Марсилія Падуанського

КОНЦЕПЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІТСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Марсилій Майнардіні (Падуанський) (1275/80–1342/43). Уродженець італійського міста Пáдуя. Нетривалий час (приблизно чотири місяці у 1312–1313 рр.) був ректором Паризького університету, викладав на факультеті мистецтв. Вивчав медицину, натурфілософію, теологію. Крім науки, займався практично-політичною та військовою справою. Спочатку підтримував партію гібелінів (політичні прибічники папи Римського), був учасником їхніх дипломатичних місій у північній Італії та Франції. У 1324 р. завершив свою знамениту політико-правову працю “Захисник миру” (Defensor Pacis), яка містила нападки на церкву й стала предметом гострих ідеологічних суперечок. Після того, як авторство твору стало відомим, мусив тікати з Парижа та знайшов притулок у Мюнхені при дворі кайзера Людвіга Баварського; став одним із провідних його радників. Папство піддало “Захисника миру” анафемі (прокляттю, що означає відлучення від церкви).

Головна думка, на якій Падуанський вибудовує систему своїх поглядів, випливає з понять “мир”, “спокій”, “безтурботність” (pax, quies, tranquillĭtas). Для тодішньої Європи бажання миру залишалося надзвичайно злободенним з огляду на запекле суперництво між світською владою та претензіями папства на здобуття верховної влади над королями, землями та народами. Ішлося про право папи схвалювати чи скасовувати вибори імператора. (До середини 1350-х рр. цю боротьбу папи остаточно програли). Саме у політичних прагненнях церкви Марсилій убачав головне джерело суспільного неспокою і загрозу миру, а також головну причину політичної роздробленості Італії.

Виявляючи прихильність до однієї зі сторін – світських правителів, він, однак, не був захисником саме Німеччини з її імперськими традиціями, а виходив за вузькі межі боротьби інтересів, запропонувавши по-новому оцінити відносини між церквою і державою. Він розумів мир не так, як про нього мислив Тома Аквінський, котрий називав миром найвищу, філософськи визначену мету, християнський ідеал “вічного блаженства” (beatitudo aeterna). Для Марсилія мир – це переважно не мета, а умова здійснення кінцевої мети, це реальний стан державності, суспільно-громадський стан, який гарантує безперешкодну взаємодію та співжиття окремих членів держави, підтримує відносини взаємного обов’язку, допомоги, спільного подолання труднощів тощо.

Філософські засади своєї теорії Падуанський почерпнув у Аристотеля. Держава є самодостатнім політичним утворенням; вона виникла природним шляхом. Це своєрідна “жива істота”, що народилася з бажання людей жити разом і містить у собі все необхідне для доброго життя, адже тільки спільними зусиллями можна створити блага, потрібні всім людям. Держава – продукт раціональної дії, вона має нерелігійний, земний характер, є соціальною цінністю. Щодо релігії, то це сфера приватна, а тому вона не може стати основою соціального, а тим більше світового порядку.

Падуанський не відкидає християнство як таке. Але він рішуче розмежовує філософський розум та релігійну віру, світ земний і потойбічний. Оповіщення Богом своєї волі щодо створення світу має подвійну природу: з одного боку, через прозріння та надприродне об’явлення, яке міститься у Святому письмі, а, з іншого – у формі людської розсудливості, через “правильний розум” (recta ratio). Християнська віра не стосується раціональних основ суспільства. Для світських (державно-політичних) потреб віра як засіб “вічного спасіння” не придатна; її намагання створити власний правовий порядок – людське церковне право – насправді лише дезорганізовують суспільне життя.

Погляди Марсилія Падуанського різко контрастували з переконаннями Томи Аквінського, котрий прагнув гармонізувати розум із вірою, доводячи, що закони божественні і закони людські – це, відповідно, пріоритетна і залежна частини одного цілого. Марсилій не заперечував “божественного закону”, але, на відміну від Томи, пов’язував його лише з потойбічним світом, а в земних умовах не вважав джерелом права. Звідси випливало, що за порушення законів віри, євангельських настанов людину може покарати тільки Бог після її смерті. А церква покликана тільки навчати, давати поради і умовляти, але вона не має права примушувати до вірі й тим більше карати за її недотримання. Справжній божественний закон позбавляє церкву права примусу, а отже, вона не є владою. Якщо ж церква застосовує земні кари, то проголошуване нею право насправді є частиною людського закону і має бути підвладним людській громаді – державі. Церковне право може діяти тільки як уповноважене цивільною владою. Канонічного права як окремої юрисдикції не повинно існувати.

Зовсім іншу сутність мають закони, створені державою. Джерелом для них слугує “правильний розум” суспільства, а їх безпосереднім творцем, тобто земним законодавцем (legislator humanus), постає воля більшої (переважної) частини громадян (pars valentior). Тодішнє суспільство було феодальним, становим, тому більшість Марсилій розуміє не як поєднання воль окремих індивідів, а як єдність та підпорядкування основних соціальних станів: селян, ремісників, воїнів, священиків тощо. Більшість ухвалює закони, обирає уряд та визначає його повноваження. Отже, право – це створений людською спільнотою закон, а не щось уже готове, “наявне в божій волі” і “знайдене” людьми. Тому в системі правового порядку головна роль має належати рішенню законодавця, а не волі монарха, котрий начебто судить “по-справедливості”.

У своїй праці “Захисник миру” Марсилій Падуанський майже не згадує про “універсальну державу” – “світову імперію”, перспективність якої доводив Данте Аліг’єрі. На думку Марсилія, регіональна різноманітність мов, відмінності у звичаях та способах організації життя різних народів, територіальна протяжність роблять недоцільним існування “верховного уряду для всього цивілізованого людства....Краще мати різні уряди такого типу”. Слід прагнути до суспільно-політичної єдності в межах окремих національних держав. Таким шляхом скоріше вдасться забезпечити мирне співжиття людей. Кращою формою правління Падуанський вважав виборну монархію. Найважливішою рисою такого володаря має бути його вроджена розсудливість (prudentia), пов’язана з моральними чеснотами.

Розроблену схему державного будівництва мислитель переносить і на церкву. У його розумінні, духівництво – це лише одна з верств (станів) суспільства, подібна до будь-яких інших, і в усіх земних справах контроль держави над духівництвом (у тому числі й судове переслідування) не повинен різнитися від контролю над землеробами чи ремісниками. Християнська громада має право призначати та змінювати вище церковне керівництво, включно з папою, який, подібно до монарха, виступає символом єдності християнської спільноти.

Таким чином, Марсилій Падуанський своїм ученням заперечував традиційні уявлення середньовіччя про “подвійну владу” – світську й духовну; лише держава як законна примусова влада має право керувати суспільними справами. Водночас така позиція допускала й компроміс: адже громадяни залишалися членами двох об’єднань – держави та церкви, і держава не могла повністю відмежуватися від релігії. Погляди Падуанського містили зародки теорій, які через кілька століть у більш розгорнутому вигляді стали називатися теоріями про державний та народний суверенітет.

Дата добавления: 2015-05-26