Стаття 11. Поняття злочину 3 страница

1 Іогодившись із визначеннями політичних, військових та фінансових злочинів,

vкраїна Законом про ратифікацію даної Конвенції і Протоколів до неї залишила за со-

іюіо право вирішувати в кожній окремій справі, задовольняти чи не задовольняти запит

про видачу правопорушника, а також зобов'язалась здійснювати видачу лише тих осіб,

вчинили злочини, що караються позбавленням волі на строк не менше одного року

Розділ II

(шиття 10

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

або більш суворим покаранням. Україна може відмовити у видачі іноземця і з огляду на те, що за її законодавством злочин вважається частково вчиненим на її території (див. ст. 6 КК, ст. 7 Конвенції). Конвенцією передбачені й інші обставини, які можуть пере­шкодити такій видачі.

Як правило, всі міжнародні договори, що стосуються видачі, учасниками яких є Україна, грунтуються на принципах, відповідно до яких, зокрема: 1) злочин, за вчинення якого вимагається видача, має визнаватися злочином і за законами держави, де перебуває винна особа (принцип тотожності); 2) якщо вимога про видачу має на меті притягнення особи до кримінальної відповідальності, держава, яка вимагає видачі, повинна надати докази вчинення злочину; 3) іноземець (особа без громадянства), що вчинив злочин на території іншої держави, не підлягає видачі іноземній державі, якщо він: а) отримав в установленому порядку політичний притулок; б) хоча ще не отримав такого притулку, але переслідується за злочин політичного характеру; в) переслідується за військовий злочин, який при цьому не є злочином за загальним кримінальним правом; г) вчинив діяння, яке за КК даної держави не визнається злочином або закінчився строк давності; д) в іншій державі може бути страчений або підданий іншому покаранню, результатом якого є не відновлювана шкода фізичної цілісності організму людини, або іншому жорстокому і нелюдському покаранню; є) за вчинене діяння був засуджений, виправда­ний чи звільнений від кримінальної відповідальності чи покарання.

У разі, якщо іноземець або особа без громадянства, що постійно не проживає в Україні, вчинили злочини на території кількох держав, питання про видачу їх одній із них вирішується дипломатичним шляхом на підставі міжнародних договорів України. При цьому обов'язковою умовою видачі зазвичай є те, що винний має нести відпові­дальність за всі вчинені ним злочини, незалежно від того, на території якої держави вони вчинені.

7. Відповідно до умов, визначених Європейською конвенцією про передачу засудже­них осіб, особу може бути передано іншій державі для відбування покарання, якщо: а) ця особа є громадянином держави виконання вироку; б) вирок є остаточним; в) на час отримання запиту про передачу засуджена особа має відбувати покарання, як правило, впродовж якнайменш шести місяців або якщо їй винесено вирок до ув'язнення на неви-значений строк; г) на передачу згодна засуджена особа або, з урахуванням її віку або фі­зичного чи психічного стану,- її законний представник; д) діяння, на підставі якого було винесено вирок, є злочином згідно із законодавством держави виконання вироку; є) дер­жава винесення вироку і держава виконання вироку згодні на передачу засудженої особи.

Згідно з Договором між Україною та Китайською Народною Республікою про екс­традицію передача не може відбутися, якщо: а) діяння не підпадає під поняття «злочин» згідно із законодавством хоча б однієї із Сторін; б) за вчинення даного злочину перед­бачене покарання у виді позбавлення волі (згідно із законодавством України), або тю­ремного ув'язнення (згідно із законодавством Китаю) на строк менш як один рік або більш м'яке покарання; в) до закінчення призначеного строку покарання залишається менше шести місяців; г) особі надано притулок згідно із законодавством України або якщо кримінальна справа згідно із законодавством України у даному разі порушується лише за приватною скаргою потерпілого тощо. Крім того, у видачі може бути відмов­лено з інших підстав (наприклад, з огляду на характер злочину, вік, стан здоров'я та інші особистісні характеристики особи, видача якої вимагається).

