Просвітницька діяльність і педагогічні ідеї видатних вчених, письменників і громадських діячів

М.В.Ломоносов (1711-1765рр.)народився в с.Холмогори Архангельської губернії у сім’ї рибалки. Елементарну освіту здобув у сільських домашніх вчителів за підручниками М.Смотрицького та Л.Магницького. Вже 19-річним юнаком вступив до Московської слов’яно-греко-латинської академії. Протягом 1733 року навчався у Києво-Могилянській академії. Пізніше, з 1736 по 1741 рр., навчався у Німеччині (вивчав хімію, математику, фізику, філософію у знаменитого Лейбніца). З 1742 р. призначений ад’юнктом, а з 1745 р. – професором хімії, пізніше академіком Російської Академії Наук. Чимало років свого життя вчений віддав справі розвитку гімназії та університету при Російській АН, працюючи викладачем у цих закладах. Саме енциклопедичність наукових знань спонукала вченого до цілої низки відкриттів у різних напрямках науки: філософії, хімії, математики, географії, фізики та ін. Прогрес людства вчений вбачав у розвитку науки й освіти. У вихованні науковець відстоював принцип народності, підкреслюючи, що російському народові властиві любов до Вітчизни, гуманність, вірність громадському обов’язку, працьовитість, допитливість, відвага, скромність.

Метою виховання, на його думку, має бути підготовка громадян своєї Вітчизни.

До змісту освіти він включав вивчення рідної мови, літератури, історії, математики, іноземних мов, природознавства, піїтики, риторики, географії.

Система освіти, на його думку, повинна складатися з трьох ступенів державної безстанової школи: початкової, середньої (гімназії) та вищої (університету). Головне завдання школи полягає у тому, щоб виховати у дітей любов до праці, навчити їх “правил і прийомів поведінки”, дати освіту.

Заслуговують на увагу методичні праці вченого, зокрема, “ Регламенти ” для академічної гімназії і для гімназії Московського університету (1755 р.). Важливо, що проект та статут Московського університету теж розроблялися М.В.Ломоносовим. Суттєвим є те, що вчений передбачив саме ті факультети у цьому вузі, котрі найповніше віддзеркалювали тенденції світової практики вищих навчальних закладів і найповніші досягнення світової науки. Важливими принципами діяльності університету, на його думку, є відкритість та автономність. Для цього ж закладу вчений написав “ Математичну хімію ” та “ Фізичну хімію ”.

М.В.Ломоносов створив також ряд підручників для інших типів шкіл: “ Краткое руководство к красноречию ”, “ Российская граматика ”, “ Краткий российский летописец с родословием ”, “ Древняя российская история ”.Зокрема,“ Российская грамматика ” М.В.Ломоносова протягом півстоліття була найкращим посібником і витримала чотирнадцять видань.

М.В.Ломоносов вважав, що основними методами навчання є бесіди, розповіді і лекції, які доцільно супроводити вправами; навчання повинно забезпечувати свідоме, міцне, систематичне засвоєння матеріалу. Навчальний матеріал доречно викладати коротко і стисло, а кожне теоретичне положення підкріплювати фактами; під час навчання потрібно враховувати вікові особливості дітей, природні нахили, своєчасно переходити від легкого до важкого, від простого до складного.

У вихованні, як вже зазначалося, М.В.Ломоносов обстоював принцип народності. Зокрема, йому належить ідея організації різноманітних з’їздів домашніх акушерок. Також він розробляв основи російської народної медицини для попередження хвороб серед дітей простого російського люду. Могутнім засобом народного виховання вчений вважав працю, приклад батьків.

Доречно згадати й благодійницьку діяльність М.В.Ломоносова. У його будинку (у Петербурзі) постійно проживали найздібніші діти з малої батьківщини, котрі за кошти вченого отримували вищу освіту.

Видатним українським педагогом, поетом, мандрівним філософом, представником етико-гуманістичного напряму вітчизняного просвітництва був Григорій Савич Сковорода (1722-1794 рр).

