КНИГА ТРЕТЯ 2 страница

7 (V). Отже, якщо мета - це предмет бажання, [5] а засоби до мети - предмет прийняття рішень і свідомого вибору, то вчинки, пов'язані з цими [засобами], будуть свідомо вибраними і самохітними (εκούσιοι). Тим часом діяльні вияви доброчесностей (ct'l των αρετών ενέργείαΐ) пов'язані з засобами [і тим самим з власною волею і свідомим вибором].

Дійсно, доброчесність (ή αρετή), так само як і зіпсутість (ή κακία), залежить від нас. І в чому ми владні здійснювати вчинки, в тому - і не здійснювати вчинків, і в чому [від нас залежить] "ні (ІЬ μη)", в тому і "так (το ναί)". Отже, якщо від нас залежить здійснювати вчинок, коли він прекрасний, то від нас же - не здійснювати [10] його, коли він ганебний; і якщо не здійснювати вчинок, коли він прекрасний, залежить від нас, то від нас - же здійснювати, коли він ганебний. А якщо в нашій владі, здійснювати, так само як і не здійснювати, прекрасні і ганебні вчинки [і якщо робити так чи інакше], значить, як ми бачили, бути добрими чи поганими, то від нас залежить, бути нам добрими чи поганими.

Вислів "Ніхто по своїй волі [15] не поганий (підлий πονηρός) і проти волі не блаженний (μακάριος)"(10) в одному, очевидно, помилковий, а в іншому істинний. Дійсно, блаженним ніхто не буває проти волі, зате ницість (ή μοχθηρία) [є щось] самохітне. Інакше доведеться оспорити щойно висловлені [положення], і [виявиться], що не можна визнавати людину ні джерелом, ні "породжувачем" (γεννητής) вчинків у тому ж значенні, у якому він породжувач своїх дітей. А якщо це очевидно і ми не можемо зводити [20] наші вчинки до інших джерел, крім тих, що в нас самих, тоді, маючи джерело в нас, вони самі залежать від нас і є самохітними.

(10) Автор невідомий. За деякими здогадками, ці слова можуть бути уривком з вірша Солона. У всякому разі, πονηρός, перекладений тут за контекстом як "поганий", в оригіналі означає радше "нещасний"; пор. до цього збережений фрагмент з комедії Епіхарма (DK 23 В 7): όλλά μόν Έγύν fcevocyiccu ταΰτα πάντα ποιέω· οιομαι δ' ουδείς 'εκ&ν πονηρός ούδ' όααν έχων (Проте все це я роблю з необхідності; а по добрій волі ніхто, я думаю, не нещасний і не бідує).

Це засвідчується, очевидно, як [вчинками] окремих осіб у суто приватних справах, так і самими законодавцями, бо вони карають і помщаються тим, хто чинить ниці справи (Έ& μοχθηρά), якщо тільки їх здійснили не підневільно і не по невіданню, у якому самі неповинні [25]; а [тим, хто здійснює] прекрасні [вчинки, законодавці] воздають почесті, щоб [таким чином] заохотити одних і стримати інших.

Проте, робити те, що не залежить від нас і не є самохітним, ніхто нас не заохочує, оскільки марна річ (προ έργου) умовляти не відчувати тепла, болю, голоду і взагалі чогось подібного - адже ми все одно будемо це відчувати (πεισόμεθα). [Законодавці] [30] карають навіть за саме невідання, коли вважають, що людина винна в невіданні, наприклад п'яних вважають винними подвійно(11). Адже в цьому випадку джерело в самій людині, тому що в його владі не напитися, і саме в тому, що напився, - причина невідання. І за невідання в законах чогось такого, що 1114а знати належить і неважко, карають, так і в інших випадках, коли вважають, що невідання зумовлено неувагою, оскільки тут невідання залежить від самих людей, адже бути уважними - це в їхній владі.

(11) Закон Піттака, тирана Мітілени (див. Aristot. Pol. 1274bl9)

Але може бути людина такою, що не здатна бути уважною (μη έπιμεληθήναι). Однак люди самі винні, що [5] стали такими від млявого життя, так само як самі бувають винні, що робляться несправедливими або розбещеними: одні - чинячи зло (κακουρ-γοΰντες), інші - проводячи час у пиятиках і тому подібних [заняттях], бо діяльності, пов'язані з певними [речами], створює і людей певного сорту. Це видно на прикладі тих, хто вправляється для якого-небудь змагання або діла, тому що вони постійно зайняті цією діяльністю. Так що не знати, що при певній діяльності [10] виникають [певні етичні] устої, може тільки абсолютно нечутливий.

