Етапи зас Слобожанщини у др.. пол.. 17-18 2 страница

Розвинене було млинарство, ґуральництво. Проте, з 70-их років XVII ст. право ґуральництва стало привілеєм козацтва взагалі, а далі правом старшини.

Широко розвинене було здобування поташу, переважно в пн-сх част Укр, найбільше в Чернігівщині.. Здобували багато салітри, яка йшла на виробництво пороху. У маєтках старшини та манастирів було багато гут, які виробляли високого ґатунку скло. Славилися своїми виробами гути під Києвом, на Чернігівщині, під Конотопом, на Стародубщині. В кінці XVII ст. число гут зросло там до 20-ти.

В Укр здобували залізну руду тільки низької якости, болотяну. На Прав Укр, до Хмельниччини, було чимало рудень у шляхетських маєтках, але під час Хмельниччини значну частину їх знищено, а залізо пограбовано, бо воно потрібне і для повстанців, і для поляків. Незабаром старі рудні відновлено і збудовано багато нових, зокрема в манастирських маєтках. Новиною в історії залізно-рудної промисловосте XVII ст. була поява рудень на Лівобережній Україні, переважно в маєтках старшини. Рудні були на Чернігівщині, Ніженщині.

Укр кінXVII втягується в широкий торг рух, і в значній мірі промислово-торг інтереси керують сілгосподарством старшини. В XVII за Самойловича і ще більше за Мазепи, поновлюються торговельні зв'язки Укр з Заходом через балтицькі порти, Ґданськ, Кеніґсберґ та Ригу, а також суходолом — через Краків та Вроцлав (Бреслав). Поширюються чорноморсько-дунайськими країнами. Почала набувати дедалі більшого розмаху торгівля торговельні зв'язки з Кримом.Налагоджуються торговельні зносини з Московщиною, а також зі Сходом — Персією, Кавказом. У всі ці країни гнали худобу, везли шкіри, віск, тютюн, салітру з України. Крім того вивозили горілку, скло. Зростала торгівля між Лівобережжям і Правобережжям, Запоріжжям, Слобідською Україною..

Мазепа- сотні універсалів гетьмана стосувалися землеволодіння, сільського господарства, торгівлі, промисловости. З цього погляду важливі призначення гетьманом «старост», «дозорців» та інших урядників до гетьманських ранґових маєтностей; серед них було багато високоосвічених, добрих господарів, але головне те, що гетьман входив у всі деталі господарства і керував ним сам.

69.Становище міст. Розвиток ремесел та мануфактури в др пол. ХVII–ХVIIІ ст.

Базовими підвалинами промисловості того часу були ремесло та промисли. Ремісниче виробництво- розширення спектра ремісничих спеціальностей (якщо в першій половині XVII ст. їх налічувалося 270, то наприкінці XVIII ст. — вже 300); поглибленням спеціалізації ремесел (існувало 34 спеціальності з деревообробки, 25 — будівельної справи, 17 — виробництва одягу тощо); залученням ремесла до процесу товарно-грошових відносин. Процес поглиблення суспільного поділу праці, прогресуюче відокремлення ремесла та промисловості від сільського господарства підштовхували розвиток урбанізації в українських землях.

В умовах товарно-грошових відносин містечко, завдяки тому, що воно було центром ремесла та торгівлі, як правило, давало панові прибуток у 5—10 разів більший, ніж село. У цьому контексті й слід сприймати тогочасну форсовану урбанізацію: зокрема, якщо у XVII ст. в Лівобережній Україні налічувалося понад 100 міст та містечок, то вже в середині XVIII ст. — 200.

З часом на базі дрібних селянських промислів та міського ремесла формуються мануфактури. Каталізатором мануфактурного виробництва стала поява примітивної механізації, яка використовувала силу води та вітру.

Реформи Петра І прискорили процес становлення мануфактурного виробництва на Лівобережжі та Слобожанщині. Ще в 20-ті роки XVIII ст. тут розпочалося будівництво великих централізованих мануфактур, кількість яких у другій половині XVIII ст. сягнула 40 (крім того, на цих землях розташовувалося понад 200 підприємств, що становили початкові форми мануфактури). У Західній та Правобережній Україні розвинуті мануфактури виникли в 70-ті роки XVIII ст.

