І hi пі тя 11

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

крім України, за ухилення від сплати аліментів на утримання інших осіб, крім прямо визначених законом, за інші діяння, які прямо не передбачені КК як злочини.

Водночас, принцип nullum crimen nulla poena sine lege не виключає можливості іс­нування у КК так званих бланкетних норм - юридичних норм, що відсилають до пев­них правил, інструкцій тощо, іншим чином дозволяють державним органам, посадовим особам впливати шляхом прийняття відповідних нормативно-правових актів на конкретні ознаки складу злочину і, фактично, на визнання чи невизнання того чи іншого діяння злочином. До вказаних державних органів та посадових осіб можна віднести Верховну Раду України, Президента України, Кабінет Міністрів України, міністерства і відом­ства, керівників підприємств, установ і організацій тощо. До них не належать судді, адже вони не приймають нормативно-правових актів, а їхні дискреційні повноваження щодо диспозицій статей КК можуть стосуватися лише так званих оціночних ознак і не мають нічого спільного з бланкетністю норми.

7. Діяння не є злочином, якщо його вчинення не передбачає можливості криміналь­
ного покарання. Проте кримінальну караність як обов'язкову ознаку злочину слід ро­
зуміти не як реальне застосування покарання, а як загрозу, можливість його застосу­
вання у разі вчинення забороненого КК діяння. Той факт, що особа, яка вчинила зло­
чин, відповідно до КК може бути звільнена не тільки від покарання, а й від
кримінальної відповідальності, не суперечить вимозі кримінальної караності. Адже пост-
кримінальна поведінка особи і посткримінальна оцінка судом її особистості і вчиненого
нею діяння не перетворюють фактично вчинений злочин у незлочин. Інший підхід
до цього питання створив би підстави для усвідомлення можливої безкарності певних
діянь.

8. Відповідно до ч. 2 ст. 11 не є злочином вчинене суб'єктом злочину винне діяння,
прямо передбачене КК, якщо воно через малозначність не становить суспільної небез­
пеки. Крім того, що це положення конкретизує зміст суспільної небезпеки як загальної
ознаки злочину, метою його введення до КК є намагання законодавця підкреслити, що
правосуддя в Україні має здійснюватися на засадах принципів справедливості та інди­
відуалізації кримінальної відповідальності, за яких формальний момент - кримінальна
протиправність типового діяння - не може превалювати над фактичним - відсутністю
суспільної небезпеки конкретного діяння.

Малозначне діяння слід відмежовувати від діяння, яке не містить складу злочину.

Так, якщо істотність матеріальної (майнової чи фізичної) шкоди визначена безпосе­редньо в законі через певну кількість неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тяжкість тілесних ушкоджень тощо, то недосягнення певного рівня шкоди є свідченням відсутності складу злочину, а не малозначності діяння.

Щодо нематеріальної шкоди, то визначення її істотності, як уже зазначалося, здійс­нюється в межах судової дискреції, а тому визнання конкретного діяння таким, що ста­новить суспільну небезпеку або не становить її через малозначність, залежить від конк­ретних обставин справи та їх оцінки судом. При цьому відсутність умислу в діях особи може бути однією із зазначених обставин лише у разі, якщо відповідне діяння може бути вчинене як умисно, так і через необережність (якщо воно може бути вчинене лише умисно, то відсутність умислу означає відсутність складу злочину). Так само і відсут­ність таких ознак, як спосіб, місце, час, засоби, знаряддя, обстановка вчинення злочину можуть бути зазначеними обставинами лише у разі, якщо такі ознаки не є обов'язковими ознаками складу злочину (в іншому випадку їх відсутність означає від­сутність складу злочину).

Усі необережні злочини в КК сформульовані як злочини з матеріальним складом. Ненастання відповідних суспільно небезпечних наслідків необережного діяння означає відсутність складу злочину. Тому малозначне діяння не може бути необережним. Воно завжди умисне. Проте, це не стосується діянь, які являють собою порушення певних правил, наслідки яких не є конструктивною ознакою складу (див. статті 333, 419, 420, які є прикладами надмірної і помилкової криміналізації). У цих випадках ставлення до

мчіїїія і до наслідків може бути як умисним, так і необережним, а діяння, незалежно від форми вини, може бути визнане малозначним.