Г.С.Сковорода народився в сім’ї козака в с. Чорнухах на Полтавщині. Після закінчення сільської школи навчався в Київській академії. Педагогічну діяльність після перебування за кордоном почав у Переяславському колегіумі, де викладав поетику і написав посібник “Рассуждение о поэзии и руководство к искусству оной”. За новаторство і наукову самостійність звідти його було звільнено. Шість років (1754-1759) він працював майже безперервно вчителем, а з 1759 р., з деякими перервами, викладав у Харківському колегіумі поетику, синтаксис, грецьку мову і курс “благонравности”. В 1769 р. його звільнили за “вільнодумство”. До кінця свого життя (понад 25 р.) Г.С.Сковорода був мандрівним учителем, жив у різних місцях України і Росії. Помер і похований він у с. Іванівці (тепер Сковоридинівці) на Харківщині.

Педагогічні погляди Г.С.Сковорода вивсловив у діалогах, віршах, байках, притчах, листах. Проблемам виховання присвячені його притчі “ Благодарный Еродий ”, “ Убогій Жойворонок ” та ін.

Церковно-схоластичному і дворянсько-аристократичному вихованню Г.С.Сковорода протиставив “иный род воспитания”, назвавши його “сродным”, тобто природовідповідним. У вихованні, твердив він, треба зважати не на соціальне становище дітей, а на їх природу, нахили, інтереси, обдарування. На той час такий підхід був новий у вихованні. Будучи прихильником народної педагогіки, Г.С.Сковорода вважав, що виховання повинно відповідати інтересам народу, живитися з народних джерел і зберігатися в житті кожного народу. Він висміював дворянсько-аристократичне виховання, плазування перед всім іноземним.

На його думку, мета виховання – підготовка вільної людини, гармонійно розвиненої, щасливої, корисної для суспільства, людини, здатної жити і боротися. Провідне місце у всебічному розвитку особистості відводив розумовій освіті, яка допомагає людині пізнати себе, навколишній світ, сенс щастя. Він обстоював рідну мову в школах, радив вивчати граматику, літературу, математику, фізику, механіку, музику, філософію, медицину та ін. науки. Г.С.Сковорода твердив, що людині багато дається, але і багато від неї вимагається. Великого значення надавав особистості, формуванню її моральних якостей, зокрема таких, як: любов до батьківщини і праці, людяність, дружба, правдивість, чесність, скромність, сила волі, почуття людської гідності.

Значної уваги Г.С.Сковорода надавав фізичному вихованню людей, вважав, що вони мають бути фізично здоровими. А фізичне виховання має починатися ще до народження дитини і полягати у здоровому способі життя батьків. Фізичному вихованню дітей сприяють праця, вправи, режим і відпочинок, розваги, загартування організму. Засобами естетичного виховання вважав поезію, музику, народні пісні, красу природи, образотворче мистецтво.

Батьків Г.С.Сковорода вважав найкращими вчителями. Вирішальну роль у вихованні відводив школі, учителю. Підкреслював, що школа має бути безплатною, розробляв низку дидактичних і методичних положень. У процесі навчання радив звертати увагу на обдарованість дітей, їх вікові і індивідуальні особливості. Навчальний матеріал радив правильно дозувати, викладати доступно, ясно, точно, використовувати наочність, пов’язувати теорію з практикою, навчання з життям. Г.С.Сковорода високо цінив такі методи навчання, як лекція, розповідь, розмова, бесіда. Цікавими є його думки про читання книжок і виписки з них.

У вихованні Г.С.Сковорода радив виховувати не тільки словом, а й ділом, переконанням, привчати дітей критично аналізувати свої вчинки, дотримуватися суворого режиму, уникати надмірностей. Він належно цінував працю вчителя, висував до нього високі вимоги, зокрема: знання, благородство, любов до дітей, до своєї справи. Вчителя вважав прикладом для учнів.

Великий український поет, художник, мислитель Тарас Григорович Шевченко (1814-1861рр.)народився в с.Моринцях Звенигородськогоповіту на Київщині в сім’ї селянина-кріпака, початкової грамоти навчився у дяка. Залишившись у ранньому віці сиротою, він був служкою поміщика П.Енгельгарда, і відчув на собі всю трагедію життя підневільної людини. Приїхавши з паном до Петербурга, Т.Г.Шевченко познайомився з діячами української і російської культури І.Сошенком, Є.Гребінкою, К.Брюлловим, В.Григоровичем, В.Жуковським, які в 1838 році добилися його викупу з кріпацтва.

