Доба Нового часу в історії європейської етики та культури. 1 страница

???

???

???

???

???

23. Поняття доброчесність в етиці

На думку Арістотеля, душа містить пристрасті (переживання), здатності і етичні устої (склад душі). Пристрастями (переживаннями) він вважав те, чим супроводжується задоволення чи страждання: потяг, гнів, страх, відвага, заздрість, радість, любов, ненависть, туга, жалість та ін. Здатності — те, що робить людину підвладною цим пристрастям, завдяки чому її можна розгнівати, примусити страждати, розжалобити тощо. Етичними устоями (складом душі) Арістотель вважав те, внаслідок чого людина добре чи погано володіє своїми пристрастями. Ні чесноти, ні вади не є суттю пристрастей, тому що за них людей не хвалять і не гудять, а за чесноти і вади вони заслуговують на хвалу чи осуд. Доброчесність передбачає свідомий вибір, а пристрасті не належать до навмисних дій. Пристрасті і здатності людина має від природи, а доброю чи поганою від природи вона не буває.
Етична (моральна) доброчесність позначається на пристрастях і вчинках людей, що виявляється в їх надлишку, нестачі чи середині. Доброчесності властива середина (міра). Так, серединою між боягузтвом і відважністю є мужність; між скупістю і марнотратністю — щедрість. Для визначення середини потрібне вміння вибирати між надлишком і нестачею, тому доброчесним бути важко. Проте не кожен вчинок і не кожна пристрасть можуть мати середину, оскільки вже у назвах деяких пристрастей (злорадство, безсоромність, заздрість) і вчинків (перелюбство, крадіжка, людиновбивство) міститься погана якість, а отже, погані вони не через надлишок чи нестачу.
Арістотель вважав, що благо і добро певною мірою обмежені. Правильний вчинок здійснюють єдиним шляхом, тому це зробити важко, а помилитися — легко. Таких помилкових шляхів безліч, ось чому досконалі люди одноманітні, а погані — багатоманітні.
Для досягнення моральних цілей необхідно поєднувати мислительні й етичні доброчесності, тому що лише осмислені прагнення стають моральними. І, навпаки, правильна думка перестає бути благим наміром, якщо поєднується з прагненням.

24. Поняття табу в етиці

Табу́ (озн. - заборона) - негативні приписи (категоричні заборони) на різні дії людей, порушення яких повинно спричинити відповідні санкції. Виникли і сформувалися на соціальній, магічній і релігійній основі в період первісного суспільства, у якому вони регламентували і регулювали життя індивідів і груп (родини, роду, племені та ін.).
Сукупність табу, що накладаються жерцами і вождями, охоплювала різні сторони життя і поширювалася на слова (заборона вимовляти імена людей, небіжчиків, духів, богів, назви тварин і ін.); людей (жінок, воїнів, правителів тощо); тіло людини і частини тіла; спілкування, сексуальні і шлюбні відносини, різноманітні форми і види поведінки, дії повсякденного життя (відкриття обличчя, вихід з житла та ін.); їжу і питво; тварин, рослини, різні предмети і символи предметів (землю, зброю, амулети тощо), відвідування тих чи тих місць та багато ін. Відповідно до існуючих забобонів і традицій, порушення заборони мало наслідком кару надприродних сил (у вигляді причини, хвороби або смерті) і різноманітних соціальних санкцій з боку співтовариств та їх лідерів. У первісні і наступні часи Т. виступали як засіб соціального контролю і соціального керування. У процесі історичного розвитку частина табу трансформувалися та ввійшли у вигляді різних уявлень (наприклад, про гріх), цінностей і норм (наприклад, заборона зображувати людину в ісламській культурі та ін.) у мораль, релігію, право і повсякденне життя людей.
У ряді концепцій, що пояснюють істотні моменти походження, змісту і функціонування табу найбільший вплив мають: 1) магічна (розглядає заборони як негативну форму практичної магії, що відрізняється від чаклунства як позитивної форми магії - Фрезер та ін.); 2) релігіознавча (пояснююча Т. як "священні закони" і заборони, зв'язані з віруваннями в надприродних істот - Тайлор та ін.); 3) психологічна (надає психоаналітичне трактування Т. як вираження амбівалентних станів і стосунків, і підкреслює роль Т. як форму первісної моралі й одного з "пускових механізмів цивілізації" - Фройд та ін.); 4) антропологічна (що тлумачить Т. як форму соціального контролю - Маліновський та ін.)

