Східна Африка. 4 страница

На відміну від Руанди громадянська війна в Судані має принципово іншу спрямованість. її мета — незалежність значної за площею південної частини країни. Відмітною рисою Судану є складна етнічна структура. Внаслідок особливостей історичного процесу північ країни, а це 2/3 її населення, більш розвинута, тому араби-мусульмани завжди посідали привілейоване становище — і до коло­нізації, і після здобуття незалежності — у політичному та економічному житті. При різних урядах південь завжди був занедбаним, у бюджетних асигнуваннях йому приділялось значно менше уваги, аніж півночі. Населення південних районів та його лідери виступали проти насильницької арабізації, вони поставили перед собою мету досягти незалежності. Ця боротьба розпочалася в 1955 р., коли Судан ще не був неза­лежною державою.

Найтривалішим у Судані виявився режим генерала Гафара Німейрі (1969—1985), що захопив владу шляхом збройного перевороту. У лютому 1972 р. він підписав Угоду про мир з представниками Визвольного руху Південного Судану (ССЛМ). Вона передбачала надання півдню країни автономії. Тоді ж було прийнято закон про амністію повстанцям, які складуть зброю. Результатом досягнутих домовленостей стало створення регіонального уряду для півдня країни з широкими правами. На жаль, процес мирного врегулювання було зірвано. Після невдалої спроби державного перевороту з боку лівих сил країни у 1981 р. автономію та уряд Південного Судану було ліквідовано. Оскільки впровадження мусульманського права для населення півдня виявилось неприйнятним, а ліквідація регіонального уряду викликала обурення, в країні знову спалахнула громадянська війна. Боротьбу повстанців очолила організація Визвольний рух народу Судану, Визволь­на армія народу Судану (СПЛМ/СПЛА). Встановленням миру в Судані опікуються ОАЄ, інші африканські організації та окремі країни, держави Заходу.

У критич­них ситуаціях у переговори втручався імператор Ефіопії Хайле Селассіє І. Коли за 10 років війна спалахнула після скасування угоди, посеред­ницька діяльність у Судані дуже ускладнилась. Новий про-марксистський уряд у Ефіопії активно підтримував СПЛМ, СПЛА, забезпечував діяльність його військових баз на своїй території. Судан, у свою чергу, підтримував сили антиурядової опозиції в Ефіопії. Напруженість між обома країнами сприяла загостренню становища в субрегіоні; сприятливішу внутріш­ню ситуацію в Судані у 1985—1989 рр. не було використано для врегулювання відносин «північ — південь».

У квітні 1985 р. група офіцерів, очолювана генералом А. Суар аль Дахабом, здійснила переворот. У 1986 р. військові провели вибори й передали владу цивільному урядові, сфор­мованому за результатами голосування. Проте у 1989 р. бригадний генерал О. Хасан Ахмед аль Башір здійснив чер­говий переворот і встановив ісламський за суттю режим особистої диктатури. Після падіння режиму Меіігісту Хайле Маріама в 1991 р. СПЛМ/СПЛА втратив підтримку Ефіопії, а ісламський уряд виявився особливо непоступливим, зважа­ючи на погіршення позицій противників. Однак широка міжнародна та африканська спільнота й надалі докладала зусиль до встановлення миру в Судані.

З 90-х років ОАЄ приділяє особливу увагу внутрішнім та міждержавним конфліктам у Африці. У великій мірі це спри­чинено позицією генерального секретаря ОАЄ Саліма А. Саліма, який бачив внутрішню, власне африканську природу цих конфліктів. На початку 90-х років за його особистою допомогою було врегульовано багаторічний конфлікт між Суданом та Ефіопією. Дві країни підписали угоди про при­пинення постачання зброї до Південного Судану з боку Ефіопії та на північ Ефіопії з боку Судану.

Досить активно діяла ОАЄ для припинення внутрішнього конфлікту в Судані, використовуючи для цього зусилля окре­мих своїх членів. Президент Нігерії Ібрагім Бабангіда, котрий обіймав посаду голови ОАЄ, виступив як посередник на переговорах. Два інтенсивних раунди переговорів про­ходили в Нігерії у 1992 та 1993 рр., але вони застряли щодо ключового питання відносин між релігією та державою, а також через відмову Башіра надати півдню будь-які права. В організації переговорів у першій половині 90-х років також брали участь представники Кенії, Уганди, Заїру та ЦАР.