Нажливим при віднесенні конкретних діянь до малозначних є встановлення змісту

іслу. Малозначним може бути визнане тільки таке діяння, шкідливість якого не 11 п. к и об'єктивно, а й за змістом умислу винного є незначною (мізерною). Тому не мо-

бути визнане малозначним діянням, наприклад, збирання з метою передачі інозем­ній державі відомостей, що становлять державну таємницю, якщо внаслідок фактичної помилки винного ці відомості виявились не таємними або були передані не іноземній

каві, а представникам спецслужб України, які видавали себе за представників іно-нм мої держави.

Готування до вчинення злочину невеликої тяжкості не містить складу злочину, а ГОМу не може визнаватися малозначним діянням. Замах же на такий особливо тяжкий і ІОЧИН, як, наприклад, вбивство, якщо його фактичним наслідком не стало навіть за­подіяння фізичного болю, залишається злочином, а не малозначним діянням. Але за- іначене не виключає, що готування до злочину середньої тяжкості, а в окремих випа-іч і до тяжкого злочину чи навіть до особливо тяжкого злочину або замах на такі • ючини за певних обставин можуть бути визнані малозначним діянням. Наприклад,

юзначними діяннями можуть бути визнані угон річкового судна або заподіяння і удді чи його близькому родичу побоїв - тяжкі злочини, передбачені ч. 1 ст. 278 і ч. 2 І і 377, незначне пошкодження споруди, технологічно пов'язаної з магістральним м.іфтопроводом, якщо це призвело до пожежі, яка була швидко погашена,- особливо іижкий злочин, передбачений ч. З ст. 292.

Щодо співучасті у злочині, то слід мати на увазі, що суспільно небезпечні наслідки пиння, вчиненого у співучасті, є спільними для всіх співучасників, умислом яких вони.'чоилювались, і не можуть ділитися на частки. А тому не може бути такого, що дії од­ної о із співучасників визнаються злочином, а дії іншого - малозначним діянням. Вод­ночас, незначна роль одного із співучасників, яку він відігравав для досягнення спіль­ною злочинного результату, може бути врахована при призначенні покарання або ви­рішенні питання про можливість звільнення від покарання чи від кримінальної мілповідальності.

Гак само причетність до злочину, яка визнається злочином, не може сама по собі, без

імхування конкретних обставин справи, визнаватися малозначним діянням. В окремих

випадках, визначених КК, приховування злочину не містить складу злочину (прихову-

МННЯ злочину невеликої та середньої тяжкості, приховування тяжкого злочину та особ-

іііпо тяжкого злочину членом сім'ї чи близьким родичем особи, що вчинила злочин).

11е є малозначним діянням вчинок (подія), який взагалі не містить ознак злочину,.і іак само діяння, вчинене у стані необхідної оборони, крайньої необхідності, під впли- ІОМ фізичного примусу та через інші обставини, що виключають злочинність діяння.

Не може визнаватися малозначним одне із сукупності вчинених особою діянь, яке

і ить ознаки злочину невеликої тяжкості, лише на тій підставі, що всі інші вчинені нею діяння мають ознаки тяжких та особливо тяжких злочинів.

визнання того чи іншого діяння малозначним не залежить від факторів, які мають млюрядне кримінально-правове значення або взагалі не мають такого, наприклад: збі-

і яжких особистих обставин, факту прощення потерпілим винного, позитивних харак- Пристик винного тощо. Водночас, скажімо, відносно незначне пошкодження чужого

пна у сукупності з обставинами, які відповідно до КК пом'якшують покарання (щире МИТТЯ, добровільне відшкодування завданого збитку тощо), можуть стати підставою і їй низнання діяння малозначним.

Не можуть бути визнані малозначними діяння, передбачені ст. 125, ч. 1 ст. 126,

166 КК, оскільки припинення кримінального переслідування у випадках, коли подія

■німу і склад злочину є наявними, можливе лише за примиренням сторін, а можли-

и. вкриття справи про такі злочини через малозначність суперечить самій суті про-і.і-пня у справах приватного обвинувачення.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ III

(пшття 12

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Таким чином, малозначне діяння - це така формально передбачена КК, як правило, умисна дія або бездіяльність суб'єкта злочину, яка через малозначність заподіяної шко­ди не є суспільно небезпечною. При цьому відсутність суспільної небезпеки у даному випадку означає, що така дія або бездіяльність: а) заподіяла охоронюваному КК об'єкту посягання шкоду, яка не є істотною, або б) створила загрозу заподіяння вказаному об'єкту шкоди, яка не є істотною.

