпорядження, що діють на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Правовий статус місцевих держадміністрацій визначається Конституцією Укр. (ст.118), законом України “Про місцеві державні адміністрації” від 9 квітня 1999 р., нормативно-правовими актами Президента та КМУ.

Державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів (ст.1 закону України «Про державну службу» від 16.12.1993р.).

Державний службовець - це особа, яка займає певну посаду в державних органах, здійснює на професійній основі діяльність щодо практичного виконання завдань і функцій держави, наділена відповідними службовими повноваженнями і одержує за це заробітну плату за рахунок державних коштів. Посадовими особами вважаються керівники та заступники керівників держорганів та їх апарату, інші держслужбовці, на яких законом покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консульта-тивно-дорадчих функцій.

Законом передбачено класифікацію посад держслужбовців. Встановлюється сім категорій посад, в межах яких присвоюється п’ятнадцять рангів держслужбовців.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Адміністративний примус полягає у застосуванні уповноваженими на те органами у передбачених законом випадках комплексу примусових заходів морального, матеріального та фізичного впливу на волю і поведінку учасників управлінських відносин з метою забезпечення громадського порядку та громадської безпеки, попередження та припинення правопорушень, а також покарання винних осіб. Заходи адмінпримусу можуть застосовуватись як при наявності правопорушень, так і при їх відсутності.

В комплексі заходів адміністративного примусу переважно три традиційні групи: заходи адміністративного попередження - запобіжно-профілактичні – (перевірка документів, карантин, різні види огляду тощо); заходи адміністративного припинення (адміністративне затримання особи, вантажів, транспортних засобів, заборона експлуатації машин та механізмів, застосування спецзасобів тощо); адміністративні стягнення.

Адміністративні стягнення - є засобом реалізації адміністративної відповідальності.

Адміністративна відповідальність - це різновид юридичної відповідальності, що передбачає застосування адміністративних стягнень до осіб, які вчинили адміністративні проступки. Основним нормативно-правовим актом, що регулює відносини адмін.відповідальності є Кодекс України про адміністративні правопорушення (КУпАП).

Повноваженнями щодо застосування цієї відповідальності наділене значне коло суб’єктів (вони вказані в розд. III КУпАП: біля 40 повноважних суб’єктів).

Ст. 24 КУпАП називає основні адміністративні стягнення: (попередження; штраф; позбавлення спеціального права; виправні роботи; адміністративний арешт) та д одаткові стягнення (оплатне вилучення предмета та конфіскація такого предмета). Крім цього щодо іноземців може застосовуватись видворення їх за межі території України. До державних службовців за вчинення ними корупційних діянь - також звільнення з посади або інше усунення від виконання функцій держави та заборона займати посади в державних органах та їх апараті протягом трьох років з дня звільнення.

До заходів впливу, що застосовуються до неповнолітніх (віком від 16 до 18р.) за вчинення ними адмін.проступків відносяться:зобов’язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого; застереження; догана або сувора догана; передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання (ст. 24-1 КпАП). Ці заходи не є адміністративними стягненнями.

Чинне законодавство (ст.33-40 КпАП) закріплює загальні правила накладення адміністративних стягнень. Стягнення накладається в межах, установлених статтею, яка передбачає відповідальність за дане правопорушення. При цьому враховується характер вчиненого правопорушення, особа порушника, міра його вини, майновий стан, обставини, що пом’якшують і обтяжують відповідальність. За одне адміністративне правопорушення може бути накладено основне або основне і додаткове стягнення.

Стягнення може бути накладено не пізніш як через два місяці з дня вчинення одноактного (одноразового) правопорушення, а при триваючому правопорушенні – не пізніше як через два місяці з дня його виявлення.

Обставини, що пом’якшують відповідальність за адміністративне правопорушення, визначаються ст. 34 КУпАП. Обставини, що обтяжують відповідальність за адміністратитвне правопорушення, визначаються ст. 35 КУпАП).

До обставин, що виключають адміністративну відповідальність, зокрема відносяться: крайня необхідність, необхідна оборона, неосудність особи.