25. Поняття таліон в етиці

Таліон (від лат. озн. – помста, адекватна злочину,– така сама) наказує: "Смерть – за смерть, око – за око, зуб – за зуб, руку – за руку, ногу – за ногу, опік – за опік, рану – за рану, забите місце – за забите місце". Одним із давніх формулювань таліону були Закони Хаммурапі (звід законів Давнього Вавилону близько 1760 років до н. е.). В узагальненій формі правило таліону наказує: "У відповідь на завданий тобі збиток чини стосовно інших так, як вони вчиняють стосовно тебе й твоїх близьких". Помста, за цим правилом, повинна бути спрямована проти того, хто завдав збитків або проти його близьких, але її результати повинні бути симетричні завданому збиткові. Правило таліону регулювало дії, що чинилися у відповідь на заподіяне лихо. Дії, що чинилися у відповідь на зроблене добро, визначались правилом вдячності. Правило таліону деталізувалось і градуювалось у відповідності до конкретних випадків, а правило вдячності вимагало максимально відплачувати добром за добро.
Особливості таліону як норми полягають у наступному:
1) Це правило врегульовує реакцію, тобто дії у відповідь.
2) Дії у відповідь повинні бути покаранням порушника справедливості або повинні бути спрямовані на отримання компенсації за завданий збиток.
3) За своїм змістом ці дії зворотні або взаємні: дія у відповідь спрямована проти порушника справедливості: "Як він вчинив зі мною, так і я вчиню з ним, відплачу чоловікові за ділами його".
4) Таліон не тільки спрямований на відновлення порушеної справедливості, він вимагає дотримання справедливості й покарання порушника.
Справедливість, за таліоном, вимагає завжди діяти відповідно до конкретної ситуації, але міра справедливості, яка вимагає тотожності, не залежить від ситуації й від того, хто саме у неї потрапив.

26. Золоте правило моральності

Золоте правило моральності — ставитись до іншого так, як хотів, щоб інші ставились до тебе. Вона завжди була одним із способів погодження суспільних та індивідуальних інтере­сів, у взаємодії яких пріоритет залишається за суспільним. Золотого правила. В етиці так називають біблійну заповідь: "У всьому, як хочете, щоб інші поступали з вами, поступайте і ви з ними". Як бачимо, у Правилі закладено одне з перших в історії людства формулювань морального принципу рівності. Згідно з цим принципом моральні вимоги однаковою мірою мають поширюватися на всіх людей незалежно від їхнього суспільного становища та умов життя. В особистісному плані цей принцип передбачає, що при оцінюванні поведінки інших людей особа має виходити з тих самих вимог, які вона висуває до себе. Водночас у такому розумінні рівності не визначено критерію змісту моральних вимог. Адже під нього можна підвести будь-який (у тому числі й негативний) зміст. В уточненому вигляді Золоте правило відбито в "Моральному (етичному) законі" І. Канта, згідно з яким людина має діяти тільки відповідно до такої максими (правила), керуючись якою вона водночас може побажати, щоб це правило стало загальним моральним законом. Іншими словами, щоб усі інші також могли дотримуватись цього правила. Ще в одному визначенні категоричного імперативу І. Кант дав таку його інтерпретацію: роби так, щоб ти завжди відносився до людства і в своїй особі, і в особі усякого іншого так само, як до мети, і ніколи б не відносився до нього як до засобу.

27. Типологія етичних вчень і моралі

Типологія – метод розчленування систем вивчаємих об’єктів за допомогою певної узагальненої моделі або типу. Індивідуально оформлене буття етики і моралі ми можемо назвати типом або моделлю. Історична класифікація або часова показує як змінювалося і розвивалося в різні часи, періоди і епохи розвитку людства. Адже, людина античності мала зовсім інші, відмінні погляди на добро і зло, справедливість, сенс життя, щастя, ніж людина, наприклад, Нового часу. Щоб постати перед нами у сучасному вигляді етичне вчення повинно було пройти довгий шлях еволюції, розвитку починаючи з Античності. Виділяють такі основні періоди в розвитку етичного вчення і моралі: Етична думка Стародавньої індії та Китаю, етика Античності, Середньовіччя, Відродження, Нового часу, Просвітництва, Сучасне етичне вчення.