Рано почав писати вірші, а в 1840 р. в Петербурзі вийшла його перша збірка поезій “ Кобзар ”. Т.Г.Шевченко успішно закінчив Академію мистецтв, поїхав в Україну, де написав поетичні твори “ Сон ”, “ Кавказ ”, “ Заповіт ”, спрямовані проти самодержавно-кріпосного ладу. У 1847 р. Т.Г.Шевченка було заарештовано і віддано в солдати до Оренбурзького окремого корпусу з суворою забороною писати й малювати. Але і в засланні, і після повернення (1858) Т.Г.Шевченко продовжував писати гнівні вірші проти гнобителів.

Творчість Т.Г.Шевченка дає широке уявлення про його освітньо-виховний ідеал, яким є людина з багатогранними знаннями і високими моральними якостями, що здатна застосовувати свої знання в житті, вміє цінити мистецтво, любить працю. Т.Г.Шевченко вважав, що такого ідеалу можна досягти належним вихованням. Він заперечував вирішальну роль спадковості у вихованні дітей.

У повісті “ Близнецы ” йдеться про сім’ю Сокир, в якій прищеплювалися любов до праці підкинутим їм дітям. У повісті “ Наймичка ” з любов’ю і теплотою змальовано наймичку Лукію, яка виховала справжнім, чесним трудівником свого сина.

На думку Т.Г.Шевченка, людина повинна мати добре розвинені естетичні смаки, бути обізнаною з високохудожніми літературними творами, добре орієнтуватися в образотворчому мистецтві. Не зайвим є вміння малювати, гарно співати, грати на музичних інструментах. Вихована людина – високоморальна людина, яка палко любить батьківщину, добре усвідомлює обов’язки перед суспільством, ненавидить брехню, лицемірство й підлабузництво. Т.Г.Шевченко прагнув до того, щоб навчально-виховний процес у школі будувався на нових засадах, щоб розширювався зміст загальної освіти.

Важливою умовою успішного сімейного виховання він вважав теплі, сердечні стосунки між батьками. На матір лягає більша частка виховання. Сімейне виховання, на думку поета, треба доповнювати вихованням суспільним, яке дає змогу дітям знайомитися з навколишнім середовищем, спілкуватися з дорослими. Це виховання повинна давати світська загальноосвітня школа, найкращим типом якої є гімназія.

Цінним доробком Т.Г.Шевченка є передовий на той час підручник для недільних шкіл “ Букварь Южнорусский ”. Невеликий за обсягом (24 ст.), він містив великі і малі літери алфавіту і цифри. Учні спершу вивчали звуки і літери, а потім переходили до читання цілих слів. Реакційний уряд не допустив “Букварь” у школи, але він посів чільне місце у золотому фонді прогресивної української педагогіки.

Микола Іванович Костомаров народився4 (16)травня1817року в селіЮрасівці колишньої Воронезької губернії у родині російського поміщика і українки-кріпачки.

У 1833 році шістнадцятирічний М.І.Костомаров вступив до Харківського університету. Особливо його зацікавило таке питання: “Чому це в усіх історіях оповідають про видатних державних діячів, іноді про закони та установи, але нібито нехтують життям народної маси?”.

Після закінчення університету в 1837 році молодий М.І.Костомаров розпочав вивчення українського фольклору. У ту добу фольклористика та етнографія майже ототожнювались.

М.І.Костомаров ще в 1843 році написав статтю “О цикле весенних песен в народной южнорусской поэзии ”. У цій статті вчений досліджує українськівеснянки, петрівські і купальські пісні за поступовим розвитком почуттів молоді (переважно дівочої), починаючи з перших неясних передчуттів кохання до роздумувань про шлюб тощо.

У 1844 році М.І.Костомаров деякий час проживав на Волині, викладав історію в гімназії міста Рівне. Маючи на меті вивчати народні пісні й звичаї в історичних піснях України він записав там багато пісень. Зокрема, ряд антикріпосницьких пісень про славного народного героя, керівника збройної боротьби селян проти кріпосників на Поділлі – Устима Кармелюка.