Фактичною підставою для настання адміністративної відповідальності є вчинення особою адміністративного правопорушення. Адміністративним правопорушенням (проступ-ком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність (ст.9 КпАП України).

Під юридичним складом адмін.правопорушення розуміється передбачена нормами права сукупність ознак (елементів), при наявності яких те чи інше протиправне діяння можна оцінювати як адміністративне правопорушення. Таку сукупність ознак формують чотири складових елементи: об’єкт, об’єктивна сторона (характеризують зовнішню сторону проступку); суб’єкт та суб’єктивна сторона (характеризують внутрішню сторону проступку).

Об’єктом адміністративного правопорушення є суспільні відносини, що складаються переважно у сфері публічного управління і охороняються адміністративними санкціями.

Об’єктивна сторона адміністративного проступку – це система ознак, що характеризують зовнішню сторону проступку (передусім - це протиправне діяння (дія чи бездіяльність); шкідливі наслідки діяння; причинний зв’язок між протиправним діянням та шкідливими наслідками, що настали; час, місце, умови, способи та засоби вчинення правопорушення.

Суб’єктами адміністративних проступків є деліктоздатні фізичні (а інколи - юридичні) особи, що вчинили ті чи інші адміністративні проступки. Фізичні особи в такій якості – це осудні особи, що досягли 16-річного віку, - гр. України, іноземці та особи без громадянства. Юридичні особи в такій якості – це різні організації незалежно від форм власності, що підлягають адмінюрисдикції України.

Суб’єктивна сторона характеризує внутрішнє (психічне) ставлення суб’єкта проступку до вчиненого ним діяння та його негативних наслідків. Це - вина (основна, обов’язкова ознака); – мотив і мета (факультативні ознаки).

Конкретні види адмінпроступків згруповані в 11-ти главах Особливої частини розд.II КУпАП. Всі проступки систематизовані у відповідних главах залежно від їх родового об’єкта або галузей управління.

Підвідомчість адміністративних правопорушень та компетенція органів і посадових осіб щодо їх розгляду визначаються розділом III КпАП України.

Під провадженням в справах про адміністративні проступки розуміється визначений законом порядок здійснення певних процесуальних дій, пов’язаних з розглядом і вирішенням справ про адміністративні проступки, винесенням по них законних і об’єктивних постанов та їх виконанням. Основні положення такого провадження містяться в 4 і 5 розділах КУпАП.

Зміст провадження в таких справах становлять чотири основні стадії:

а) порушення справи та адміністративне розслідування (початкова стадія, змістом якої є комплекс першочергових процесуальних дій: складення протоколу про адмінпроступок, отримання пояснень та збір інших доказів).

б) розгляд справи по суті та винесення по ній постанови є центральною стадією провадження. Загальний порядок розгляду справ про адміністративні правопорушення та винесення по них постанов визначається ст.ст. 276 - 286 КУпАП.

Справа про адмінпроступок розглядається за місцем вчинення правопорушення (інколи – за місцем мешкання порушника). Загальний строк розгляду справ про адмін.проступки визначається протягом 15 днів з дня одержання матеріалів справи.

в) перегляд справи у зв'язку з оскарженням або опротестуванням постанови по справі є стадією факультативною. В процесі цієї стадії перевіряється законність та обгрунтованість винесеної постанови, дотримання установленого законом порядку провадження. Постанову в справі може бути оскаржено особою, щодо якої її винесено, а також потерпілим у порядку, визначеному ст. 288 КпАП, протягом десяти днів з дня її винесення.

Постанову в справі також може бути опротестовано прокурором. Скарга і протест прокурора на постанову в справі розглядаються в десятиденний строк з дня їх надходження.

г) виконання постанови про накладення адміністратив-ного стягнення є заключною стадією такого провадження. В Кодексі закріплено принцип обов'язковості виконання таких постанов для державних і громадських органів, посадових осіб та громадян. Постанова про накладення адміністративного стягнення не підлягає виконанню, якщо її не було звернуто до виконання протягом трьох місяців з дня її винесення. Порядок та процедури виконання постанов про накладення різних адміністративних стягнень визначені в розділі V КУпАП.