Далі, безглуздо вважати, що той, хто чинить несправедливо, несправедливим бути не хоче, а той, хто поводиться розбещено - розбещеним. А коли вже людина не в невіданні робить таке, через що стане несправедливою, то вона несправедлива по своїй волі і, якщо навіть забажає, не перестане бути несправедливою і не стане справедливою. Адже і хворий не видужає, якщо просто захоче [15], хоч би трапилося так, що він хворий по своїй волі - через непоміркований спосіб життя і непокору лікарям. Адже тоді в нього була можливість не хворіти, але, коли він її втратив, її більше немає, - як той, що кинув камінь, не може отримати його назад, тоді як від нього самого залежало - оскільки джерело дії в ньому самому - кинути його. Так і [20] у несправедливого і розбещеного спочатку була можливість не стати такими, а значить, вони такі самохітне, а коли вже людина стала такою, у неї більш нема [можливості] такою не бути.

І не тільки вади душі (α'ΐ της ψυχής κακίαι) самохітні, але в деяких випадках вади тіла також. Ці випадки ми і ставимо в провину: адже ніхто не винуватить бридких від природи, винуватять бридких через невправи (δι' αγυμνασίαν) і [25] неувагу [до здоров'я](12). Так само й з неміччю та каліцтвом. Ніхто ж бо не лаятиме сліпого від природи, через хворобу або від удару, швидше, його, навпаки, пожаліють. Але якщо хвороба від пияцтва чи іншої розбещеності, усякий, мабуть, поставить її в провину. Таким чином, ті з тілесних вад, що залежать від нас, ставляться у провину, а ті, що не залежать, - не ставляться. А якщо так, то серед інших, [30] [тобто не тілесних, вад], ті, які ставляться у провину, також, мабуть, залежать від нас.

(12) Специфічно античне бачення проблеми, за яким тіло людини, як і її душа, потребує постійного і всебічного розвитку, тренування.

Можна, звичайно, заперечити, що всі прагнуть до уявного блага, але не владні в тому, що [саме їм таким благом] уявляється, і яка є кожна людина сама по собі, така й мета їй уявляється. З іншого боку, якщо кожна людина в якомусь значенні винуватець (αίτιος) 1114b своїх власних устоїв [і станів], то в якомусь значенні він сам винуватець і того, що йому уявляється. А якщо не [визнати цього], тоді, [виходить], ніхто не винен у своїх власних злих справах, але здійснює їх по невіданню [істинної] мети, вважаючи, [5] що завдяки їм йому дістанеться найвище благо; і прагнення до [істинної] мети не буде тоді обираним добровільно (αυθαίρετος), але в такому випадку треба народитися, маючи, немов зір, [здатність] правильно розсудити і вибрати істинне благо; і хто щедро (καλώς) наділений цим від природи - той благородний (ευφυής), бо він володітиме найбільшим і найпрекрасні-шим даром, - якого не взяти в іншого і якому не навчитися, але який [10] даний при народженні. У тому, щоб від природи (πεφυκέναι) [бачити] благо (το ευ) і прекрасне, і складається повноцінне і істинне благородство (ευφυΐα(13)).

(13) Так і буквально: єі) = добре, благе; φύ'ία = народження.

Якщо ці [міркування] істинні, то чому доброчесність більш самохітна, ніж зіпсутість? Адже для обох, - тобто для доброго, так само як і для поганого (τω άγαθω косі τω κακω), - мета за природою чи як би там не було явлена [15] і встановлена, а з цією метою співвідносять [усе] інше, які би вчинки не здійснювали. Тому, чи уявляється мета кожній людині такою або іншою не за природою, але є в цьому щось від нього самого, а чи мета дана природою, але все інше доброчесна людина робить самохітно, [за будь-якого випадку] доброчесність є щось самохітне і не менш самохітна зіпсутість. Відповідно [20] і в поганого є самостійність (το δι' αυτόν), якщо не у [виборі] мети, то у вчинках. Отже, якщо доброчесності, згідно з визначенням, самохітні (адже ми самі є в якомусь значенні винуватцями (συνα'ιτιο'ι πως) [етичних] устоїв, і від того, які ми, залежить, яку ми ставимо собі мету), то самохітні також [25] і вади, бо [все тут] однакове.