Початкові форми мануфактури — це дрібні підприємства, в яких ще панувала ручна ремісницька техніка, але вже існував поділ праці, поступово розпочиналася механізація виробничих процесів. На купецьких, капіталістичних мануфактурах основна ставка робилася головним чином на вільнонайману працю.

Поступово розвивалася промисловість, в основному у формі мануфактурного виробництва. Мануфактури створювалися у маєтках старшин та монастирів.

Розвивалися також різноманітні ремесла: ковальське, теслярське, гончарне, шевське, кравецьке

Ремісники об'єднувалися в цехи, але тільки заможніші з них були повноправними членами цеху — «братчиками». Більша частина ремісників залишалася на все життя «молодиками» — підмайстрами або учнями. Цехові організації дбали про високу якість продукції, боролися з конкурентами, вишукували засоби для збуту своїх виробів.

За Данила Апостола значно розвинулася скляна промисловість, Фатальною була доба Петра І для паперової промисловости, яка досягла за Мазепи високого рівня. Після запровадження Петром І цензури друкованих в Україні книг, кількість друкарень зменшується, і зменшується попит на папір. У XVIII ст. місцева продукція паперу була така незначна, що великі дідичі виписували папір вищої якости з Петербургу та Москви. Така була картина промисловості України першої половини XVIII ст

73. Південна Україна в ост чверті 18 ст.

У др пол XVIII ст. активізується соціально-економічний розвиток Причорномор’я.

Колонізація причорноморських земель почалася ще до ліквідації Запорізької Січі та приєднання Криму. Першими переселенцями сюди були селяни-втікачі з Гетьманщини і Правобережжя, чисельність яких у 1775 р. досягла 100 тис. Крім того, царський уряд залучив до колонізації іноземців. У 1752 р., незважаючи на протести запорожців, частину козацьких земель було віддано кільком тисячам православних сербів, які організували дві колонії – Нову Сербію і Слов’яносербію. Слідом за ними з’явилися німецькі переселенці.

Турецько-московська війна 1787–1791 рр. Дала поштовх до захоплення Росією Криму. Так, російські війська взяли Очаків (1788 р.) та фортецю Ізмаїл (1790 р.). Наступного року було підписано Яську мирну угоду, згідно з якою до Росії відійшла територія між Південним Бугом і Дністром, включаючи Очаків. Туреччина остаточно визнала приєднання Криму до Росії, а також кордон по р. Кубань у Передкавказзі. Приєднання Криму до Росії мало виключне значення як з огляду стратегічного – усунення постійної загрози татарсько-турецьких наскоків, так і з економічного – опанування покладів корисних копалин сприяло розвитку промисловості. Окрім цього, значний поштовх дістала торгівля з країнами Близького Сходу і Малої Азії. Крім Причорномор’я, Росія розширює свою територію і на Заході.

У 1780-ті роки почалося велике захоплення Півдня. Дворяни отримували по 1,5 тис. десятин землі за умови заселення кожного наділу 25 селянськими господарствами. Аби стимулювати селян, дворяни пішли на поступки: панщина становила два дні замість чотирьох-п’яти на тиждень. З 1786 р. основну частину переселених селян складали українці з Правобережжя. На нових землях оселялися російські старовіри, німці, молдавани. Ця територія отримала назву Новоросія.

Ще швидше, ніж колонізація земель, зростали міста. У 1776 р. було засновано Катеринослав, у 1778 – Херсон – перший порт на Чорному морі, у 1783 – Севастополь. У 1784 р. на землях Кримського ханства було створено Таврійську область. У 1788 р. постав Миколаїв, де почали будувати кораблі Чорноморського флоту, у 1794 р. на місці колишньої фортеці Хаджибей – Одеса, яка стала центром усієї південноросійської торгівлі.