Література: [1-4]; [12]; [14]; [19-20]; [23-24] [35-36].

Питання для підготовки до модуля 1

1. Предмет і метод дисципліни “Основи права” (“Правознавство”).

2. Основні закономірності виникнення держави і права, їх аналіз.

3. Поняття “держава” та її ознаки.

4. Функції (напрямки діяльності) держави.

5. Поняття та види форми держави.

6. Характеристика форм державного правління.

7. Характеристика форм державного устрою.

8. Характеристика політичних режимів.

9. Аналіз понять “суспільна” і “державна” влада.

10. Ознаки, за якими державна влада відрізняється від публічної у первісному суспільстві.

11. Механізм держави. Місце апарату держави в механізмі держави.

12. Громадянське суспільство та його ознаки.

13. Поняття “правова держава”, її ознаки та принципи.

14. Основні напрямки формування громадянського суспільства і правової держви в Україні.

15. Місце людини, особи, особистості і громадянина в суспільстві. Їх правовий статус.

16. Характеристика сучасних (новітніх) підходів до розуміння права.

17. Поняття права та його ознаки.

18. Поняття та сутність права.

19. Порівняти право з іншими регуляторами суспільних відносин.

20. Поняття, предмет, методи та способи правового регулювання.

21. Поняття, елементи і значення і значення правового регулювання.

22. Поняття, види та ознаки норми права.

23. Поняття структури норми права.

24. Поняття “джерело права” і “форма права”. Їх види.

25. Поняття правовідносин, їх знаки та зміст.

26. Характеристика суб’єктів та об’єктів правовідносин.

27. Реалізація права та її форми.

28. Поняття застосування права як особливої форми реалізації права.

29. Поняття, ознаки та підстави юридичної відповідальності.

30. Поняття „акт застосування”, його основні ознаки.

31. Характеристика предмету, методу та системи конституційного права України.

32. Засади конституційного ладу України.

33. Структура конституції України як основного джерела Конституційного права України.

34. Характеристика конституційно-правових відносин, їх суб’єктів та об’єктів.

35. Характеристика конституційних прав та свобод громадян України і їх гарантії.

37. Вибори в Україні та їх характеристика.

38. Поняття та характеристика виборчої системи України.

39. Система органів державної влади і місцевого самоврядування в Україні.

40. Інститут громадянства України.

41. Предмет і метод адміністративного права України.

42. Публічне управління як об’єкт адміністративного права.

43. Адміністративно-правові відносини, їх ознаки та види.

44. Форми і методи державного управління.

45. Поняття адміністративного примусу та види його заходів.

46. Адміністративний проступок як особливий вид правопорушення.

47. Юридичний склад адміністративного проступка.

48. Поняття та підстави адміністративної відповідальності.

49. Поняття та види адміністративних стягнень.

50. Порядок притягнення до адміністративної відповідальн

Модуль 2. Основи приватного і кримінального права України

Тема2.1. Основи цивільного права України

Лекція - 2 години

1.Поняття, загальна характеристика, джерела цивільного права.

2 Цивільні правовідносини і їх зміст. Суб’єкти і об’єкти.

3 Цивільно-правова відповідальність і її види.

4 Поняття позовної давності, її значення і строки.

5 Загальна характеристика інститутів цивільного права: власності, зобов’язального і спадкового.

Семінар - 2 години

1.Цивільне право України: поняття і система.

2.Загальна характеристика цивільного законодавства. Цивільний кодекс України.

3.Право власності: поняття, зміст, суб’єкти і об’єкти. Форми права власності.

Цивільно-правовий захист права власності.

4.Представництво і його види. Повноваження представника.

5.Зобов’язальне право: поняття зобов’язання, поняття та умови договору. Укладення, зміна і розірвання договору.

6.Спадкове право. Спадкування за заповітом і спадкування за законом.