8. Отже, у зв'язку з доброчесностями ми сказали в загальних рисах про їхнє родове поняття, а саме що вони полягають у дотримуванні серединою (μεσότητες) і що це [етичні] устої (έξεις), [або склади душі]; про те також, що, чим (ύφ' ων) вони породжуються, у тому <і> самі діяльні (πρακτίκαί); про те, що доброчесності залежать від нас (εφ' ήμΐν) і що вони самохітні (εκούσιοι), і, [нарешті], що [вони діють] [30] так, як наказано правильним судженням (о ορθός λόγος).

Однак вчинки (α'ι πράξεις) і [етичні] устої (α'ι έξεις) самохітні не в одному і тому ж значенні: вчинки від початку і до кінця в нашій владі, і ми знаємо [всі] обставини, а [етичні] устої, [або склади душі, у нашій владі тільки] спочатку, і поступове їхнє становлення (t| πρόσθεσις) відбувається непомітно, 1115а як це буває із захворюваннями. Та оскільки від вас залежить так чи інакше скористатися (χρήσασθαι) [початком], остільки [устої] самохітні.

9. Тепер, взявши знову кожну [доброчесність] нарізно (περί εκάστης), [5] ми скажемо, яка вона (τίνες εισι), чого стосується (περί ποία) і як виявляє себе (πώς). Одночасно з'ясується також і число доброчесностей.

(VI). Передусім [ми скажемо] про мужність (περί ανδρείας). Ми вже з'ясували, що це дотримування середини між страхом і відвагою. А страх ми відчуваємо, очевидно, тому, що щось страшне [загрожує нам], а це, взагалі кажучи, є зло. [10] Саме тому страх визначають як очікування зла (προσδοκία κάκου). Звичайно, ми страшимося всякого зла, наприклад безслав'я, бідності, хвороби, неприязні, смерті, але мужнім людина вважається не відносно всіх цих речей: адже іншого треба страшитися, і, якщо страшаться, скажімо, безслав'я, це чудово, а якщо ні - ганебно, і, хто цього страшиться, той добрий (επιεικής) і соромливий (α'ιδήμων), а хто не страшиться - безсоромний (αναίσχυντος). [15] Деякі називають останнього "мужнім" метафорично, тому що він володіє чимось схожим на мужність, адже мужній в якомусь значенні й безстрашний. Напевно, не треба страшитися ні бідності, ні хвороб, ні взагалі того, що буває не від зіпсутості і не залежить від самої людини. Але безстрашність у цьому - [ще] не мужність. Унаслідок же схожості (καθ' ομοιότητα) ми так називаємо і її: адже деякі лякаються в небезпеках на війні, [20] але наділені щедрістю і відважно переносять утрату майна; не боягуз і той, хто страшиться безчестя (ύβρις) дітей і дружини, чи заздрості, чи ще чогось подібного; а той, хто відважно чекає на шмагання, не "мужній".

До яких же страшних речей має відношення мужній? [25] Можливо, до найбільших? Адже жахливе ніхто не переносить краще [ніж мужній]. А найстрашніше - це смерть (О θάνατος), бо це край, і здається, що за ним для померлого (τω τεθνεώτι) ніщо вже ні добре, ні погано. Але все ж і за ставлення до смерті мужніх шанують не за всіх обставин, наприклад якщо [смерть приходить] у морі або від недуг. За яких же тоді? Чи не за найпрекрасніших? Саме такими є [обставини] [30] битви, бо це найбільша і найпрекрасніша з небезпек. З цим узгоджуються й шани (α'ι τιμαι), [які воздаються воїнам] у державах (εν ταΐς πόλεσι) та при [дворах] властителів (παρά τοις μονάρχοις)(14).

(14) Παρά τοις μοναρχοις-мається на увазі вся самодержавна, монархічна практика Сходу і довколишніх, варварських з грецької точки зору державних утворень.

Так що властиво мужнім (κυρίως ανδρείος) вважається, очевидно, той, хто не боїться (αδεής) прекрасної смерті і всього, що загрожує близькою смертю, а це буває передовсім у битві. А втім, [35] мужня людина (όίδεής Ь ανδρείος) поводиться безбоязно і в морі, і в хворобах, хоча все-таки не так, як моряки; 1115b адже мужні не сподіваються на порятунок і ремствують на таку смерть, тоді як моряки, з огляду на [свій] досвід, сповнені надій (ευέλπιδες). А крім того, мужність виявляють за тих [обставин], коли потрібна хоробрість або [5] коли смерть прекрасна, тоді як при такій загибелі [як у морі чи від хвороб] немає місця ні для того, ні для іншого.

