Розділ 2

РИМ

ГРЕЦІЯ

КИТАЙ

Давньокитайські мислителі помітно систематизували окремі уявлення про всесвітній порядок, форми й методи державного правління та регулятивну роль закону У середині І тис. до н. е. вони створили кілька філософсько-політичних концепцій, таких як: даосизм, конфуціанство, легізм та моїзм.

Основоположником даосизму був Лао-цзи, час життя якого точно не встановлено: припущення робляться в межах початку VI–IV ст. до н. е. Означена система суспільно-етичних і державно-правових поглядів за змістом наближалася до буддизму. У трактаті “Дао-децзін” (“Про шлях і добродіяння”), що був, можливо, особисто укладений Лао-цзи, обстоювалась ідея, що Всесвіт, а також суспільство й держава з усіма її атрибутами, розвиваються в межах вічного закону Дао, що означає “правильний, істинний шлях”. Проте надбання цивілізації – явища матеріального світу й політичного життя – суперечать цьому природному законові й породжують лише страждання й конфлікти між людьми. Усвідомити смисл Дао та дотримуватися його – це припинити будь-яке втручання в природний хід подій, відмовитися від штучних спроб щось помітно змінити у визначеному наперед плині життя – так само, як нерозумно змінювати течію ріки. Принципом мудрого керівництва є бездіяльність. Існування великої централізованої держави недоцільне. Воно породжує насильство, зловживання владою. Управління має здійснюватися в межах села, громади й бути якомога простішим (“мудрість простоти”). Населення не повинне цікавитись політикою, “державними” справами, не прагнути до освіти, тому що головна мудрість людини полягає не в знаннях про реальність, а в інтуїції, в духовному пізнанні “самої себе”.

Найвищого авторитету в Давньому Китаї набуло вчення Конфуція (551–479 до н. е.) та його послідовників. Конфуцій (Кун-цзи, Кун Фу-цзи, тобто “вчитель Кун”) був мандрівним філософом, засновником і викладачем власної школи філософії, збирачем, редактором і поширювачем стародавньої літератури, державним діячем царства Лу у 501–497 рр. до н. е.

Думки, афоризми Конфуція були записані його учнями, яких налічувалося близько трьох тисяч осіб, та викладені в книзі “Лунь юй” (“Бесіди і роздуми”). Цей трактат упродовж багатьох віків вважався основним предметом у китайських школах, його положення учні були зобов’язані визубрювати напам’ять. З ІІ ст. до н. е. конфуціанство було офіційно визнано державною релігією й неподільно панувало в Китаї до поч. Х ст. н. е. Надалі воно зазнало певної модернізації, але залишилось існувати у вигляді “неоконфуціанства”, яке увібрало в себе твердження про позитивну роль закону та сили в державному управління і суспільному вихованні. Неоконфуціанство було впливовим також у Японії, Кореї, В’єтнамі та інших країнах Сходу. Ідеологічний культ Конфуція підтримувався в державно-релігійному житті Китаю аж до Синайської революції 1911–1913 рр., коли в країні було повалено монархічний лад.

Головним у конфуціанстві є патріархально-патерналістська концепція “держава – одна велика родина”. На чолі держави-родини стоїть імператор – “син неба”, але це не бог, а земна людина. Головне призначення імператора – бути справжнім “батьком” для своїх підданих, тому він має правити “розумно”, постійно виявляти турботу про людей, у першу чергу створювати умови для забезпечення їхніх щоденних потреб (у їжі, житлі тощо), дбати про культурний, освітній рівень населення, закріплювати в суспільній свідомості моральність, почуття колективної злагоди, відповідальності, чесності, вірності, обов’язку, пошани до старших людей і “благородних мужів”. Ідеальну модель державного устрою Конфуцій намагався вибудувати не на пріоритетності писаних законів, а на дотриманні всім суспільством, і насамперед владою, спільних етико-моральних норм. Головне правило: “Не роби іншим того, чого не бажаєш собі”. Каральну функцію закону мислитель пропонував замінити методами виховання та переконання – лише керуючись ними влада повинна завойовувати прихильність народу.

Запорукою суспільної гармонії має стати порядок, коли кожна людина чітко знає і свідомо визнає “своє ім’я”, тобто завжди дотримується “місця”, визначеного їй у суспільній ієрархії. Конфуцій вказує на неодмінність існування відносин кількох рівнів, на яких між людьми виникають відповідні обов’язки та права за принципом старшинства: “батько – син”, “старший брат – молодший брат”, “чоловік – жінка” тощо. Отже, кожен мав відповідати своєму призначенню: правителі – правити, прості люди – працювати, слуги – служити, жінки – слухатися чоловіків тощо. У цілому Конфуцій був прихильником аристократичної форми правління. Один з його послідовників Мен-цзи (372–289 до н. е.) скептично висловлювався про абсолютну владу правителя, сумнівався в її непорочності, але й відкидав форму правління, яку греки називали демократією, доводячи її непридатність для всіх країн Сходу.