Основні категорії та поняття

Цивільне право як одна із провідних галузей права є сукупністю цивільно-правових норм права, які регулюють майнові, пов’язані з володінням, користуванням та розпорядженням матеріальними благами, і особисті немайнові відносини, що склада-ються в суспільстві між фізичними та юридичними особами й інши-ми соціальними утвореннями на засадах юридичної рівності сторін.

Система цивільного права України визначає розміщення його складових у певній системі, яка обумовлена взаємозв’язком її елемен-тів юридичних норм та інститутів. Вона поділяється на загальну і особливу частини.

Загальну частину складають правові норми та інститути, що стосуються всіх цивільно-правових відносин, а саме: положення про суб’єкти та об’єкти цивільного права, правочини, представництво і довіреність, строки та терміни, позовна давність.

Особливу частину цивільного права складають норми права, які регулюють окремі групи спеціальних цивільно-правових відносин. Вона включає такі інститути: особисті немайнові права фізичної особи, право власності та інші речові права; зобов’язальне право; право інтелектуальної власності; спадкове право.

Цивільне законодавство охоплює систему нормативних актів, які містять у собі цивільно-правові норми, які регулюють цивільні відносини і є формою вираження цивільного права

До системи цивільного законодавства належать: Конституція, основний акт - Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. - одна із форм кодифікації цивільного законодавства, єдиний законодавчий акт,в якому систематизовано цивільно-правові норми,а також Житловий кодекс України, Повітряний кодекс України, Кодекс торго-вого мореплавства, закони України ”Про банкрутство”, „Про оренду майна державних підприємств та організацій”. „Про заставу” та ін., а також підзаконні акти Президента, Кабінету Міністрів України та відповідні нормативні акти міністерств, відомств, органів місцевої державної влади та самоврядування.

Предметом правового регулювання цивільного права є правові відносини – врегульовані нормами цивільного права, зокрема майнові та особисті немайнові відносини, що засновані на юридич-ній рівності сторін, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Ці відносини складаються з трьох основних елементів: суб’єктів, об’єктів і змісту.

Суб’єкти цивільно-правових відносин – фізичні (ст.24 ЦКУ), юридичні особи (ст.80 ЦКУ), держава, автономно-територіальні утворення (ст.167 ЦКУ), які вступають між собою у цивільно-правові відносини з приводу майна та особистих немайнових благ.

До фізичних осіб належать громадяни України, іноземці та особи без громадянства.

Цивільна правоздатність – здатність особи мати цивільні права та нести цивільні обов’язки.

Цивільна дієздатність – здатність особи своїми діями набувати для себе цивільних прав та створювати цивільні обов’язки. Обсяг цивільної дієздатності залежить від віку та психічного здоровя фізичної особи. Виходячи з цього вона поділяється на такі види: повна дієздатність, неповна дієздатність; часткова дієздатність; обмежена дієздатність; визнання громадянина недієздатним.

Юридичні особи – організації, які створені шляхом об’єднання осіб та (або) майна, наділені правоздатністю і можуть набувати майнових та особистих немайнових прав і нести обов’язки, бути позивачем і відповідачем у судових органах.

Об’єкти цивільно-правових відносин –конкретні блага, з приводу яких суб’єкти вступають між собою у цивільно-правові відносини (речі, дії осіб, послуги, результати творчої діяльності, особисті немайнові блага).

Змістом цивільно-правових відносин є цивільні суб’єктивні права й обов’язки субєктів таких відносин.

Цивільно - правові відносини виникають, змінюються або припиняються на підставі юридичних фактів, тобто обставин, які мають юридичне значення і породжують певні правові наслідки.

Цивільний кодекс України (ст.11) передбачає, що цивільні права і обов’язки виникають із дій осіб, що не передбаченні цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки.

Підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема, є: договори та інші правочини; створення літературних, мистецьких творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної діяльності; заподіяння матеріальної та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти.

Юридичні факти в цивільному праві поділяються на юридичні дії та юридичні події.