10 (VII). Страшне є страшним не для всіх однаково, а дещо ми називаємо [навіть] таким, що перевищує [сили] людини.

Це останнє, отже, страшне для всякої розумної людини (τω νουν έχοντί), а перше, залишаючись в межах людських можливостей, відрізняється [10] величиною і мірою (τω μάλλον και ήττον); так само й з тим, що додає відваги (τα θαρραλέα). Мужній безстрашний як людина. Це означає, що він буде страшитися і такого [що в межах людських сил], однак витерпить [страх] як належне і як наказує [правильне] судження (6 λόγος) задля прекрасної мети: адже це [прекрасне] - мета доброчесності. Цього [тобто страшного в межах людських можливостей] можна страшитися більше або менше, а крім того, не страшного [можна] страшитися [15] так, неначе це страшне. Помилка виникає тому, що страшаться або не (того, чого) треба, або не так, як належить, або не тоді, коли треба, або ж [ще] через що-небудь таке; так само з тим, що додає відвагу. А значить, хто зносить те, що належить, і задля того, задля чого належить, так, як належить, і тоді, коли належить, і відповідним чином відчуває [20] страх і виявляє відвагу, той мужній, бо мужній і зносить (πάσχει) і чинить (πράττει) гідно і як [велить правильне] судження.

Тим часом мета всякої діяльності те, що відповідає [етичним] устоям, а отже для мужнього мужність - прекрасне, а таким є й мета [мужності], адже всякий предмет визначається згідно із своєю метою. Так що етично прекрасне і є та мета, задля якої мужній [все] зносить і здійснює належне мужності.

Той, хто перебирає міри, причому в безстрашності [25], не має назви (ανώνυμος) (нами вже було сказано, що багато що безіменне), але, якщо людина не страшиться нічого, ні землетрусу, ні хвиль, як розповідають про кельтів(15), то вона, очевидно, якась біснувата (μαινόμενος) чи тупа (ανάλγητος). Хто надто відважний перед страшними небезпеками - сміливець. Здається, [30] що сміливець - це хвалько, і він схильний приписувати собі мужність: він хоче, щоб здавалося, неначе він ставиться до небезпек так, як [мужній] насправді [до них ставиться], і тому, де вдається, розігрує [мужність]. Ось чому багато хто з сміливців "смілобоягузи" (θρασύδειλοι(16)), адже, сміливці за певних обставин (εν τούτοις), вони не зносять [справжніх] небезпек (τα φοβερά).

(15) Землетруси - справжня напасть для Еллади. Через них нищились палаци мінойсько-ахейської доби, через них підпадала великій небезпеці ілотського повстання Спарта тощо. Посилання у цьому зв'язку на кельтів, яких у Греції ще називали галатами, підкреслює їхню загальновідому хоробрість. Так, за Aristot. Eud. Eth. 1229b28, кельти зустрічали повені списами, і взагалі не боялися нічого, окрім, як зауважується в джерелах, "небес, що розверзалися зливою зірок"; див. також подібні історії у Strab. VII. 2,1. Перша ж згадка про кельтів у давньогрецьких джерелах датується 368/7 р. до Р.Х. і міститься у Хеп. Hell. VII. 1,20,31.

(16) Як і Платон, Арістотель часто вдається до неологізмів, сміливо конструюючи терміни для ілюстрації своїх конструкцій.

А хто перебирає міри, причому в страху, той боягуз, [35] бо страх не того, чого належить, і не такий, як належить, і так далі - наслідки цього. 1116а Йому бракує також відваги, і надмірність [його страху] особливо помітна при стражданнях. Дійсно, страждаючи, боягуз легко втрачає надію: адже йому все страшно. А мужній поводиться протилежним чином, бо сповненому надій властива відвага.

Отже, боягуз, [5] сміливець і мужня людина мають справу з одним і тим же, але ставляться вони до цього по-різному: у одного надлишок, у другого недостача, а третій дотримується середини [між крайнощами] і [поводиться] як належить. Крім того, сміливці перед небезпекою надто сміливі і горять бажанням (βουλόμενοί), але в самій небезпеці відступають, а мужні рішучі в ділах, а перед тим спокійні.