Не є малозначним діяння, яке посягає на об'єкт, що взагалі не охороняється КК (скажімо, справа про скотолозтво або некрофілію не може бути порушена за відсутно­сті події злочину), або хоча й посягає на об'єкт, який перебуває під кримінально-правовою охороною, але не заподіяло йому і не могло заподіяти не тільки істотної, а й будь-якої шкоди (справа про непоправне знівечення обличчя, порушена за ознаками злочину, передбаченого ст. 121, має бути закрита за відсутності події злочину у разі встановлення факту добровільної згоди цивільно дієздатного пацієнта на проведення пластичної операції).

Як правило, малозначними визнаються діяння, що містять ознаки злочинів невели­кої і середньої тяжкості. Кримінальні справи про малозначні діяння не можуть бути порушені, а порушені підлягають закриттю на підставі ч. 2 ст. 11.

Конституція України (статті 1-5, 8, 13, 15, 17, 19, 21-24, 34, 55-68, 92, 111, 140). Рішення КС у справі про депутатську недоторканність від 27 жовтня 1999 р. № 9-рп/99. Постанова ПВС № 9 від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя».

Стаття 12. Класифікація злочинів

1. Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невели­
кої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.

2. Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у
виді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м'яке
покарання.

3. Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання
у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років.

4. Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді по­
збавлення волі на строк не більше десяти років.

5. Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у
виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлен­
ня волі.

1. Відповідно до ст. 12 критерієм класифікації злочинів є ступінь їх тяжкості, який характеризує обсяг (кількість) суспільної небезпеки злочинів, що посягають на один і той самий об'єкт і заподіюють йому шкоду одного і того самого виду - фізичну, майнову, організаційну, психологічну тощо.

Роль формального класифікатора за таким критерієм виконують санкції статей Особливої частини КК, а точніше - розмір санкцій у виді позбавлення волі, що обумов­лює необхідність і значно підвищує актуальність їх наукового обґрунтування.

Характер суспільної небезпеки - її якісна властивість - при цій класифікації злочи­нів до уваги не береться. Водночас, він слугує критерієм рубрикації злочинів в Особли­вій частині КК за розділами.

Так само не має значення для класифікації злочинів форма вини: особливо тяжки­ми, тяжкими злочинами, злочинами середньої та невеликої тяжкості можуть бути як умисні, так і необережні злочини. Такий підхід законодавця можна пояснити тим, що злочини, передбачені окремими статтями КК, можуть бути вчинені як умисно, так і з необережності, а також зі складеною (змішаною) формою вини.

Водночас, КК дає можливості для інших класифікацій злочинів. Так, із статей 6-8, Мі випливає, що дещо різними є правові наслідки злочинів, вчинених громадянами України, іноземцями та особами без громадянства на території України і за її межами; І і літі 24 і 25 визначають умисел і необережність, що все ж таки дає підстави для поді-і\ злочинів на види за формою їх вини; ст. 13 поділяє злочини на закінчені і незакінче-ні; назви двадцяти розділів Особливої частини КК дають підстави класифікувати усі ' іочини за їх родовим і спеціальним об'єктом. При цьому ст. 401 дає окреме поняття ііійськового злочину, ст. 8 виділяє таку групу злочинів, як особливо тяжкі злочини про-і и прав і свобод громадян України або інтересів України, ч. 5 ст. 49 і ч. 6 ст. 80 - зло­чини проти миру та безпеки людства (статті 437-439, ч. 1 ст. 442), а ч. 2 ст. 59 - корис­ливі злочини.