Пізніше М.І.Костомаров пише монографію “ Слав’янская міфологія ”, яка є спробою, дослідження міфології у стародавніх слов’ян на основі писаних джерел, що збереглися в середньовічній літературі, особливо усних, які побутували в народних традиціях слов’янських народів, зокрема, українського і російського.

У Саратові, куди М.І.Костомарова було заслано за організацію Кирило-Мефодііїського товариства у 1847 р., він продовжував наукову етнографічну роботу, збирав фольклорні матеріали, на цей раз російські. Але вчений не забув українських досліджень. У 1859 р. він видав “ Народные песни, собранные в западной части Волынской губернии в 1844 году ”. Збірка містить 202 пісні, переважна частина яких записана на Волині; є тут і записи з Полтавщини, Харківщини, Київщини і Галичини. Згодом М.Костомаров пише книгу про Богдана Хмельницького, в якій використав народну творчість, обстоював принцип народності.

Величезна робота М.І.Костомарова полягає також у вивченні національного багатства українського народу – народних дум. Саме з огляду на це його монографія “ Богдан Хмельницький ” є особливо цінним зібранням визвольної героїчно-патріотичної поезії, де знаходимо багато рідкісних, розшуканих М.І.Костомаровим і вперше ним опублікованих дум. Для прикладу можна вказати яскраво патріотичну думу “ Іван Богуславець ”,що цікаво варіює славнозвісний образ Марусі Богуславки;художньо-алегоричну і гостро-соціальну думу “ Сокіл і соколя ”; оригінальну редакцію думи “ Козацьке життя ”, в якій оспівується злиденне існування козака-нетяги. Найбільш відомою є етнографічна, етнопедагогічна праця “ Закон Божий (книга буття українського народу) ”. До написання цієї монографії М.І.Костомарова його спонукала тісна дружба з видатним польським поетом А.Міцкевичем (оскільки аналогічну працю він зробив для свого народу).

Творчість М.І.Костомарова можна вважати справжнім подвигом, беручи до уваги тяжкі умови його діяльності. Він першим в українській науці ототожнив історію людства з історією самого народу.

Пантелеймон Олександрович Куліш (1819-1897рр.)був не тількивідомим українським письменником, а й просвітителем. Після відкриття Київського університету св. Володимира П.О.Куліш записався спочатку на філологічний, а згодом на юридичний факультет, де слухав лекції професора М.Максимовича. Важкі матеріальні умови не дозволили П.О.Кулішу закінчити навчання. За рекомендацією М.О.Максимовича у 1842 році його призначили на посаду вчителя у дворянській школі на Подолі. В цей час він багато подорожував по Київщині, записав чимало пісень, легенд, переказів. На 1843-1844 рр. Припадає початок дружніх стосунків П.О.Куліша з Т.Г.Шевченком, В.Білозерським та іншими передовими українськими інтелігентами того часу, яких єднали благородні цілі “видвигнути рідну націю з духовного занепаду”, відродження української національної культури.

І хоча у кінці 1845 року П.О.Куліш переїхав до Петербурга, де одержав посаду вчителя російської мови для студентів – іноземців при університеті, він продовжував тісні зв’язки з Кирило-Мефодіївським Братством. За рекомендацією Петербурзької Академії Наук П.О.Куліш у 1847 році виїхав у наукове відрядження за кордон. Незабаром, у зв’язку з розгромом братства, він був заарештований у Варшаві й ув’язнений в Петропавловській фортеці, а після закінчення слідства засланий до Тули. Під час свого перебування на засланні П.О.Куліш дуже багато читає, особливо уважно опрацьовує твори Ж.-Ж.Руссо, просвітительські ідеї якого згодом знайшли своє плідне втілення у його подальшій творчості (передусім це стосується знаменитих “ Листів з хутора ” і хутірської філософії у цілому).