11. [10] Отже, як уже було сказано, мужність - це дотримування середини в тому, що додає відваги і що вселяє страх, з указаними обмеженнями (εν οίς ε\u961ρηταΐ); далі, мужній обирає визначені [дії] і переносить щось тому, що це прекрасно, або тому, що протилежне ганебно. Вмирати, щоб позбутися бідності, закоханості (t| έρως) або якого-небудь страждання, властиво не мужньому, а, швидше, боягузу, адже це зніженість (ή μαλακία) - уникати труднощів (το: επίπονα), і [зніжений] приймає [смерть] не [15] тому, що це прекрасно, а тому, що це звільнює від зла.

(VIII). Чимось таким, отже, і є мужність, однак [цим словом] називаються і інші п'ять видів ["мужності"].

Перш за все, громадянська (ή πολιτική) [мужність](17), адже вона найбільше схожа [на власне мужність]. Прийнято вважати (δοκοΰσι), що громадяни переносять небезпеки [війни] через встановлені законом покарання (τα επιτίμια), через осуд (τα ονείδη), а також задля честі (δια τάς τιμάς). [20] Ось чому наймужнішими вважаються такі [громадяни], у яких боягузів ганьблять, а мужніх шанують. Такими і Гомер зображує, наприклад, Діомеда і Ректора:

Полідамас втікача // мене перший назве боягузом; і [Діомед]:

[25] Гектор скаже колись, виступаючи в зборах троянців: "Мені підкорився Тідід!"(18)

Вона [така мужність] найбільше схожа з описаною вище, тому що вона з'являється від доброчесності, а саме: від сорому (δι' αιδώ), від прагнення до прекрасного (δια κάλου δρεξιν), тобто до честі (τιμής γαρ), і щоб уникнути осуду (φυγήν ονείδους), оскільки це [30] ганьба (α'ΐσχροΰ δντος). Можливо, в один ряд з цим поставлять і [мужність] тих, кого до того ж самого примушують начальники (υπό των αρχόντων), однак вони гірше остільки, оскільки вони чинять так не від сорому, а від страху, уникаючи не ганьби, а страждання; дійсно, ті, що мають владу (ΟΙ κύριοι) примушують їх, як Гектор:

Кого ж я побачу, що хоче сховатись від битви подалі [35] Той вже нізащо не зможе уникнути лютих собак(19).

(17) Знову характерна для Арістотеля орієнтація на поліс і полісність: найціннішим є те, що притаманне доброму громадянину. Пор. до цього також: Plato. Rp. 430b-c.

(18) Насправді повна фраза з Гомера (Нот. II. VIII. 148-149) Εκτωρ γαρ ποτέ φήσει ένι Τρώεσσ' αγορεύων Τυδέϊδης ί>π' έμεΐο φοβεύμενος Ίκετο νήας. Гектор скаже колись, виступаючи в зборах троянців: "Тідід, злякавшись мене, утік до своїх кораблів!"

(19) Точна цитата Гомера (Нот. II. II. 391-393): δν δε κ' εγών όπάνευθε μόχης έθέλοντα νοήσω μιμνάζειν παράνηυσ'ι κορων'ισιν, ου ο'ι έπειτα άρκιον εσσειται φυγέειν κύνας ήδ' οιωνούς.

І хто призначає [воїнів] в передові загони і б'є 1116b їх, якщо вони відступають, робить те ж саме [що й Гектор], і ті, хто розташовує [воїнів] перед ровами і [іншими] такими [перешкодами]: адже всі вони примушують. Однак мужнім належить бути не з примусу, а тому, що це чудово.

Вважається, що досвід (ή εμπειρία) в окремих випадках - це [5] також мужність. Виходячи з цього, і Сократ думав, що мужність полягає в знанні(20). Кожний тим часом буває досвідчений у своїй справі, як ось у військовій - найманці (ο'ι στρατιώτ,αι)(21): на війні багато що, мабуть, безпідставно (κενά) вселяє страх, і вони чудово це знають. Вони здаються мужніми, тому що інші люди не розуміють, яка [насправді небезпека]. Крім того, завдяки досвіду вони найкраще вміють нападати [10] і захищатися, уміють поводитися із зброєю і володіють таким, яке чудово служить і для нападу, і для захисту, а тому вони б'ються, немов озброєні з беззбройними і немов атлети з недосвідченими [в атлетиці] людьми (ιδιώταις). Адже і в таких змаганнях кращими бійцями бувають не наймужніші, а [15] найсильніші, тобто ті, у кого найміцніше тіло. Але найманці стають боягузами всякий раз, коли небезпека дуже велика і вони поступаються ворогам чисельністю і спорядженням, адже вони першими втікають, тоді як громадянське [ополчення], залишаючись [у строю], гине, як і трапилося біля храму Гермеса(22). Бо для одних втеча ганебна, і [20] смерть для них краща (α'ίρετώτερος) від такого порятунку, а інші з самого початку наражали себе на небезпеку за умови, що вони сильніші (ως κρείττους όντες), а зрозумівши, [що цього немає], вони втікають, боячись смерті більше, ніж ганьби. Але мужній не такий.

