Жана Бодена

КОНЦЕПЦІЯ ДЕРЖАВНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ

Жан Боден (1529/30–1596). Народився у французькому місті Анжері у родині кравця. Вступив до католицького чернечого ордену кармелітів (орден було засновано в другій пол. ХІІ ст. в Палестині на горі Кармель). Навчаючись у Парижі, у 1548 р. взяв участь у єретичному процесі, після чого був виключений з ордену і ледве уникнув спалення. У 1550–1561 рр. вивчав право, а потім викладав в університеті м. Тулуза. Разом з іншими юристами розробив на основі римського права систему так званого універсального (загального) права та його розподілу (juris universi distributio). У 1566 р. опублікував працю “Метод для легкого пізнання історії” (Methodus ad facilem historiarum cognitionem), де заклав основи своєї філософії політики, запозиченої переважно в Аристотеля. Ж. Боден брав активну участь у суспільно-політичних процесах, пов’язаних, зокрема, з релігійними дискусіями та суперництвом між католиками і протестантською течією гугенотів. Загалом виступав за релігійне примирення та можливість співіснування кількох релігій в одній державі заради цілісності останньої. Починаючи з 1561 р., займав різні державні посади: адвоката у паризькому парламенті, прокурора Великого журі в Пуат’є, прокурора в м. Лан, радника французьких королів і герцогів.

У 1576 р. з’явилася головна праця Ж. Бодена – “Шість книг про республіку” (Six livres de la republique). Мета твору – визначити засади порядку і єдності, на які має спиратися добре облаштована держава. Викладена в книзі політична філософія була сумішшю старого й нового, як і багато філософських течій ХVI ст.

Боден посів місце між середньовічною філософією і теоріями Нового часу. Його мислення одночасно об’єднувало ідеї просвітництва, гуманізму та забобони й містицизм (у 1580 р. він закінчив написання підручника з магії, яким мали користуватися судді для виявлення й покарання відьом – Demonomanie des sorciers); він виявляв схильність до раціоналізму, практицизму, але його “Республіка” містить чимало суперечностей, плутанини, у ній багато повторів. Боден явно не мав літературного хисту. Хоча він і прагнув поєднати у своєму методі філософію з історією, коли із загальних принципів випливає аналіз окремих емпіричних речей, але створити стрункої філософсько-теоретичної системи не зміг. Безліч історичних прикладів, цитат, економічних даних, тлумачення законів – усе це переобтяжувало текст, однак свідчило про дивовижну ерудицію автора.

Попри зазначені недоліки, книга Бодена стала важливою віхою в історії політичної думки. Протягом семи років з’явилося десять французьких видань твору, згодом його переклали на кілька інших європейських мов. “Республіка” набагато перевершувала тогочасні трактати й памфлети, пов’язані з поточними політичними питаннями релігійної війни. Насамперед книга вражає широтою задуму, постановкою складних проблем. Своє дослідження Боден розумів як філософію держави й мистецтво державного врядування, як дієву рефлексію щодо суті держави та практичний політичний посібник, що увібрав його власний досвід юриста і державного службовця.

Центральною темою творів Бодена є політика в тому сенсі, як її розумів Аристотель. Це певне універсальне поняття, що означає розумний порядок світу, тобто розумну державу. Для Бодена не існує історії, яка не є історією держави і державного становлення; для нього не існує права, яке не посилається на порядок у державі. Природну одиницю становить родина на чолі з її главою – pater familias. З родини формується держава і всі інші форми суспільного життя. Боден чітко не простежує переходу від стихійних об’єднань родин, де немає верховної влади, до держави, де така влада є, хіба що наголошує на ролі воєнних завоювань та необхідності спільного захисту. Але й така думка виглядає достатньо раціональною, бо не підтверджує (хоча прямо й не заперечує) ідею божественного походження політичної влади.

Незважаючи на те, що Боден орієнтувався на вчення Аристотеля, його держава – це не грецький поліс, об’єднаний ідеєю солідарних життєвих взаємин та політичною взаємодією громадян. Загальне призначення сучасної для Бодена держави залишається тим самим – безбідне й щасливе життя людей, проте мешканці такої держави-королівства не є громадянами в давньогрецькому розумінні, вони насамперед – піддані суверена (< франц. souverain < лат. superanus – правитель), тобто носія верховної влади. Держава не може існувати, доки населення не визнає її суверенної влади.

Крім суверенітету, принципами держави є право управління і співтовариство. “Держава, – зазначає Боден, – являє собою право управління, із суверенною владою, розмаїттям господарств і тим, що в них є спільного”. Отже, головним для держави є панування, управління родинами. Мислитель розмежовує ці дві сутності: держава є сферою дії громадських потреб (державне майно, скарбниця, закони, адміністрація); родина – сфера дії приватного інтересу, основаного на невідчужуваному праві приватної власності. Щодо останнього, то очевидно, що Боден виступає критиком тоталітарно-колективістських концепцій Платона, Томаса Мора і Томмазо Кампанелли.

Боден формулює конкретні ознаки суверенної (верховної) влади. Ця влада не надається або ж надається без обмежень і умов. Вона невідчужувана, постійна й не обмежена в часі. Суверен є джерелом закону і не звітує перед своїми підданими. Він користується правом оголошувати війну та укладати мир, призначати суддів, бути судом останньої інстанції, схвалювати звичаєве право, роздавати милості, карбувати гроші й стягувати мито. Усі об’єднання громадян існують лише з дозволу суверена і всі їх повноваження ґрунтуються на його згоді. Таким чином, суверен постає найнеобхіднішим елементом політичної спільноти, главою всієї політичної організації.

