КНИГА ТРЕТЯ 3 страница

Мужніми здаються і ті, хто не відає [про небезпеку], і вони дуже схожі на самовпевнених, однак гірші [від останніх], тому що не мають [високої само]оцінки (αξίωμα), а ті мають. Саме через [25] таку [самооцінку самовпевнені] певний час і тримаються, а позбавлені (о •^πατημένοι) [такої самооцінки], зрозумівши, що [справи йдуть] інакше, ніж вони передбачали, тікають, як це й сталося з аргів'янами, котрі напали на лакедемонян, думаючи, що це сікіонці(25).

(25) Це трапилося у битві біля Довгих Стін Коринфу (392 р. до Р.Х.), коли спартанці озброїлися щитами своїх союзників сікіонців, з літерою Σ на них (див.: Хеп. Hell. IV. 4, 10).

Отже, сказано і про те, які різновиди мужніх, і про те, кого вважають мужніми.

12 (IX). Мужність пов'язана з тим, що вселяє [30] відвагу і страх, але вона пов'язана з ними не однаково, але більше - зі страшним (περί τα φοβερά). Дійсно, хто незворушний (ατάραχος) у небезпеках і поводиться як належить, більш мужній, ніж той, хто мужній за обставин, що додають відваги. Як вже було сказано, мужніми вважаються за [стійке] перенесення страждань. Ось чому мужність пов'язана із стражданнями і їй справедливо воздають хвалу: справді, [35] зносити страждання важче, ніж утримуватися від задоволень.

1117b А втім, мета, досягнута мужністю, очевидно, приносить задоволення, але її не видно за тим, що довкола, як це буває хоч би на гімнастичних змаганнях: мета кулачних бійців, задля якої [б'ються], - вінок і честь - доставляє задоволення, отримувати ж удари боляче, раз [5] плоть жива, і болісно (λυπηρόν), як і всякий труд (Ь πόνος); і ось, оскільки цього багато, а те, задля чого [змагаються], незначне (μικρόν δν), то здається, що вони не мають жодного задоволення. Якщо так і з мужністю, то значить, смерть і рани принесуть мужньому страждання, причому всупереч його волі, але він витерпить їх, оскільки це прекрасно і оскільки не витерпіти ганебно. І чим більше [10] він наділений усією доброчесністю і чим він щасливіший, тим більше він буде страждати, помираючи: адже такому найбільше варто жити і він позбавляє себе найбільших благ свідомо, а це болісно. Але від цього він анітрохи не менш мужній, а, можливо, навіть більш, тому що замість них [тобто великих благ] обирає [етично] прекрасний [вчинок] на війні. Та й не в усіх [15] доброчесностях під час їхнього вияву з'являється задоволення, хіба тільки в тій мірі, у якій досягається мета. Але ніщо не заважає, напевно, щоб найкращими найманцями (στρατιώται) були не такі, а менш мужні люди, які, однак, не мають іншого блага; адже вони готові до ризику і міняють життя [20] на нікчемну наживу.

Отже, будемо вважати, що про мужність сказано, і не важко зрозуміти із сказаного, у чому його суть принаймні в загальних рисах.

13 (X). Після цієї доброчесності поговоримо про розсудливість (ή σωφροσύνη)(26), адже вважається, що вони [мужність і розсудливість] - доброчесності частин [душі], не наділених здатністю судження. А ми вже сказали, що розсудливість - це дотримування [25] середини у зв'язку із задоволеннями, тому що зі стражданням воно пов'язане менше і не так, [як із задоволеннями]; в тих же речах виявляється і розбещеність.

Тому визначимо тепер, з яким із задоволень пов'язана [розсудливість]. Нехай розрізнюються задоволення тіла і душі; візьмемо [з останніх] честолюбство і допитливість: в обох випадках людина [30] насолоджується тим, що їй приємне, причому тіло нічого не зазнає, але, швидше, думка (δίανοία). У зв'язку з такими задоволеннями ні розсудливими, ні розбещеними не називаються. Подібним же чином не називаються так і ті, хто має справу з іншими задоволеннями, які не є тілесними (μη σωματίκα'ΐ): адже балакучими, а не розбещеними ми називаємо тих, [35] хто любить послухати і порозказувати і проводить дні, 1118а пересуджуючи все, що би не трапилось(27); не називаємо ми так і тих, хто страждає через утрату майна або через близьких.