У 1994, 1996—1998 рр. низку переговорів провела східноафриканська субрегіональна організація Міжурядова ад­міністрація розвитку (ІГАД), але її можливості значно змен­шилися через напруженість внаслідок збройного конфлікту між Еритреєю та Ефіопією, що спалахнув 1998 р. Відносно позицій інших держав, то Єгипет, що вороже ставиться до режиму в Судані через підтримку мусульманських екстре­містів на його території, насторожено стежить за тамтешніми подіями. Сусідні Конго, ЦАР, Чад тісно зв'язані з режимом Башіра, а Уганда та Еритрея підтримують СПЛМ та його союзника па півночі — Національно-демократичний союз.

Вашингтон неодноразово примушував ворогуючі сторони сісти за стіл переговорів. Невдовзі після обрання Буша президен­том у 1988 р. його адміністрація прийняла рішення про проведення узгоджених заходів з урегулювання ситуації в Судані. У лютому 1989 р. держсекретар Джеймс Бейкер публіч­но закликав СПЛМ/СПЛА та уряд у Хартумі передовсім установити мир у країні і для цього негайно домовитись про припинення вогню. В умовах згасання «холодної війни» ад­міністрація Буша була готова опікуватись правами людини більше за попередників. США активно використовував надан­ня продовольчої та іншої допомоги як засіб тиску. Пред­ставники держдепартаменту підгримували діалог з радян­ськими дипломатами задля спільних миротворчих зусиль у Судані. Підводячи підсумок, слід наголосити, що диктаторський режим Башіра продовжує нав'язувати півдню країни іслам і не погоджується на надання автономії. Отже, громадянська війна триває.

З травня 1998 р. в Африці відбувається збройний конф­лікт, фактично війна, між Ефіопією та Еритреєю. Безпосередньо його спричинили суперечки з приводу належності певних прикордонних територій, серед яких найбільшою с район Бадме. Конфлікт почався після введення військ на ці землі Еритреєю. Якщо дивитися на проблему ширше, чинником небезпеки стало прагнення Ефіопії будувати відносини з Еритреєю з позиції зверхності. Розгромивши італійські війська в Еритреї у 1941 р., Велика Британія тримала Еритрею під управлінням своєї військової адміністрації у 1941— 1945 рр. У 1945— 1952 рр. Еритрея була підопічною територією Великої Британії. У 1952 р. згідно з резолюцією ГА ООН Еритрея ввійшла до складу Ефіопії на правах автономії. Проте монархічний уряд Ефіопії, порушивши резолюцію ГА ООН, скасував цю автономію в 1962 р. ЗО років її народ змагався за незалеж­ність, з 1970 р. під проводом Народного фронту визволення Еритреї. Нарешті, за домовленостями між керівництвом Фронту та новим урядом Ефіопії, у 1993 р. Еритрея здобула незалежність.

У лютому 1999 р., після нового спалаху бойових дій і відступу військ Еритреї, керівництво цієї країни погодилось прийняти умови врегулювання, пропоновані ОАЄ. Вони пе­редбачають виведення військ Еритреї з району Бадме, роз­гортання в цьому районі міжнародної місії спостерігачів та поетапну демілітаризацію інших спірних прикордонних те­риторій. Проте згодом сторони почали по-різному тлумачити цей план. Ефіопія наполягала, що Еритрея повинна вивести свої війська з інших окупованих нею теренів, а вже після цього має відбутись припинення вогню. Еритрея домагалась негайного припинення бойових дій.

Протягом двох років, за деякими винятками, ефіопські війська зазнавали поразок. У травні 2000 р. ситуація змі­нилася докорінним чином — ефіопські війська розгромили вісім дивізій противника і наблизились до столиці Еритреї Асмери. Причина таких успіхів полягала у залученні до розробки операцій і командування збройними силами Ефіо­пії російських генералів та інших військових фахівців.

Дата добавления: 2015-05-26