76. Укр історіографія Хмельниччини

В кінці 18 ст. поч. наукові спроби дослідження Хмельн: за першу таку спробу вважають працю нім історика Йогана Енгеля „Geschichte der Ukraine” 1796, який використав майже всі польські друковані та інші джерела і мав також укр. літопис. Та проте дійсне наукове дослідження іст д-сті Б.Х. було проведено лише протягом 19 ст. В 1822 Бантиш-Каменський видав «Історію Малой Россіи», оперту в основному на акти із московських та укр архівів. опубліковано Мартосом два уривки з історії Хмельниччини (1822-1823). «Історія Малороссіи» Маркевича (1842). В 1857 з’яв монографія Миколи Костомарова «Богдан Хмельницький»

Пантелеймон Куліш - зневажав особу Хмел. - трьохтомна «Исторіи отпаденія Малороссіи оть Польши» (1888-1889). Лише в кінці 19 ст., з нагоди 250 ліття повстання Х, оживилися студії над Хмел й історики звернули увагу на позитивні сторони діяльності гетьмана. Початок поклав нарис М Грушевського «Хмельницький і Хмельниччина» 1898, потім пішли розвідки Томашівського про народні рухи в Галчині в 1648 (1898), М. Кордуби «Венецьке посольство до Хмельницького 1650» (1907) та ін. в 1912 зявился праця історика В’ячеслава Липинського про Станіслава-Михайла Кричевського й про участь укр.шляхти в повстанні Хмельницького, видані разом з меншими його працями у великій збірці «Z dziejow Ukrainy». Липинський дав загальний огляд політики Хмельницького, зясував послідовні її етапи від козацької автономії до розбудови держави. Пізніше свою загальну оцінку Хмельниччини та ї головних діячів розвинув Липинський у монографії «Україна на переломі. 1657-1659» (1920). В дусі його поглядів були написані нові праці Томасівського «Один момент під Зборовом 1649» (1913) і «Перший похід Хмельницького в Галчину» (1914). І. Каманін «Походження Б.Х.» (1913). Дуже важливими здобутками укр.. історіографії доби Хмельниччини є 8 і9 томи «Історії України-Руси» Михайла Грушевського (1916-1931), цілком присвячені добі Хмельницького.

Сучасні укр.. історики Валерій Степанков та вАлерій Смолій «Українська національна революція 17 ст.». В. Степанков в окремій праці показав соц-економічні наслідки Хмел. Темі визвольної війни присвячувалось чимало конференцій,видавалися збірники наукових праць. Зарубіжну історіографію Хмельниччини проаналізував Валерій Цибульський. Дипломатія Б.Х. стала предметом студій Ярослава Федорука. Перша, невелика за обсягом праця вченого була присвячена вивченню дипломатичних зусиль Б.Х. за період до Зборівської битви. Друга книга змальовує дипломатичні дії уряду гетьмана лише за один 1654. зусилля укр.. уряду з проникнення та утвердження своїх впливів на території південно-східної Білорусі висвітлено у праці Віктора Горобця. Економічна політика Б.Х., зокрема такі питання, як реконструкція бюджету держави та політичний аспект економічної візії гетьмана, проаналізовані у книзі Лариси Гвоздик-Пріцак. Військовий аспект Визвольної війни детально досліджений у працях Івана Стороженка та Ігоря Свєшнікова. Значну увагу укр.. дослідники приділили об’єктивному вивченню укр.-рос. Переговорів та укладення договору 1654.

78. Вклад укр.. історіографії др..пол.ХХ ст. – поч.. ХХІ ст. у дослідження політичної іст. Гетьманщини