Юридичні дії - це такі юридичні факти, спричинення, яких зале-жить від волі людей та породжує певні правові наслідки (наприклад, укладення учасниками цивільних правовідносин договору).

Дії, що вчиняються відповідно до закону, визнаються правомірними (скажімо, угоди, адміністративні акти), а ті дії, що вчиня-ються всупереч закону,-неправомірними (укладання фіктив-них угод).

Юридичні події – це юридичні факти, що настають незалежно від волі людини (наприклад, природні явища стихійного характеру).

Суб’єктивне цивільне право може бути реалізоване як особисто, так і через інших осіб-представників.

Представництво - це такі відносини, за якими угоду укладено представником від імені іншої особи, яку він репрезентує, створює для останньої відповідні права та обов’язки. Або іншими словами це відносини, за яких угода, укладена однією особою від імені другої особи, створює права і обов’язки безпосередньо для особи, яку пред-ставвляють (ст. 237 ЦКУ).

Представництво буває обов’язковим і добровільним (договір-ним).

Звернемо увагу на те, що угоди – вольові і правомірні дії, безпосередньо спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків.

Цивільно-правовий договір - угода двох або більше осіб, спря-мована на встановлення, зміну чи припинення цивільно-правових відносин.

Різновидом добровільного представництва є представництво за довіреністю.

Довіреність - це письмовий документ, що видається однією особою іншій для представництва перед третіми особами. Відповідно до змісту і обсягу повноважень представника розрізняють три види довіреностей – генеральні (загальні), спеціальні, разові. Строк дії довіреності не перевищує 3 - х років. Якщо строк дії не вказаний то вона зберігає силу на протязі 1 року. Необхідно звернути увагу на те, що одним із найважливіших у цивільному праві є питання строків та позовна давність. Саме тому потрібно запам’ятати, що строк у цивільному праві-це певний період, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, що має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов’язана дія чи подія, що має юридичне значення. Строк і термін можуть бути регламентовані актами Цивільного законодавства, правочином або рішенням суду. При цьому строк визначається годинами, днями, тижнями, місяцями, роками, а термін - календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (ст. 252 ЦКУ).

Позовна давність – строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦКУ). Законодавством встановлена загальна позовна давність тривалістю у три роки (ст. 257 ЦКУ). Спеціальна позовна давність, тобто скорочена, або навпаки, більш тривала порівняно із загальною (5 років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману; 10 років - застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину) (ст. 258 ЦКУ).

Студентам необхідно засвоїти, що один із основних інститутів цивільного законодавства є право власності. Відносини власності регулюються різними галузями права (наприклад, конституційні норми ст. 13, 41, 142, 143 Конституції). Але чільне місце займають все ж таки норми цивільного права, котрі визначають зміст права власності, регулюють поведінку власників та порядок захисту права власності.

Право власності – сукупність правових норм, які регулюють і закріплюють суспільні відносини, що виникають з присвоєнням матеріальних благ громадянами, юридичними особами та державою, які надають названим суб’єктам рівні права та обов’язки з володіння, користування та розпорядження майном:

1) володіння – фактична наявність речі і власника;

2) к ористування – право вилучення з речей їх корисних властивостей;

3) розпорядження – право визначати юридичну чи фактичну долю майна.

Ці три правомочності складають зміст права власності (ст. 317 ЦКУ). Відповідно до закону України ”Про власність” (07.02.1991р.) до форм власності належать: державна (загальнодержавна і кому-нальна), колективна, приватна. Крім того розрізняють:

а) власність на конкретне майно;

б) інтелектуальну власність;

в) спільну власність.

