Книга четверта 2 страница

Хто вважає себе достойним великого, хоч не достойний, бундючний (χαΰνος), але бундючний не всякий, [хто вважає себе достойним] більшого, ніж [дійсно] достойний.

Принижений (Ь μικρόψυχος) же- це той, хто вважає себе [10] достойним меншого, [ніж він достойний]; чи великі його достоїнства, а чи незначні, він все одно вважає себе ще менш достойним, і той, хто достойний великого, [а вважає себе достойним малого], - той здається найбільш приниженим: яким же він вважав би себе, якби не був достойний такого [великого]?!

Величавий тому - крайній з точки зору величі і серединний з точки зору належного, бо йому властиво оцінювати себе [15] по достоїнству, а ті, [інші], відхиляються у бік надлишку або недостачі.

Якщо людина вважає себе достойною великого, цього достойна, і особливо якщо вона достойна найбільшого, то цим найбільшим насамперед буває щось одне. [Поняття] достоїнства (τ] αξία) відноситься до зовнішніх благ, а найбільшим з таких благ ми визнаємо, очевидно, те, що віддаємо богам, те, до чого найбільше прагнуть високопоставлені люди, і [20] нагороду, що присуджується за найпрекрасніші [діяння]; це і є честь, бо саме вона - найбільше із зовнішніх благ. Величавий, отже, як належить ставиться до честі і безчестя (περί τιμάς косі έχτιμίας). Що величаві мають справу з честю, ясно і без розмірковування: адже вони вважають самих себе найбільш достойними честі, причому по достоїнству.

Що стосується приниженого, то йому бракує як почуття власного достоїнства [25], так і [розуміння] достоїнства величавої людини. Бундючний перебирає міри стосовно самого себе, але все ж не стосовно величавого.

Але величавий, якщо вже він достойний найбільшого, буде, мабуть, і найкращим (άριστος): дійсно, більшого завжди достойний кращий і найбільшого - найкращий. Отже, справді величавий повинен бути добрим, і велич у всякій доброчесності можна [30] вважати ознакою величавого. Зрозуміло, величавому аж ніяк не личить ні втікати з усіх ніг [під час битви] (φεύγειν πα,ρασε'ισοί,ντι)(18), ні чинити несправедливо. Дійсно, задля чого здійснить ганебні вчинки той, для кого немає нічого великого? Якщо уважно розглянути [все] по окремості, стане ясно, що величавий, якщо він не добрий, виявиться у всіх відношеннях посміховиськом. Як погана людина, він не був би достойний честі [35], бо честь - це нагорода, що присуджується за доброчесність, і віддається вона 1124а добрим.

(18) Букв.: "Втікати, розмахуючії руками", тобто кумедно, недостойно. Можливо, тут непряме порівняння зі сповненою гідності поведінкою Сократа під час відступу від Делія (Див.: Plato. Sym. 22la).

Отже, величавість - це, очевидно, своєрідна прикраса (κόσμος τις) доброчесностей, бо додає їм величі і не існує без них. Тому важко бути істинно величавим, адже це неможливо без етичної досконалості (ή καλοκαγαθία). Величавий, таким чином, [5] має справу передовсім з честю і безчестям (περί τιμάς καί ατιμίας). При цьому задоволення від великих почестей, що воздаються доброчесними людьми, буде у нього помірне, як ніби він отримував би належне чи навіть менше: адже немає честі, достойної довершеної доброчесності; однак він прийме цю честь, тому що немає нічого більшого, щоб надати йому. [10] Але він буде цілком нехтувати честю, що воздається людьми випадковими і з нікчемних [мотивів] (επί μίκροΐς): не цього він достойний. Подібним же чином він сприйме і безчестя, бо по справедливості воно не може торкнутися його.

Таким чином, величавий виявляє себе передусім, як було сказано, у ставленні до честі; разом з тим, і в ставленні до багатства, і до влади (ή δυναστεία), і взагалі до всякого успіху (t| ευτυχία) і невдачі (ή ατυχία) [15] він, що б там не було, буде триматися помірковано і надмірно не буде ні радіти успіхам, ні страждати від невдач. Адже навіть до честі він не ставиться як до чогось найбільшого; а тим часом і владу, і багатство обирають задля честі, принаймні, володіючи ними, хочуть за це бути в честі, а для кого навіть честь - дрібниця, для того і все інше [дрібниця](19).