(26) Детально щодо ή σωφροσύνη у Платоната Арістотеля див.: НВБ.-С. 708 прим. 51

(27) Дозвілля (ή σχολή), яке було однією з визначальних рис грецької полісної цивілізації, передбачало таку балакучість і байдикування.

Розсудливість пов'язана, очевидно, з тілесними задоволеннями (περί δε τέχς σωματικούς), але не з усіма ними. Хто насолоджується спогляданням, наприклад кольорами і лініями [5] картини, не називається ні розсудливим, ні розбещеним. Хоча, і цим, мабуть, можна насолоджуватися як належить, надмірно і недостатньо.

Те ж справедливо і для задоволень слуху (εν τοις περί την ακοήν): тих, хто понадміру насолоджується співом чи грою акторів, ніхто не назве розбещеними, а тих, хто [насолоджується] цим як належить, - розсудливими.

Ніхто не назве так і [тих що насолоджуються] запахом (τους περί την όσμήν), [10] якщо виключити привхідні обставини (κατά συμβεβηκός): адже ми називаємо розбещеними не тих, хто насолоджується запахом яблук, троянд чи воскурінь, а, радше, тих, хто насолоджується запахом мирри чи приправ; розбещені насолоджуються саме цим тому, що запахи нагадують їм про предмети їхніх потягів. Можна, очевидно, побачити, як і інші, коли голодні, [15] насолоджуються запахом їжі, але властива насолода такими речами [саме] розбещеному, бо для нього це - предмети потягу.

І інші живі істоти, якщо виключити привхідні обставини, не отримують задоволення від цих почуттів. Адже не нюхаючи, а пожираючи зайців, отримують насолоду собаки, почути ж [здобич] дозволив запах; [20] так і лев [радий] не муканню, а пожиранню бика, а що бик близько, він почув по муканню, ось і здається, неначе мукання приносить йому насолоду. Точно так не вигляду "чи то оленя, чи то дикої кози"(28) [буває він радий], а тому, що отримає їжу.

Розсудливість і розбещеність пов'язані з такими [25] задоволеннями, які властиві і решті живих істот (τα λοιπά ζώα), а тому здаються ницими і тваринними (άνδραποδώδεις καΐ θηριώδεις). Це дотик (αφή) і смак (γεΰσίς). Здається ж бо, що смаком людина користується мало чи навіть зовсім ним не [користується): адже від смаку залежить розрізнення соків, до нього вдаються, перевіряючи вина і готуючи страви; однак зовсім не це приносить насолоду, [30] принаймні розбещеним, але смакування (а воно завжди виникає завдяки дотику) як під час їжі, так і пиття, і під час так званих любовних утіх (εν τοις αφροδισίοις). Ось чому один ненажера, вважаючи, що задоволення він отримує від дотику [їжі], молився, щоб горло у нього стало довше ніж 1118b у журавля(29).

(28) Нот. II. III. 24.

(29) Мається на увазі Філоксен, очевидно, комедійний персонаж, хоча пізніші джерела говорять про нього як про реальну особу. Див про нього згадки у: Aristot. Eud. Eth. 1231а15-17; Aristot. Met. 950a2-4; Aristoph. Ran. 934. Візантійський коментатор (Ann. 445. 19-21) передає його визначення задоволення як τέλος τελικώτατον тобто "ціль найцільнійша" (ήσαν γόρ τίνες, ων εις ην косі ο Φιλόξενος, ο την ήδονήν επρέσβευον καΐ έλεγον είναι τέλος τελικώτατον καΐ το κυρίως αγαθόν, ου πάντα εφ'ιεται).

Отже, розбещеність виявляє себе у зв'язку з тим почуттям, яке, більш ніж всі інші, є загальним [всім живим істотам], і її з повним правом (δικαίως) можна вважати гідною осуду, тому що вона присутня в нас не остільки, оскільки ми люди, а остільки, оскільки ми живі істоти. Насолоджуватися такими почуттями і мати до них виняткову пристрасть (μάλιστα αγαπάν), [значить жити] тваринне. До того ж розбещені позбавлені найблагородніших із задоволень дотику, наприклад від натирання маслом [5] у гімнасіях і від гарячої лазні(30), тому що [насолоду] розбещеному приносить дотик не в усіх частинах тіла, а тільки у визначених.