Мораль – історична. Говорячи про виникнення моралі, необхідно з'ясувати найбільш загальні, принципові тенденції, які розвивалися протягом дуже довгої еволюції людства і спричинили виникнення того, що зараз ми називаємо мораллю.

28. Етика гуманістична і авторитарна

Гуманістична етика: Оскільки людина є мірою всіх речей, вона є найвищою цінністю й головним багатством суспільства. Розвиток цього спрямування в етиці сприяв становленню гуманістичної етики та. Якщо в авторитарній етиці норми, що встановлені авторитетом або владою, завжди превалюють над індивідуальними, то в гуманістичній "сама людина може визначити критерій доброчесності та пороку". За Е. Фроммом, характерна особливість людини — можливість реалізуватись і знайти своє щастя тільки у зв'язку з іншими людьми, у солідарності з ними. Послідовники гуманістичної етики дотримуються тези, що людина може реалізуватися й стати щасливою лише в єдності з іншими, у взаємодії та спілкуванні з ними. Любов до ближнього, повага до нього — це сила людини, що об'єднує її зі світом, який є і її власним світом. 29. Гендерна типологія моралі??? 30. Психологічна класифікація моралі Фромма.??? 31. Вікові особливості моральної культури

Вікова класифікація розрізняє етику та мораль молодого і зрілого покоління. Для зрілого покоління характерним є прагнення спокою, стабільності, це певна модель, що базується на традиціях, досвіді, звичаях, вона раціональна, прагматична, уталітарна, керується принципом мінімальних життєвих затрат, тут домінує закон, цінність колективізму, любов виступає як повага, дружба, милосердність. Молоде покоління – бунтівне, пристрасне, афективно-вольове, орієнтоване на зміни, переповнене неспокоєм, хвилюванням. Головна цінність любові як еросу, пристрасті.

32. Регіональні особливості моральної культури та етики

33. Історична класифікація етики та моралі (див. в лекції)

34. Співвідношення понять людина «етична», «моральна», «культурна» спільне та відмінне.

35. Східний та західний типи етики і моралі, загальна характеристика(див. в лекції)

36. Морально – етична своєрідність традиційного Китаю

Зародження давньокитайської філософської думки припадає на VIII ст. до н. є. Тогочасні мислителі переймалися переважно моральною проблематикою, з якою за актуальністю могли конкурувати хіба що проблеми побудови ідеальної держави і права. Здебільшого вона стосувалася відносин між людьми різних соціальних верств, моральності правителя, стосунків у сім'ї тощо. Вже у найдавнішій пам'ятці китайської народної творчості “Ші цзин” (“Книзі пісень”) піддано осуду жорстокість, несправедливість правителів, хоча в інших її розділах прославлялись їх сила, благородство, доблесть, що відповідало поглядам тогочасної аристократії. Різноманітні аспекти моральної проблематики (досконалість правителя, моральні якості особистості) порушено в “Шуцзин” (“Книзі історії”).
Значну роль у становленні і розвитку етики Давнього Китаю відіграла “І цзин” (“Книга перемін”). Основна її ідея полягає у нероздільності неба, землі і людини, у визнанні постійних змін природних і суспільних явищ, зумовлених взаємодією “янь” та “інь” (світлого і темного, твердого і м'якого, чоловічого і жіночого, успішного і невдалого тощо). Янь — активне, всепроникаюче, те, що освітлює шлях пізнання; інь — пасивне, темне начало. Символіка, афористичність і термінологічна багатозначність “Книги перемін” відкривали простір для найрізноманітніших філософських її тлумачень представниками різних філософських шкіл Давнього Китаю. Кожне питання вони висвітлювали через призму моральності.

Основні течії:

1. Даосизм - основні положення етики даосизму проголошують необхідність дотримання визначеного природою шляху, сповідування принципу недіяння. Щастя народу полягає у поверненні до рівності й родоплемінних відносин, а щастя мудреця — у помірності, простоті, близькості до природи. Тому у справжній людині головним є не “благородство” (соціальний статус), а природність доброчесності.

2. Конфуціанство - сповідуючи людинолюбство як моральний принцип, підмінюючи право мораллю, пошановуючи традиції, конфуціанство намагалося регулювати соціальні відносини, що певною мірою йому вдавалося. Саме в цьому виявлялися його неабиякий соціальний прагматизм і моральна сила. Вихована в такому дусі людина вивіряла свої вчинки з інтересами інших людей, вважаючи справжнім благом те, що вважають благом усі.

