Нікколо Макіавеллі

НОВАТОРСТВО ПОЛІТИЧНОГО МИСЛЕННЯ

ПОЛІТИЧНІ ІДЕЇ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

Розділ 3

Нікколо Макіавеллі (1469–1527). Народився й більшу частину життя прожив у італійському місті Флоренція. Походив з родини дрібного службовця, канцелярського писаря (нотаря). У 1498–1512 рр. займав посаду секретаря другої канцелярії в уряді Флорентійської республіки. До його обов’язків входило вивчення офіційної кореспонденції та ведення листування. Хоч він самостійно і не приймав рішень з питань внутрішньої та зовнішньої політики, однак був одним з виконавців усіх найважливіших урядових постанов. Брав участь у державних переговорах, супроводжував послів, здійснював дипломатичні поїздки по містах Італії, до Франції та Німеччини, займався організацією флорентійського ополчення (міліції). У ранзі державного службовця і дипломата спілкувався з французьким королем Людовиком XII, імператором Максиміліаном I, папою Юлієм II. Макіавеллі втратив державну посаду після захоплення влади у Флоренції могутньою олігархічною сім’єю Медичі. Його було звинувачено в змові проти нових правителів, ув’язнено, а незабаром вислано з міста в межах Флорентійської області.

У 1513 р. розпочав і в основному завершив написання своїх найвідоміших політичних трактатів “Державець” (Il Principe) та “Роздуми про першу декаду Тита Лівія” (Diskorsi sopra la prima deca di Tito Livio). (“Перша декада” – перші десять книг. – В.С.). Обидві праці були опубліковані в Римі вже після смерті Макіавеллі, відповідно, у 1531 і 1532 рр. Вони надзвичайно близькі між собою концептуально, іноді навіть текстуально, доповнюють одна одну, так що їх можна вважати двома частинами однієї теоретико-політичної праці, хоча у “Державцеві” він більше уваги приділив монархічній формі правління, а в “Роздумах...” – республіканській.

Історичний період, на який випав життєвий і творчий шлях Макіавеллі, був дуже складним для Італії. Унаслідок роздрібненості на її території існувало кілька держав, серед них найбільші: Флорентійська та Венеційська республіки, Міланське герцогство, королівство Неаполь і Папська держава у Римі, між якими час від часу виникали сутички за політичну й територіальну першість. До того ж вся країна потерпала від вторгнень французьких, іспанських, німецьких та швейцарських військ. Ситуація дійсно нагадувала безконечну “війну всіх проти всіх” (bellum omnium contra omnes). Відповідальність за такий стан справ Макіавеллі значною мірою покладав на церкву. Надто слабкий, щоб самому об’єднати Італію, папа, однак, мав достатньо сили, щоб не дати зробити це іншим. Не дивно, що пріоритетними для Макіавеллі були ідеї патріотизму та відновлення сильної національної держави, що асоціюється з поняттям загального блага, а також образ законного, популярного правителя, чия діяльність відповідала б цій меті. Варто враховувати й загальну політичну тенденцію Західної Європи початку XVI ст. – посилення абсолютної королівської влади, що спиралася на новий (середній) клас – буржуазію, котра була зацікавлена в упорядкуванні ринкових відносин у межах національної держави та у безпечній торгівлі між різними країнами.

Макіавеллі, безсумнівно, став творцем новаторського методу дослідження політичного життя суспільства. Одна зі складових цього методу – погляд на політику як на тривалий історичний процес, зв’язок одних фактів з іншими. Тому завданням тих, хто прагне раціонально усвідомити сутність політики, є дослідження її минулого, реального й майбутнього. У розумінні Макіавеллі, політика – це комплекс та взаємозалежність різних причин і наслідків, взаємоперетворення одних політичних, соціальних та морально-психологічних чинників на інші, іноді цілком протилежні.

Фактично Макіавеллі вдалося визначити головну сутність предмета політичної науки – як проблему форм та методів існування публічної влади: боротьби за неї, її здійснення та утримання. Він розглядав політичну владу з позицій ерудованого історика, філософа-мораліста, соціального психолога і, що головне, дослідника-реаліста, практичного аналітика. У його творах також можна помітити іронію, скепсис, сарказм та поміркований ідеалізм, властивий людині гуманістичних переконань.