8. Відповідно до Конституції України іноземцям та особам без громадянства, у т. ч.
тим, які вчинили злочини поза межами України і перебувають на її території, рішенням
Президента України може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.
Але відповідний закон ще не прийнято, що виключає можливість застосування цієї
конституційної норми.

9. Оскільки згідно зі ст. 10 існують категорії осіб, які не можуть бути видані інозем­
ній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду (по­
дібні положення існують і в кримінальних законах інших країн), то відповідні міжна-

родні акти передбачають можливість забезпечення судового переслідування осіб, які н'іинили злочини, шляхом виконання вироків за клопотанням тієї держави, у якій було шшесено вирок.

Так, відповідно до Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних иироків, відповідна Договірна Держава є компетентною виконувати вирок суду України М запитом України щодо санкцій, що включають позбавлення волі, штраф, конфіска­цію майна, позбавлення прав. (Про поняття вирок і санкція, як вони розуміються у цій І онвенції, див. коментар до ст. 9).

Зазначений вирок може виконуватися тільки у разі, якщо згідно із законодавством цієї Держави діяння, за яке була встановлена санкція судом України, було б злочином у разі його вчинення на території цієї Держави, та особа, якій було встановлено санкцію, підлягала би покаранню в разі, якщо вона вчинила б це діяння на території цієї Держа-ни. При цьому Україна може запитати іншу Договірну Державу виконати санкцію, ли­ше якщо виконано одну чи більше з таких умов, зокрема: а) засуджена особа постійно проживає в цій Державі; б) виконання санкції в цій Державі вірогідно покращить перс­пективи соціальної реабілітації засудженої особи; в) вказана Держава є Державою по­ходження засудженої особи і заявила про своє бажання прийняти відповідальність за ииконання такої санкції; г) Україна вважає, що вона сама не може виконати санкцію, І ця Держава може.

Конституція України (ч. 2 ст. 25, ч. 2 ст. 26 і п. 26 ч. 1 ст. 106).

Європейська конвенція про видачу правопорушників від 13 грудня 1957р. Ратифікована Україною 16 січня 1998 р.

Додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу правопорушників від 15 жовтня 1975 р. Ратифікований Україною 16 січня 1998р.

Другий додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу правопорушників від 17 березня 1978р. Ратифікований Україною 16 січня 1998р.

Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 p. CPCP приєднався до Кон­цепції 23 березня 1989p. (cm. 36).

Європейська конвенція про міжнародну дійсність кримінальних вироків, від 28 травня 1970 р. Ратифікована Україною 26 вересня 2002 р.

Європейська конвенція про передачу засуджених осіб від 21 березня 1983 р. Україна приєд­налась до Конвенції 22 вересня 1995 р.

Додатковий протокол до Європейської Конвенції про передачу засуджених осіб, від 18 груд­ин 1997р. Ратифікований Україною 3 квітня 2003 р.

Конвенція СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і криміналь­них справах від 22 січня 1993 р. (Мінська конвенція). Ратифікована Україною 10 листопада lW4p. (розділ IV).

Конвенція СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і криміналь­них справах від 7 жовтня 2002 р. (Кишинівська конвенція). Україною не ратифікована.

Протокол до Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 29 березня 1997р. Ратифікований Україною 3 березня 1998 р.

Конвенція про передачу осіб, які страждають на психічні розлади, для проведення примусо-ио.'о лікування від 28 березня 1997р. Ратифікована Україною 11 січня 2000р.

Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 p. (cm. 14).

Декларація ООН про територіальний притулок від 14 грудня 1967р.

Декларації ООН про злочинність та громадську безпеку від 12 грудня 1996 р.

Закон України «Про ратифікацію Європейської конвенції про видачу правопорушників, 1957 рік, і,н)аткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції» ltd 16 січня 1998 p.

Висновок КС у справі про Римський Статут № З-в/2001 від 11 липня 2001 р.

Інструкція про порядок виконання Європейських конвенцій з питань кримінального судо­чинства. Затверджена наказом МЮ, ГП, СБ, МВС, ВС, ДПА, ДДПВП від 29 червня 1999 р. М 34/5/22/103/512/326/73.