У рік смерті Конфуція народився засновник ще однієї філософсько-політичної школи Стародавнього Китаю – Мо-цзи (479–400 до н. е.). Всупереч своєму попередникові, Мо-цзи сповідував ідею природної й соціальної рівності людей та засуджував аристократизм. Він не вірив у здатність влади бути моральною, якщо вона прагне до розкоші та дорогих церемоніалів. Обов’язок влади – перейматися інтересами простих людей, бо злидні – це джерело суспільного безладу. Згідно з маоїзмом, основою походження та існування держави потрібно визнати договір між людьми, що колись обрали з-поміж себе “наймудрішого”. Влада, однак, повинна існувати як жорстка адміністративна структура. Принцип мудрого правління передбачає вміле й необхідне поєднання справедливих настанов та заохочень з державним примушуванням і покараннями на підставі закону. Ідеї егалітаризму (соціальної рівності) та виборності влади Мо-цзи доповнював пропозицією федеративного устрою держави.

На противагу конфуціанству з його орієнтацією на норми суспільної моралі та ритуали (“ Лі ”), а також правління меритократії (< лат. meritus – гідний; тобто правління гідних, найбільш обдарованих), у Стародавньому Китаї сформувалася “ школа фадзя ” (“ Фа ” – закон). У сучасній політико-правовій науці вона іменується як “ школа юристів ”, або “ легістів ” (“законників”) (< лат. lex, legis – закон). Постулати цієї школи найбільш повно були викладені Шан Яном (390/400–338 до н. е.), котрий очолював уряд однієї з китайських династій – Цинь.

Прихильники легізму обстоювали ідею про беззаперечне дотримання писаного права та його домінантну роль в житті суспільства. Жорстокі, універсальні закони є основою держави, яку слід сприймати як верховну, абсолютну інституцію. Покарання має бути невідворотним і вкрай суворим, для підданих держави треба передбачити максимум обов’язків і практично жодних прав. Оскільки між суспільством і владою постійно точиться боротьба “хто-кого”, то правління може бути ефективним лише за умови: “слабкий народ” – “сильна держава”. Для цього потрібно, щоб влада постійно контролювала соціальні процеси, домагаючись “зрівняння майна”. За допомогою методів “лисячого хвоста і вовчого зуба” (нагород і покарань) бідних треба заохочувати до придбання власності, а багатих ставити в умови “добровільного” обмеження своїх матеріальних статків на користь бідних; ремісників і торговців треба “осаджувати на землю”, тоді з них легше збирати податки.

Фактично китайські легісти вперше в історії обґрунтували модель деспотичної держави з її адміністративно-централізованою системою управління та репресивним апаратом. Вони припускали можливість превентивного покарання, а також запровадження принципу колективної відповідальності, коли винуватими визнавалися й родичі правопорушника.

Надзвичайно вагомий внесок до скарбниці світової політичної думки зробили античні мислителі (< лат. anticvus – давній, стародавній) – представники філософських шкіл Стародавньої Греції та Риму.

Політичні погляди давніх греків формувалися шляхом довгої еволюції, що був позначений видатними інтелектуальними, емпіричними й теоретичними здобутками. Особливістю філософсько-політичної творчості грецьких мислителів, на відміну від східних країн, було те, що процес створення окремої системи політичних знань розвивався тут більш динамічно й був набагато різноманітнішим. Давньогрецька філософія блискуче продемонструвала ефект неперервності наукової думки, плідність кількасотрічної традиції нарощення наукових знань. Тогочасні мислителі критично аналізували вчення своїх попередників, доказово їх доповнювали або спростовували. До того ж греки на практиці випробували кілька форм державності (аристократію, олігархію, демократію) та відповідні механізми законотворчості і правозастосування.

Витоки політичної філософії давніх еллінів заглиблені в VIII ст. до н. е. (міфологічні поеми Гомера “Іліада” і “Одіссея”), а її самостійний розвиток тривав аж доки Греція не була підкорена Римом у 146 р. до н. е. У межах зазначеного історичного відтинку дослідники виділяють шість головних етапів: їх не завжди чітко можна розділити в часі, особливо це стосується V ст. до н. е.; головне при такій періодизації – ідейний зміст політичної думки, її новаторство або особливість аргументації.

