Середня і вища освіта в Україні у ХVIII – початку ХІХ ст

У першій половині XVIII ст. на Лівобережжі і в Слобідській Україні, що входили до складу Росії, рівень освіти був відносно високим.

На території Лівобережної і частково Правобережної України до другої половини ХVIII ст. діяв адміністративно-територіальний полковий устрій на чолі з генеральною старшиною (гетьманом). Школи на цих територіях розміщувалися переважно у приміщеннях при церквах, а тому їх іноді й називали за назвою церкви: покровська, успенська. Вчителі мали собі помічників з кращих учнів, яких називали “школярами”, “молодиками”, “виростками”. Учні жили в будинку дяка і крім навчання виконували роботи по господарству.

Методи навчання в школах були обмежені, хоча вчителі і намагалися певною мірою унаочнювати навчальний процес, особливо під час вивчення азбуки. Ці школи існували на кошти батьків. Дітей вчили писати, читати, рахувати. Виховання було переважно релігійним.

Початкові школи були однією з найпоширеніших форм навчаннядітей. Діяли і цифірні школи, в яких діти різних станів здобували елементарні знання. Це були школи з математичним ухилом. Вони проіснували до середини ХVIII ст., відтак поступово об’єдналися з полковими і гарнізонними,що призначалися для солдатських дітей.Полкові школи утримувалися на кошти батьків. В них навчалися читати, писати і рахувати. У другій половині ХVIII ст. на школи України поширюється русифікаторська політика царського уряду, яку підтримували вище українське духівництво і козацька старшина, що була зарахована царським урядом у дворянство і прагнула будь-якими засобами (у тому числі засобами освіти і виховання) зрівнятися з російським дворянством.

У середині ХVІІІ ст. в Україні почали створюватися державні школи.

У 1746 р. в Єлисаветграді при фортеці було відкрито казенну школу, яку відвідували 60 дівчаток і 80 хлопчиків. Вони вивчали закон Божий, російську, німецьку, французьку мови, арифметику, вчились малювати, співати, танцювати. Є свідчення про те, що в цій школі вивчали також польську і латинську мови, геометрію, історію, географію, алгебру, хлопчики – військову справу, дівчатка – домоводство, – тобто учні здобували різнобічну освіту. Відповідно до існуючих у школі правил тих, хто добре навчався, призначали в капрали, ротні квартирмейстри, вахмістри, а лінивих – у слюсарі, ковалі, столяри.

У Лубенському і Чернігівському полках з 1760-1768 рр. діти старшин і заможних козаків навчалися грамоти та військової справи у парафіяльних школах або при сотенних і полкових канцеляріях.

Набули поширення і народні школи грамоти (школи мандрівних дяків), що існували при православних церквах і призначалися для дітей селян. Діти навчалися рідною мовою лічити, писати і читати. Паралельно читали церковнослов’янські тексти. Їм також прищеплювали любов до рідної землі, народну мораль тощо.

Своєрідною формою поширення письменності на Лівобережній Україні було домашнє навчання дітей панівної верхівки, яке здійснювали запрошені вихованці Києво-Могилянської академії або вчителі-іноземці.

Аналізуючи освітні процеси кінця ХVIII – першої половини ХІХ ст. необхідно відзначити, що спостерігалося до деякої міри розходження між педагогічною практикою та педагогічною теорією. Якщо педагогічна практика, тобто типи навчальних закладів, зміст, форми і методи навчання зумовлювалися освітніми реформами російських царів, то в педагогічній думці того ж періоду продовжували розвиватися прогресивні гуманістичні та демократичні ідеї, прагнення вчених обгрунтувати необхідність виховувати підростаюче покоління на народних традиціях, розглядати процес формування особистості незалежно від її станового положення.

У другій половині ХVІІІ ст. єзуїти так озброїли проти себе майже всю Європу, що папа Климент ХІV видав 1773 року буллу про скасування єзуїтського ордену в усіх європейських державах. Саме перед тим відбувся перший поділ Польщі, внаслідок якого Галичина відійшла до Австрії.

Польський сойм, що засідав від травня 1773 р. до березня 1775 р., ухвалив повернути все майно єзуїтів у Польщі на потреби народної освіти, а для завідування тим майном і для керування народною освітою на пропозицію литовського підканцлера Юхима Хребтовича, заснував Едукаційну комісію з вісьмох членів.

Розглядаючи діяльність Едукаційної комісії (1773-1795 рр), необхідно проаналізувати як позитивні аспекти її діяльності (проведення освітньої реформи), так і негативні (закриття всіх українських шкіл на Правобережжі).