Згодом П.О.Куліш повернувся до Петербурга, де розпочав активну літературну та видавничу діяльність. За короткий час видав “ Граматку ” та 40 дешевих книжок під загальною назвою “ Сільська бібліотека ”. Відкривається українська “ Граматка ” П.О.Куліша вступною статтею про стан шкільної справи на Україні. Потім ідуть азбука, маленька азбука, прописна азбука, стрічна (рядкова) азбука, крива (прописна) азбука та поради вчителів (про проривний звук “ґ” для позначення твердості у словах: ґанок, ґудзик). Автор залишає в алфавіті літери “ы” та “ґ” тому, що вони існували у церковних текстах, і вивчали учні. Далі подається розробка шести уроків для засвоєння складів.

Велика заслуга П.О.Куліша полягає у виробленні українського правопису, що відомий під назвою “ кулішівка ”. Для створення єдиної норми П.О.Куліш запропонував спрощений правопис української мови, взявши за основу полтавсько-чигиринський діалект.

Зміст “ Граматки ” спрямований на виховання у дітей любові до рідного краю, народу, його історії і культури. Для досягнення цієї мети П.О.Куліш підібрав змістовні дидактичні тексти: оповідання про славне минуле українського народу, відомості про видатних історичних осіб, уривки з пам’яток культури і фольклору.

Наприкінці свого життя П.О.Куліш багато працював, дбаючи про поширення освіти на Україні. Він залишив величезну культурну спадщину, як глибокий публіцист і літературний критик, оригінальний філософ, історик, просвітитель, прекрасний перекладач.

Микола Іванович Пирогов (1810-1881рр.). 13.11.1810р. –народився вМоскві в сім’ї небагатого чиновника. 1824-1828 рр. – навчання на медичному факультеті Московського університету. 1828-1832 рр. – працює в Дерптському університеті. 1832 р. – захист докторської дисертації і виїзд на стажування до Німеччини. 1841 р. – переїзд в Петербург і керівництво кафедрою хірургії в медико-хірургічній академії. 1847 р. – член-кореспондент АН, автор ряду наукових праць. 1854-1856 рр. – учасник Кримської війни, організатор першої дружини санітарних сестер. 1861 рр. – опікун Київського учбового округу. 1861 р. – відставка М.І.Пирогова. 1866 р. – закордонне відрядження, 1866-1881 рр. – вихід на пенсію, лікувальна практика в с. Вишня під Вінницею. 23.11.1881р. М.І.Пирогов помер.

Видатний вчений, лікар, основоположник воєнно-польової хірургії, М.І.Пирогов увійшов в історію громадсько-педагогічного руху як теоретик у галузі педагогіки і організатор народної освіти. Його діяльність в Одесі, а потім у Києві мала великий вплив на розвиток педагогічної науки і народної освіти не тільки в Україні, а й в Росії. В працях “ О ходе просвещения в Новороссийском крае и о вопиющей необходимости преобразования учебных заведений ”, “ О публичных лекциях по педагогике ”,“ Циркулярное предложение директорам училищ Одесского учебного округа ”, “ Об изменении правил приема в благородные пансионы при гимназиях... ”, та ін. він виступав за демократизацію керівництва школою та шкільною системою в цілому.

У статті “ Питання життя ” М.І.Пирогов формулює свої погляди на роль, значення та сучасний стан виховання, на його завдання і характер, проводить думку про те, що вихованню належить відповідальна роль в житті суспільства в цілому і кожної особистості зокрема, що від нього у значній мірі залежить майбутнє людини.

М.І.Пирогов відзначає, що питанням виховання сучасне суспільство не надає потрібної уваги, не піклується про забезпечення виховання правильним спрямуванням. Більше того, у вихованні підтримується саме помилкова спрямованість. Найбільш суттєвим недоліком, а, вірніше, вадою сучасного виховання, М.І.Пирогов називає становість освіти і виховання, вважаючи цю перешкоду, такою, яка не відповідає інтересам держави, педагогіки і моралі. Не менш серйозною вадою освіти М.І.Пирогов вважав вузькопрофесійну та чиновницько-кар’єристську спрямованість виховання, зниження загальноосвітнього рівня навчання учнів початкової і середньої школи і студентів університетів.

У статті “ Школа і життя ” М.І.Пирогов пропонує єдину народну, загальнодоступну школу для всіх дітей, починаючи від елементарної і до вищої. При цьому він пропонував запровадити принцип колегіальності у керівництві навчальними закладами.