На початку свого існування (з VIII ст. до н. е.) давньогрецька політична думка спиралася на суто міфічні уявлення про світобудову та суспільний порядок, що був породжений і спрямовувався виключно волею богів, але вже з кінця VII – на початку VI ст. до н. е. (другий етап) вона набула форми філософсько-етичного осмислення політичних процесів (творчість “семи мудреців”, згодом – Піфагора (580–500 до н. е.), Геракліта (бл. 530–бл. 470 до н. е.), Демокрита (бл. 460–бл. 370 до н. е.). На цій основі зародилися спроби раціоналістичних інтерпретацій суспільно-політичних явищ (третій етап) (софісти V – поч. IV ст. до н. е. – Протагор, Горгій, Гіппій та ін.). Кінець V – середина IV ст. до н. е. (четвертий етап) пов’язані з іменами Сократа (469–399 до н. е.) і Платона (бл. 427–347 до н. е.), котрі започаткували метод логіко-понятійного аналізу політичних інститутів і політичних процесів, що знайшов блискуче продовження (п’ятий етап) в емпірико-теоретичних дослідженнях Аристотеля (384–322 до н. е.). Останній (шостий) етап давньогрецької політичної думки був ознаменований появою вчень Епікура (341–270 до н. е.), Зенона (336–264 до н. е.), Полібія (210–123 до н. е.), що припали на період поступового занепаду давньогрецької державності внаслідок війн, які довелося вести грецьким полісам проти царя Філіппа II та його знаменитого сина Александра-завойовника – правителів Македонії у 350–320-х рр. до н. е., а також через експансію з боку Римської держави.

Знамениті “ сім мудреців ” – Біант, Клеобул, Періандр, Піттак, Солон, Фалес, Хілон – у стислих, афористичних висловах (“гномах”) сформулювали низку морально-етичних настанов, що містили глибокий політико-практичний смисл, насамперед виявляли повагу до права й закону, наприклад: “досягай свого переконанням, а не силою” (Біант); “для чеснот будь своїм, для вад – чужим” (Клеобул); “люби закони старі, а їжу свіжу”, “краще попереджати злочини, ніж карати злочинця” (Періандр); “повелівай не раніше, ніж сам навчишся підкорятися” (Піттак); “не роби того, чого не хочеш бачити в іншому” (Фалес), “не бажай неможливого”, “пізнай самого себе”, “слухайся законів більше, ніж ораторів” (Хілон) тощо.

Солон був не лише філософом, а й видатним державним діячем, законодавцем і реформатором. За його правління, як згодом писав Аристотель, “в Афінах почалася демократія”. Солону належить визначення: “закон – це поєднання права і сили”. Обсяг політичних прав громадян в часи Солона став залежати не від походження людини, а від майнового цензу, розміру приватної власності. Грецькі міста-держави (поліси) перетворилися на своєрідні союзи власників (землевласників), що керувалися ідеєю солідарної відповідальності за долю держави. Звісно, що це стосувалося лише вільних громадян, а не рабів. Політичними правами не володіли також жінки й метеки (чужоземці).

Критиком демократичної форми правління виступив Піфагор – математик і філософ (вважається, що саме він увів поняття “філософія”). Піфагор та його послідовники вбачали в демократії небезпеку анархії (грец. άναρχία – безвладдя), яка не відповідає математичним закономірностям світобудови, порушує “симетрію світу”. На думку піфагорійців, основою всього життя є певний порядок чисел, тому свої зусилля вони зосередили на виявленні математичних закономірностей у морально-етичному та політико-правовому бутті суспільства. Вони почали першими теоретично розробляти поняття “рівність” і “міра”, що мало надзвичайно важливе значення для розуміння сутності права й закону. Право – це рівна міра, норма в нерівних відносинах та поведінці нерівних індивідів. Сутністю справедливості піфагорійці вважали відплату рівним за рівне, що знаходить своє вираження в цифрі чотири, оскільки чотири – це перший квадрат, результат множення цифри два на саму себе. Встановити або відновити справедливість може тільки закон, який орієнтує людей на певну міру поведінки, отже має значення суспільної цінності. Бути законослухняним означає володіти найвищими чеснотами. Демократія (“думка усіх”, “думка натовпу”) не здатна забезпечити свідоме дотримання державного порядку. Це під силу аристократії – правлінню “кращих і освічених” людей, що вміють “добре розмірковувати”.

Також різко критикував демократію як “правління нерозумних” Геракліт. У його розумінні першоджерелом земних (державних) законів є вічний логос (світовий розум або закон), сутність якого більшість людей не здатна пізнати. Тим більше, що у світі все знаходиться у вічному русі, у поєднанні протилежностей, що становлять єдність і причину всіх змін. Гераклітові належить відомий вислів: “Не можна двічі увійти в ту саму ріку, оскільки все тече, все змінюється”. Думку про відносні властивості речей Геракліт поширював і на морально-етичні якості. Так, наймудріший з людей “порівняно з Богом здається мавпою – і за мудрістю, і за красою, і за всім іншим”. Не слід прагнути до крайнощів ні в особистих, ні в громадських справах, оскільки все відносно, тому найкращий стиль правління полягає в дотриманні принципу поміркованості. У цьому аспекті вчення Геракліта перегукується з даосизмом.

Інших поглядів дотримувався Демокрит. Він був одним з перших філософів-матеріалістів (“атомістів”), котрі пояснювали процеси земного життя фізичними властивостями матерії, яка існує в безкінечній кількості форм завдяки різноманітним комбінаціям неподільних часток (атомів), що відрізняються один від одного формою, порядком і положенням. Навіть людська душа складається з тимчасово з’єднаних між собою вогненних атомів. Атомісти, таким чином, підривали звичні основи релігійних уявлень.