(XI). Прийнято вважати, що одні потяги спільні (κοίναι) для всіх, інші - у кожного свої і набуті (έπίθετοι). Так, наприклад, потяг до їжі природний, бо до неї тягне (επιθυμεί) всякого, хто потребує їжі або [10] пиття, а іноді - того й іншому водночас; і всякого, хто молодий і в розквіті сил, як говорить Гомер, тягне "в обійми"(31). Але не всякого [приваблює] саме ця [їжа] і саме ця [жінка], і не всіх тягне до одного і того ж. Ось чому, здається, [яким є потяг] залежить від нас самих. Однак у ньому є, звичайно, і щось природне (τι φυσικόν), тому що, [хоч] одному в задоволення одне, а іншому - інше, деякі речі приносять задоволення всім і кожному. [15]

Звичайно, у природних потягах (εν ταίς φυσικούς έπιθυμ'ιαις) погрішає ((χμαρτόοΌυσι) небагато хто (ολίγοι), і притому в одному напрямі - у бік надмірності(32). Дійсно, їсти все, що попало, або пити до перепою означає перебрати природну міру по кількості, оскільки природний потяг має на меті [тільки] заповнення бракуючого. І таких людей тому й називають ненажерами, що [20] вони наповнюють його понад належне. Такими стають люди надзвичайно рабського [складу] (о'І λίοί,ν όίνδραποδώδείς). Але багато хто і багатьма способами погрішають задоволеннями, [приємними] їм особисто. Адже серед тих, кого називають "аматорами" (φιλοτοιούτοι), одні насолоджуються не тим, чим належить, інші сильніше, ніж більшість, треті не так, як належить, а розбещені [25] перебирають міри у всіх відношеннях; дійсно, вони насолоджуються такими речами, якими не треба насолоджуватися, тому що вони огидні, а якщо від чогось [з їхніх задоволень] все ж потрібно отримувати насолоду, то вони насолоджуються цим більше, ніж належить, і сильніше за більшість.

(30) Гімнасії і все, з ними пов'язане, були неодмінною складовою життя та виховання громадянина. Ще Солон забороняв рабам натиратися олією, вважаючи це заняття благородним.

(31) Ремінісценція з Нот. II. XXIV. 130.

(32) Характерне зауваження щодо нерозповсюдженості пияцтва та обжерливості: у полісній цивілізації орієнтація на виключно плотські втіхи просто неможлива; на відміну від її кризової доби, коли все, пов'язане з суто плотським, стане нормою.

Отже, ясно, що надмірність у задоволеннях - це розбещеність, і вона заслуговує на осуд. За стійкість у стражданнях (на відміну від випадку з мужністю) [30] не називають розсудливим, а за її відсутність - розбещеним, але розбещеною називають людину, яка більш, ніж належить, страждає через те, що їй не випадають задоволення (навіть страждання їй приносить задоволення); а розсудливим називають за те, що людина не страждає при відсутності задоволень, і за утримування від них.

1119а 14. Отже, розбещеного притягують всі або найсолодші задоволення, і потяг тягне його так, що він обирає ці задоволення перед усім іншим. Ось чому він страждає як від позбавлення задоволень, так і від потягу до них: адже потяг зв'язаний зі [5] стражданням, хоч і здається безглуздим страждати через задоволення.

Люди, яким бракує потягу до задоволень і які ними насолоджуються менш, ніж належить, навряд чи існують, бо подібна нечутливість людині не властива, та й інші живі істоти розбірливі в їжі, і одне їм подобається, інше - ні. Якщо ж комусь ніщо не приносить задоволення і він не розрізняє одне від другого [приємне від неприємного], то він, очевидно, [10] дуже далекий від того, щоб бути людиною. Не знайшлося для такого й назви, тому що він навряд чи існує.

