Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Освіта і педагогічна думка в Україні першої половини ХІХ ст




 

Розглядаючи питання освіти та педагогічної думки в Україні першої половини ХІХ ст., слід підкреслити значення освітніх реформ цього часу, що були спричинені, передусім, політичними та соціально-економічними реаліями: усвідомленням владою необхідності змін у всіх сферах життя для успішного розвитку держави, впливом Французької буржуазної революції на російську інтелігенцію (реформа 1804 р.), політичною реакцією, зумовленою виступами проти царського самодержавства (реформи 1828 та 1835 рр.).

Необхідно звернутися до таких провідних характеристик освітньої реформи 1804 року, як:

створення єдиної системи світської освіти від початкової до вищої ланки завдяки наступності начальних програм;

формальна доступність усіх освітніх ланок для всіх верств населення; заборона фізичних покарань; класичний характер середньої освіти;

відсутність викладання Закону Божого у двох вищих ланках освіти; університетська автономія;

підвідомчий характер діяльності всіх навчальних закладів, які територіально належали університету.

Висвітлюючи сутність контрреформ 1825-1835 рр. необхідно охарактеризувати такі їх аспекти, що знаменували собою зміни в освітній системі, а саме:

введення остаточно станового характеру освіти; порушення наступності навчальних програм нижчих освітніх ланок з середньою, їх значне скорочення;

введення фізичних покарань, фіскальства у навчальних закладах;

вихолощення глибокої наукової основи класичної освіти (заборона “роскошных” знань, звуження або заборона філософських, суспільно-економічних курсів, введення викладання Закону Божого в гімназіях і створення кафедр богопізнання та християнського вчення в університетах (з 1819 р.);

скасування прав автономії університетів; скасування підпорядкування університетам усіх шкіл у окрузі.

Крім загального аналізу змістових аспектів освітніх реформ, необхідно охарактеризувати конкретні шляхи їх реалізації в українських губерніях, висвітлити такі аспекти проблеми, як:

нерівномірність розвитку освіти в різних губерніях; особливості розвитку початкової освіти, у тому числі жіночої;

утворення перших гімназій, закритих дворянських навчальних закладів; навчальна та наукова діяльність Харківського, Київського та Новоросійського університетів, їх професорів.

Народна освіта в Україні у ХІХ ст. була однією з важливих соціальних проблем. Стан її визначався тогочасними суспільно-економічними відносинами, для яких характерними були розклад кріпосницького ладу, втягування в товарообмін поміщицьких господарств, зростання зовнішньої торгівлі, збільшення вивозу сільськогосподарських продуктів, розвиток промисловості й застосування найманої праці в ній.

У межах українських губерній, які входили до Харківського навчального округу, діяла система шкіл за статутом 1804 р. (“Статут університетів” і “Статут навчальних закладів, підпорядкованих університетам”), що регламентували структуру і принципи побудови народної освіти в країні та безпосередньо позначилися на українському просвітництві. Реформа передбачала такі типи навчальних закладів у кожному навчальному окрузі: парафіяльні училища (однорічні), повітові училища (дворічні), гімназії (чотирирічні)та університет.

Кожний округ очолював опікун, а всі навчальні заклади в окрузі підпорядковувались університету. Статути проголошували безстановість і наступність усіх типів навчальних закладів, безкоштовність освіти на всіх її рівнях. Згодом у додаткових документах тлумачилося, що доступ до університетів та гімназій кріпакам та вихідцям з нижчих станів закрито. Не було вирішено й питання про право на вищу освіту жінок.

Так, наприклад, в 1805 р. у Харкові відкрився перший в Україні університет, який відіграв значну роль у розвитку культури, науки, освіти і школи. Університет складався із чотирьох факультетів: словесного, етико-політичного, фізико-математичного і медичного. Він здійснював керівництво навчальними закладами Харківського учбового округу. У 1885 р. у відомстві цього університету було 136 парафіяльних училищ, 116 повітових училищ і 13 гімназій.

Після повстання декабристів у 1828 році було проведено контрреформу школи, головне завдання якої цар Микола І визначив, як підготовку людини до виконання нею станових обов’язків. Реакційний Статут 1828 року узаконює становість, монархізм, релігійність закладів освіти. Типи шкіл в округах були збережені, але порушувалась наступність між ними, кожний тип школи обслуговував освітні потреби певного соціального стану.