Не дивно, що Демокрит заперечував божественне першоджерело законів. Філософ вважав, що політичний порядок і законодавство є продовженням загального природного порядку, але вони – продукти людського розуму й практики і як такі можуть бути переглянуті або змінені. Однак дотримання чинних законів для більшості громадян є обов’язковим. Ця настанова не поширюється на філософів, оскільки вони наділені вищою мудрістю і здатні самостійно, без допомоги правових норм, що штучно створені державою, пізнати закони природи та визначити критерії істини, доброчинності й справедливості.

Отже, Демокрит чи не вперше серед політичних мислителів звернувся до питання про співвідношення громадянських обов’язків та індивідуальних свобод людини. Ідеальною формою правління він вважав синтез демократії з таким порядком, де обрані народом правителі були б людьми високого інтелекту й моралі.

Новий злет політико-правової думки Стародавньої Греції пов’язаний з творчістю софістів. У їхніх теоріях чітко виявляються три основних аспекти:

1) яскраво виражений антропоцентризм, ставленням до людини як до “міри всіх речей” (Протагор), основного елементу політичного життя;

2) ідея природно-правової рівності всіх людей, у тому числі й рабів;

3) протиставлення законів природи, у яких закладено передумови рівності всіх людей, та законів держави, які, власне, і є причиною соціально-політичної нерівності між людьми.

При певній повазі до писаних законів (позитивного права), софісти (особливо їх молодша генерація – Гіппій, Антифонт) надавали перевагу поняттю “природне право”: тоді як перше має штучний, умовний, мінливий характер, друге є дійсно необхідним велінням і відповідає поняттям “потреби” і “свобода” людини. Софіст Лікофрон розглядав державний порядок, що виявляється у формі писаного закону, як певний договір між людьми з метою забезпечення їхніх природних (особистих) прав.

Сократ не належав до школи софістів. Він також розрізняв природне право й позитивне законодавство, але вважав, що їхні сутності не протистоять, а доповнюють одна одну. Смисл і природного, і писаного права полягає в понятті “справедливість”. Законність і справедливість були для Сократа абсолютними й тотожними цінностями та своєю чергою асоціювалися з поняттями “правда”, “мудрість”, “моральність”, “благочестя” тощо. “Мірою всіх речей” Сократ вважав не людину, а Бога. Оскільки уніфікувати смаки, думки й погляди всіх людей неможливо, то наблизитися до божественного начала, тобто забезпечити справедливість, можна лише через обов’язкове дотримання законів. У цьому виявляється “однодумство” громадян як неодмінна умова існування суспільства. Вітчизна та закони – найголовніші в житті, вважав філософ. За людиною, однак, залишається право вибору. Якщо комусь з повнолітніх громадян не до вподоби закони полісу, він може залишити його межі. Такий підхід відображає демократизм і гуманізм позиції Сократа, розуміння ним доцільності встановлення договірних відносин між державою та її громадянами.

Хоч, з першого погляду, це й видається парадоксальним, однак ідея Бога як першопричини й гаранта всього сущого не завадила Сократу створити цілком світську, раціоналістичну концепцію політики й держави. Усю Сократову філософію пронизує думка про визначальну роль знання для будь-якого виду діяльності людини, пов’язаної з державним управлінням. Розум має панувати над свавіллям волі. Рівень інтелекту влади, її “вміння правити” є головною передумовою відповідного рівня справедливості в державі.

Розробку морально-політичної та правової тематики Сократ підніс на рівень раціонально-логічних понять і визначень, заклавши тим самим підвалини теоретичних досліджень політики. Принцип законності він використовував як критерій при визначенні таких форм державного правління, як:

– царство (влада мудрого правителя, який дотримується законів, основаних на волі народу);

– тиранія (< грец. τύραννος – одноосібне деспотичне правління, беззаконня, встановлене шляхом насильницького захоплення влади);

– плутократія (< грец. πλούτος – багатство і κράτος – влада; влада багатих людей, що переймаються насамперед власними інтересами);

– аристократія (< грец. αρίστος – кращий; “правління кращих”, але не за походженням, а за мудрістю);

– демократія (< грец. δήμος – народ і κράτος – влада; народовладдя, коли суспільство в цілому є джерелом і учасником влади).

Сократ украй негативно ставився до тиранії, заперечував плутократію, критикував крайнощі афінської демократії, що спиралася на народні збори, учасниками яких були й “некомпетентні в політиці люди” – ремісники і торгівці. Його ідеалом була аристократична форма правління, оскільки політика – це “царське мистецтво”, доступне лише мудрецям, обтяженим знаннями та вишколеним гідним вихованням. Він засуджував тих, хто, не оволодівши мистецтвом державного управління, дозволяє собі розмірковувати про політику, яка належить до “найважливіших людських справ”.