2. У практиці застосування КК класифікація злочинів залежно від ступеня тяжкості маг значення для:

1) визначення чинності закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів,
вчинених за межами України іноземцями та особами без громадянства, які не прожи­
нають постійно в Україні (ст. 8); вирішення відповідно до міжнародних договорів
України питання про видачу особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину, та особи,
яка засуджена за вчинення злочину (ст. 10); визначення підстав кримінальної відпові-

іапьності за готування до злочину (ст. 14); визначення поняття злочинної організації (ст.28);

2) визначення обставин, що виключають злочинність діяння, зокрема такої, як ви­
конання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності ор-
іапізованої групи чи злочинної організації, а також визначення міри покарання особі,
яка виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній
організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності, і вчинила пев­
ний особливо тяжкий або тяжкий злочин (ст. 43);

3) визначення підстав і умов звільнення від кримінальної відповідальності, зокрема:
шільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям (ст. 45), при­
миренням винного з потерпілим (ст. 46), передачею особи на поруки (ст. 47), зміною
постановки (ст. 48); визначення строків давності притягнення до кримінальної відпові-

ілльності, умов, за яких перебіг давності переривається, а також питання про застосу­вання давності до особи, що вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із зако­ном може бути призначено довічне позбавлення волі (ст. 49); строків давності притяг­нення до кримінальної відповідальності щодо неповнолітніх (ст. 106);

4) застосування покарання у виді позбавлення військового, спеціального звання,
рангу, чину або кваліфікаційного класу, конфіскації майна, а також довічного позбав-

іення волі (статті 54, 59 і 64); застосування покарання щодо неповнолітніх у виді по-іГківлення волі на певний строк (ст. 102);

5) призначення покарання, зокрема: більш м'якого покарання, ніж передбачено
іаконом (ст. 69); покарання за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків (стат-
м 70 і 71);

6) визначення підстав і умов звільнення від покарання та його відбування, зокрема:
івільнення від покарання особи, яку з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного
₍чавлення до праці на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпеч­
ною (ст. 74); звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і
-німок, які мають дітей віком до семи років (ст. 79); звільнення від відбування покаран­
ня у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку, а також
іімшачення підстав, за яких перебіг давності переривається (ст. 80); умовно-достро-
к і того звільнення від відбування покарання (ст. 81); заміни невідбутої частини пока­
рання на більш м'яке (ст. 82); звільнення від відбування покарання у виді позбавлення
МЛІ жінок, які стали вагітними або народили дітей під час відбування покарання

83); звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 97); звільнення неповнолітнього від пока-

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Розділ III

< шиття 13

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

рання із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 105); строків дав­ності виконання обвинувального вироку щодо неповнолітніх (ст. 106); умовно-достро­кового звільнення неповнолітнього від відбування покарання (ст. 107);

7) встановлення строків погашення судимості (ст. 89), у т. ч. щодо неповнолітніх
(ст. 108);

8) визначення підстав кримінальної відповідальності за створення злочинної органі­
зації (ст. 255), притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності (ст. 372),
завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину (ст. 383), завідомо неправдиве
показання (ст. 384), приховування злочину (ст. 396) та деяких інших (наприклад, суб'єк­
том злочину, передбаченого ст. 395, може бути тільки особа, щодо якої встановлено
адміністративний нагляд. Відповідно ж до законодавства України такий нагляд встанов­
люється, зокрема, щодо осіб, засуджених до позбавлення волі за тяжкі злочини).

Відповідно до п. 18 розділу II Прикінцевих та перехідних положень КК 2001 р., при вирішенні питання про віднесення злочинів, передбачених КК 1960 p., які були вчинені до набрання чинності КК 2001 р., до злочинів невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжких або особливо тяжких слід керуватися ст. 12 КК 2001 p., якщо це пом'якшує кримінальну відповідальність осіб, які вчинили злочини до набрання чинності цим КК.

3. У практиці застосування законодавства України зазначена класифікація злочинів
має також значення для вирішення питання про: 1) визначення виду кримінально-
виконавчої установи, в якій особа має відбувати покарання; 2) провадження у криміна­
льних справах, зокрема, про: колегіальний чи одноосібний розгляд справи; підсудність
справ; порядок провадження дізнання та його строки; застосування застави тощо;
3) застосування амністії; 4) визначення підстав застосування вогнепальної зброї пра­
цівниками міліції та інших правоохоронних органів; 5) здійснення оперативно-розшу-
кової діяльності, зокрема: про право оперативних підрозділів негласно виявляти та
фіксувати сліди злочину, документи та інші предмети, що можуть бути доказами його
підготовки, провадити візуальне спостереження; продовження строку ведення опера-
тивно-розшукової справи тощо; 6) порядок тримання осіб, взятих під варту; 7) наяв­
ність підстав для встановлення адміністративного нагляду за особами, звільненими з
місць позбавлення волі; 8) дозвіл чи відмову у наданні допуску до державної таємниці;
9) прийняття до громадянства України, поновлення у громадянстві України і надання
статусу біженця; 10) зняття з військового обліку; 11) особисту недоторканність і мож­
ливість затримання та арешту консульських посадових осіб у разі вчинення злочину;
12) можливість надання ліцензій на здійснення певних видів діяльності тощо.