3. Моїзм — філософське вчення, яке проповідувало загальну любов як неодмінну умову подолання суперечностей між людьми.

4. Легізм (лат. legis — закон) — давньокитайське етико-політичне вчення, згідно з яким управління людиною, суспільством і державою необхідно здійснювати на основі суворих законів, а не норм моралі.

38. Моральне вчення Конфуція

Конфуціанство, засноване Кун-Фу-цзі (551—479 рр. до н. є.) (латинізована версія імені -— Конфуцій) і поширене його учнями, було китайською державною програмою. її можна охарактеризувати як нормативну програму достойного життя окремої людини та узгодженого життя всіх у суспільстві. Головне місце в етиці Конфуція займає поняття «жень» («гуманність») -— моральний принцип, який потребує покори підлеглих, турботи про суспільні інтереси, повагу до батьків і старших за віком. Існували п'ять великих і незмінних доброчинностей: мудрість, гуманність, вірність, повага до старших, мркність, дотримання яких було одночасно нормою для всіх і, з іншого боку, слугувало соціально-політичній верхівці. Це сприяло запобіганню соціальним вибухам, утримувало у слухняності підлеглих. Дотримування моральних норм у розумних межах спричинює доброчинність і глибоку повагу до себе та інших, на це здатні лише обрані та повноцінні особистості, так звані «ідеальні люди». Такі ідеальні особистості, по-перше, «не роблять іншим того, чого собі не бажають» (у європейській культурній традиції цей принцип отримав назву «золотого правила моральності»); по-друге, роблять так, як потребують етикет, лад та їх власний соціальний стан; по-третє, прямують до знань, розуміють Дао як шлях благородства та духовної досконалості (творча сила Дао — що розуміється, як моральна сила, надана людині). Дотримувався принципу людинолюбства і принципу дотримання ритуалів. Сповідуючи людинолюбство як моральний принцип, підмінюючи право мораллю, пошановуючи традиції, конфуціанство намагалося регулювати соціальні відносини, що певною мірою йому вдавалося. Саме в цьому виявлялися його неабиякий соціальний прагматизм і моральна сила. Вихована в такому дусі людина вивіряла свої вчинки з інтересами інших людей, вважаючи справжнім благом те, що вважають благом усі.

39. Моральне вчення Лао-цзи

Засновником даосизму вважають напівлегендарного мудреця Лао-цзи (Лі Ер, Лі Баянь), який жив у VI— V ст. до н. є. (а можливо, й раніше). Даосизм (кит. — школа дао) — філософське вчення Давнього Китаю про всезагальний і невидимий закон всього існуючого —дао, якому підпорядковуються природа, суспільство, поведінка і мислення індивідів. Даосисти закликали слідувати природі, жити природним життям. Вони тлумачили дао як “головне в усіх речах”, “корінь”, “мати землі й неба”, “першооснова світу”, “творець усього сущого”, яке існує у складних взаємозв'язках і взаємозалежностях: людина залежить від землі, земля — від неба (космосу), небо — від дао, а дао — від себе.
Людину і світ це вчення трактує як закономірне породження дао, частину природи, призначенням якої є дотримання чеснот (де), тобто жити згідно з природою. Навпаки, будь-яке штучне втручання, спроби змінити природний порядок буття згубні для людей, є джерелом зла. Крім того, даосизм стверджує, що у відході від законів природи винні правителі, а не народ, оскільки ініціатива підкорення інших країн йде саме від них. Той, хто керується дао, ніколи не підкорюватиме інші країни, тому що це може обернутися проти нього. Адже там, де побували війська, нічого не росте. Тому після великих війн настають голодні роки.
Основний моральний принцип даосизму — у вей (не-діяння): людина, яка пізнала дао — бездіяльна; хто служить дао, той пригнічує свої бажання, стаючи бездіяльним. Даосизм возвеличував аскетизм і недіяння, яке є водночас найбільшим діянням, оскільки завдяки йому можна досягнути вершин пізнання. Однак пропагування даоською філософією квієтизму (лат. quietus — спокійний) має і раціональне начало, оскільки свавільна діяльність людей, ігнорування об'єктивних законів розвитку природи і суспільства часто породжують зло, до яких належать і експерименти із суспільством (революції), і “перетворення” (точніше “спотворення”) людиною природи тощо.
Отже, основні положення етики даосизму проголошують необхідність дотримання визначеного природою шляху, сповідування принципу недіяння. Щастя народу полягає у поверненні до рівності й родоплемінних відносин, а щастя мудреця — у помірності, простоті, близькості до природи. Тому у справжній людині головним є не “благородство” (соціальний статус), а природність доброчесності.