Нерідко міркування та висновки Макіавеллі наскільки логічні, настільки й парадоксальні – тією мірою, якою парадоксально-суперечливим є сам об’єкт його спостереження – політика та особливо людина в політиці. (Наприклад, він вважав, що суворість більше потрібна в республіці, де менше контролю і влада не така централізована; натомість у монархії кориснішою є м’якість, оскільки влада, що зосереджена в одних руках, і без того жорстка).

Макіавеллі, образно кажучи, “наповнив політику людиною”. Від філософської думки Аристотеля про політично-державну сутність людини він перейшов до твердження про безпосередню залежність політики від людського єства і тим самим заклав основи сучасної політичної антропології.

Макіавеллі був релігійною людиною, але критикував християнство за “несьогосвітськість” (відірваність від життя). Він вважав, що християнські чесноти сприяють вихованню покори людини перед обставинами, невиправданої смиренності та приниженості, а тому християнство, на його думку, поступається античним (язичницьким) релігіям з їх культом особистої мужності, духовної величі, тілесної моці і “всього того, що робить людину незламною”.

Ніхто до Макіавеллі так уважно не аналізував суб’єктивні чинники політики. Він з гіркотою констатував, що в політиці багато прихованого, символічного. Тут нерідко потрібно певним чином виглядати, а не бути таким насправді. Політики створюють видимість, щоб видавати її за бажану для суспільства реальність, бо, за законами своєї діяльності, вони мусять переконувати народ у своїй правоті. Через це громадська думка, зрештою, є для них дуже важливою.

Добитися прихильності народу можна в різний спосіб – від поблажливості (добросердечності) до відвертого насильства. Парадоксальну закономірність політики Макіавеллі вбачає у тому, що однакові засоби часто ведуть до протилежних результатів і навпаки – до свого успіху влада може йти зовсім різними шляхами. Головна причина цього парадокса криється в природі самої людини, котра є незмінно суперечливою істотою. Ця суперечливість (двоїстість) означає переважання в різний час то добра, то зла. Вона ж позначається і на діях політиків. Наведемо кілька цитат з творів Макіавеллі, що характеризують зв’язок між “природою людини” і “природою політики”:

– “...люди більш схильні засуджувати, ніж схвалювати чужі вчинки”;

– “...засновникові республіки, котрий створює для неї закони, необхідно враховувати погані схильності, що властиві людям і виявляються за будь-яких сприятливих обставин; якщо такі злочинні схильності довго нічим себе не виявляють, це свідчить лише про відсутність видимих причин для їх виявлення; але час, прозваний батьком істини, все одно доведе зворотне”;

– “...людьми рухають дві основні сили: любов і страх, і ними може командувати як той, кого люблять, так і той, кого бояться; більше того, часто в останнього буває більше прихильників та вірних виконавців, ніж у того, хто користується любов’ю”;

– “...між тим, як люди живуть, і тим, як мали б жити, величезна різниця <...> людина, яка бажає творити саме лише добро, неодмінно загине серед стількох, котрим не притаманне добро. Ось чому, державцеві, який бажає зберегти свою владу, треба навчитися бути недобрим та користуватися цим умінням на випадок необхідності”;

– “...нехай ніхто не розраховує приймати завжди безпрограшні рішення, навпаки, краще вважати їх усі сумнівними, позаяк це звичайна річ. Неможливо усунути одну незручність так, щоб на її місці не виникла інша; розсудливість полягає в тому, щоб розпізнавати ці перепони та вибирати менше зло як благо”;

– “...на одній і тій самій території, серед одного й того самого населення одночасно існують і свобода, і тиранія; і повага до законів, і розбещення умів; і справедливість, і сваволя”.

Макіавеллі ще більше, ніж його попередники, зокрема Марсилій Падуанський, раціоналізував поняття “держава”, яку визначив терміном “ stato ”, й дуже близько підійшов до сучасного розуміння її сутності як інституту, що має право й обов’язок регулювати, контролювати та організовувати суспільне життя на певній території. Він розгледів надто специфічні риси державно-політичної сфери, що виділяють її з загального контексту суспільного життя. Це насамперед різноманітні та надзвичайно потужні ресурси впливу, якими розпоряджається влада. Але застосовувати владу потрібно вміло. В одному із своїх листів Макіавеллі наголошував: “... гідний поваги не просто той, хто стоїть на чолі держави, а той, хто вміє нею управляти”.