(19) Характерне для полісного грека підпорядкування влади і багатства честі, котра досягається у полісному колективі як визнання заслуг і достоїнств громадянина.

8. [20] Ось чому вони [величаві] вважаються гордовитими (υπε-ρόπται).

Прийнято вважати, що сприятливі обставини (τα ευτυχήματα) сприяють величі. Дійсно, гідними честі вважаються благородні (01 ευγενείς), наділені владою (ο'ι δυναστεύοντες) чи багаті (о'І πλουτοΰντες), бо у них перевага (το υπερέχον), а всяка перевага в благу заслуговує на більшу честь. Тому подібні обставини і роблять більш величавими: адже деякі шанують таких людей.

[25] Однак тільки добрий (о αγαθός) справді заслуговує честі, а в кого є і те і інше [тобто і доброчесність, і сприятливі обставини], той вважається більш достойним честі. Але хто без доброчесності володіє подібними благами - не по праву той вважає себе гідним великого і неправильно іменується він величавим, бо без довершеної доброчесності [величавість] неможлива. Гордовитими і пихатими [30] (ύπερόπται και ύβρίσταΙ) також стають володарі цих благ, тому що нелегко без доброчесності пристойно 1124b перенести успіхи. Не здатні перенести їх і ті, що вважають про себе, ніби перевершують інших: вони інших зневажають, а самі ж чинять як заманеться. Вони ж бо тільки уподібнюються (μιμούνται) величавому, не будучи йому подібні, і роблять це, у чому можуть, тобто доброчесних вчинків не здійснюють, [5] зате зневажають інших.

Що стосується величавого, то він по праву виявляє презирство, бо він складає думку (δοξάζει) істинно, тоді як більшість - наздогад (τυ-χόντως).

І [величавий] не наражає себе на небезпеку задля дрібниць і не любить самої по собі небезпеки, оскільки [взагалі] шанує небагато чого (το Ολίγα). Але в ім'я великого він наражає себе на небезпеку і в рішучу мить не боїться за своє життя, вважаючи, що недостойно будь-якою ціною залишитися в живих(20).

Він здатний виявляти благодіяння, але соромиться [10] приймати їх, оскільки перше - ознака його переваги, а друге - переваги іншого. За благодіяння він віддячує більшим благодіянням, адже тоді той, що зробив послугу першим, залишиться йому ще винним і буде облагодіяний. Кажуть, люди величаві пам'ятають, кому вони виявили благодіяння, а хто їх облагодіяв - ні (облагодіяний ж бо нижче за благодійника, а вони жадають переваги) і про те [15] слухають із задоволенням, а про інше - ні. Ось чому навіть Фетіда не згадує благодіяння, виявленого нею Зевсу(21), і лаконці - благодіяння, виявленого ними афінянам(22), але тільки ті, що були надані їм самим. Ознака величавого - не потребувати нічого [і ніколи] чи дуже рідко, але в той же час охоче робити послуги.

(20) Ремінісценція з: Plato. Legg. 727d: ούδ' οπόταν ήγήται το ζην πάντως αγαθόν είναι, τιμά, ατιμάζει δ' αυτήν καΐ τότε· ("І якщо вона [людина] вважає, що життя - то найвище благо і шанує [його як найвище благо], то вона не шанує її [свою душу]").

(21) Неточна алюзія з Нот. II. І. 393, де Ахіллес просить Фетіду клопотати за нього перед Зевсом у пам'ять про її допомогу, коли боги вирішили закувати його в кайдани, та Нот. II. І. 503, де Фетіда нагадує Зевсові про свої благодіяння.

(22) Історик Каллісфен (Апоп. 189, 13 = F.Gr.H. 124 F 8) розповідає, як благородне замовчування лаконцями попередніх благодіянь спонукало афінян до військової допомоги Спарті (ιστορεί Καλλισθένης εν τήι πρώτηι (?) των(1) Ελληνικών, <δτι> Θηβαίων ε'ις την Λακωνικήν εμβαλλόντων έπεμψαν Λακεδαιμόνιοι προς' Αθηναίους περί συμμαχίας λέγοντες, καί δσα μεν τους' Αθηναίους πεποιήκασιν ο'ι Λακεδαιμόνιοι ευ, τούτων εκόντες επελανθανοντο, α δ' αυτοί προς' Αθηναίων χρηστά επεπόνθεισαν, τούτων εμέμνηντο, ως δια τούτων αυτούς επαξομενοι προς συμμαχ'ιαν μάλλον).