І шал (0 θυμός) відносять до мужності, тому що мужніми вважаються і ті, хто в шаленстві кидається [назустріч небезпеці], немов поранений [25] звір, оскільки і мужні бувають шаленими (θυμοείδεΐς). Дійсно, шал найпотужніше штовхає назустріч небезпекам, а звідси і в Гомера: "сили (σθένος) йому додав шал", і "силу (μένος) і шал пробудило це в ньому ", і "гарячу силу біля ніздрів", і "закипіла кров"(23), бо всі такі ознаки, очевидно, вказують [30] на пробудження шалу і на порив.

(20) Див. детальніше щодо цього: Plato. Lach. 194e, 199a; Prot. 350a-c, 360d.

(21) За часів Арістотеля, в умовах глибокої кризи античного грецького поліса, розвитку аполітичності громадян, їх небажання воювати у складі ополчення за рідний поліс, широкого розповсюдження набуває використання найманих загонів, що комплектувалися з професійних воїнів.

(22) В Коронеї, під час третьої священної війни (354/3 р. до Р.Х.), акрополь був захоплений Ономархом, а найманці, запрошені беотархами для допомоги громадянам, полишили поле бою після загибелі одного із своїх командирів.

(23) Подібна характеристика мужніх людей див.: Нот. II. XIV. 151; XVI. 529; V. 470; Нот. Od. XXIV. 318. Вислову "закипіла кров" у тексті Гомера, що дійшов до наших днів, немає, проте він є, наприклад, у Теокріта (Theocr. 20, 15).

Так що мужні здійснюють вчинки в ім'я прекрасного (διάτό καλόν), а шал сприяє їм у цьому; що ж до звірів, то вони [шаленіють] від страждання (δια λύπην), тобто отримавши удар, або від страху, тому що, коли вони в лісі, вони не нападають. Звісна річ, не мужні вони, коли, не передбачуючи нічого страшного, гнані болем і шалом, кидаються назустріч [35] небезпеці. Бо інакше мужніми виявляться навіть голодні осли, адже вони і під ударами не перестають пастися(24), так і перелюбники (о'І μοιχοί), підкоряючись Ш7а потягу (δια την επιθυμίαν), здійснюють багато відважного (τολμηρά). [Не мужніми ж бо є гнані болем і шалом назустріч небезпеці.] Але мужність від шалу, здається, найприродніша, і, якщо додати свідомий вибір і [прекрасну] мету, це і [5] буде [істинна] мужність.

(24) Непряма цитата з Гомера, див.: Нот. II. XI. 558-562.

І гнів, звичайно, завдає людям болю, а помста приносить задоволення, але хто лізе в бійку через це - забіяка (μάχιμος), а не мужній, бо він чинить так не тому, що це чудово, і не тому, що так велить судження (Ь λόγος), а через пристрасть (δια πάθος); однак щось дуже схоже [на мужність] у нього все ж є.

Не мужній, звичайно, і самовпевнений [10] (о εΰέλπίς): у небезпеках йому додає відваги те, що він часто і багатьох перемагав; а схожий він на мужнього тому, що обидва вони відважні. Але якщо мужній відважний з названих вище причин, то цей тому, що впевнений у своїй перевазі і в тому, що нічого [поганого] витерпіти не доведеться. Так само поводяться і упившись доп'яну (οι μεθυσκόμενοί), тому що стають самовпевненими. [15] Коли ж обставини для них несприятливі, вони втікають. Мужньому властиво витерпіти і те, що дійсно страшне, і те, що страшним людині уявляється, тому що так чинити прекрасно, а не [так] - ганебно. Через те то і вважається, що більш мужнім є той, кому властиві безстрашність і незворушність при несподіваних небезпеках, а не при передбачуваних заздалегідь. Адже як ми знаємо, [джерело мужності] [20] - це радше [етичні] устої, оскільки при підготовленості (εκ παρασκευής) [мужності] менше. При відомих заздалегідь (tot προφανή) небезпеках вибір можна зробити по розрахунку і розмірковуванню (εκ λογισμού καί λόγου), а при несподіваних (τα εξαίφνης) - згідно з устоями.

Дата добавления: 2015-05-26