Услід за античними мислителями Платоном і Аристотелем Макіавеллі досліджує закони циклічності, зміни політичних режимів від добрих (правильних) до недобрих (неправильних) і навпаки: монархія може виродитися в тиранію, на зміну їй можливий прихід олігархії, а згодом (через повстання нижчих верств) – установлення демократії, котра нерідко еволюціонує до охлократії, на хвилі якої знову може відродитися одноосібна диктатура (тиранія). Загалом він різко негативно висловлювався про аристократію і знать. Щодо способу формування влади, то більше схилявся до республіки, у якій сам виріс, але стосовно можливостей та ефективності політичного правління фактично надавав перевагу самодержавству, що могло забезпечити стійкіший порядок. Така позиція об’єктивно відповідала потребам тогочасної Італії, про яку Макіавеллі мріяв, що вона “нарешті побачить свого рятівника”. І в цих своїх мріях він витворив образ політика значною мірою міфічного, що поєднує в собі риси реального й ідеального державця.

Закономірно, що тема “народ і правитель” стала центральною в працях Макіавеллі. Він згадує два види монархії: спадкову й виборну (новоздобуту) та приділяє останній головну увагу. Здобути владу можна кількома шляхами: власними заслугами; за щасливого збігу обставин; злочином або ж прихильністю громадян. Від того чи іншого вибору багато в чому залежить подальша політика державця. Але він має одночасно бути готовий до ролі “лева” і “лиса”, уміти перетворювати певні методи своєї влади на їх протилежність: милосердя – на жорстокість, поблажливість – на примус, відвертість – на хитрість, щедрість – на скупість тощо. Він мусить розраховувати кожну дію наперед за її наслідками: благодіяння потрібно робити час від часу, крапля за краплею, щоб воно краще закарбувалося в пам’яті підданих, а жорстокість у разі потребі слід застосовувати рішуче і одноразово, а не частинами – тоді про неї швидше забудуть.

Макіавеллі, як ніхто до нього, загострив питання про місце моралі в політиці, досліджуючи, зокрема, сутність політичного насильства. Він констатував невідповідність між законами моралі й політики, але це не означає, що Макіавеллі (як про нього іноді відгукуються деякі інтерпретатори його творчості) “відділив політику від моралі”. Насправді ж усе виглядає навпаки – він прагнув показати необхідність зв’язку політики з мораллю, але, будучи реалістом, виходив не з бажаного, а з об’єктивно можливого та існуючого. Інакше кажучи: Макіавеллі не стверджував, що в політиці мораль узагалі неможлива, а досліджував міру допустимості політики “поза мораллю”.

Він уперше з великою увагою звернувся до проблеми, яка об’єктивно не має конечного розв’язку, однак спробував визначити деякі його критерії. Усвідомлюючи неможливість повного усунення насильства з політики (адже в ній зіштовхуються інтереси багатьох людей, у тому числі егоїстичних і корисливих), Макіавеллі намагався знайти легітимні підстави застосування насильства. У його розумінні, насильство не є абсолютним правом, що належить будь-якій владі і за будь-яких обставин; воно є правом сили як суспільної потреби, що має бути доцільно та справедливо реалізована владою у відповідь на вияв багатьох негативних рис людської природи й соціального життя, а також з метою їх попередження. Можна сказати, що Макіавеллі із загального поняття загальнолюдської моралі виділив поняття моралі політичної. Наскільки ж “моральною” є “політична мораль”?

Зі змісту праць Макіавеллі не випливає достатньо підстав для того, щоб вважати його автором одного з принципів політичної діяльності, що часто звучить як афоризм, – “мета виправдовує засоби”. По-перше, у тлумаченні Макіавеллі політичне насильство ніколи не переростає в мету, ніколи не є самоціллю; по-друге, як допустимий засіб воно має чітко визначені сфери та міру застосування.

На думку Макіавеллі, насильство офіційної влади є необхідним лише в ситуаціях соціального безладу, антидержавних змов і заколотів, а також проти злочинців та інших порушників законів. Подібні асоціальні дії, хоч би й з боку окремих осіб, є небезпечними, оскільки підбурюють до такої самої поведінки інших людей, ширші верстви населення. Морально розкладене суспільство саме не може зжити цих вад (самовідновитися). Воно потребує зовнішнього регулювання. У таких випадках насильство з боку влади – це не жорстокість, а навпаки – вияв милосердя відносно суспільства в цілому. “Адже смута завдає шкоди всьому суспільству, а вироки, які виносить державець, спрямовані проти окремих осіб”; “...державець повинен прагнути до того, аби його вважали милосердним, а не жорстоким, тим не менше він має остерігатися, щоб його доброчесність не спричинилася до зла”.