Це два томи серійного видання «Україна крізь віки». Перший з них написала Олена Русина, в ньому розглянуто широке коло проблем, пов’язаних із становищем укр.. земель під владою Орди, розкрито пербіг перходу їх під владу ВКЛ та засади функціонування Литовської державності. Належну увагу приділено питанням суспільної стратифікації, церковним та міжконфесійним відносинам. Проблема політичної культури укр.. суспільства др.. пол.. 16 – пер. пол.. 17 ст. став предметом дослідження Петра Саса. У йог окнизі розглядаються теоретичні аспекти політично свідомості тогочасного суспільства. основну увагу П. Сас приділив аналізу місця козацтва в суспільній ієрархії, політичній діяльності, взаємовідносинам козацької верстви з православним духовенством. Підсумком багатолітніх наукових студій питань Правобережної України 15-18 ст. став вихід книги Миколи Киркуна, в які ґрунтовно проаналізовано формування кордонів воєводств на укр.. землях. Кілька праць присвячено подіям першої чверті 18 ст., коли уряд царя Петра І зробив серйозні кроки до обмеження укр.. автономії. Перепитії цих подій ґрунтовно змальовані у працях Леоніда Мельника, Віктора горобця, Олександра Гуржія, Олександра Коваленка та Олексія Кресіна. Дещо слабше вивчена др… чверть 18 ст., зокрема діяльність Данила Апостола та період «Правління гетьманського уряду». Становище Гетьманщини у др.. пол.. 18 ст. в тому числі функціонування Другої Малоросійської колегії, розглянуто в праці Олексія Струкевича. Козацтву Південної України в останні чверті 18 ст. присвячена книга Романа Шияна, в які посілдковано формування та функціонування Бузького, Катеринославського та Чорноморського козацьких військ.

79. Вклад сучасної укр.. історіографії у дослідж Запорозької Січі (др..пол.17-18)

Історіографія Запорожжя 18 ст. розроблена досить добре, бо вона мала свій власний архів, значна частина якого збереглася і до наших часів-знайдена в пер.пол. ХІХ і використана Аполоном Скальковським, що в «Історії Нової Січі» дав досить повну зовн політичну історію Запорожжя. Пізніше історіографом Запорожжя став проф.. Дмитро Яворницький, що ціле своє життя присвятив дослідженням Запорозької Січі. Він видав велику кількість памяток і матеріалів про топографію, побутову археологію і політичну історію запорозького краю. Йому належить трьох томна «Історія запорозьких козаків» (1895-1897), доведена до року 1734. дуже багато матеріалу опублікованоу виданнях Одеського історичного товариства і Катеринославської архівної комісії. Проте основною недостачено історіографії Запоріжжя довгий час була оминута істориками тема соціальної історії Запорожжя та її економічна структура. Цю тему порушив Михайло Драгоманов, а також продовжили проф.. М.Слабченко та Натаія Василенко-Полонська.

Спільними зусиллями ЦДІАУ у м. Києві та Інституту укр археографії і джерелознавства ім.. М Грушевського НАН Укр розпочато публікацію багатотомного видання «Архів коша Нової Запорозької Січі» - у 1998 та 2002. підсумком багаторісних досліджень проблем формування козацтва як соціального стану стала монографія Віталія Щербака- розглянув передумови та причини появи козацтва, а також джерела його формування. У дослідженні прослідковано формування станових ознак, з’ясовано чисельність та етнічний склад низового і реєстрового козацтва,його правове становище. Вдало показано формування станової та нац свідомості козацтва, його взаємоідносини з православною церквою. Сергій Лепявко -козацькы повстання кінця 16 ст. у ній ґрунтовно висвітлено перебіг повстання Косинського і Наливайка, а також приділенв значна увага питанню генезису козацтва. Віншій книзі автор аналізує проблему міжнародних контактів укр.. козацтва в др.. пол.. 16 ст. Він зясував перебіг участі козаків у війнах ВКЛ і РП проти Московії, причину та хід походів на татар і турків, а також місце козацтва у відносинах Речі Посполитої з Кримським ханством, Туреччиною та Модовою. Особливу увазу звернено на перші спроби встановити контакт з європейськими державами. Зв’язки укр.. козацтва з Доном стали предметом дослідження Віктора Брехуненка. Дослідник аргументовано довів, що рух козаків на Дон був стихійним, неусвідомленим процесом., який можна порівняти з рухом за дніпровські пороги. Книга Василя Німчука про походження назви «Січ» - в ній вперше підсумовано всі попередні розвідки по цьому питанні. Перші роки існування Нової Січі та участь запорожців у російсько-турецькій війні 1735-1739 рр. простудійовано Геннадієм Шпитальовим. Господарське освоєння Запорозьких вольностей, архітектурні особливості та устрій запорізького зимівника вивчав Олександр Олійник. Особливості релігійності запорозьких козаків, їх ставлення до церкви та духовенства, церковний устрій Запорозьких вольностей і зясування кількоті церковних споруд стали предметом дослідження Івана Лимана.