Характеристика розвитку освіти в Лівобережній Україні повинна містити розгляд діяльності полкових і парафіяльних шкіл (нижчої освітньої ланки), колегіумів (середньої освітньої ланки) та Києво-Могилянської академії (вищої освітньої ланки). Необхідно проаналізувати заходи російського царизму щодо русифікація закладів освіти у ХVІІІ ст.

Розвиток освіти в останній чверті ХVІІІ ст. відбувався під впливом катерининської освітньої реформи 1786 року. Разом із заснуванням нових світських шкіл – малих і головних народних училищ, царський уряд заборонив діяльність полкових шкіл і шкіл мандрівних дяків.

У формуванні вітчизняної педагогічної думки ХVІІІ ст. суттєву роль відіграли, поряд із впливами, характерними для ХVI-XVII ст., ідеї західноєвропейського просвітництва. Позначився на педагогічнихпоглядах і такий фактор, як посилення ролі держави у розвитку освіти (відкриття перших світських шкіл) у духовному житті суспільства.

Діяльність провідних українських просвітителів XVIII ст. пов’язана передусім із Києво-Могилянською академією. Аналізуючи питання, слід звернутися до таких ідей цих просвітителів:

- роль освіти у розвитку людини і процвітанні держави (ідеї просвіченого абсолютизму, ідеї селянського просвітництва);

- трактування мети виховання як спасіння душі, як самопізнання та спорідненої праці, як служіння народові;

- ідея природовідповідного, спорідненого виховання;

- ідея народності виховання;

- дидактичні ідеї: обгрунтування необхідності глибокої наукової освіти; принципи свідомого, послідовного, міцного, активного засвоєння знань; вимога вивчення вікових та індивідуальних особливостей дітей і допомоги їм у самопізнанні; застосування методів навчання, що передбачають активну участь дитини у процесі навчання; формулювання законів ораторського мистецтва, визначення шляхів розвитку вмінь і навичок красномовства, педагогічної майстерності.

До 80-х років ХVІІІ ст. – період найбільш плідної діяльності академії. В академії було вісім класів – дві конгрегації: вища й нижча. Нижча поділялась на 6 класів, вища – на два. Кількість вихованців коливалась від 560 до 1000 учнів.

З середини ХVІІІ ст. вивчаються окремо курси чистої математики – алгебра і геометрія та клас змішаної математики – архітектура, гідростатика, гідравліка, оптика, астрономія.

У 1783 р. в академії було відкрито фізичний кабінет, обладнаний земними й астрономічними глобусами, телескопом, електричною машиною, астролябією, барометром. У 1799 р. в академії відкривається клас сільської і домашньої економіки, а в 1802 р. – медичний клас.

Кінець ХVІІІ ст. охарактеризувався посиленням реакційної політики царського уряду в Україні. Це позначилось на діяльності академії: з 1784 р. викладання усіх без винятку лекцій велося російською мовою.

На запорізьких землях функціонували, як і у попередньому столітті січова школа,школа при Самарській фортеці-монастирі і16 парафіяльних шкіл при церквах. Розвиткові освіти і школи в Україні цього періоду сприяла діяльність мандрівних дяків.

З посиленням закріпачення селян і козаків, втратою Україною автономії (1775 р.) та зруйнуванням Січі полкові і запорозькі школи перестали існувати.

Діяльність мандрівних дяків мала місце на Лівобережній Україні до 1786 р., в якому “мандри” були заборонені. З цією метою проведено перепис усіх церковних шкіл і вчителів у них. За реформою 1786 р. ці школи або закривалися, або перетворювалися у парафіяльні.

За шкільним Статутом 1786 р., в Україні почали відкриватися малі (у повітових містах) і головні (у губернських містах) народні училища. Головні (або чотирикласні) училища передбачали 6-річний термін, а малі (або двокласні) – 4-річний термін навчання. У 1783 р. були засновані перші училища у Києві й Чернігові. На початок 1801 р. в українських губерніях Російської імперії було 8 головних і 17 малих училищ.

Реформа 1786 року мала на меті дати освіту в основному міському населенню. Прийняття Статуту впливало на освіту України, сприяючи відкриттю нових шкіл в ряді міст. Проте охопити все населення училища не могли і не стали масовою школою. Широкі маси українського народу, по суті, були позбавлені можливості здобувати освіту, та й сам її зміст мав антинародний характер: у школах заборонялася українська мова, ігнорувалися народні звичаї, традиції виховання. Переслідувалися прогресивні діячі освіти, школа перетворилася у знаряддя русифікації українського населення.