Найактивнішу участь М.І.Пирогов приймав і в обговоренні реформи народної освіти 1860-х років. Борючись проти станової нерівності і національних обмежень щодо школи, М.І.Пирогов запропонував нову систему народної освіти. Основою цієї системи має бути елементарна школа з двох класів, в якій вивчається Закон Божий, грамота, лічба. Наступною ланкою є прогімназії – реальна і класична з 4-й річним курсом навчання кожна. З реальної прогімназії можна вступити також до класичної, яка є вищим типом навчального закладу в порівнянні з реальною прогімназією. Середня школа передбачалася двох типів – реальна і класична гімназія. Реальну гімназію рекомендувалось відкривати відповідно до місцевих потреб: у ній вивчались прикладні, математичні і комерційні науки. Учні, що закінчують реальну гімназію, вступають до вищих технічних навчальних закладів. Класична гімназія готує до університету.

М.І.Пирогов також рекомендував користуватися й іграми. Він називав гру сильними вежами початкової освіти. Правильно організована гра сприяє розвиткові мислення, почуттів, фантазії.

Для М.І.Пирогова було аксіомою, що кожен вчитель будь-якої школи тільки тоді відповідає своєму призначенню, коли одночасно з викладанням займається вихованням учнів. Великого значення він надавав самостійній роботі вчителів щодо удосконалення своєї педагогічної майстерності.

М.І.Пирогов був прибічником жіночої освіти, однак, виступав проти рівноправ’я жінки з чоловіком стосовно платні за працю. У цих поглядах відчувається, що він був типовим представником ліберальної буржуазії.

М.І.Пирогов займався питаннями покращення життя людей, соціальними перетвореннями, головною умовою яких мають бути радикальні зміни системи освіти і виховання, розвиток освіти і науки в Україні. Саме пропозиції щодо ліквідації станового характеру системи народної освіти, відкритого доступу в середню і вищу школу всім дітям, ідея гармонійного розвитку вроджених “сил народу”, утвердили М.І.Пирогова як відомого громадського діяча.

Корф Микола Олександрович (1834-1883рр.) –видатний педагог іметодист. Народився у Харкові. Закінчив петербурзький пансіон А.Я.Філіппова. У 1848-1854 роках навчався в Олександрійському ліцеї (Петербург), після закінчення якого служив у Міністерстві юстиції. Створив мережу навчальних земських малокомплектних шкіл. М.О.Корф, виконуючи обов’язки голови повітової училищної ради у м. Олександрівську (нині м. Запоріжжя) багато зробив для створення у повіті нових навчальних земських шкіл, здійснював організацію недільних повторювальних шкіл.

У створених М.О.Корфом початкових земських школах (з трирічним курсом навчання) заняття проводив один вчитель одночасно у трьох класах. Підготовці вчителів для цих шкіл він віддавав багато сил, розробляючи плани занять і методики проведення уроків, крім того, він сам проводив уроки. М.О.Корф організував проведення вчительських з’їздів. Значне місце у його педагогічній спадщині відведено ідеї загального обов’язкового навчання шляхом досягнення загальної письменності населення. До важливих умов здійснення загального навчання М.О.Корф відносив:

а) обов’язкове навчання дітей різної статі, незалежно від їх національного походження і соціального статусу;

б) така організація навчально-виховного процесу, яка б гарантувала набуття дітьми дійсно корисних і міцних знань, умінь і навичок;

в) спільне навчання хлопчиків та дівчаток; г) близькість школи до місця проживання учнів.

Основною метою загальноосвітньої школи М.Корф вважав підготовку людини до життя, і до того ж людини розвинутої фізично і духовно. Школа при цьому має забезпечити надання учням різнобічних гуманітарних і реальних знань, розвинути здатність до самоосвіти, виховати у них такі моральні риси, як: патріотизм, чесність, справедливість, любов до праці, дисциплінованість; сприяти зміцненню фізичних сил і здоров’я учнів і розвивати естетичні почуття. Основними дидактичними правилами М.Корф називав такі:

Не вимагати від учнів заучування того, що їм не зрозуміло, але добиватися міцного запам’ятовування того, що ними добре засвоєно.

Доступність процесу навчання.