(шиття 11

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ III ЗЛОЧИН, ЙОГО ВИДИ ТА СТАДІЇ

1. Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне
діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.

2. Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить
ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малознач­
ність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла запо­
діяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

1. Наведене у ч. 1 ст. 11 поняття злочину є формально-матеріальним. Із нього ви­
пливає, що злочином є діяння (дія або бездіяльність), якому властиві такі обов'язкові
ознаки: 1) це діяння вчинене суб'єктом злочину; 2) воно є винним; 3) вказане діяння є
суспільно небезпечним; 4) відповідне діяння передбачене чинним КК. Останнє, крім
того, має на увазі, що обов'язковою ознакою злочину є також 5) кримінальна караність.
Відсутність хоча б однієї з цих ознак вказує на відсутність злочину.

Водночас, не є обов'язковою ознакою злочину аморальність: поряд з аморальними КК передбачає як злочини діяння, що не суперечать сучасній суспільній моралі (так звані квазі-злочини), а також діяння, що є нейтральними щодо моралі (більшість необе­режних злочинів, низка злочинів у сфері господарської діяльності, деякі службові злочи­ни, які мржуть бути вчинені за мотивами неправильно зрозумілих інтересів служби тощо).

2. Діяння у кримінально-правовому розумінні, застосованому у ст. 11,- це вольова
усвідомлена поведінка (вчинок) особи, безпосередньо спрямована на спричинення пев­
них негативних наслідків. Відтак, для будь-якого діяння характерною є наявність
об'єктивних і суб'єктивних ознак. Перші відображають фізичні рухи, здійснювані тими
чи іншими органами людського організму (або утримання від таких рухів). До
суб'єктивних належать інтелектуальна та вольова ознаки, а також умотивованість та
цілеспрямованість^ У багатьох інших статтях КК термін «діяння» застосовується для
характеристики об'єктивної сторони як однієї із ознак складу злочину.

Той факт, що злочином є лише діяння, означає, що злочином не можуть бути ви­знані самі по собі: а) будь-які почуття, думки, побажання або ідеологічні, політичні, релігійні чи інші переконання особи, навіть і виявлені (наприклад, викладені в особис­тому щоденнику); б) вимова, написання чи висловлення в інший спосіб думки, поба­жання або переконання, якщо таким висловленням не здійснюється посягання на наці­ональну безпеку, територіальну цілісність, громадський порядок, здоров'я населення, репутацію або права інших людей, таємницю конфіденційної інформації, авторитет і неупередженість правосуддя (див. ст. 34 Конституції України); в) належність особи до тієї чи іншої расової, етнічної, національної, релігійної, мовної, політичної, майнової чи іншої подібної групи, навіть і незареєстрованої органами влади в установленому по­рядку; г) суб'єктивні якості особи (скажімо, погані риси характеру), наявність у неї су­димості у минулому, наявність родинних чи інших зв'язків з особою, яка вчинила зло­чин, тощо (загалом право України допускає визнання подібних якостей правопорушен-

ним: вчинення неповнолітніми діянь, що містять ознаки злочину, відповідальність за ltd передбачена КК, якщо вони не досягли віку, з якого настає кримінальна відповіда-иі.ність, згідно з ч. 4 ст. 184 КАП тягне за собою накладення адміністративного стяг­нення на батьків або осіб, що їх замінюють).

Зміст діяння має особливості при закінченому злочині і попередній злочинній дія-п.пості, при вчиненні злочину однією особою і співучасті у злочині, при посередньому виконанні, при вчиненні злочину і причетності до злочину, при вчиненні одиничного члочину і множинності злочинів. Усі ці особливості мають бути враховані при визна­ченні того чи іншого діяння як злочинного.