Крім того, з людьми високопоставленими і удачливими величаві тримаються величаво, а із [20] середніми - помірковано, бо перевага над першими важка і справляє враження, а над останніми не складає труднощів; і якщо підноситися над першими аж ніяк не низько, то над людьми посередніми(23) - бридко (φορτικόν), так само як показувати силу на немічних.

Він [величавий] не гониться за тим, що почесно, чи за тим, у чому є першими інші; він дозвільний (αργον) і неквапливий, доки мова не йде [25] про велику честь чи [велику] справу; він діяльний (πρακτικός) у небагатьох, однак великих і славних [ділах].

Необхідно (αναγκαΐον), щоб ненависть його і дружба були явними (адже і таїтися, і правді приділяти менше уваги, ніж чутці, властиво боязкому); і говорить, і діє він явно (він говорить цілком вільно (παρρησίαστής), тому що зневажає боягузів, і [30] він правдивий (αληθευτίκός) [завжди], за винятком удавання перед натовпом).

Він не здатний [пристосовувати своє] життя до іншої людини, 1125а за винятком друга, адже це рабська (δουλικόν) здатність, недаремно підлабузники [бувають] з прислуги (θητίκοί(24)) і люди посередні - підлабузники.

(23) εν δε τοις ταπεινοις краще перекладати саме як посередніми (тобто незначними, простими, подібно до лат. humilis, а не убогими).

(24) Важке для буквального перекладу слово θητικδς, похідне від θής, яким позначався і найманець, і поденник, фет - громадянин найнижчого, четвертого майнового стану конституції Солона.

Його нелегко здивувати, бо ніщо не [здається] йому великим.

Він і не злопам'ятний (μνησίκακος): величавому взагалі не властиво комусь щось пригадувати, особливо всяке зло (κακά); [5] радше, йому властиво не помічати цього.

Він не обговорює людей (ανθρωπολόγος), бо не стане говорити ні про себе, ні про іншого; йому ж бо немає справи ні до похвал собі, ні до засудження інших, і, в свою чергу, він скупий на похвали. З тієї ж причини він не лихословить (κακολόγος) навіть про ворогів, хіба тільки з погорди (δι' ύβρίν). Менш за все він схильний горювати і просити допомоги у зв'язку [10] з [повсякденними] - необхідними чи малозначними - справами, бо так поводиться той, кому вони важливі.

І величавий радше володітиме прекрасними і некорисними (τα άκαρπα) речами, а не вигідними і корисними, оскільки самодостатньому (αυτάρκης) більш властиве перше.

Прийнято вважати, що рухи величавого неквапливі, голос у нього глибокий, а мова впевнена, бо не стане поспішати той, кому мало що [15] важливо (Ь περί ολίγα σπουδάζων), і підвищувати голос той, хто нічого не визнає великим; а крикливість і квапливість від цього.

9. Таким, отже, є величавий; у кого ж недостача [цих якостей], той принижений, а в кого надлишок - бундючний. Але й цих людей вважають не злими (оі> КОСКОІ) (оскільки вони не чинять зла), а заблудлими (ήμαρτημένοι). Адже принижений, [20] будучи достойний блага, позбавляє самого себе того, чого він достойний, і тому, що він не вважає себе достойним благ, здається, що він наділений якоюсь вадою (κακόν τι); і самого себе він не знає (αγνοεΐν εαυτόν), [інакше] адже він прагнув би до того, чого достойний, принаймні [визнаючи] це благами. І все ж таких людей вважають не дурнями, а боязкими (όκνηρο'ι). Подібна думка (ή τοιαύτη δόζα) [про самих себе] робить їх, здається, гіршими, [25] бо всяка людина прагне до того, чого вона достойна, а вони стороняться навіть прекрасних справ і занять, а рівним чином і зовнішніх благ, неначе вони [всього цього] достойні.