41. Моральний принцип ненасильства в етиці Сходу

???

42. Моральне вчення буддизму

Засновником однієї із трьох світових релігій — буддизму — був індійський принц Гаутама, який пізніше отримав ім'я Будди, тобто пробудженого, просвітленого. Характерною особливістю буддизму є його етико-прак-тична спрямованість, а стрижнем змісту — проповідь Будди про чотири благородні істини: існує страждання; причина страждання є нерозуміння людиною, що життя і є страждання; можливе звільнення від страждань; існує шлях, що веде до звільнення від страждань.(зрозуміти суть благородних істин і прямувати до них, відмовитися від брехні і лайки, не шкодити тваринам, бути цілеспрямованим, непохитним і послідовним на шляху до мети, досягнути стану незворушності духу, стану Нірвани – звільнення від пристрастей, а отже і від страждань) Роз'ясненню й розвитку цих положень, зокрема й уявленню про автономію особистості, присвячена вся система буддизму.
Страждання спричинене людським “Его”, яке має породжені невіглаством бажання, його можна зупинити, викоренити, досягнувши стану нірвани (санскр. — заспокоєння, згасання) — найвищого блаженства. Заслугою буддизму є спроба розрізнити моральне і корисне. Цінність саме морального (незаінтересованого) діяння полягає в тому, що тільки воно відповідає стану духовної чистоти, ясності свідомості, узгоджується з прагненням до нірвани.
Заперечуючи авторитет Вед, божественну обумовленість каст, джайнізм і буддизм так і не подолали огріхів етичної концепції веданти.

43. Особливості Індійської етики: індуїзм

Індуїзм як давньоіндійська релігія виник на основі давнього брахманізму. Найповнішим визначенням поняття "індуїзм" можна вважати індійський спосіб життя, включаючи всю суму життєвих принципів і норм; соціальних і етичних цінностей, вірувань і уявлень, обрядів і культів, міфів і легенд, буднів і свят тощо. Основи індуїзму походять від вед і пов'язаних з ними легенд та текстів. Чому саме індуїзм, а не інша з існуючих в Індії релігій сприймається народом? Головним напрямком еволюції у процесі становлення індуїзму була зрозуміла масам релігійна доктрина, яка виникла в ході переробки, примітивізації і вульгаризації давніх філософських теорій. Народний індуїзм сприйняв і зберіг давнє уявлення про карму з її етичною основою, про святості вед та ін., але у дуже спрощеному вигляді.

Більшість ведичних богів відійшли у минуле, лише незначна частина їх, та й то завдяки згадуванню в міфах і легендах, збереглися у народній пам'яті. Тому не дивно, що у спрощеному і переробленому індуїзмі на перший план вийшли нові божества, точніше нові іпостасі тих самих, давно відомих богів, які набули нового життя в релігійній системі індуїзму. Ці боги були ближчими і зрозумілішими людям.

По-перше, кривава ведична жертва була витіснена богослужінням без жертв (хоч у заповіді "убивство заради бога — це не вбивство" остаточно не знята й досі).

По-друге, разом з буддизмом Махаяни на початку нашої ери в Індії була поширена практика виготовлення ідолів-зображень у храмах на їх честь.

По-третє, головні індуїстські боги вже мали прибічників, тих, хто вважав за потрібне шанувати свого обранця і спілкуватися переважно з ним. Особиста відданість богу стала важливою рисою прихильників індуїзму.

Найважливішими з численних богів індуїзму вважають трьох (трімурті) — Брахму, Шіву і Вішну.

44. Моральна своєрідність ісламу

45. Європейський тип етики (див. в лекції)

46. Особливості християнської етики.