Платон – це перший з грецьких філософів, чиї письмові твори дійшли до нас (у формі діалогів, листів, промови “Апологія Сократа”). Особливе значення мають його праці “Держава”, “Закони”, “Політик” й ін. Платон був одним з учнів та найталановитіших інтерпретаторів Сократа, після якого не залишилось оригінальних письмових джерел, тому іноді нелегко відрізнити особисті думки Платона від думок його учителя, хоча це аж ніяк не збіднює творчого спадку Платона.

Вважаючи, як і Сократ, що політика – це “царське мистецтво”, засноване насамперед на знаннях і таланті правити людьми, Платон допускав, що дії “істинних правителів” (наймудріших) можуть і не спиратися на формальне законодавство, оскільки очолювана ними “держава розуму” в сутності своїй досконаліша за будь-який писаний закон. Лише цар-філософ дійсно знає, у чому полягає добро для людей і держави.

Розвиваючи свою теорію “ідеальної” держави, Платон, однак, у своїй наступній праці – “Закони” – помітно переглянув власні висновки. Тепер він наголошував, що у державі має головувати закон, а урядовці й усі інші громадяни однаково рівні перед ним. “Там, де закон – володар над правителями, а вони – його раби, я вбачаю спасіння держави та всі ті блага, що їх можуть дарувати нам боги”, – розмірковував Платон.

Там все ж у цілому Платон абсолютизував поняття держави та її роль у житті суспільства й окремих його членів. Він заперечував Сократову ідею про можливість виявлення індивідуальної самосвідомості як основи справедливого порядку. Справедливість виявляється не в окремому, а в загальному. “Загальне” – це світ ідей (ідеальних, неземних сутностей), а “окреме” – світ речей, конкретні явища суспільного життя, що є спотвореними копіями (тінями) ідей. Найголовнішою, таким чином, є ідея загального блага, втілена саме в державі. Отже, не держава має існувати для людини, а людина (з її індивідуальними й корпоративними інтересами) для держави. Особа повинна повністю підкоритися державі, розчинитися в ній.

Прообразом “ідеальної” держави для Платона слугувала людська душа як певна ідеальна сутність, що складається з трьох основних начал: розуму, волі і пристрасті (бажання). Залежно від того, яка з означених сторін душі сильніша, формуються здібності та моральні якості людини, й вона тяжіє (належить) до однієї з трьох основних верств суспільства – відповідно може бути управлінцем, воїном або лише виробником матеріальних продуктів (ремісником, землеробом).

Проект “ідеальної” держави Платона містив такі ідеї:

– чіткий поділ праці; кожен має “робити своє”, щоб “ніхто не привласнив чужого і не втратив свого”: філософи повинні правити, воїни – захищати державу, ремісники і землероби – створювати матеріальні блага;

– егалітаризм (< франц. égalité – рівність); відсутність надмірного багатства й надмірної бідності;

– заборона приватної власності для правителів і воїнів, усуспільнення їхнього майна та заборона мати окремі сім’ї з метою звільнити цих людей від особистих пристрастей, котрі відволікали б їх від державних справ;

– держава займається відтворенням населення шляхом ретельного відбору пар; народжене при цьому потомство переходить під її опіку;

– всебічна регламентація життя громадян з боку держави, оскільки більшість людей не розуміють переваг загального, піддаються велінням власної душі, люблять тільки себе, тому чинять зло проти інших, але самі ж від нього потерпають.

Від комбінацій і співвідношення між розумом, волею і бажаннями та почергового переважання цих начал у суспільно-політичній сфері залежить конкретна форма державного правління. Називаючи основні форми, Платон поділяє їх на “законні” й “незаконні”:

– монархія (< грец. μοναρχία – єдиновладдя); законна монархія – це царська влада; незаконна – тиранія;

– аристократія; законна – влада кращих, розумних і компетентних (аристократія духу); незаконна – олігархія (< грец. όλίγος – нечисленний і άρχή – влада) – влада небагатьох заможних і жадібних людей;

– демократія – законне правління більшості; незаконна демократія – охлократія (< грец. όχλος – натовп, юрба) – влада натовпу, безладдя.

Філософ згадує також плутократію і тимократію (< грец. τίμος – ціни, честь). Це схожі форми правління, основані на багатстві, честолюбстві та егоїзмі частини населення. Ідеальною формою він бачив царську владу, але найбільш вірогідним та прийнятним у реальних умовах вважав аристократичне правління, що спирається на закони.

Платон вказував на певну циклічність форм правління. Коли замість розумного начала починає панувати вольове, то влада перетворюється на тимократію; із подальшим зростанням багатства (оскільки війни – це засіб збагачення) вона переходить до олігархів, що посилює соціальні конфлікти, активізує демократичні настрої і може призвести (через повстання нижчих верст) до охлократії. Але така демократія надто короткочасна, вона не має належного управління, люди піддаються впливові окремих осіб, які пропонують порядок замість хаосу і зрештою встановлюють одноособову владу – тиранію – “найжорстокіше рабство”, що настає замість “надмірної свободи”, “панування найгіршого обранця народу, оточеного натовпом негідників”.