Бундючні ж дурні і не знають самих себе і все це помітно. Не будучи достойними, вони беруться за почесні [справи], а потім виявляють свою неспроможність; [30] вони й одягом прикрашаються, і пози приймають, і все таке [роблять], бажаючи, щоб їхній успіх (τα ευτυχήματα) був помітним; і говорять про все це, думаючи, що за це їх будуть шанувати.

Однак приниження (ή μικροψυχ'ια) різкіше протиставляється величавості (τη μεγαλοψυχία), ніж бундючність (ή χαυνότης), і зустрічається воно частіше і гірше [пихи].

Отже, величавість [35], як вже було сказано, має справу з високою честю.

10 (IV). 1125b Мабуть, з нею [з честю] пов'язана, як було сказано в первинному огляді (εν τοις πρώτοις), ще одна доброчесність; вона співвідноситься з величавістю, напевно, так само, як щедрість із пишністю. Справа в тому, що обидві ці доброчесності далекі від великого, [5] але в звичайних і незначних ділах настроюють нас

поводитися належним чином. Подібно до того як для придбавання і давання майна існує дотримування середини, а також надлишок і недостача, так і для прагнення до честі існує "більше" і "менше" належного, а також належне джерело (то δθεν δε!) і спосіб (ως δεί) [досягнення].

Адже ми засуджуємо честолюбного (τον φιλότιμον) за те, що він прагне до честі більш, ніж треба, і [10] до честі не з належних джерел, а нечестолюбного (τον (Χφιλότιμον) - за те, що він не збирається приймати почесті навіть за прекрасні справи. Буває іноді, як сказано в первинному огляді, що честолюбного ми хвалимо за те, що він справжній муж (δα'δρώδης) і любить прекрасне (φΐλόκαλος), а нечестолюбного - за помірність і розсудливість. Ясно, що [слово] "любитель" (φιλο-τοίοΰτος) ми вживаємо по-різному і поняття "честолюбство" не завжди відносимо [15] до одного і того ж, але коли хвалимо - [до тих, хто "любить честь"] сильніше, ніж більшість, а коли засуджуємо - [до тих, хто любить її], більше, чим треба. Оскільки ж дотримування середини тут не має назви, то здається, що обидві крайності оспорюють [її місце], як незайняте (έρημης). Однак у чому є надлишок і недостача, у тому є й середина, до честі ж люди прагнуть і більше, 20] ніж належить, і менше; значить, [існує й належне [прагнення], так що цей [душевний] склад, являючи собою дотримування середини по відношенню до честі, заслуговує на похвалу, але не має імені. У порівнянні з честолюбством він здається нечестолюбством, у порівнянні з нечестолюбством - честолюбством, а в порівнянні з тим і іншим у певному значенні здається і тим і іншим; таке ж, очевидно, становище і з іншими доброчесностями. І через те, що середина не названа, здається, [25] що протистоять один одному носії крайнощів.

11 (V). Рівність (πραότης) - це дотримування середини по відношенню до гніву. Насправді для середини тут немає імені, як, власне кажучи, і для крайнощів, так що ми відносимо до середини рівність, яка відхиляється у бік недостачі, сущої безіменною. Надлишок, мабуть, можна назвати гнівливістю, [30] адже переживання (το πόίθος) [у цьому випадку] - гнів, а викликається він багатьма і різноманітними [причинами].

Дійсно, той, кого гнів охоплює через те, що слід (εφ' οι ς δει), через тих, через кого слід (οΐς δει), а крім того, так, як слід (ως δει), у належний час і в належний строк (косі δτε καΐ δσον χρόνον), той заслуговує на похвалу; отже, він і буде рівною людиною, коли вже рівність заслуговує на похвалу. Рівний же хоче бути незворушним (ατάραχος) і не піддаватися [35] пристрасті, але, як 1126а накаже судження (Ь λόγος), так і сердиться, за те і впродовж належного часу. Погрішає він, здається, більше в бік недоліку, бо рівний не мстивий, а радше схильний прощати (συγγνωμονικός).