Розсудливий же, навпаки, тримається у цьому середини, бо він не отримує задоволення від того, чим особливо [насолоджується] розбещений, а, радше, це обурює його, і взагалі [він не знаходить жодного задоволення] у неналежному, і ніщо подібне не [притягує] його надмірно; а при відсутності задоволень він не відчуває ні страждання, ні потягу, хіба тільки помірно (μετρίως) і не [15] сильніше, ніж належить, і не тоді, коли не належить, і взагалі нічого такого [з ним не відбувається]. Помірно і як належить він буде прагнути до задоволень, пов'язаних зі здоров'ям (ή >γίεια) чи загартуванням (t| ευεξία), і до інших задоволень також, якщо вони не перешкоджають [здоров'ю і загартуванню], не суперечать [етично] прекрасному і відповідають [його майновому] стану. Дійсно, хто ставиться до цього інакше, любить подібні задоволення більше, ніж вони того варті, але розсудливий не такий: він [поціновує їх] [20] згідно з вірним судженням.

15 (XII). Розбещеність схожа на щось самохітне більше, ніж боягузтво. Адже якщо перше пов'язане із задоволенням, то друге - зі стражданням, і якщо перше обирають, то другого уникають. І, нарешті, страждання виводить з рівноваги (έξ'ιστησι) і спотворює (φθείρει) природу страждаючого, а задоволення нічого такого не робить. Отже, розбещеність більш самохітна, [25] а тому більш заслуговує на осуд, та й привчитися до стриманості в задоволеннях легше, оскільки в житті для цього багато [мотивів] і привчання не пов'язане з ризиком, а у випадку з небезпеками [все] навпаки.

Може здатися також, що боягузтво [взагалі] і при певних обставинах самохітне не однаково. Адже саме по собі боягузтво не пов'язане зі стражданням (αλυπος), але [в певних випадках] через страждання настільки втрачають голову (έξ'ιστησιν), що і зброю кидають, і в [30] іншому поводяться негарно (ασχημονεΐν). Ось чому [боягузливі вчинки] вважаються підневільними. А у розбещеного все навпаки: у кожному окремому випадку (τα καθ' έκαστα) [його вчинки] самохітні, оскільки відповідають його потягу і прагненню, а загалом (το δ' όλον) - навряд чи (ήττον): адже нікого не притягує бути розбещеним.

Поняття (το όνομα) "розбещеність" ми переносимо і на проступки дітей (επί τας παιδικός αμαρτίας), і дійсно, тут є деяка схожість (τίνα ομοιότητα(33)). Що від чого отримало назву, зараз для 1119b нас абсолютно байдуже; ясно, однак, що одне первинне, а друге від нього залежить. Очевидно, перенесення це вдале, бо те, що прагне до ганебного і швидко зростає, треба приборкувати, а такі передусім "потяг" (ή επιθυμία) і "дитя" (Ь παις): адже і діти живуть, підкоряючись [5] потягу, і прагнення до задоволення у них найпалкіше. Тому, якщо [дитина] не буде слухняною і не буде під началом (υπό το άρχο ν), [все це] далеко зайде, адже у безрозсудного (τφ ανοήτω) прагнення до задоволення ненаситне і [тягне] на всі боки, а здійснення потягу збільшує природжену силу [10] [потягу], і, якщо потяги сильні і грубі, вони витісняють [усякий] розрахунок. Тому необхідно, щоб потяги були помірними і нечисленними і ні в чому не протидіяли судженню. Це ми називаємо "слухняним" (ευπειθές) і "приборканим" (κεκολασμένον); і так само як треба, щоб дитина жила, підкоряючись розпорядженням вихователя, так щоб і підвладна потягам частина душі (το έπίθυ-μητικόν) існувала, підкоряючись [15] судженню (κατά τον λόγον). Треба тому, щоб у розсудливого підвладна потягам частина душі була в згоді з судженням (συμφωνεΐν τω λόγω), бо мета (ό σκοπός) того і другого, [розсудливості і судження], - [етично] прекрасне; і розсудливого притягує до того, до чого належить, як і коли належить, тобто так, як наказує і [правильне] судження.

(33) Не ясно, про яку схожість говорить Арістотель: термінологічну (понятійну) чи сутні стну?

Отже, будемо вважати, що про розсудливість ми сказали.

Дата добавления: 2015-05-26