81. Українська історіографія др.. пол.. ХХ ст. – поч.. ХХІ ст. про соц.-екон. Розвиток України (17-18 ст.)

Позитивним здобутком є започаткування публікації документів судово-адміністративних установ ранньомодерної України. Це найперше книга київського підкоморськог осуду, актова книга Житомирського гродського та реєстри Володимирського гродського суду. Видання «Волинські грамоти 16 ст.», в якому вміщені дарчі, продажі, заставні, відновні, устіпчі записки, вибрані з Володимирських земських книг. Вкладом укр.. істориків є публікація Петром Кулаковським книги за 1652-11673 рр. та випуск документів т.зв. Руської (Волинської) Метрики. У праці подано характеристику книг метрики, вказано фактори функціонування Руської канцелярії, її склад, організацію роботи, наведена класифікації її продукції.

Також було розпочато вивчення укр.. станової еліти – шляхти та козацької старшини. Дослідження Наталі Яковенко, в якому розглянуто основний комплекс проблем з формування цього стану, його персонального і чисельногосатну, а також правового та майнового статусу в тогочасному суспільстві. Дещо більше праць присвячено козацькій еліті. У праці Віри Панасенко про соціальну еліту Гетьманщини розглянуто широкий спектр питань. Зазначено, що формування стану козацької старшини відбувалося не лише за рахунок шляхти, а й з представників міських урядовців, духовенства. Значну вагу приділено становищу вищого православного духовенства та монастирів. Проблемі політико-культурних орієнтацій еліти Гетьманщини присвячена праця Олексія Струкевича. Науково-популярним стилем позначені роботи Володимира Кривошеї про козацьку старшину доби Гетьманщини. Праця Володимира Маслійчука присвячена козацькій старшині Харківського полку.

Серед нечисленних монографій заслуговує на увагу праця Василя Балушка, присвячена обрядовості укр.. цехових ремісників, в які основну увагу приділено питанням етнографічного кола, на щ оменшу увагу звертали попередні історики. Хронологічно першою була книга Тетяни Балабушевич, в якій висвітлювалася аграрна історія Галичини в др.. пол.. 18 ст. Авторка ґрунтовно показала перерозподіл земельної власності, становище селянства, організацію і розвиток с/г, місце ремесел і промислів у системі аграрних відносин, а також внтрішнюі зовнішню торгівлю й організацію системи фінансів у господарстві магнатів. Значний вклад у вивчення історії ук. селянства внесла Ірина Ворончук, яка опублікувала серію статей про волинське селянство 16-17 ст.плідно працює над історією укр.. селянства 16-17 ст. і Віктор Атаманенко.

82. і 83. Укр історіографія про стан церкви

Історія церкви і духовенства майже не досліджувалася в радянські часи. На даному етапі вивчення цієї тематики поки що обмежується низкою статей. Почалося видання збірника «Ковчег» з церковної історії (вийшло 3 числа). Проводяться щорічні конференції «Історія релігії в УКраїні». Василь Ульяновський, Олег Крижанівський та Сергій Плохій підготували та видали узагальнюючу працю з історії церкви та релігійної думки і Україні у 1994 р. побачили світ перші 5 томів десятитомника «Історія релігії в Україні», які готуються до друку відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України.

Одне з не багатьох монографічних досліджень належить Олегу Крижанівському і присвячене ролі церкви у соціально-економічному розвитку Правобережної України 18 – пер. пол.. 19 ст. Автор прослідкував зміцнення церкви на Правобережній Україні у 18 ст., показав розвиток с/г виробництва та промислів в церковних маєтках, висвітлив соціальний склад духовенства. Історія протестантизму стала предметом вивчення Вікторії Любащенко. Невелику розвідку, присвячену життю і діяльності відомого церковного діяча Стефана Яворського, напписав Ігор Захара. Нещодавно побачило світ дослідження Бориса Гудзяка, в якому аналізується генезис Берестейської унії. Вчений показав кризу у Київській митрополії. Низку ґрунтовних статей з церковної історії опублікували Василь Кметь, Леонід Тимошенко, Ігор Скочиляс, Максим Яременко.