Недостача, будь то деяка "безгнівність" (ή οκργησία) чи що б там не було, засуджується, бо ті, у кого не викликає гніву те, що слід, [5] вважаються дурнями, а також ті, кого гнів охоплює не так, як слід, не тоді і не через кого слід. Здається ж бо, що така людина не відчуває і не страждає, а недоступний гніву, не здатний і захищатися, тоді як терпіти приниження самому і допускати, щоб принижували близьких, низько (ανδραποδώδες).

Надлишок буває ж у всьому (адже [гнів] буває і проти тих, проти кого не слід, і проти того, проти чого не слід, [10] і більше, ніж слід, і поспішніше і довше, ніж слід), але все-таки всі ці відхилення не дані одній і тій же людині. Та цього й не могло б бути, адже вада знищує сама себе, і якщо вона досягає повноти, то стає нестерпною.

Отже, гнівливі швидко гніваються, причому на кого слід, на що не слід і сильніше, ніж слід. [15] Але зате вони швидко і заспокоюються, і це в них найкраще. Це трапляється з ними тому, що вони не стримують гніву, а завдяки своїй різкості відкрито платять [за образу] і потім заспокоюються.

Гарячі (о'І οαφόχολοί) надто різкі (οξείς) і спалахують гнівом через все і з усякого приводу; звідси й їхня назва.

Жовчні (о'І πικροί) [20] непримиренні, і гнів у них довго [не стихає], адже вони стримують шал. Заспокоєння наступає, коли вони відплатять, бо помста припиняє гнів, замінюючи страждання задоволенням; однак якщо цього не відбувається, їм тяжко, і це тому, що вони потайні і ніхто їх не втішає, а для того, щоб самому переварити [25] гнів, потрібен час. Такі [люди] дуже докучають (οχληρόιατοί εισΐ) і собі, і своїм найближчим.

Сердитими (о'І χαλεποί) ми називаємо тих, хто сердиться і на те, на що не слід, і сильніше, ніж слід, і довше, а крім того, вони не йдуть на примирення, доки не помстяться чи не покарають.

Рівності ми протиставляємо, радше, надлишок гніву, адже [30] він частіше зустрічається: людям ж бо властивіше помщатися. Та й для спільного життя (προς το συμβιοΰν) сердиті гірші.

Те, що нами сказано раніше, є очевидним і з того, що ми говоримо тепер. А саме, не просто визначити, як, проти кого, з якого приводу і як довго (πόσον χρόνον) слід гніватися, а також наскільки правильно роблять чи [35] погрішають. Адже хто небагато переходить межі,- чи то в бік більшого, чи то в бік меншого, - не заслуговує на осуд; дійсно, іноді ми хвалимо 1126b і визнаємо витриманими (πράους) тих, кому бракує гніву, а несамовитих (τους χαλεπαίνοντας) визнаємо справжніми мужами за здатність начальствувати (δρχείν). Не просто тому визначити в поняттях, наскільки і як переходить межі той, хто заслуговує на осуд, бо судять про це по обставинах і керуючись почуттям.

Ясно принаймні [5] те, що на похвалу заслуговує серединний [душевний] склад, при якому ми гніваємося на того, на кого слід, на те, на що слід, так, як слід і таке інше, а надлишок і недостача заслуговують на осуд, причому якщо [відхилення] незначні - м'який, а якщо вони значні - суворий. Ясно, таким чином, що слід триматися серединного [душевного] складу. Отже, [10] про [душевні] склади, пов'язані з гнівом, сказано.