КК прямо визначає перелік діянь, які не визнаються злочинами. До них віднесені:

а) дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, пе­
редбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки,
тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі,
суспільству або державі (ч. 2 ст. 11);

б) готування до злочину невеликої тяжкості (ч. 2 ст. 14); готування до злочину або
чамах на злочин, від доведення яких до кінця особа добровільно відмовилася (стат-
п 17 і 31);

в) діяння, вчинене за обставин, що виключають його злочинність (статті 36-43);

г) деякі інші види діянь (ч. 4 ст. 331, ч. 2 ст. 385 і ч. 2 ст. 396).

Під дією у КК розуміється активна поведінка (вчинок) особи, в якій виражена зовні її воля і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків.

Бездіяльність є пасивною поведінкою, в якій так само виражена зовні воля особи і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків; крім того, обов'язковою ознакою бездіяльності є наявність спеціального обов'язку і реальної можливості запо­бігти відповідним наслідкам. Наприклад, неповідомлення відповідних державних орга­нів особою, яка відповідно до чинного закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі з метою попередження чи розкриття її злочинної діяльнос-11 (ст. 43), про підготовку учасників групи до диверсії, за умови реальної можливості чробити таке повідомлення, є злочинною бездіяльністю, а невиконання службовою осо­бою дій, які вона за своїми службовими обов'язками і не повинна була виконувати, або пеперешкоджання викраденню майна з боку охоронника внаслідок його тяжкого пора­нення злочинною бездіяльністю визнані бути не можуть.

Окремі злочини можуть бути вчинені тільки шляхом дії (наприклад, крадіжка, роз­бій), деякі інші - тільки шляхом бездіяльності (наприклад, залишення в небезпеці, не-іірипинення військовим начальником злочину, що вчиняється підлеглим), більшість же -шляхом як дії, так і бездіяльності.

3. Поняття суб'єкта злочину розкривається у ст. 18. Його застосування у законодав­
чому визначенні поняття злочину означає, що злочином є діяння, вчинене фізичною
осудною особою, яка на момент його вчинення досягла віку, з якого настає кримінальна
ііідповідальність. Відтак, не може бути визнане злочином прийняття (або неприйняття)
певного рішення не фізичною, а юридичною особою, а так само діяння, вчинене: а) не
особою, а іншою істотою (наприклад, твариною); б) фізичною особою, яка є неосуд­
ною; в) фізичною осудною особою, яка на момент його вчинення не досягла віку, вста­
новленого ст. 22.

Значна кількість злочинів може бути вчинена лише спеціальним суб'єктом, але це ііс є підставою для визнання спеціального суб'єкта загальною ознакою злочину. Вона є пчнакою лише складу конкретного злочину.

4. Винність діяння означає, що воно вчинене умисно або з необережності, у т. ч.
може мати складену (змішану) форму вини - умисел до діяння і необережність до нас-
ІІДКІв, або умисел чи необережність до діяння і необережність до наслідків тощо. За-

і і осування ознаки «винність» у законодавчому визначенні поняття злочину має за мету підкреслити той факт, що у КК діє принцип суб'єктивного ставлення у вину, і що діян-ни, вчинене за відсутності вини, тобто за відсутності психічного ставлення особи до дії

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ III

< шиття 11

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

чи бездіяльності, не може визнаватися злочином. Так, не є злочином: а) рефлекторні, імпульсні, інстинктивні або інші рухи тіла, які не є результатом вольової поведінки особи; б) рухи тіла або відсутність таких рухів, що є результатом тільки чужої волі чи впливу непереборної сили; в) діяння, можливість настання суспільно небезпечних нас­лідків якого особа не передбачала і не могла передбачати (казус).

Винність у вчиненні конкретного діяння відсутня, якщо, наприклад: діяння у відпо­відній статті Особливої частини КК сконструйоване як таке, що може бути вчинене лише з прямим умислом, а фактично вчинене з непрямим умислом або з необережності (скажімо, особа відкрито чи таємно заволодіває насправді чужим майном, щиро вважа­ючи, що воно належить їй), або сконструйоване як таке, що може бути вчинене з пря­мим або непрямим умислом, а фактично вчинене з необережності (наприклад, особа в ситуації банкрутства не відобразила відомості про певне майно через забудькуватість).