Привчати дітей до самостійної роботи.

У процесі навчання йти вперед, спираючись на досягнуте.

Наочність навчання.

Ці правила знайшли своє втілення у його підручнику “ Наш друг ”.

Олександр Васильович Духнович (1803-1865рр.)відомий педагог ікультурний діяч. Народився в с. Тополя Гуменського округу Східної Словаччини в сім’ї священника. Після закінчення Ужгородської гімназії і духовної семінарії він деякий час працював домашнім учителем, а потім нотаріусом Ужгородської консисторії. У багатій єпіскопській бібліотеці Ужгорода він займався самоосвітою. Працював каноніком Пряшівської єпархії, де заснував товариство “Литературное заведение”, видавав альманахи і календарі, організовував школи і викладав у них, написав шкільні підручники з граматики і географії, буквар “Книжицу читальную”, кілька художніх творів, склав і видав перший на Україні підручник з педагогіки “Народная педагогика в пользу училищ и учителей сельских”. Помер Духнович 30 березня 1865 р. в Пряшеві.

За своїми філософськими поглядами О.В.Духнович був ідеалістом, але в окремих питаннях пропагував матеріалістичні положення (про вічність матерії і нескінченні форми її змін, пізнаваність світу, про розвиток природи за певними внутрішніми законами). У суспільних поглядах він стояв на позиціях просвітництва. Освіту вважав найважливішим засобом перетворення суспільства, відкрив революційну перебудову суспільного ладу. За словами І.Я.Франка, він “заплутався в мовних і політичних доктринах”, писав свої твори двомовно-закарпатським українським діалектом для “простого народу”, “язичієм” для освічених кіл. Проте О.В.Духнович вірив у творчі можливості народу, боровся за його визволення з-під іноземного гніту, за возз’єднання Закарпаття з українськими землями у складі Росії. Незважаючи на переслідування з боку влади, в поетичній формі заявляв: “Я русин был, есть и буду, я родился русином, честный мой род не забуду, останусь его сыном”.

У своїх творах О.В.Духнович розвивав ідею народності виховання, важливою ознакою якої вважав мову і систему виховання, що відповідає історичним і національним традиціям народу. В умовах, коли частина закарпатської інтелігенції потрапила під чужий угорський вплив і цуралася свого українського походження, він рішуче вимагав, щоб кожний учитель “у деталях народолюбне возбудил и в серце их закрепи Любов к народности”. Важливою ознакою народності О.В.Духнович вважав мову, виступав за те, щоб викладання в школах Закарпаття проводилося рідною мовою, щоб там було створено систему виховання відповідно до історичних і національних традицій народу.

Особливим засобом такого виховання має бути народна пісня, що пробуджує і розвиває любов до рідного краю, мета виховання – формування громадянина і патріота. Для цього слід розвивати нахилами, закладені в людині природою, і відповідно до них розвивати її розумово, морально й фізично. Наголошував на вихованні молодого покоління в дусі працьовитості.

У творах О.В.Духновича обґрунтовано вимогу виховання людини – громадянина і патріота, міститься заклик “сили людські, тілесні і духовні, від природи дані, з молодості... зберегти і вдосконалювати.... Для цього наставники хай наслідують природу”. Тобто учений і педагог наголошує на природовідповідності навчання і виховання. У розвитку і формуванні людської особистості Духнович розрізняв такі фактори: “природа (натура), наука і звичай..”. Усі ці фактори перебувають у тісній взаємозалежності і визначають суспільне й індивідуальне обличчя людини. Принцип природовідповідності в інтерпретації О.В.Духновича включає такі ідеї: ідею саморозвитку; ідею вдосконалення людини; визнання того, що в усіх людей – і в кожну людину зокрема – закладено природні задатки; впевненість, що розвиток дитини відбувається за певними законами; вимогу вивчати вікові й індивідуальні особливості дитини.

Важливим елементом педагогіки О.В.Духновича є вимога гармонійного розвитку особистості засобами розумового, морального і фізичного виховання.