Статут 1828 року насаджував в учбових закладах муштру, зубріння, дозволяв тілесні покарання, встановлював систему суворого нагляду за учнями і викладачами, дріб’язкову регламентацію умов їх життя, навчання і поведінки. Учбове навантаження учнів було різко збільшене з метою заповнення їх часу, позбавлення можливості займатись самостійним читанням і зустрічатись з однолітками поза учбовим закладом.

У 1831 і 1832 роках більшу частину гімназій у Правобережній Україні було закрито, польські початкові школи скасовано. Замість них насаджувались церковні православні школи,навчальні заклади закритого типу для дворян.

У Правобережній Україні школи працювали за окремим статутом: парафіяльні училища були у відомстві католицького духівництва ічернечих орденів; існували примітивні сільські школи, де учнів навчали дяки (в одній із них навчався Тарас Шевченко). Повітові училища були у Києві, Вінниці, Житомирі, Умані, Кам’янці-Подільському, Каневі, Білій Церкві. Гімназії працювали в Києві та Вінниці. У 1805 р. було засновано вищу гімназію у Кременці,яку в1819р.реорганізовано в ліцей.Навчаннятут велося польською мовою, російська мова вивчалась як дисципліна. Після придушення польського повстання 1830-1831 рр. на Волині, Поділлі й Київщині закрили 245 початкових і середніх шкіл, серед них і Кременецький ліцей. У 1817 р. в Одесі було засновано Рішельєвський ліцей.

У першій половині XIX ст. на Лівобережній Україні було створено цілий ряд гімназій (Харків, Чернігів, Новгород-Сіверський, Полтава, Катеринослав, Херсон). Щодо середніх шкіл для дівчат, то першими в Україні були “ інститути шляхетних дівчат”. Вже в 1818 році в Харкові існував інститут, де вчителював А.Гулак-Артемовський. У цьому році аналогічний інститут було відкрито в Полтаві, у 1825 році – в Одесі, у 1833 році – в Києві. В 1820 р. Було відкрито гімназію вищих наук у Ніжині, що в 1832 р. стала фізично-математичним ліцеєм.

Згодом почали відкривати так звані жіночі єпархіальні школи та жіночі гімназії. Київ першим з українських міст відкрив дівочу гімназію (1850), у 1860 р. вони з’явилися в Харкові і Полтаві. Курс дівочих гімназій був восьмирічним; восьмий клас був зорієнтований на підготовку вчительок і домашніх виховательок. Програми дівочих гімназій відрізнялися від чоловічих головним чином тим, що в них не викладались класичні мови, а натомість вивчалося природознавство. Єпархіальні школи переважно були семирічними, а своєю програмою наближалися до дівочих гімназій. Існували ще середні дівочі школи підпорядковані відомству імператриці Марії.

Кількість повітових училищ залишалася майже незмінною, а парафіяльних з1841р.до1856р.збільшилось тільки на64в межах всієїімперії (приріст – 4 школи в рік). На Україні цей процес носив нерівномірний характер.

У кінці 50-х років XIX ст. в Україні виник новий тип шкіл для підлітків і дорослих – так звані недільні школи. Перша недільна школа була заснована у Києві у 1859 р., а через рік там існували вже 4 чоловічі та 2 жіночі недільні школи. Процес утворення недільних шкіл поширився на інші міста, навіть села. До навчання в цих школах підключилась українська інтелігенція – вчителі, студенти і взагалі молодь, серед якої не бракувало українців, які вважали необхідним вести навчання українською мовою. Але недовгим було життя недільних шкіл: у 1862 році розпорядженням міністра освіти всі вони були скасовані.

Усі школи України, від загальноосвітніх до вищих, були русифіковані. Крім того, школа була чужою для нашого народу, не тільки мовою, а й самою методикою викладання. У читанках та підручниках говорилося виключно про руський народ, його господарське життя і звичаї, історію, а про український – і не згадувалося. У школі дитина потрапляла в залежну від неї духовну атмосферу, в чужий світ, де нічого свого, рідного вона не бачила. А звідси – слабкий розвиток дитини, невисокий рівень знань.

У 1834 р. було відкрито Київський університет, який став науково-навчальним і культурним центром України. Спочатку він мав лише два факультети – філософський з двома відділами (відділ словесних наук, пізніше історичко-філологічний, і фізико-математичний) та правничий. Пізніше (1841 р.) відкрито медичний факультет.