Населення України ставилось негативно як до головних, так і до малих народних училищ, вважаючи, що вони готують лише канцеляристів і сутяг, ненависних народу. Український народ, як і раніше, хотів навчати своїх дітей у дяківських школах, але уряд не визнав цих шкіл і вживав проти них рішучих заходів, забороняючи ходити до дяківських шкіл і змушуючи відвідувати урядові. Але й за цих засобів боротьби з дяківськими школами, в них вчилося значно більше дітей, ніж в урядових школах.

Недостатня кількість шкіл змушувала українську шляхту віддавати своїх дітей на навчання до Петербургу і Москви, або ж до західноєвропейських вищих навчальних закладів. Українська шляхта відчувала потребу відкриття університету в Україні. Але жоден з проектів створення в Україні університету не дочекався реалізації за часів Катерини II, оскільки нейтралістська політика російського уряду взагалі була спрямована на те, щоб не допустити на Україні існування університету – може, з міркувань, що саме український народ має особливу “схильність до наук”.

За Катерини II для України настали тяжкі часи. Українська автономія була знищена, козацтво замінили гусарськими полками, козацька старшина отримала права російського дворянства, а селян-землеробів (які раніше були вільними) закріпачили. Українська старшина намагалася наслідувати іноземне виховання, доручаючи виховувати дітей гувернерам-французам або німцям.

Підкреслюючи свою показну турботу про освіту, Катерина II все робила, аби затримати її розвиток. Так, багато мандрівних дяків, за її розпорядженням, було направлено на військову службу. Інші змушені були обрати постійне місце проживання і потрапили у кріпосну залежність. Посилення кріпосного права не лише затримало розвиток освіти, а й призвело до знищення уже існуючих шкіл. У 1789 р. були закриті всі українські школи і заборонено викладання українською мовою у всіх навчальних закладах.

Початкової освіти у Східній Галичині практично не існувало. У лічених однокласних школах, які інколи ще існували по селах, навчання вели напівписьменні дяки, які ледве могли дати своїм учням щось більше, ніж початки абетки й Святого письма. Щоб поліпшити становище, у 1774 р. цісарський уряд впровадив систему шкіл трьох типів: 1) однокласні парафіяльні; 2) трикласні (тривіальні)з німецькою та польською моваминавчання; 3) чотирикласні з німецькою мовою навчання, що готували учнів для продовження освіти в середніх школах (гімназіях). Уже звідси видно, що вище названі, а надалі й всі інші державні школи Галичини, проектовані й впроваджувані цісарською Австрією, були не українськими національними навчальними закладами, а німецького (австрійського) зразку, чужинськими, розрахованими на онімечення української молоді.

Нагляд за школами здійснювала Крайова шкільна комісія. У повітах наглядацьку функцію виконували декани (старші духовні особи), у селах – місцеві парохи (священики). Мову навчання найвища державна столична й “придворна освітня комісія” впроваджувала скрізь німецьку.

У цей час, завдяки зусиллям єпископа Львівського Петра Білянського, в Галичині розширюється мережа шкіл при церквах.

У 1774 р. імператриця Марія Терезія видала розпорядження про прискорену організацію державних початкових шкіл. Вона дозволяла перекладати німецькі шкільні підручники українською й польською мовами. Мовою перших підручників для цих шкіл – “Читанки” (1786 р.), “Катехізису” (1788 р.), “Букваря” (1790 р.) – була “словено руська”.

Ще завзятішим реформатором виявився син Марії Терезії Йосиф II, який вступив на австрійський престол у 1780 р. Як прихильник тогочасних європейських теорій мудрого правління, він намірився зробити свою державу взірцем освіченого абсолютизму. При цьому, насамперед, було зосереджено увагу на поліпшення долі селян, пожвавлення занепалої економіки, підвищення ефективності правління та вдосконалення освіти.

Цісар Йосиф II у 1781 р. проголошує обов’язковість початкової освіти. За його наказом в Австрії у 1782 р. було скасовано кріпацтво із залишенням тільки панщини, тобто такої залежності, коли селянин мусив кілька днів на тиждень працювати на панських полях. У 1783 р. було засновано україномовну греко-католицьку духовну семінарію у Львові, яка згодом стала дієвим осередком національного відродження галицьких українців. Такі ж духовні семінарії діяли з перервами у XVIII-XIX ст. у Перемишлі та Станіславі. А в 1784 р. відкрита німецька гімназія при Львівському університеті,заснованому1661р.,в якому налічувалосякілька українських кафедр. Визнання в 1786 р. української мови мовою “крайовою” могло стати значним кроком у розвитку української педагогіки й шкільництва.