55. Гайдамацький рух на укр землях в п пол XVIIIст. Перша згадка про гайдамаків датується 1714р. Гайдамаки від тур. «гайда»-гнати,переслідувати, турбувати. Гайд.рух виник на Волині, Західному Поділлі,пізніше охопив Київщину, Братславщину. Це форма національно-визвольної боротьби проти польського гніут укр.народу на Правобережжі. 3 хвилі:1734-1738, 1750, 1768(Коліївщина). 1734р. –перше велике повстання охопило Київщину,Волинь, Поділля. Рос. Війська на теретор. Правобереж. України розом із гетьманськими полками. Мета: допомогти сину Августа ІІ вступити на польський престол. Чутки серед селян:рос.війська прийшли на допомогу укр.селянам., Анна Іоанівна видала грамоту у якій закликала боротися проти шляхти. На чолі повстання сотник надвірних козаків князів Любомирських – Верлан. Повстанці захопили Жванець, Збараж, Броди. З Польщі втік С.Лещинський, АвгустІІІ стає королем. Царські війська кинуті на придушення гайдамацького повстання. Кін.1738 російські та польські війська за допомогою С.Чалого здобули перемогу над основними силами. Частина гайдамаків відійшли в Молдавію,решта припинила тимчасово збройний опір. 1750р. повстанців очолили О. Письменний, М.Сухий, П.Таран. Територія – Братславщина, Київщина, Сх.Поділля. Захопили фортеці: Летичів,Умань,Вінницю, Фастів.До зими 1750р. виступ придушений рос. І пол. військами.

56. Гайдамацький рух на укр землях в др пол XVIII. Перша згадка про гайдамаків датується 1714р. Гайдамаки від туре. «гайда»-гнати,переслідувати, турбувати. Гайд.рух виник на Волині, Західному Поділлі,пізніше охопив Київщину, Братславщину. Це форма національно-визвольної боротьби проти польського гніут укр.народу на Правобережжі. 3 хвилі:1734-1738, 1750, 1768. Повстання 1768 отримало назву Коліївщина. Причини: 1- занепадає панське господарство в наслідок зміни торгівлі зерном не на Балтійському, а Чорному морі, відповідно, утиски селян. В Пн.Київщині найменші соціальні утиски,збільшення панщини,тягарів-сприймалося як насильство. Причина-селяни тривалий час звільнені від панщин. повинностей у цьому регіоні;2- наступ уніатів очол. Ф.Володкевич. З цим боровся ігумен Милхеседик Значко-Яворський, який добився аудієнції у Катерини ІІ.Вона пообіцяла підтримку. 1768-С.Понятовський зрівнює у правах католиків, православних,протестантів-формально. Все здійснював під тиском Росії. Шляхта негативно відреагувала на даний закон. Вона створила конфедерації, які оголосили «хрестовий похід» проти православних під гаслом захисту, католиц., шляхетськ. прав і звіл.Польщі з-під рос. впливу. Орг.центр Барська конфедерація. Рос. військо на чолі з М.Кречетниковим направлене для придушення конфедератів. Чутка між селянами:КатеринаІІ видала «Золоту грамоту» в якій закликала до боротьби з польською шляхтою. Весною 1768 М.Залізняк сформував під Чигирином повстанський загін, на його бік перейшов І,Гонта-уманський сотник. Взяли фотнецю Умань-одну з опорних точок польської шляхти. Захопили м.Балту. Туркибули обурені, загрожували війною Росії. Остання міняє тактику стосовно гайдамак. Схватили Гонту та Залізняка. Каральні акції з червня 1768, остаточно придушено Коліївщину навесні 1769р.