Третій університет в Україні відкрився в 1865 р. в Одесі і називався Новоросійський. Він складався з трьох факультетів:історико-філологічного, фізико-математичного та правничого, в 1900 р. Було відкрито медичний факультет.

У 30-40- ві роки ХІХ ст. в Україні, крім шкіл Міністерства освіти, діяли школи й училища інших відомств, зокрема школа торгового мореплавства у Херсоні, школа виноградарства в Криму, школи садівництва в Полтаві, Катеринославі та ін. містах.

15 вересня 1812 р. було скасовано обов’язкове початкове навчання. Австрійсько-польська колонізація шляхом насадження німецьких і польських шкіл веде політику інтенсивної денаціоналізації українців. І в цей критичний для українського народу час на оборону української мови і національного шкільництва стає греко-католицьке духовенство.

На землях східної Галичини і Буковини школи було полонізовано і онімечено. В 1805 р. “руські” школи передані латинській консисторії, а вже з 1817 р. навчання в них дозволялося тільки польською мовою. Українською мовою можна було навчати тільки в приватних школах. У 1848 р. під впливом буржуазно-демократичної революції австрійський уряд дозволив навчання в школах українською мовою, проте польське панство цілком проігнорувало це право.

На Закарпатті ще в гіршому стані перебувала середня школа. Так у середині XIX ст. серед 1200 гімназистів українців було близько 20 %, а в Ужгородській гімназії серед364учнів–не більш як146.

На кінець XIX ст. на Закарпатті було тільки чотири середніх навчальних заклади та одна реальна школа.

Уряд Австро-Угорщини і в XIX ст. продовжував асиміляторську, колоніальну політику щодо освіти українців. Він не сприяв будівництву шкільних приміщень, обмежував зміст початкової освіти, звівши початкові школи до одно- та двокласних навчальних закладів. Про те, що влада не була зацікавлена в освіті українців, свідчить інструкція до навчальних програм, в якій вимагалося не “відвертати уми молоді від обставин, в яких ця молодь зростає, будити в ній прагнення вирватися з цих обставин”.

Австро-угорський уряд забороняв відкривати українські школи, закривав діючі, переслідував діячів української освіти та культури.

На Закарпатті в поодиноких народних школах, що існували для українців, учнів навчали мадярською мовою за підручниками з латинським шрифтом. Наприкінці 40-х років ХІХ ст. у деяких селах почали працювати школи, в яких дяки навчали учнів грамоти за букварем, Часословом і Псалтирем. У 1837 р. у Мукачеві було відкрито приватну гімназію.

Під впливом революції 1848 р. в Угорщині і перебування в 1849 р. на Закарпатті російських військ пробуджувалася національна свідомість українського населення, розвивався національно-визвольний рух, який благотворно вплинув на розвиток народної освіти і школи; у селах відкривалися початкові школи з українською мовою навчання.

З таким шкільним балансом вступила Україна в II половину XIX ст. Але представники українського народу прагнули навчати і навчатися рідною мовою. Царський уряд був змушений піти на поступки. Новий шкільний статут, прийнятий у 1887 році, визнав українську мову основною для шкіл Галичини, а в 1889 році уряд Австрії дав згоду на відкриття українських шкіл. Таких даних про відкриття шкіл з українською мовою навчання немає.

На початку XIX ст. царський уряд Олександра І проводить реформування системи освіти в Росії за західноєвропейським зразком, запозичивши систему освіти періоду французької революції.

Навіть у найважчі часи русифікації України передова частина інтелігенції усвідомлювала, що без національного навчання розвиток української держави стане неможливим. Під час реформи 1804 р., керівництво справою освіти в округах покладалось на університети, які, на думку української інтелігенції, повинні були зайняти принципові позиції з проблеми формування національної освіти в українських землях. Не дивно, що ректор Харківського університету Іван Рижевський звернувся до Імператорської Академії Наук з пропозицією видати літопис про Україну, її мову. Академія не дала відповіді на цей лист.

Не обминула русифікація і середні школи. У гімназіях, що відкривалися на Україні, навчання проводилось російською мовою. Українська мова, література, культура і історія не вивчались і в жіночих середніх навчальних закладах. Українського народу ніби й не існувало взагалі.