Правда, з усіх названих вище цісарських ухвал український народ повною мірою не скористався. На перешкоді їх здійснення стояли великі магнати й дідичі, що мали владу над селянами. Та й наступники Йосифа II після його смерті (1790 р.) під тиском польської шляхти відхилили багато корисних проектів. Українське шкільництво, ще навіть як слід не піднявшись, знову занепадає. Навчання українською мовою всіляко обмежується. Українські тривіальні школи можна було відкривати тільки там, де не було шкіл польських чи німецьких.

Від польських україноненависників постійно надходили доноси австрійському урядові, що русини-уніати рвуться до Росії, що русинська (українська) мова – походить від великоруської і навчання в українських школах ведеться російською мовою. Налякані цим, цісарські урядовці робили все, аби не допустити українську мову до державних шкільних установ.

На Правобережній Україні та в Східній Галичині, де панувала польська шляхта, подекуди існували “ дяківські школи”. Крім того, функціонували уніатські школи,а також школи духовних орденів– василіан, єзуїтів, щобули могутнім фактором захисту української мови як найважливішої ознаки нації.

У 1789 р. Едукаційна комісія видала розпорядження про закриття на Правобережжі “руських” церковних шкіл та про вилучення з усіх шкіл “руської мови”. Українці позбавлялися можливості навчати дітей рідною мовою. Учням-українцям забороняли святкувати релігійні свята за григоріанським календарем, учнів православної віри змушували ходити до костелів.

У 1789 р. на Правобережній Україні було дві окружні школи з семирічним терміном навчанням, 14 підокружних шкіл з шестирічним терміном навчання.

Багатий досвід закарпатців у розробці народно-педагогічних основ і практичних надбань виховання дітей, підлітків, молоді й дорослого населення звів міцний підмурок для появи класичної теорії і практики навчання та виховання, школи і педагогіки на Закарпатті. Проте колоніальний режим, який було нав’язано українцям Закарпаття, негативно вплинув на стан вітчизняної освіти та культури. Українське населення Закарпаття постійно піддавалося денаціоналізації засобами чужоземної школи. Особливо посилилися обмеження прав українців навчати своїх дітей з установленням влади Габсбургів в Угорщині (початок XVIII ст.). З цього часу розпочалася примусова мадяризація української школи.

Шкільництво Закарпаття має давню історію. Збереглися документи, в яких повідомляється про Ужгородську школу 1400 р. Ця ж школа згадується і в 1589 р. при переліку прибутків ректора, якому громада і батьки платили за навчання дітей читання й письма як грішми, так і натурою. У 1646 р. було відкрито Ужгородську гімназію, у 1655 р. відкрилася школа при Мукачівському монастирі. На території Березької жупи, що охоплювала майже чверть території Закарпаття, у 1682 р. діяло 5 шкіл. У XVIII ст. відкриваються католицькі гімназії в Мармарош-Сигеті (1730 р.), У 1744 р. в м. Мукачеві була відкрита богословська школа, а в 1766 р. засновані початкові школи в Мукачеві, XV ст., пізніше – в Тячеві та Вишкові, у 1655 р. – Ужгородська середня школа з вчительською семінарією при ній(1793р.)та ін.Всі вони призначалися длямадяризації та покатоличення українців Закарпаття.

У 1774 р. в Австрійській імперії було проведено шкільну реформу, якою визначалася державна система освіти. Встановлювалося два типи початкових шкіл – тривіальні та повні, а також функціонували однорічні парафіяльні школи.

У тривіальних школах були підготовчий, перший та другий класи. У них діти навчалися читанню, письму, лічбі, деяким практичним вправам.

Головним предметом вважався закон Божий. Згідно з “Політичною шкільною конститурою”, прийнятою у 1805 р., усі школи передавалися у відомство консисторій, духовенство здійснювало нагляд за роботою школи та вчителя. Така ж доля чекала і головні початкові школи, які функціонували в містах. У них був ще третій клас, по закінченню якого діти могли вступати до гімназій та реальних шкіл.