Крім того, ознака обов'язкової винності діяння означає, що в процесі кваліфікації злочинів і призначення покарання мають чітко визначатися межі вини кожного із спів­учасників одного злочину (особливо у випадках ексцесу виконавця, добровільної від­мови одного із співучасників від доведення злочину до кінця, невдалої співучасті), межі вини особи, яка звинувачується у вчиненні злочину з двома наслідками, або у вчиненні злочину, суспільно небезпечні наслідки якого виникли в результаті вини не тільки об­винуваченого, а й інших осіб, у т. ч. потерпілого (так званої обопільної вини, яка найча­стіше у практиці трапляється при транспортних подіях), або коли має місце фактична помилка тощо.

Відповідно до ст. 68 Конституції України незнання законів не звільняє від юридич­ної, у т. ч. кримінальної відповідальності. Але аналогічної вимоги щодо незнання осо­бою інших, крім законів, нормативно-правових актів, у Конституції України не існує. Тим часом, факт заборони певних дій не завжди прямо визначається в законі і є завідо-мо зрозумілим для кожного. Часто це питання є спірним і може бути вирішене лише на підставі висновку експерта або в інший спосіб. Тому незнання особою підзаконних но­рмативно-правових актів, до яких відсилає диспозиція статті КК, як правило, звільняє її від кримінальної відповідальності за відсутністю вини. Винятками є випадки, коли знання цих актів конкретною особою передбачається як необхідний юридичний факт. Останнє стосується, зокрема, окремих спеціальних суб'єктів злочинів, передбачених, наприклад, статтями 131, 132, 139, 140, 172таін.

Детальніше про поняття вини див. коментар до ст. 23.

5. Оскільки винність у ч. 1 ст. 11 названа як окрема ознака злочину, то, на відміну від становища, яке існувало за чинності КК 1960 p., суспільна небезпека як ознака зло­чину не включає суб'єктивну шкідливість діяння й означає лише об'єктивну шкідли­вість його.

Відповідно до ч. 2 ст. 1 КК «Кримінальний кодекс України визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчини­ли». Із цього положення випливає, зокрема, те, що існують й інші, крім злочинів, суспі­льно небезпечні діяння. Тому шкідливість діяння, яке визнається злочином, розкрива­ється у ч. 2 ст. 11 через узагальнене формулювання об'єктів кримінально-правової охо­рони, якими визнаються: 1) особа (фізична чи юридична); 2) суспільство; 3) держава,- і через два різновиди наслідків посягання: 1) реальне заподіяння істотної шкоди; 2) ство­рення реальної загрози заподіяння істотної шкоди.

Фізична особа - це людина. Юридичними особами визнаються організації, які ма­ють відокремлене майно, можуть мати майнові та особисті немайнові права і нести обов'язки, бути позивачами та відповідачами у суді. Суспільство - це сукупність людей, об'єднаних історично обумовленими соціальними формами спільної життєдіяльності. Державою є основна політична організація суспільства, яка уповноважена здійснювати управління загальними справами суспільства, охорону його економічних, політичних, соціальних, духовних та інших цінностей. До об'єктів кримінально-правової охорони слід відносити, як це випливає із ст. 1 КК, також і людство - населення земної кулі.

Не є злочином діяння, яке: а) посягає на об'єкти, що не охороняються КК (напри-

і, благочинність, благоустрій, порядок користування ресурсами Місяця); б) не запо-пюс шкоди об'єктам кримінально-правової охорони і не створює реальної загрози її мітдіяння; в) заподіює шкоду об'єктам кримінально-правової охорони або створює реальну загрозу заподіяння їм шкоди, але ця шкода не є істотною.