На думку видатного педагога у процесі розумового виховання учнів треба озброювати певним колом знань, розвивати їх пізнавальні здібності. Ці знання мають стати в пригоді в майбутній практичній діяльності, бо освіта не самоціль і “лише тоді є корисною, коли вона служить нам засобом для добробуту”. У початковій школі, на його думку, треба вивчати географію, ботаніку і зоологію, сучасні іноземні мови, землеробство, садівництво й бджільництво.

О.В.Духнович вважав, що розумове виховання слід тісно пов’язувати з моральним, у процесі якого діти вчаться розрізняти в житті чесне й нечесне, наслідують у всьому високоморальних людей. Важливими завданнями морального виховання є також формування в учнів почуття патріотизму, таких якостей, як людяність, правдивість, дисциплінованість. О.В.Духнович особливо наголошував на вихованні у молодого покоління працьовитості. Людина, вихована поза працею, на його думку, є тягарем для суспільства, тому до праці треба підходити як до важливого засобу фізичного й інтелектуального розвитку, який “сили зміцнює” і “розум розвиває”. У зв’язку з цим, Олександр Васильович розробив систему трудового навчання й виховання, приділивши велику увагу праці дітей і молоді в сільському господарстві.

Він вважав, що важливе місце в роботі школи має зайняти фізичне виховання як необхідна умова загартування й підготовки до трудової діяльності. На його думку, цьому мусить сприяти чітка система фізичних вправ: “природні” вправи (біг, лазання, стрибки, купання в річці тощо); ігри, під час яких розвиваються не тільки тіло, а й розумові здібності дітей, а також спеціальні фізичні вправи. У праці “Народна педагогия в пользу училищ и учителей сельских” обгрунтував важливі дидактичні положення, які бачив у наочності в навчанні. Великого значення надавав О.В.Духнович доступності знань, радив враховувати вікові і психологічні особливості учнів при визначенні змісту навчання, застосовувати для міцності засвоєння різні види повторень знань. Він обгрунтував принцип активності й визначив навчання як двосторонній процес активної діяльності вчителя та учнів.

О.В.Духнович був переконаний, що успіх навчальної діяльності значною мірою залежить від учителя, тому висував до нього такі вимоги: учитель повинен мати справжнє покликання до педагогічної діяльності, добре знати предмет, який викладає, бути високоморальною людиною, володіти ефективною методикою викладання, вміти підтримувати дисципліну. Він вважав, що педагог не повинен обмежуватися навчальною діяльністю в школі. Дбаючи про ефективність навчання, вчителі повинні порівнювати ті чи інші предмети або явища, вказувати на їх спільні й відмінні ознаки, аналізувати наведені приклади. Вчений вказував, що заучування незрозумілого матеріалу завдає великої шкоди духовному розвиткові дітей.

О.В.Духнович дав багато порад щодо організації навчального процесу, рекомендував, зокрема, практикувати на уроці групову роботу учнів, поділивши клас на три групи (учні середніх здібностей, найбільш здібні, найслабкіші). На вчителя покладалося завдання працювати з цими групами не тільки фронтально, а й диференційовано, щоб забезпечити належний інтелектуальний розвиток кожного учня.

У своєму педагогічному творі “ Народная педагогіка ” О.В.Духнович обгрунтував ідею єдності сімейного та шкільного виховання дітей, цілком справедливо вказуючи на те, що ефективність праці вчителя значною мірою залежить і від того, як виховуються діти в сім’ї. Батьків О.Духнович називав першими наставниками своїх дітей, на них покладаються великі обов’язки: підготувати дітей до майбутньої трудової і громадської діяльності, виховати з них справжніх громадян і патріотів. Саме тому завдання батьків полягає в тому, щоб дбати про фізичний розвиток дітей, прищеплювати їм необхідні гігієнічні навички, виховувати у них любов до праці. Батьки мають подавати своїм дітям добрий особистий приклад, готувати їх до навчання в школі.

Надбання О.В.Духновича різняться багатогранністю просвітницької і педагогічної діяльності та глибиною наукового обґрунтування педагогічних ідей. Він – один з перших професійних учених-педагогів на Західній Україні. Його спадщина є значною історико-педагогічну й науково-пізнавальною цінністю, а ім’я видатного ученого посідає гідне місце у вітчизняній історії педагогіки.

Дата добавления: 2015-05-26