Таким чином, Платон обмірковував низку дуже важливих аспектів формування влади, соціальної та управлінської ієрархії, консолідації суспільства, вказував на особливості, переваги і недоліки різних форм правління. Його політичні погляди являють собою своєрідний синтез наукового аналізу, елементів тоталітарної, реакційної ідеології та соціальної утопії (< грец. οΰ – немає і τόπος – місце; місце, якого не існує; або εΰ – добре і τόπος – місце; країна добра, благословенна країна).

“ Amīcus Plato, sed magis amīca verĭtas ” (“Платон мені друг, але істина дорожча”) – у такому латиномовному варіанті дійшли до нас слова видатного грецького філософа Аристотеля. У цій афористичній фразі відображена критика Аристотелем поглядів свого вчителя, який доводив існування двох протилежностей: “світу ідей” і “світу речей”, на основі чого обстоював думку про необхідність повного підпорядкування “уречевленого світу людини” (реалій земного життя) ідеї “досконалої держави”. За Аристотелем, навпаки, існує єдність “матерії” і “форми”. “Форма” нематеріальна, але вона не є відірваною від “матерії” сутністю. Можливий також послідовний перехід від “матерії” до співвідносної їй “форми” та від “форми” – до співвідносної їй “матерії”.

Загальнофілософське вчення Аристотеля про взаємозалежність матерії і форми виявилося і в його суспільно-політичних та правових поглядах, що були викладені у таких працях, як “Політика”, “Афінська політія”, “Етика”, “Риторика” та ін.

Початковий момент роздумів Аристотеля пов’язаний з визначенням сутності людини як “суспільної, політичної істоти”. Через це люди неодмінно прагнуть до спілкування між собою. У ході свого природно-історичного розвитку вони спочатку створюють сім’ї, потім громади (поселення), згодом – об’єднання поселень і зрештою – державу, яка є вищою організаційною формою людської спільноти. Її призначення – забезпечити благо всіх громадян. Розвинувши державні форми життя, людина найповніше реалізує потреби своєї політичної природи (“матерії”), досягши, таким чином, стану “самодостатності”.

Аристотель підніс політичну думку на рівень основ теорії політики як “науки наук”. Він та учні його школи зібрали величезний емпіричний матеріал – відомості про устрій 158 грецьких міст-держав. Філософ розробив власну класифікацію форм державного устрою, поділивши їх на два типи – “правильні” та “неправильні”. При цьому він орієнтувався на критерії кількості (править один, група чи більшість), якості (в чиїх інтересах здійснюється влада) та майнового достатку (багаті чи бідні перебувають при владі).

“Правильними” формами правління є ті, що мають за мету загальне благо (монархія, аристократія, політія). “Неправильні” – це коли правителі дбають насамперед про власні інтереси (індивідуальні чи групові): тиранія, олігархія, демократія. Остання є “кращою серед гірших”, тобто до певної міри допустима, але небезпечна через свою масовість, низьку політичну свідомість більшості, погану керованість, різноманіття та суперечності приватних інтересів. (Ще Платон іронічно зауважував, що демократія – це лад “приємний і різноманітний”, однак він передбачає доступ до влади всіх, а це неможливо і вкрай шкідливо для держави, бо люди неоднакові за своїми природними здібностями).

Найкращою формою державного правління Аристотель вважав політію, яка має поєднувати в собі кращі риси інших форм: монархії (патерналізм, “батьківська” відповідальність за велику родину – всю державу); аристократії (знання, моральність, доброчинність); олігархії (достатній матеріальний рівень життя громадян); демократії (врахування інтересів більшості, відчуття свободи і справедливості). Такий синтез, на думку мислителя, здатний забезпечити рівновагу матеріальних інтересів (оскільки головною є середня верства населення) та політичних сил у державі, а відтак гарантувати стабільність суспільства в цілому. Разом з тим, у концепції Аристотеля такі верстви, як ремісники, торговці та натовп матросів не мають достатніх громадянських прав і не можуть брати участь у законотворчості. Зрозуміло, що таких можливостей позбавлена також невільна частина населення – раби, на яких взагалі не поширюються жодні права, бо раби – це лише “знаряддя, що вміють розмовляти”.

Розглядаючи людину як первинний елемент держави, Аристотель наголошував, що політичне правління – це правління закону, а не людей (“демосу”). У формі закону виявляється “урівноважений розум”, тоді як душа людини поділяється на “розумну” й “нерозумну” частини, кожна з яких може переважати іншу, схиляючи людину до вчинення як добра, так і зла. Розумність закону має доповнюватися його силою, щоб утримувати людські пристрасті в межах етики і моралі, бо “пристрасть підкоряється не переконанням, а тільки силі”.

Будь-який закон у своїй основі повинен містити право, інакше не уникнути насильства і деспотії, а це несумісне з політикою. Мислитель розрізняв право природне (це загальна форма, у якій взагалі існує політична природа людини) та право умовне, що має два види: писані закони держави та правовий звичай (неписане звичаєве право). У будь-якому разі, право за своєю сутністю завжди є політичним, тобто це норма, що регулює сферу виключно політичного спілкування, за межами якої перебувають сімейні стосунки, відносини між рабовласником і рабами тощо.