Порядок визнання істотною шкоди, яка заподіяна чи могла бути заподіяна тим чи 111 пі им діянням, у різних випадках різний. Якщо істотність матеріальної (майнової чи фі іичної) шкоди часто визначається безпосередньо в законі на підставі заздалегідь ви-иіачених критеріїв (кількість неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тяжкість і ілесних ушкоджень тощо), то визнання чи невизнання істотною нематеріальної шкоди (політичної, моральної, організаційної, психологічної тощо), як правило, здійснюється v межах судової дискреції без урахування вказаних критеріїв. Однак в останньому ви­падку при визначенні істотності шкоди, яка заподіяна чи могла бути заподіяна, врахо-иуються такі додаткові об'єктивні ознаки, як спосіб, місце, час, засоби, обстановка вчи­нення злочину, які можуть бути, а можуть і не бути включені до складу конкретного і ючину як його обов'язкові ознаки.

Створення реальної загрози заподіяння істотної шкоди у випадках, коли йдеться про матеріальну шкоду, визначається за тими самими критеріями, за якими визначаєть-(і сама матеріальна шкода. Що ж до створення реальної загрози заподіяння нематері-л п.ної шкоди, то у багатьох випадках така загроза сама по собі є істотною шкодою -

лльною, психологічною, політичною, організаційною тощо.

Указані вище та інші критерії суспільної небезпеки мають значення для віднесення м'іікретних складів злочинів до того чи іншого їх виду відповідно до встановленої м 12 класифікації злочинів.

З огляду на те, що наявність істотної шкоди є обов'язковою властивістю будь-якого і ючину, застосування в окремих нормах Особливої частини КК таких формулювань, ІК, наприклад: «якщо це спричинило істотну шкоду здоров'ю потерпілого» (ч. 1 і і 137), «якщо це спричинило істотну шкоду суб'єкту господарської діяльності» (ст. 231),

що воно завдало істотної шкоди суб'єкту господарської діяльності» (ст. 232), «якщо

ЦС заподіяло істотну шкоду» (ч. 1 ст. 244, ст. 246, ч. 1 ст. 248, ч. 1 ст. 249, ч. 1 ст. 364,

ч І ст. 365, ч. 1 ст. 367, ч. 1 ст. 423, частини 1 і 2 ст. 424, ч. 1 ст. 425, ч. 1 ст. 426), у т. ч.

ми характеристики кваліфікуючих обставин, наприклад: «ті самі дії, якщо вони потяг-

іп істотну шкоду для здоров'я, фізичного розвитку або освітнього рівня дитини» (ч. 2

150), «ті самі дії, якщо вони потягли істотну шкоду» (ч. 2 ст. 361, ч. З ст. 362, ч. 2. і 363, ч. 2 ст. 410, ч. 2 ст. 359, ч. 2 ст. 382), слід розглядати передусім як уточнюючі ірактеристики певних суспільно небезпечних наслідків, а також спосіб акцентування і "і її факту, що суспільно небезпечним наслідком відповідних діянь є реальне заподіян­ий істотної шкоди, а не створення загрози її заподіяння.

6, Вимога ст. 11 про те, що відповідне діяння повинно бути передбачене чинним і і, відображає кримінальну протиправність злочину. Ця вимога ґрунтується на ві-шмому принципі nullum crimen nulla poena sine lege, безпосередньо випливає із поло-

пия п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України, відповідно до якого діяння, які є злочина-га відповідальність за них визначаються виключно законами України, і уточнює

іане положення.

Нідтак, не є злочином вчинене суб'єктом злочину винне діяння, для якого характе-

і фактична суспільна небезпека, на що навіть може існувати пряма вказівка в іншому

ОНІ України, але яке не передбачене чинним КК. Наприклад, за КК не є злочином

оппицтво зброї масового знищення, щодо виробництва якої ще не міститься заборон

ч/киародних договорах, або, якщо такі заборони і містяться, то ці міжнародні дого-

п не ратифіковані Верховною Радою України.

КК встановлює вичерпний перелік злочинів. Тому ознака кримінальної протиправ-

11 заперечує можливість застосування норм КК за аналогією. Наприклад, особа не

і є нести відповідальність за КК за шпигунство на шкоду інтересам іншої держави,

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ III

Дата добавления: 2015-05-31