Коли на перших порах після 1774 р. навчання у парафіяльних, тривіальних та головних школах проводилося українською, то у 1791-1792 рр. приймається закон, за яким усі школи Закарпаття переводиться на угорську мову навчання. Це негативно вплинуло на стан освіти українського населення. Цьому сприяла і нерозвинена мережа початкових шкіл, яких було обмаль, особливо у гірських селах. Внаслідок цього в гірській місцевості навчалося не більше 30-35 % дітей. Більшості дітей чужомовна школа стала недоступною, а навчання непосильним. Еволюція українського шкільництва й педагогічної думки Буковини протікала в загальнонаціональному руслі історії України й належить до цінних надбань виховної культури українського народу. Тим більше, що на цій предковічній території з давніх часів жили українські племена, переважно тиверці та уличі. Українці є автохтонами Буковини, які осіли тут на століття давніше від румунів. У ІХ-ХІ ст. Буковина входила до складу Київської Русі, у ХІІ-ХІІІ ст. – Галицько-Волинської держави. Із середини ХІV ст. Буковина перебувала у складі Молдови, яка на початку ХVІ ст. потрапила під владу Туреччини. В 1775-1918 рр. Буковиною володіла цісарська Австрія. Після її розпаду в 1918 р. на Буковині було проголошено українську владу. Такі провідні віхи її історичного шляху до 1918 р., що знайшли своє відображення у всіх сферах життя буковинців, у тому числі й у педагогічній галузі.

Проблемами шкільництва на Буковині за молдавського періоду займалася церква, тому перші школи тут засновувалися і діяли при монастирях у Сучаві, Путні, Радівцях. Сини бояр, які хотіли здобути вищу освіту, їхали до українських шкіл у Києві й Львові чи до Західної Європи (Відень, Париж). Більшість же буковинців залишалася без освіти і була неписьменною.

Після перенесення молдавської столиці з Сучави до Ясс шкільництво на Буковині занепало аж до 1775 р., коли її було прилучено до Австрії. Стан освіти в цей час був на низькому рівні. До приходу австрійської влади на Буковину тут діяли тільки духовні школи (священицькі й дяківські). Серед них виділялися школи в Сучаві й в Радівцях. Однією з найкращих була монастирська школа в Путні.

Запанувавши на Буковині, австрійська влада вживає низку заходів для піднесення освіти в цьому краї, відкриваючи школи, але не українські, а здебільшого чужинські. Цим ще раз наочно підтверджується, що коли хочемо на своїй землі дітей вчити в рідній українській національній школі, то мусимо мати власну самостійну Українську державу.

У 1783 р. було засновано латинську й німецьку школи в Чернівцях і Сучаві. Нестачу педагогічних кадрів покривали імпортованими чужинськими вчителями, а відсутність підручників – книжками з Відня німецькою й румунською мовами, і тільки катехізиси – українською.

До 1817 року в Галичині не існувало жодної тривіальної школи з українською мовою навчання. Єдиними школами, в яких не заборонялося навчати українською мовою, були парафіяльні (хоч рівень їх вважався дуже низьким). Галичина проводила боротьбу за українську школу, за її національний характер.

Починаючи з 1785 р., на Буковині засновується низка громадських шкіл,серед яких одні з перших:у Сереті,Чернівцях і Сучаві(1785р.),уЗаставні й Кимполунгу (1786 р.), Раранчу, Кіцмані, Вашківцях і Фратівцях. У цих школах, крім німецької, вчили переважно румунську мову. А тому школи на Буковині від самого початку мали германізаційний і румунізаційний характер, були спрямовані на денаціоналізацію українців на їх рідній буковинській землі.

Адміністративне приєднання цісарем Йосифом II Буковини до Галичини 1 лютого 1787 р., вищі й середні урядові посади в яких обійняли німці й поляки, додали колонізаційного тиску до буковинського шкільництва. Воно потрапило в повну залежність від латинської консисторії у Львові, яка вороже ставилася до освіти місцевого населення рідною мовою. У середніх школах посилилися германізація й румунізація, а в народних – змушували дітей вчитися польською. Вчителів вимагали переходити на латинську мову. Тих, хто відмовлявся, звільняли з посад. Крім німецької, вчителям дозволялося користуватися тільки румунською та польською мовами.

Українці чим далі, тим менше посилали дітей до шкіл чужинських. Натомість засновували приватні школи ( “ дяківки ” ) з українською мовою навчання, утримувані власним коштом.

Єдиний на той час вищий навчальний заклад на східноукраїнських землях – Львівський університет, був недоступним для простих людей і недостатньо сприяв освіті в Україні.

Дата добавления: 2015-05-26