Християнська релігія - центральне місце у ній приділялося темі Бога і людини. Усі морально-етичні повчання цієї епохи зводяться, насамперед, до того, щоб вказати шляхи, які ведуть у царство Небесне. В основі будь-яких філософсько-моральних роздумів лежить тлумачення текстів священного писання — Біблії. Моральна концепція християнства виходить із розуміння того, що Бог — єдина творча сила. Він — найвище Благо і моральний Абсолют. Людина, на відміну від усіх інших істот, схожа з Творцем, тому їй надані дух і свобода волі. Але у своєму реальному існуванні людина не така, яка повинна бути за призначенням. Подолання цієї подвійності, слідування своїй «істинній» сутності і є змістом моральних зусиль людини. Це, за християнським світосприйняттям, досягається за допомогою божественної благодаті, прямої і безпосередньої участі Бога. А образ Христа, який є Богом і одночасно людиною, — це наочний взірець моральності у християнському розумінні, що втілює ідеал. Загальні нормативні принципи християнської етики зводяться фактично до вищої заповіді — любові до Бога (любов до ближнього свого є, так би мовити, концентрацією любові до Бога). Слідування цій заповіді — зміст доброчинного життя. У християнській етиці на перше місце виходить релігійна віра, а розум вважають другорядним як в осягненні сутності моралі, так і в ситуації морального вибору. Християнська етика означила перехід від розуміння моралі як сукупності чеснот людини до інтерпретації її як системи об'єктивних над індивідуальних норм.

47. Моральні засади християнства

Етика вчить, що таке добро і що таке зло. Це наука про мораль. Етика вказує шляхи подолання зла і шляхи досягнення добра. У різні історичні моменти людство по-різному пробувало розв'язати цю проблему: для одних добром було дотримування Божого закону; для других - класової справедливості; для третіх визначальним був здоровий розрахунок; ще для інших найвищим добром вважалось добро якоїсь нації і т.д. Це є відносна мораль, тобто така, яка має відношення до інтересів якогось кола людей, об'єднаних певною ідеєю. У такому випадку немає абсолютного критерію добра, бо добро має виклад суб'єктивний і тому недосконалий. Християнство теж пропонує свою модель моралі і в основі її лежить абсолютне добро - Бог. Тобто добром є не те, що вигідно для якоїсь групи людей, а добро є вічне - понадкласове, наднаціональне, позапартійне, позаконфесійне тощо. Етика відрізняється від етикету тим, що вона розглядає моральну сторону життя людини, а етикет зводиться лише до зовнішньої поведінки. Етикет - це набір певних правил поведінки, прийнятих у суспільстві. Без внутрішньої шляхетності ці правила стають просто “маскою”, за якою людині зручно сховатися. Тому культурною людиною є лише та, яка і зовнішньо, внутрішньо гарною і досконалою. Заповідь - це певне зобов'язання, закон, обов'язок, який вимагає точного його дотримання і карається при його порушенні. Якщо закон є несправедливий і спрямований на зло людям, то в такому разі його можна не виконувати, а якщо закон оберігає добро людини, то його виконання є умовою, щоб людині було добре. Заповіді Божі (закон) встановлені виключно для блага людини, і в них не криється якась вигода для Бога. Вони є шляхом до щастя людини, і дотримування їх є надійним гарантом успіху. Без довіри до того, хто встановлює закон, неможливо цей закон успішно виконувати. Порушення закону (заповіді) називається гріхом і тягне за собою відповідальність за порушення (кара за гріх). Між гріхом і карою не завжди можемо простежити зв'язок, але зло не зникає безслідно, а завжди тягне за собою біль, страждання, муки (фізичні, моральні), і це є карою за гріх. Бог ніколи не порушує своїх заповідей і ніколи їх не скасовує, тому вони є незмінно вічні і потребують дотримання їх кожною людиною і в усі часи. Заповіді врегульовують життя між Богом і людьми та між самими людьми, тому їх дотримання забезпечує нормальні стосунки в суспільстві. Все у світі живе за законами, які встановив Бог. Ані рослина, ані тварина не може змінити закони свого розвитку, розмноження, смерті. Світила небесні рухаються за своїми космічними законами, встановленими Богом. Людина також живе за законами Божими, і найважливішими серед них є моральні закони (Заповіді Божі). Без них людина була би ще одним різновидом тваринного світу. Від самого початку людина отримала від Бога певні моральні настанови і моральні обов'язки. Адамові було дано право порядкувати на землі і заборонено їсти плід із дерева пізнання добра і зла. При цьому Бог поставив біля заповіді конкретну умову: якщо порушиш, то вмреш. Людина порушила заповідь Божу і допустила у світ гріх, і тому Бог встановив нові заповіді (в різні історичні моменти), щоб допомогти людині повернутися до втраченого щастя. При цьому Бог встановлює кару за порушення заповіді. Бог не карає - карає себе сама людина, коли порушує Божий моральний закон. Відповідно до міри розвитку людства, Бог встановлює все нові і нові заповіді, при цьому не скасовуючи старих. Про заповідь Адамові ми вже згадували.вище. Крім того, був союз між Богом і Ноєм, між Богом і Авраамом про виведення з його роду Спасителя, між Богом і Мойсеєм -10 Заповідей. У десятьох Заповідях Божих вміщено все необхідне, щоб не бути проклятим і не віддалитись від Бога. Ісус Христос пригадує, що весь закон можна звести до виконання двох заповідей: люби Бога свого всім серцем і люби ближнього свого, як самого себе. Хто любить, той ніколи не вчинить чогось немилого Богові і шкідливого для людей.