57. Опришківський рух на укр. землях в др пол XVII – п трет XVIIІ Опришки — учасники народно-визвольної боротьби в Галичині, на Закарпатті, Буковині проти феодально-кріпосницького гніту польської шляхти, молдавських феодалів, угорських та австрійських поміщиків у 16 — 1-й половині 19 ст. Вперше опришки згадуються в документах 1529 р. У зв'язку з посиленням феодально-кріпосницької експлуатації і національного гніту на західноукраїнських землях рух опришків спочатку розгорнувся на Прикарпатті, пізніше охопив Закарпаття і Буковину. Опорним центром опришків були Карпатські гори. З Галичини, Закарпаття і Буковини тікали в гори розорені, покривджені селяни (наймити, комірники, городники, панські слуги), бідні міщани і польські, молдавські та угорські селяни, з яких створювалися опришківські загони. Вони нападали на поміщиків, орендарів, лихварів, корчмарів, руйнували шляхетські маєтки, а захоплене майно роздавали сільській бідноті. В 1-й пол. 17 ст. на Покутті успішно діяв буковинський ватажок Г.Кардаш. Очолювані ним опришки 1621 р. здобули фортецю Пнів. У 30-40-х рр. на Західному Прикарпатті прославилися у боротьбі проти шляхти С.Солінка, В.Чепець, В.Баюс та ін. ватажки. Значні виступи опришків відбулися під час народно-визвольної війни 1648—1654 рр. опришки здобули королівські замки у травні 1648 р. — у Новотанці та липні — в Саноці. Очолювані В.Сімашкою, О.Шичиком та ін. ватажками, опришки діяли поблизу міст Яслинського, Дуклі. Брали участь у повстанні 1648 р. під керівництвом С. Г. Височана. В 1649—1654 рр. вдало виступили на Лемківщині під проводом Санька, А.Савки та ін. З ними підтримував зв'язки керівник повсталих польських селян Костка Наперський. На Поділлі опришки. здобули Гусятин і Сатанів. У 1653 р. в Молдові разом з військом Тимоша Хмельницького діяли 2 тисячі опришків під проводом Харачка.

58. Опришківський рух на укр. землях в 30-50-х рр. XVIIІст. Опришки — учасники народно-визвольної боротьби в Галичині, на Закарпатті, Буковині проти феодально-кріпосницького гніту польської шляхти, молдавських феодалів, угорських та австрійських поміщиків у 16 — 1-й половині 19 ст. Найвищого піднесення рух опришків досяг у 30-40-х рр. 18 ст. під проводом Олекси Довбуша. Після його загибелі загони опришків очолювали В.Баюрак, І.Бойчук, П.Орфенюк.Опришки брали участь у гайдамацьких повстаннях 18 ст. на Правобережній Україні. Рух опришків не припинився після загарбання феодальною Австрією Галичини (1772 р.) і Буковини (1774 р.). У 80-х рр. 18 ст. у Станіславській окрузі діяли загони під проводом Д.Богуславця, Я.Фенюка, М.Баби. На Покутті в кінці 18 ст. прославився ватажок П.Гуманюк (Сапрянчук). Протягом 1-ї половині 19 ст. в Галичині, на Закарпатті і Буковині діяло понад 50 загонів, ватажками яких були В.Фреюк, М.Бойчук (Клям), В.Якимюк, Д.Марусяк, Г.Мосорук, М.Штолюк, І.Вередюк, М.Циган, І.Волощук, А.Ревізорчук та ін. За допомогою численних військових частин і каральних загонів смоляків, гірських стрільців, пушкарів австрійському урядові вдалося репресіями остаточно придушити опришківський рух. Останнім ватажком опришків був М.Дратрук (Бордюк), прилюдно скараний в Коломиї. Антифеодальний рух опришків, що підривав основи шляхетської Польщі та монархічної Австрії, був складовою частиною антикріпосницької боротьби українського селянства. Про героїчну боротьбу опришків складено багато народних пісень, легенд, переказів.

53. Архітектура,скульптура та живопис на укр.землях удр пол. XVII ст Архітектура й будівництво в другій половині XVII ст. в Україні продовжували розвиватися на місцевій самобутній народній основі. Водночас вони зазнавали впливу російської і західноєвропейської архітектури.

-прийоми стилю бароко (від італійського barocco — вигадливий, химерний)-декоративна пишність, вигадливість, мальовничість.

на Правобережжі міста майже не розвивалися, міста Лівобережжя й Слобожанщини, насамперед Київ, Чернігів, Переяслав, Новогород-Сіверський, Батурин (у ньому з 1669 по 1708 р. перебувала гетьманська резиденція), Харків, Суми, Стародуб інтенсивно розбудовувалися.