Чинним законодавством передбачено такі способи захисту цивільних прав і обов’язків:

1) визнання права (скажімо, права власності на певну річ);

2) визначення правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право (наприклад, винна особа, яка внаслідок протиправних дій пошкодила майно іншої особи, повинна відновити це майно та припинити протиправну поведінку);

4) відновлення становища, яке існувало до моменту порушення права;

5) примусове виконання обов’язку особи в натурі (приміром, автотранспортне підприємство відповідно до договору не надало автомобіль під завантаження товору вантажовідправникові, тому останній має право через арбітраж вимагати надання відповідних транспортних засобів);

6) припинення або зміну право відношення (наприклад, із закінчен-ням строку договору останній втрачає чинність);

7) компенсацію моральної шкоди;

8) відшкодування збитків та інші способи знаходження матеріальної шкоди (штрафу);

9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

10) визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або місцевого самоврядування.

Для захисту права власності застосовуються речово-правові (віндикаційний позов) і зобов’язально – правові (негаторний) позови.

Зобов’язання являє собою таке правовідношення, згідно з яким одна сторона (боржник) зобов’язання повинен вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, сплатити гроші) або утримуватися від певної дії, а кредитор має право вимагати боржника виконання його обов’язку.

Зобов’язання складається із субєктів, об’єктів і змісту.

Суб’єктами зобов’язання є кредитор, тобто особа, якій належить право вимоги, і боржник - особа, яка несе обов’язок, що відповідає, праву вимоги кредитора.

Об’єкти зобов’язання - це відповідні дії, на реалізацію яких спрямовано права та обовязки субєктів (скажімо, передача майна, виконання роботи, сплата грошей).

Зміст зобов’язання становлять права, вимоги кредитора та обов’язки боржника.

При цьому зобов’язання спрямовані на:

1) передачу майна (наприклад, на підставі договору купівлі-продажу, міни, дарування, поставки, позики);

2) виконання робіт на підставі договорів підряду, побутового замовлення, капітальне будівництво, договорів про сумісну діяльність;

3) надання послуг на підставі договорів перевезень, страхування, доручення, комісії, схову;

4) сплату грошей на підставі договорів позики, кредитних договорів. Договорів позики, кредитних договорів, договорів банківського вкладу і банківського рахунку;

5) покриття шкоди, заподіяної протиправними діями, а також шкоди, що її зазнав громадянин унаслідок рятування об’єктів державної та колективної власності; повернення безпідставно придбаного майна і передачу безпідставно збереженого майна.

Зобов’язання виникають з таких підстав:

За договорами та іншими правочинами; внаслідок створення літературних, мистецьких творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної діяльності; внаслідок заподіяння матеріальної та моральної шкоди іншій особі; через інші юридичні факти.

Крім того, зобов’язання можуть виникати безпосередньо з акту цивільного законодавства (наприклад, безпосередньо з акту органів державної влади, органу влади автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, з рішенням суду), а у випадках, встано-влених актом цивільного законодавства або договором, підставою виникнення зобов’язань може бути настання або ненастання певної події.

Зобов’язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Згідно з цивільним кодексом України, зобов’язання припиняються: виконанням; зарахуванням; переданням відступного і прощенного боргу; поєднання боржника і кредитора в одній особі; за домовленістю сторін; унаслідок зміни плану; за неможливістю виконання; зі смертю громадянина або з ліквідацією юридичної особи.

Зверніть увагу, що виконання зобов’язань може забезпечу-ватися такими способами: згідно із законом або договором–неустойкою (штрафом, пенею) (ст. 549 ЦКУ), заставою (ст. 572 ЦКУ) і поручительством (ст. 553); за зобов’язаннями між громадянами або за їх участі – завдатком(ст.570 ЦКУ); за зобов’язаннями між державними організаціями – гарантією(ст. 560 ЦКУ).

Надалі слід ознайомитись із спадковим правом, під яким розуміють сукупність цивільно-правових норм, що встановлюють порядок переходу прав і обов’язків померлої особи за правом спадкування.

Власник після смерті якого залишилося майно, називається спадкодавцем.

Особи, до яких це майно переходить після смерті його власника, називаються спадкоємцями.

Майно що залишилося після смерті його власника, називається спадковим майном або спадщиною. Слід зауважити, що до складу спадщини входять права та обов’язки спадкодавця, його борги (невиконані зобов’язання, неоплачені кредити), якщо вони були на день його смерті. Спадкоємець має право прийняти таку спадщину чи від неї відмовитися.