У 1863 році російський міністр внутрішніх справ Валуєв видав наступний указ: “Никакого малоросийского языка не было, нет, и быть не может и что наречие, употребляемых простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польщы”. Інколи в російських підручниках з’являлися статті з українського життя, але вони або спотворювали історію українського народу, або були просто брехнею. Російська історія не обмежувалась русифікацією української школи. У 1876 році царський уряд видав указ, який перекривав доступ рідного слова до українського народу: “Не допускать ввоза в пределы Империи без особого разрешения книг, издаваемых на малоросийском наречии. Печатание и создание в империи оригинальных произведении и переводов на том же наречии воспретить. Воспретить различные сценичные представления и чтения на малоросийском языке”.

Ця доба відзначалася повним пригніченням вчительства і учнів. Православ’я цілком русифікувалось, як і чимало вихованців шкіл. Після розправи із членами Кирило-Мефодіївського братства, царизм посилив репресії проти України. Заборонялись будь-які книги українською мовою, переслідувались навіть наукові статті про Україну російською мовою.

Дискримінаційна освітня політика щодо українців мала місце і після розпаду Австро-Угорської імперії. Землі Закарпаття після Першої світової війни окупувала Чехословаччина, а в роки Другої – вони увійшли до хортистської Угорщини. Нові господарі продовжували стару колоніальну політику, і тільки після об’єднання українських земель діти різних національностей одержали можливість вчитися в рідномовній школі.

Визначним явищем у розвитку просвіти і педагогічних ідей Закарпаття стали життя, творчість і наукова діяльність українського церковного історика протоігумена Іоаникія Базиловича (1742-1821 рр.).

Першу працю з історії Закарпаття І.Базилович написав латинською мовою і видрукував у м. Кошице: тритомник “Короткі відомості про монастир св. Миколая на Чернечій горі в Мукачевому, заснований кн. Федором Корятовичем” (Кошице, 1799 р.). Об’ємна і надзвичайно цікава праця побудована на матеріалах єпархіальних записів, що включали свідчення про соціальне становище населення, його потяг до знань, освіти, навчання, про відкриття навчальних закладів у краї, прагнення пізнати історію рідного краю, будувати власне життя, побут та виховання молоді на традиціях, обрядах і ритуалах українського народу. Саме в праці І.Базиловича зафіксовано свідчення про те, що у 1744 р. в Мукачеві було відкрито богословську школу, у 1793 р. – Ужгородську вчительську семінарію тощо.

 

Діяльність І.Базиловича пробудила національну свідомість багатьох закарпатців. Найбільш послідовним на ниві національної культури й освіти був О.В.Духнович, який прямо заявив, що винуватцями злиденного становища народу є “суть самодержавные тираны”. Це свідчить про те, що закарпатські вчені вже в першій половині XIX ст. сприйняли ідеї західноєвропейського просвітительства, виступали на захист свободи і рівності, ідеалів гуманізму і добра.

 

Таємна політична організація “ Слов’янське товариство Св. Кирила і Мефодія (така первинна назва)Кирило-Мефодіївського товариства,заснована угрудні 1845 р., складалася із відомих прогресивних діячів України: М.Л.Костомарова (1817-1888 рр.), М.Л.Гулака (1822-1899 рр.), В.М.Білозерського (1825-189 рр.). Потім, крім Т.Г.Шевченка, кирило-мефодіївцями стали О.В.Маркевич (1822-1867 рр.), П.О.Куліш (1819-1897 рр.), О.О.Навроцький (1823-1892 рр.) та ін.

Незважаючи на короткочасне існування (грудень 1845 р. – березень 1847 р.) товариства, його учасниками був вироблений і прийнятий “ Статут слов’янського товариства Св. Кирила і Мефодія ”, а також програма– “ Книги буття українського народу ” (відомі під назвою“ Закон божий ”),та“ Головні правила товариства ”. Крім цього,були підготовлені звернення до“ Братів українців! ”та до“ Братів Великоросіян і Поляків! ”.