12 (VI). З точки зору спілкування (εν ταΐς ομιλίαις) як при спільному житті (τω συζην), так і при спілкуванні (τω κοίνωνείν) за допомогою мов і предметів, одні вважаються догідниками, а саме ті, хто все хвалять, щоб принести задоволення, і нічому не суперечать, вважаючи, що не треба кому б то не було заподіювати страждання; інші ж, хто, навпаки, всьому суперечать [15] і анітрохи не дбають про те, щоб не заподіювати страждання, звуться похмурими (δύσκολοι) і сварливими (δυσέριδες). Цілком зрозуміло (оіж αδηλον), звичайно, що названі [душевні] склади заслуговують на осуд і що на похвалу заслуговує [душевний склад], який знаходиться посередині між ними: при ньому людина прийме що слід і як слід, і подібним же чином [неналежне] відкине. Цьому [складу душі] не дано якогось [20] імені, але найбільше це пасує дружелюбності (φιλία), бо якщо додати прихильність (το στέργειν), то наділений серединним [душевним] складом у спілкуванні саме такий, яким ми схильні вважати доброго друга. Проте на відміну від дружби тут немає пристрасті і прихильності до тих, з ким спілкуються, адже те або інше приймається [або відкидається] як належне, не з дружби чи ворожнечі, але тому, що [25] такою є сама людина. А це означає, що він буде однаково поводитися з незнайомими і знайомими, близькими і сторонніми, хоч, звичайно, так, як годиться в кожному окремому випадку. Адже ні однаково піклуватися про близьких і про чужих, ні [однаково] заподіювати їм страждання не пристойно. Сказано, отже, що така людина буде спілкуватися з усіма як належить, а співвідносячи [все] з етичною красою і користю, він буде старатися не заподіювати [30] страждань чи принести задоволення. Схоже, що цей [душевний склад] пов'язаний із задоволеннями і стражданнями, які бувають при спілкуванні. Але якщо приносити іншим якісь з цих задоволень для нього не етично (μη καλόν) чи шкідливо, він це відкине і навмисно примусить страждати; і якщо якась справа виставить іншу людину в непривабливому вигляді, причому відчутно (μη μικράν), чи заподіє їй шкоду, а протидія цій справі [35] заподіє [даній людині] деяке страждання, то [наділений серединним складом] таку справу не прийме, але відкине.

Він буде по-різному спілкуватися з людьми високопоставленими і звичайними 1127а, з більш і з менш знайомими, однаково враховуючи й інші відмінності, віддаючи кожному належне (το πρέπον), обираючи при цьому задоволення та остерігаючись страждання, але й беручи до уваги (коли це важливіше), що з цього випливає, тобто [5] етичну красу і користь. І ось задля більшого задоволення згодом він примусить трохи постраждати. Таким, отже, є той, що тримається середини, але імені йому не дано.

А з тих, що приносять задоволення, хто старається принести його не задля чогось іншого, - догідник (Ь δίρεσκος), а хто робить це задля якої-небудь вигоди в грошах або в тому, що до грошей [10] веде, - підлабузник (Ь κόλαξ). Про того ж, хто все відкидає, сказано, що він похмурий (δύσκολος) і сварливий (δύσερίς). І [в цьому випадку також] через те, що середина безіменна, здається, неначе крайнощі протиставлені одна одній.

13 (VII). Дотримування середини в хвастощах <та удаванні> пов'язане майже з тим же самим, але й воно безіменне. Не погано (οί) χείρον), однак, розібрати і [15] такі [душевні склади], бо ми, очевидно, більше дізнаємося, що належить до вдачі (το ήθος), розібравши кожну вдачу по окремості, і ми швидше запевнимося, що доброчесності полягають у дотримуванні середини, зрозумівши, що в усіх випадках це так.

Вже були названі ті, хто в спілкуванні при спільному житті (εν τω συζήν) приносять задоволення або заподіюють страждання; а тепер поговоримо про правдивих (ο'ι αληθεύοντες) і обманщиках (ο'ι ψευδόμενοι) як у словах [20], так і у вчинках і в приписуванні собі (το προσπο'ιημα) [чого-небудь].

Прийнято вважати, що хвалько (Ь αλαζω/) схильний приписувати собі славне - те, чого у нього немає, або більше, ніж у нього є; а удавальник (Ь είρων), навпаки, заперечує те, що в нього є, чи применшує [це]; той же, хто тримається середини - якийсь мовби "простий" (αύ-θέκαστός τις), тобто правдивий (αληθευτικός) і в житті і в словах, [25] визнає, що володіє тим, що у нього є, не більше і не менше. Все це можна робити і з певною метою, і просто так. І якщо вчинки не переслідують якусь мету, то, якою є кожна [людина по складу], такі її слова і вчинки, так вона й живе.

Обман (το ψευδός) сам по собі поганий (φαΰλον) і заслуговує на осуд (ψεκτόν), а правда (το αληθές) прекрасна (καλόν) і [30] заслуговує на похвалу (έπαΐνετόν). Так і правдива людина, що тримається середини, заслуговує на похвалу, а обманщики обидва заслуговують на осуд, але в більшій мірі - хвалько.

Дата добавления: 2015-05-26