Хоч Боден і намагається довести положення про абсолютність влади суверена, він змушений де в чому відступати від власної позиції. Філософський, логічний аналіз пасував перед історичними фактами. Виявилося, що єдиним принципом неможливо охопити всі етапи історії і дуже складно реальну королівську владу, тобто реальне життя, увести в систему незмінних теоретичних і юридичних понять.

По-перше, правитель має коритися законам Бога й природи, що основані на понятті свободи і справедливості (aequĭtas). Результатом волі правителя є закон, що передбачає примушування, наказ (imperium). Оскільки теоретично право і закон мають збігатися, то Боден вимушений, з одного боку, ідеалізувати суверена, а з іншого – припускати його можливу недосконалість (відступ від справедливості) та навіть вести мову про непокору правителеві, якщо той порушує укладені зі своїми підданими угоди або міжнародне право.

По-друге, в державі існує особливий клас законів (leges imperii), дію яких не може змінити навіть суверен. Це стародавні інституції королівства. Тут і виникала суперечливість у боденовій теорії: виходить, що існує щось таке, що переважає волю суверена, це – закони королівства, у якому корона є головним законодавчим і виконавчим органом. То чи правильно вважати, що політична спільнота існує лише завдяки зв’язкам між правителем та його підданими?

По-третє, суверен не повинен мати монополії на законодавство в частині податкової політики. Ця сфера, з погляду Бодена, однозначно належить до leges imperii. Оподаткування обов’язково потребує згоди суспільних станів. (Але ж у підданого згоди не питають!). З цього випливало, що у державі фактично існують два абсолюти: влада суверена та невід’ємні права окремих родин на приватну власність.

Пов’язуючи державний суверенітет насамперед з королівською владою, Боден, тим не менше, визнає три державні форми: монархію, аристократію і демократію. При цьому принцип неподільності суверенітету (єдиного джерела влади) залишається в силі. За будь якої форми сутність держави полягає у володінні верховною владою.

Поряд з формами держави Боден уводить поняття форм управління, що називаються так само, як і перші. Сутність управління полягає в апараті, тобто у способі урядування, за допомогою якого здійснюється верховна влада та відбувається її взаємодія з суспільством. У цьому сенсі можуть виникати різноманітні комбінації. Наприклад, монарх може надавати широкі повноваження на місцях і таким чином здійснювати народне, демократичне правління. (Сучасна теорія держави подібні ситуації визначає як різні типи політичного режиму). Монарх, у разі необхідності, може вдатися до методів, схожих з тиранічними. Справжня тиранія відрізняється від монархії тим, що вона не шанує ні божественного природного закону, ні природної свободи, ні власності громадян. Вона виявляє себе не як особлива інституція, а в конкретному способі врядування. Тому вона не обмежується монархією; усі державні форми можуть вироджуватися на тиранічні.

Боден, як і інші мислителі, розмірковував над проблемою права опору владі. Але через її складність однозначних відповідей не знаходив. На його думку, тирана можна вбивати, а короля – ні. Виступ можливий тільки проти того, хто не набув або втратив суверенітет. Виходить, можливі перехідні форми. Хто їх має оцінювати? Очевидно, той, кого також потрібно визнати учасником суверенітету – суспільство, “народ”.

У “Шести книгах про республіку” Боден висловлював думку, що добре облаштована держава може існувати, влада керується національним характером народу, що є результатом тривалого впливу географії, клімату та історії. Він поєднує “національні характери” і культурні здобутки народів Сходу, Півночі та “середнього регіону”. Останній регіон – найкращий, бо поєднав у собі різні якості – саме тут греки і римляни витворили правовий порядок, передову державність та започаткували науку про політику.

Проблеми, що їх започаткував або осмислював Жан Боден, стали предметом для наукових пошуків політичних філософів у наступних – XVIІ і XVIIІ ст. – Гуго Гроція (концепція міжнародного права), Томаса Гоббса і Джона Локка (модернізована теорія природного права, лібералізм), Шарля-Луї де Монтеск’є (залежність форм правління і “духу законів” країн від їх географічного розташування).

ЛІТЕРАТУРА

Першоджерела. Хрестоматії. Довідкова література

1. Демиденко Г. Г. История политических и правовых учений: хрестоматия для юрид. вузов и ф-тов. / Г. Г. Демиденко. – Харьков: Факт, 1999. – 1080 с.

2. Енциклопедія політичної думки / [за ред. Д. Міллера, Д. Коулмен, В. Консолі, А. Райана; пер. з англ. за ред. Н. Лисюк]. – К.: Дух і літера, 2000. – 472 с.

3. Конфуций. Суждения и беседы / Конфуций; [пер. с кит. П. С. Попова] – СПб.: Азбука-классика, 2008. – 224 с.

4. Макиавелли Н. Государь: пер. с итал. / Н. Макиавелли. – М.: Эксмо; СПб.: Мидгард, 2006. – 976 с.

5. Політологічний енциклопедичний словник / [упоряд. В. П. Горбатенко; за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенка]. – 2-ге вид., доп. і перероб. – К.: Генеза, 2004. – 736 с.

6. Политология. Хрестоматія: пособие для вузов / [под ред. Р. Т. Мухаева]. – М.: Приор, 2000. – 480 с.

7. Политология. Хрестоматія: учебник для вузов / [под ред. М. А. Василика]. – М.: Гардарика, 2000. – 843 с.

8. Политология: хрестоматия / [сост. Б. А. Исаев, А. С. Тургаев, А. Е. Хренов]. – СПб.: Питер, 2006. – 464 с.

Дата добавления: 2015-05-26