48. Моральна своєрідність Нового і Старого Завіту

Найвідоміша у світі книга, Біблія, складається з двох частин — Старого та Нового Заповіту. Старий Заповіт створювався з XV ст. до н.е. різними людьми: Мойсеєм, який обґрунтував християнські засади існування людини в "П'ятикнижжі Мойсея"; наймудрішим з царів Соломоном, поради якого продовжують лишатися актуальними дотепер, царем Давидом, автором більшості релігійних гімнів — Псалмів, та іншими представниками свого часу. Текст Старого Заповіту був упорядкований приблизно в 400-350 рр. до н.е.

Старий Заповіт висвітлює події, що відбувалися до приходу на землю Ісуса Христа, який, за біблійним переказом, є Сином Божим.

Новий Заповіт є підтвердженням основної ідеї християнської моралі, підсумованої Десятьма Заповідями, що їх виклав Мойсей у своєму П'ятикнижжі. За Біблією, Ісус Христос був посланий у людський світ, аби нагадати людям про цю мораль та вказати їм правильну дорогу до вічного життя.

Якщо покладатися на відомості з Нового Заповіту, Христос пройшов через смерть, а потім — через воскресіння. Саме тоді учні Ісуса почали записувати його біографію.

Слово "Євангеліє", яким називаються життєві описи Ісуса, позначає добру вість. Новозаповітне Євангеліє складається з чотирьох книг, написаних чотирма учнями Христа — Матфеєм, Марком, Лукою та Іоанном.

Сюжети всіх Євангелій майже ідентичні, адже розповідається в них про ті ж самі події. Але оповідачами виступають різні люди, тому повна картина діянь Ісуса Христа постає тільки після прочитання всіх чотирьох Євангелій.

Лука був єдиним освіченим євангелістом. Грек за походженням, він жив у Антіохії, яка на той час вважалася третьою світовою столицею після Рима й Константинополя. Його Євангеліє носить характер послання. Натомість твір Іоанна відрізняється від інших легкістю сприйняття, художністю та своєрідністю.

Усі чотири Євангелія висвітлюють події життя Ісуса Христа: його народження та чудесне спасіння під час убивства Іродом усіх немовлят; його проповідницьку діяльність; дива, які він творив, лікуючи людей та наставляючи їх на путь праведну; розп'яття Ісуса Христа на Голгофі та його воскресіння з мертвих.

Євангельські книги зворушують нас своєю щирістю, неупередженістю, цікавістю розповіді. Вони поєднані спільною ідеєю — ідеєю вчення Ісуса Христа про любов до ближнього, яка є основою життя за християнськими законами.

49. Особливості Євангельської моралі

В "Нагірній проповіді" Ісус Христос проголосив основні засади свого вчення та головну заповідь людського співжиття, яка здуру визнається нашими "вченими-фульософами" за ідеальну формулу взаємовідносин між людьми. Перш за все Ісус вчить, хто є блаженним, тобто, кого "бог" благословить. Найблаженнішими, на його думку, є ВБОГІ ДУХОМ - люди без власної гідності. Єванге́ліє (від грец. εύαγγέλιον — добра звістка) — 1) Ранньохристиянські твори, що оповідають про земне життя засновника християнства Ісуса Христа. Частина Біблії. 2) Переносно — книги, в яких укладено основні принципи, правила чогось.

Дата добавления: 2015-05-26