Політичне розуміння права Аристотель супроводжував подвійним тлумаченням поняття “справедливість”. З одного боку, на думку філософа, існує політична справедливість (“розподільна”) – це право вільних громадян на розподіл між ними усіх благ (у тому числі й влади) залежно від достоїнств та чеснот кожного (принцип: “рівним – рівне, нерівним – нерівне”, одні народжуються рабами, інші – вільними). Другий вид справедливості – “зрівняльна справедливість”, що виявляється в цивільно-правових відносинах, наприклад в обміні, торгівлі тощо.

У своєму вченні Аристотель, однак, не зміг поєднати сутностей права і свободи. Та це й не було можливим за умов того часу (панування рабовласницького ладу, складні відносини еллінської цивілізації з навколишнім “варварським” світом). Але його справедливо можна вважати розробником елементів політичної юриспруденції, інтуїтивним передвісником теорії правової держави та класичного конституціоналізму. Теоретико-філософська творчість цього мислителя заслужено оцінюється як найвище досягнення політичної думки античної епохи.

В останній період давньогрецької філософії – з другої половини IV ст. до н. е., коли еллінська державність почала поступово занепадати, – з’явилися суспільно-політичні теорії, що пропагували аполітичність людини, егоїстичну задоволеність життям, атараксію (незворушність, безтурботність, спокій духу). Виразником цих поглядів став Епікур (найвідоміша його праця – “Про природу”). Головне для Епікура – етика людини, а в ній – принцип свободи, автономності людської поведінки, яка приводить до щастя. Але це не свобода вседозволеності (гультяйство й чуттєві насолоди), а відповідальність людини за особистий вибір розумного способу життя, де немає місця “душевним тривогам і тілесним стражданням”. На таку свободу мають право лише морально досконалі громадяни, а держава та її закони зобов’язані створювати таким громадянам гарантії безпеки і захисту.

Проти вчення Епікура вела боротьбу школа стоїків (засновник Зенон). Якщо епікурейці намагалися визволити людину з “лещат” необхідності, то для стоїків навпаки поняття “доля” було незаперечним. Сила необхідності, на їхню думку, є непереборною; вона діє постійно в усіх ситуаціях. Від людини залежить тільки те, добровільно чи примусово вона виконує невідворотні веління долі. Того, хто з нею згоден, доля веде, а того, хто чинить спротив, – волочить. Оскільки людина – істота суспільна і разом з тим – частина світу, то властиве їй відчуття самозбереження має розвинутися до турботи про благо держави, заради якої мудрий не повинен шкодувати навіть власного життя.

Полібій своєю працею “Історія в сорока книгах” (“Загальна історія”) започаткував політичну історію як науку. Він аналізував циклічний процес перетворень одна в одну “законних ” та “незаконних ” форм держави, запропонованих Платоном (царство, тиранія, аристократія тощо). Причинами негативних змін у державному правлінні Полібій вважав спадковість влади, розкоші, егоїзм, зажерливість, честолюбство тощо, а серед чинників, які допомагають утвердити справедливе правління, називав розум, відвагу, шляхетність, рівність, підпорядкування законам, пошану до богів і звичаїв, повагу до старших. Найраціональніша форма влади, за Полібієм, – змішане правління царя, аристократії й демократії. Ця думка віддалено нагадує концепцію поділу владних функцій за принципом стримувань і противаг між окремими “гілками” державної влади.

Давньоримська цивілізація пройшла три періоди своєї історії: царський (754–510 до н. е.), республіканський (509–28 до н. е.), імператорський (27 до н. е.–476 н. е.). Розвиваючись на власній основі, державна і правова думка Риму чимало запозичила від давньогрецьких мислителів, але й своєю чергою стала надзвичайно потужним джерелом теоретичних і практичних рецепцій у більшості європейських країн від середньовіччя до сьогодення.

Особливе піднесення політико-теоретичної думки спостерігалося в Римській державі в I ст. до н. е. – I–III ст. н.е., коли занепадав республіканський лад та зароджувалась і зміцнювалась імперія. Найвидатнішим в когорті політичних мислителів тієї доби був Марк Тулій Цицерон (106–43 до н. е.). Творчо осмисливши ідеї своїх грецьких попередників, він обґрунтував власне вчення в працях “Про державу”, “Про закони”, “Про межі добра і зла”, “Про обов’язки” та ін. Цицерон відомий також як державний діяч (сенатор, консул) та неперевершений оратор.