Отже, у своїх роздумах Макіавеллі постійно наголошує на думці про обмеженість насильства як ресурсу влади, закликає дотримуватися міри “між тими, хто застосовує насильство, і тими, хто його зносить” – лише тоді, на його переконання, кожна людина примириться з відведеним їй становищем.

Державець не повинен застосовувати насильство масово, поспіхом, сліпо. Воно виправдане під час заснування держави та під час відновлення здеморалізованої держави. Неприйнятними є жорстокі дії влади, якщо вони з плином часу не припиняються, а перетворюються на постійний засіб владування. Схильна до такої практики влада змушена буде “ніколи не випускати меч з рук”. Вона не може розраховувати на успіх своєї політики: рано чи пізно в опозицію до неї стане більшість суспільства, що прирече її на загибель. “Я вважаю, – пише Макіавеллі, – нещасними тих державців, котрі, щоб зберегти свою владу, повинні вдаватися до надзвичайних заходів, спрямованих проти більшості: адже той, у кого ворогів небагато, захистить себе легко і без великих смут, але якщо проти нього все суспільство, то він ніколи не буде в безпеці і чим більше творить жорстокості, тим слабша його влада. Тому кращий засіб – це добитися прихильності народу”. Філософ засуджує репресії як спосіб політичної боротьби: “...убивство своїх співгромадян <...> може принести владу, але не славу”. Не можна зараховувати до сонму видатних людей політиків, котрі стали відомі своєю надмірною жорстокістю, нелюдськістю та численними злодіяннями. (На жаль, ще й сьогодні дехто схильний вважати “видатними особистостями” таких диктаторів, як Гітлер, Сталін та подібних до них).

Намагаючись зрозуміти “справжнього” Макіавеллі, який, звичайно ж, не був переконаним апологетом брутальної, безпринципної, зате успішної політики (а тому термін “макіавеллізм” не є її точним синонімом), потрібно, однак, звернути увагу й на деяку небезпечність його позиції.

Так, у контексті проблеми політичного насильства двозначно сприймається, наприклад, така думка філософа: “...насильство заслуговує засудження тоді, коли воно спрямоване на руйнацію, а не на виправлення”. Можливим об’єктом такого “виправлення” він називає так звану “зіпсовану людську матерію”. На його погляд, якщо суспільство виявляється неготовим до упорядкованого законами життя, то тільки одноосібний правитель, застосувавши надзвичайне насильство, спроможний заставити людей дотримуватися законів та зробити згадану матерію “придатною”.

Судячи з усього, під “зіпсованою матерією” Макіавеллі має на увазі деморалізоване італійське суспільство початку XVI ст. і, очевидно, неупорядкований, деструктивний стан суспільства, який давні греки називали охлократією і який дійсно потрібно переборювати політичними засобами. Та, з іншого боку, не можна не зауважити, що подібні рекомендації виглядають дуже привабливо для авторитарних “вождів”, що ласі до різноманітних ідеологічних та соціальних експериментів з масою “людської матерії” згідно з їхніми волюнтаристськими концепціями “покращення” її якості! А що вже казати про таку думку Макіавеллі: “...природа народу змінюється, його легко в чому-небудь переконати, але важко втримати в цьому переконанні. Тому потрібно бути готовим силою заставити вірити тих, хто втратив віру”. Отже, “...силою заставити вірити...”?! Цю тезу Макіавеллі складно прокоментувати інакше, як приклад (на щастя, рідкісний) заперечення мислителем самого себе. Можливо, у цьому випадку гуманістичне мислення Макіавеллі поступилося досвіду історії, котра, як відомо, насправді містить немало зразків силового нав’язування віри.

З погляду сьогодення, було б некоректним вимагати від Макіавеллі “послідовного демократизму” в осмисленні ним проблем політичної етики та політичного насильства. Важливо, однак, що в кінцевому виборі з-поміж двох соціальних пріоритетів – народ чи самодержець? – він без вагань схилявся на бік народу.

Дата добавления: 2015-05-26