Наприк. XVII ст. в Києві російський.зодчий Йосип Старцев збудував кам'яні собори Микільського (1690—1696) і Братського (1690—1693) монастирів, архітектор Йоганн Баптіст — Троїцький собор у Чернігові (1679—1695). Він же з Мартином Томашевським -Преображенський собор Мгарського монастиря біля Лубен (1684—1692), Покровський собор у Харкові (1689). 80-ті роки XVII ст Іллінська церква в Суботові, збудована при Богдані Хмельницькому, і Троїцька церква Густинського монастиря біля Прилук.

Загальна тенденція у розвитку образотворчого мистецтва -ширший відхід художників від релігійних тем і підвищення інтересу до світських сюжетів, реального життя, образів і переживань людей. Найважливішими пам'ятками монументального живопису є іконостаси, зокрема іконостас Єлецького монастиря в Чернігові (1669—1676), Богородчанський іконостас, створений для скиту Манявського майстром Іовом Кондзелевичем з Волині, іконостаси, виготовлені в 1667—1700 рр. Іваном Рутковичем із Жовкви, та ін.

Др пол XVII ст. вважається золотим віком українського мистецтва- українське бароко.-І.Мазепа -1690-1705-збуд. 12 храмів, до 20 храмів, зреставрованих: собор Св. Софії, Михайлівсько-Золотоверхий манастир, Св. Успенський собор Лаври, Троїцька церква над Святою брамою Лаври, церкви — в Переяславі, Глухові. Чернігові, Батурині, Межигір'ї, Мгарський манастир тощо.

47.Осн.етапи розвитку греко-кат.церкви на правобережжі та зхукрк землях в 18ст. В 1700-1702 роках приєдналася вся Львівська єпархія. В 1702 році приєднався єпископ Луцький, Діонисій Жабо-критський. Так на всій Правобережній Україні та Білорусії залишилася одна православна єпархія — Могилівська. Довгий час противилося унії Львівська Ставропігійне Братство, але в 1707-1709 роках і воно перейшло на унію. Він прийняв унію лише в 1785 році.Після смерти митрополита Льва І Слюбич-Залевського (1694-1708) — за митрополита Юрія II Винницького (1710-1713) наступ Латино-Католицької Церкви на унію посилився. Ці відносини ввесь час були ворожими; національне питання стояло для поляків вище ніж релігійне, і в своїй антиукраїнській політиці польський уряд не міг спертися на уніятів. Тому не дістали вони місць у Сонаті і повинні були вживати польської мови, як державної. Всупереч забороні пап — перетягували насильно уніятів на латинський обряд.Найвидатнішим митрополитом XVIII ст. був Лев II Кишка (1714-1728). За його правління переведено ряд реформ. Найбільшою його справою було скликання в 1720 році Собору в Замості його називали Українським Національним Собором.Метою Собору було органічно зв'язати східньоцерковну традицію із західньою, з приналежністю до Риму, але цього не вдалося досягти. Проте, внесено багато новин. Так — ухвалено, що Причастя щотижня належить освячувати й зберігати на головному престолі, в табернаклі. а східньоцерковні покаяння та пости зрівняно з латинськими. Лев II дбав за поновлення друкарства, поширення освіти серед священиків. У Володимирі-Волинському він заснував семінарію. Наступник Лева II, Атанасій Шептицьхий (1715-1746), всю свою увагу приділив на те, щоб піднести справу освіти духовенства. Тож при манастирях Василіяни почали засновувати школи, спочатку народні, потім — вищі, латинські, теологічні, філософічні, в яких вчилися ченці та кандидати на священиків. Після смерти митрополита Атанасія почалася між єпископами і Василіянами боротьба за його наступника, що тривала три роки. Король Август III втрутився в цю боротьбу, бажаючи провести свого кандидата. Лише в 1748 році погодився він на кандидата Василіян та єпископів — Фльоріяна Гребницького (1748-1762). За його правління число уніятів збільшилось. Поширенню унії сприяли місії, що їх вели Василіяни, особливо в Умані, Торговиці, Ладижині, Смілі, митрополит Фльоріян-Филип Володкович (1762-1778), до якого вороже ставився польський уряд.

Дата добавления: 2015-05-26