На думку Цицерона, становлення держави відбувається відповідно до божого провидіння, але шляхом природного розвитку сім’ї, через вроджену потребу людей жити разом. Державне об’єднання виглядає як згода людей у питаннях права, спільності інтересів, захисту власності. З цих передумов Цицерон виводить поняття “народ”, підкреслюючи невипадковість виникнення такої спільноти людей. Отже, держава – це надбання народу, “республіка” (< лат. res – справа і publicus – суспільний, всенародний). Ідеальним правлінням мислитель вважав поєднання елементів влади рекса (царя, який благоволить до народу), оптиматів (аристократії, що керуються мудрістю) та демократії, котра є втіленням суспільної свободи. Прикладом такої державності, на його думку, була власне Римська республіка, у якій функціонували консули, сенат і народні збори. Змішана форма правління покликана вберегти суспільство від небажаних крайнощів – тиранії, олігархії, охлократії. ”

Цицерон увів поняття “юридична особа”, особисто розробив декілька законопроектів, зокрема про магістрати, де було визначено повноваження державних службовців та основні засади взаємовідносин між публічною владою і громадянами. Він досліджував сферу зовнішньої політики, застерігав від порушень міждержавних угод, аналізував поняття “справедливих” і “несправедливих” воєн, закликав до гуманного поводження з полоненими. Водночас як політик не уникав жорстокої боротьби з політичними опонентами і в цілому підтримував прагнення Риму до світової військово-політичної гегемонії.

Значну увагу Цицерон приділяв обґрунтуванню понять “істинний правитель”, “істинний громадянин”, “істинне право”, “істинний закон”.

Управляти державою має людина мудра, справедлива, передбачлива, яка знається на праві та наділена красномовством. “Істинному громадянинові” мають бути притаманні благопристойність, працелюбність, повага до інших людей та їхньої власності, патріотизм. “Вітчизна... виростила нас для того, – наголошував Цицерон, – щоб чекати від нас якоїсь підтримки, а не служити нашим зручностям та створити для нас безпечний притулок у житті на дозвіллі і спокійне місце для відпочинку”. “Істинним правом” мислитель називав природне право, що є виразником незаперечної справедливості. Це право виникло раніше від держави, а тому воно є незнищенним і незмінним. “Істинними” можуть вважатися тільки ті писані закони, які узгоджені з природним порядком, “творять право з безправ’я, добро із зла, чесне з ганебного”, дотримуються справедливості, традицій і звичаїв пращурів. Але вільним – одне, а рабам – інше. Становище останніх є природним і корисним для них самих. (Оскільки у природі раба, за визначенням Аристотеля, переважають не душевні якості, а тілесні). Для рабів справедливість полягає в тому, щоб ними володіли справедливо.

Із настанням імператорського періоду та різким посиленням авторитаризму й правової сваволі в давньоримському суспільстві актуалізувалися ідеї стоїцизму, започатковані грецькою філософією.

Яскравий представник римських стоїків Сенека (бл. 4 до н. е.– 65 н. е.) наголошував, що рабовласникові може належати тіло людини, а не її душа, котра становить кращу частину особистості. Тому незалежно від соціального становища, всі люди рівноправні. Над усіма панує “закон долі”, він усіх урівнює і робить “товаришами по рабству”, йому підпорядковано всі людські прагнення і творіння, включно з державою та її законами. Окремі держави – це випадкові утворення, тимчасові й значущі тільки для певного кола людей. Натомість загальним, вічним і непідвладним людині є всесвіт – держава зі своїм природним правом, її мешканцями, за законом природи, є всі люди – визнають вони це чи ні.

Нова історична та соціально-політична реальність, яка виникла внаслідок краху полісної форми держави та перетворення Риму на імперію, сформувала об’єктивне підґрунтя для появи теорій, що досліджували царину тісної взаємодії політики й права. Римляни блискуче продовжили справу Аристотеля, розвинувши його ідеї про взаємозалежність між політикою і правом до рівня самостійної науки – юриспруденції (< лат. jus, juris – право і prudentia – розсудливість, розважливість, передбачливість). Її предметом стали “божественні й людські справи, знання справедливого і несправедливого”.

Римські юристи ІІ–ІІІ ст. Ульпіан, Гай, Модестін, Павел та ін. поєднали політику і право в одне органічне поняття – політико-правову теорію, що спиралася на чітку систему юридичних понять і визначень. Ідеї природного права із суто теоретичних конструкцій (як це виглядало в теоріях їхніх попередників) були перетворені на фактично діючі норми закону. І саме так рекомендувалося їх розуміти. Абстрактне, “чисте” поняття природного права набуло тлумачення як специфічна складова чинного законодавства, а спеціальне поняття позитивного права як протилежності і заперечення права природного взагалі нівелювалося. Логіка подібного праворозуміння (за Ульпіаном) була такою: право (jus) походить від слова justitia (правда, справедливість); завжди справедливим і добрим є лише природне право (jus naturale) – загальне для всіх живих істот. Отже, якщо закони визнаються справедливими, то вони відображають сутність права в його загальному, природному розумінні; право позитивне, таким чином, поглинається правом природним.

Римські юристи вперше здійснили класичний поділ права на кілька окремих галузей: публічне (внутрішньодержавні, суспільно-політичні відносини, взаємодія юридичних осіб), приватне (відносини між фізичними особами) та міжнародне право.

Дата добавления: 2015-05-26