Кирило-мефодіївці були одностайними у скасуванні самодержавства, кріпацтва, заміни монархії республікою широкої освіти народу, визнання національних прав України. Основний документ Товариства “ Закон божий ” складався із 63 різних за обсягом статей, що становлять морально-філософську концепцію, в центрі якої – доля народу України. Члени Товариства пропагували свої ідеї в навчальних закладах: Костомаров у своїх лекціях у Київському університеті; Білозерський і Пильчиков серед вихованців Полтавського Петровського кадетського корпусу. Члени Товариства дбали про створення й видання книжок, доступних простому народові. Для кирило-мефодіївців була чужою національна замкнутість та ненависть до інших народів. Основні документи Товариства визнані царськими прислужниками як такі, що спрямовані проти існуючого ладу. Царизм жорстоко повівся з братчиками.

Серед представників наростаючого культурно-національного руху Галичини найпомітнішими стали митрополит Михайло Левицький та канонік Іван Могильницький. У боротьбу за українську народну мову вступив також гурток молодих львівських богословів на чолі з “Руською трійцею” – Маркіяном Шашкевичем (1811-1843 рр.), Яковом Головацьким (1814-1888 рр.) та Іваном Вагилевичем (1811-1866 рр.).

Педагогічні погляди “Руської трійці” сформувалися у процесі її громадської та освітньої діяльності в 30-40-і роки XIX ст., спрямованої на українське національно-культурне відродження Галичини. І без європейського прогресивного впливу тут не обійшлось. Пряме відношення до цього мали, зокрема, ідеї Й.Гердера, що на початку XIX ст. охопили Східну Європу, спричиняючись до пізнання селянської педагогічної мудрості. А інтенсивне поширення західноєвропейського романтизму вселяло в погляди “Руської трійці” педагогічний оптимізм.

Та все-таки у своєму остаточному вияві педагогічні погляди “Руської трійці” не імпортовано з-за кордону, а виплеканоно у своїй оригінальності на основі українських навчально-виховних традиціях, у боротьбі за національне відродження Галичини. Тому члени об’єднання присвятили свою діяльність відновленню народної мови, служінню народові, піднесенню національної літератури. І першим кроком у цьому напрямі була церковна проповідь народною мовою.

Позитивний вплив на “Руську трійцю” мав, безперечно, і ректор Львівської духовної семінарії Венедикт Левицький. Він видав наказ семінаристам займатися читанням рідної історії, вивчати руську, тобто українську, мову, складати словник цієї мови, опрацьовувати проповіді рідною мовою, перекладати корисні народні книжки та літературу, яку можна було б використати в парафіяльних школах.

Першоджерелом педагогічних поглядів “Руської трійці” стали українська народна педагогіка, прогресивні знахідки нашого шкільництва княжої доби, а також учителів Острозької й Києво-Могилянської академій, шкіл церковних, братських, пересувних, монастирських, козацьких, січових, народних. Педагогічний варіант був самобутній, галицький, однак він втілював у собі виховний всеукраїнський ідеал, педагогічне переконання, що “русин Галичини є часткою великого українського народу, який має свою історію, мову і культуру”.

Педагогічні ідеї “Руської трійці” відображалися в оригінальних творах, зокрема в літературному альманасі “Русалка Дністрова” (1837 р.), наукових працях, перекладах та розвідках авторів, а втілювалися в громадській, культурно-освітній діяльності, педагогічній праці, шкільних підручниках.

Революція 1848 р. в Європі, відома під назвою “Весна народів”, активізувала буковинських українців на боротьбу за рідну національну школу. В цьому велику роль відіграв селянський національно-визвольний рух під проводом Лук’яна Кобилиці. Треба зазначити, що українські селяни спочатку, по суті, єдині репрезентували національні бажання українського народу на Буковині. Водночас із цим селянським рухом “Весна народів” розбудила також буковинську інтелігенцію. Але її просвітницькі виступи в обстоюванні українського шкільництва довгий час мали несистемний характер.

Справжнього розмаху боротьба за українську національну школу, освіту й виховання на Буковині набула з появою на літературній і педагогічній ниві Ю.Федьковича, Сидора та Григорія Воробкевичів. Саме вони першими відчули гостру потребу просвітньої праці серед українських буковинців і своїми творами, освітньою, виховною і громадською діяльністю відкрили шляхи для національного відродження й розвитку рідної педагогічної культури. Заслуга цих трьох видатних педагогів полягає ще й у тому, що вони своїми талановитими виступами привертали увагупровідних українських діячів з решти українських земель, особливо Наддніпрянщини й Галичини, на Буковину, які, у свою чергу, допомогли буковинцям приступити до розгортання української національної освіти.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-05-26; Просмотров: 2044; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.032 сек.