Не входять до спадщини права та обов’язки, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця, зокрема: особисті немайнові права; право на участь у товариствах та право членства в обєднаннях громадян; право на відшкодування шкоди у зв’язку з каліцтвом або іншими ушкодженням здоровя; права на аліменти, на пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом права та обов’язки особи кредитора або боржника.

Спадщина відкривається тільки після смерті громадян (фізичних осіб). Після ліквідації юридичних осіб спадкування не буває. Тому спадкодавцями можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, спадкування між живими не буває.

Часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а оголошення його померлим набирає законної сили після відповідного рішення суду.

Місцем відкриття спадщини визнається останнє постійне місце є проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме, місцезнаходження майна чи основної його частини.

Нормами цивільного права встановлюються дві підстави спадкування: за законом і за заповітом. Заповіт – розпорядження дієздатного громадянина за його життя щодо визначення долі належного йому майна.(ст. 1233 ЦКУ).

Спадкоємство за законом має місце, якщо: заповіту немає; заповіт визнано недійсним; спадкоємці, призначені в заповіті, померли до відкриття спадщини або відмовилися прийняти її. Необхідно ознайомитись з порядком черговості, за яким спадкоємці за законом закликаються до спадщини, та пам’ятати його. Чинним законодавством України встановлено п’ять черг спадкоємців (ст. 1261 – 1265ЦКУ).

Часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкоємця, день коли набирає чинності рішення суду про оголошення особи померлою.

Спадкодавцями як за законом, так і за заповітом можуть бути тільки громадяни, а не юридичні особи.

Спадкоємцями можуть бути громадяни, юридичні особи та держава.

Насамперед необхідно визначити положення про те, що цивільний оборот може існувати та успішно розвиватися лише за умови, коли всі його учасники належно виконуватимуть свої обов’яз-ки. Порушення цього правила, безумовно, завдає шкоди окремим громадянам, юридичним особам, групам осіб чи суспільству в цілому. Одним із заходів впливу на особу, яка посягнула на охоронювальні законом права чи інтереси інших учасників цивіль-ного обороту, є цивільно - правова відповідаль-ність.

Підставами для цивільно-правової відповідальності є: наявність майнової чи та моральної шкоди (у грошовому виразі майнових збитків); протиправність поведінки (дія чи бездіяльність); вина; причинний зв’язок між збитком і протиправною поведінкою. Тільки сукупність зазначених умов дає підставу для притягнення до цивільно-правової відповідальності. Під майновою шкодою слід розуміти будь-яке зменшення наявного майна або неодержання доходів; грошовий вираз майнової шкоди називають ще збитками. Збитки поділяються на два види: позитивна шкода (будь-яке змен-шення наявного майна) і упущена вигода (неодержанні доходи, що їх мав би одержати кредитор, якби зобов’язання було виконане).

Вина може бути у формі наміру (коли правопорушник перед-бачає негативні наслідки своєї протиправної поведінки та бажає їх настання або ставиться до їх настання байдуже) чи необережності (передбачення настання негативних наслідків своєї протиправної дії, але з легковажних наміром їх відвернути, уникнути, тобто правопорушник не бажає настання цих негативних наслідків).

Умовою цивільно-правової відповідальності є також наявність причинного зв’язку між протиправною дією боржника і тим негатив-ним наслідком. Що настав через цю протиправну дію. Різновидами цивільно-правової відповідальності є: договірна та позадоговірна; часткова та солідарна; основна та субсидіарна (додаткова).

Запам’ятайте визначення: цивільно-правова відповідальність - встановлена законом негативна реакція держави на цивільний проступок, що виявляється у позбавленні особи певних цивільних прав чи накладенні на неї обов’язків майнового характеру. Цивільно-правовій відповідальності притаманні такі функції, як виховна, попереджувальна, а також каральна.

Література: [9]; [23-24]; [35-36]; [40-43].

Дата добавления: 2015-05-31