4. Ступінь тяжкості злочину у КК застосовується і як оціночна ознака, яка визначає
межі судової дискреції. Так, вона є обставиною, що має враховуватися судом при:
1) призначенні покарання як один із елементів загальних засад призначення покарання
(ст. 65 КК, статті 367, 372, 374 КПК), а також при призначенні покарання за незакінче-
ний злочин (ст. 68), призначенні більш м'якого покарання, ніж передбачено законом
(ст. 69), при визначенні розміру штрафу (ст. 53) і, зокрема, штрафу, який застосовуєть­
ся до неповнолітніх (ст. 99); 2) звільненні від відбування покарання з випробуванням
(ст. 75) і звільненні від покарання за хворобою (ст. 84); 3) застосуванні конкретного
виду примусових заходів медичного характеру (ст. 94).

Ступінь тяжкості злочинів певним чином зумовлює також поділ складів злочи­нів на прості, привілейовані, кваліфіковані й особливо кваліфіковані (див. коментар до ст. 2).

5. Під більш м'яким покаранням у ч. 2 ст. 12 слід розуміти будь-який із передба­
чених ст. 51 видів покарання, крім позбавлення волі на певний строк і довічного
позбавлення волі.

6. Формулювання «не більше двох років» (ч. 2 ст. 12) означає, що злочин визнаєть­
ся злочином невеликої тяжкості, якщо за нього законом передбачена можливість при­
значення покарання у виді позбавлення волі на строк від одного до двох років включно,
а формулювання «понад десять років» (ч. 5 ст. 12),- що злочин визнається особливо

ічжким, якщо за нього законом передбачена можливість призначення покарання у виді чавлення волі на строк, що перевищує десять років, незалежно від того, на якому рівні встановлено нижню межу цього виду покарання (наприклад, особливо тяжкими починами є злочини, передбачені ч. 2 ст. 267, ч. З ст. 404, ч. З ст. 414, за які передбаче­но покарання у виді позбавлення волі на строк від трьох до дванадцяти років).

Норми частин 3 і 4 ст. 12 слід розуміти так, що злочином середньої тяжкості є зло­чин, верхня межа покарання у виді позбавлення волі за який перевищує два роки, але не перевищує п'яти років (злочини, передбачені ч. 2 ст. 109, ч. І ст. 130 тощо), а тяж­ким злочином - злочин, верхня межа покарання у виді позбавлення волі за який пере­питує п'ять років, але не перевищує десяти років, незалежно від того, якою є нижня межа цього виду покарання (наприклад, злочини, передбачені ч. З ст. 130, ч. 2 ст. 187, 'і. 2 ст. 276).

КПК (статті 6, 7, 10, 11-1, 17, 34, 36, 46, 104, 108, 154-1, 157, 237, 407, 447).

КВК (статті 14-16, 18, 89, 99, 101, 140, 141, 162).

Закон України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р. (ст. 15).

Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 р. (статті 8, 9, V-I. 12).

Закон України «Про попереднє ув'язнення» від 30 червня 1993 p. (cm. 8).

Закон України «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення вОЛІ» від 1 грудня 1994 p. (cm. 3).

Закон України «Про застосування амністії в Україні» від 1 жовтня 1996 p. (cm. 3).

Закон України «Про військовий обов 'язок і військову службу» в редакції від 4 квітня 2006 р. (статті 14, 37).

Закон України «Про державну таємницю» у редакції від 21 вересня 1999 p. (cm. 23).

Закон України «Про громадянство» від 18 січня 2001 р. (п. 2 ч. 5 ст. 9, ч. / ст. 10).

Закон України «Про біженців» від 21 червня 2001 р.

Закон України «Про захист суспільної моралі» від 20 листопада 2003 p. (cm. 9).

Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав н Україні. Затверджене Указом Президента України від 10 червня 1993 р. №198 (п. 25).

Дата добавления: 2015-05-31